Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Соціально-психологічна повість «Земля»





У повісті авторка фабулу братовбивства за землю висвітлила через призму загальнолюдських проблем.

Ідея твору: «земля повинна бути для людини, а не людина для землі».

В основу сюжету лягли справжні події, що мала місце у селі Димка, де два роки жила О. Кобилянська. Вона особисто знала родину Костянтина Жижияна та його двох синів (прототипи) і чула про трагедію, що сталася в цій сім’ї коли брат вбив брата, щоб бути єдиним спадкоємцем. Але письменниця не копіювала їх життя, а вдалася до образних прийомів індивідуалізації та типізації.

Сюжет твору. У центрі твору – в минулому бідняк, а тепер заможний селянин Івоніка, його дружина Марія, сини Михайло й Сава. Батьки обожнюють землю, обробляють її, продають двох волів, щоб одкупити Михайла від рекрутчини. Федорчуків не цікавлять почуття сина: вони не дають згоду на його одруження із бідною наймичкою Анною, бо обрали для нього Прасину, бо ниви господарів «граничать між собою, становлять одну рівнину: їх сила однакова». Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави та Рахіри, яка має великий вплив на юнака («вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства, була для нього богинею й держала його при собі, мов магічною силою»). Дівчина також бідна і не має землі. Перебуваючи у місті (на службі в армії), Михайло розуміє, що життя можливе і без землі, аби було бажання працювати, говорить про це Анні. Сюжетні лінії пересікаються, коли Рахіра дізнається, що Анна вагітна. Сава обіцяє помститися. Однієї ночі брати йдуть в ліс, а наступного дня Михайла знайдено мертвим. Авторка використовує детективний прийом: самої трагедії, що відбулася в лісі, не показано. Авторка показує реакцію селян на страшну подію, батьки підозрюють Саву, але однозначної відповіді у тесті не надано.



У композиції твору смислову художню функцію виконує епіграф, який увиразнює фатальність долі «дітей землі»: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Таке ж змістове навантаження має епілог, в якому сказано, що сталося в майбутньому з героями.

Міфологічний образ землі змальований двопланово: як генератор життя, руху, змін і водночас як фатальний руйнівник, темна сила, що спричинює зло.

Образи твору. Івоніка Федорчук – ментальні риси українського хлібороба. За допомогою антитези авторка показує суперечливий характер героя, який поєднав у собі споконвічну любов до земля й покірність перед сильними світу цього, природну доброту й наполегливість, любов і почуття справедливості.

Марійка Федорчук – характерні риси селянки: працелюбність, розсудливість, покірність чоловікові.

Михайло – «а Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений». Відрізнявся життєрадісним сприйняттям і працелюбністю: «Молодий хлопець опирався всьому завзято. Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, якими гнала розбурхана вода, а восени, як птах із висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на пустих просторах».

Сава нагадує образ міфічного Каїна. «З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе, і треба було усміху його молодих ніжних уст, щоб привабити душу до себе». Замкнутий, хитрий, підступний, злий, цинічний, заздрісний.

Рахіра – дівчина-лиходійка, яка сіє зло в душі Сави, намовляє його на переступ. Лінива, зла, лицемірна.

Анна продовжує традицію жінки-страдниці, яка перенесла в своєму житті неймовірні випробування й муки: наймитування з дитинства, зневагу, смерть коханого й своїх дітей. «Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності».

 

 

Леся Українка ( 1871-1913)

( Лариса Петрівна Косач, в одруженні - Квітка)

Родина. Дід по матері – Яків Драгоманов – декабрист. Дядько – Михайло Драгоманов – відомий публіцист, критик, історик, активний громадський діяч, якого переслідував уряд. Виїхавши за кордон, зробив у Женеві вільну друкарню, де українські автори друкували свої твори. Мати – Лариса Петрівна Косач, відома українська письменниця Олена Пчілка – мала величезний вплив на доньку, сама вибрала їй псевдонім – Українка. Батько – людина передових поглядів, за що ще в студентські роки його було виключено з університету. Сім’я Косачів приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким.

Лесі подобалося жити у тітки по батькові Олени Косач, яку за революційну діяльність було вислано в Олонецьку губернію. Перший вірш Лесі був присвячений тітці ( « Надія»).

У 1881 році в Луцьку Леся з братом пішли на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала ускладнення. Пізніше виявилося, що у дівчинки туберкульоз кісток.

У 1884 році у Львівському журналі « Зоря» з’явилася перша Лесина публікація – вірш « Конвалія».

Михайло і Леся переклали українською мовою « Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, вийшла книжка під псевдонімами Михайло Обачний та Леся Українка.

У 1893 році вийшла перша Лесина збірка – « На крилах пісень», друга збірка – « Думи і мрії».

Написала підручник для молодшої сестри « Стародавня історія східних народів». Цікавилася філософією, пробувала себе в публіцистиці, відвідувала лекції в Київському університеті, завдяки чому стала найосвіченішою жінкою в тогочасній Європі.

Особисте життя. Кохала Сергія Мержинського, доглядала його до самої смерті, але він її не кохав. Поему « Одержима» вона написала в ніч смерті коханого. Про поетесу піклувався фольклорист Климентій Квітка, який став пізніше її чоловіком.

Під впливом італійської письменниці Альбіни Бізе почала писати драми у віршах.

У березні 1913 року написала заяву до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка прийняти її твори в депозит. Померла 19 липня.

«Contra spem spero!» (Без надії сподіваюсь)

Написана була в 1890 році, наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша ставить запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння, протиприродні молодості. Лейтмотив вірша: бажання позмагатися з чорними, реакційними силами. Вона збирається сіяти « квітки на морозі», сіяти « на вбогім, сумнім перелозі», поливати їх гіркими, гарячими сльозами. Вірить, що її бажання створять диво: від сліз розтане крижана кора і зійдуть квіти. Вся поезія побудована на антитезах, які звучать як крилаті вислови. Утверджує незламність духу людини.


Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.*

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей -
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.**

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!



« Лісова пісня»

Написала за 10-12 днів. Драма-феєрія – драма, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. « Лісова пісня» з’явилася як результат спогадів про дитинство на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки.

Головна сюжетна лінія – метафоричні перипетії стосунків між Лукашем та Мавкою, що втілюють конфлікт високої мрії і грубої буденщини, увиразнюють провідну ідею – утвердження краси волелюбного незнищенного духу, кохання і мрії, змістовного людського життя, гармонійного, як природа.

Композиція – природа виступає повноправною дійовою особою. Основний композиційний принцип – паралелізм між взаєминами людей та станом природи. Уже у пролозі назріває конфлікт: сили природи, що символізують весняне пробудження, із силами застою і перемога останніх, спроектована на подальший розвиток стосунків між людьми, немов віддзеркалює його напружену інтригу та неминучу трагічну розв’язку.

Проблематика:

· проблема людини і природи;

· проблема сімейного щастя і любові.

 

Драма-феєрія(драма, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд із людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Феєрія – похідне від фея, тобто чарівниця. Пряме розуміння – театральна чи циркова вистава на основі міфічного, казкового сюжету). Була написана влітку 1911 р. за 12 днів на честь «волинським лісам». За жанром близька до п’єси німецького драматурга Гергарта Гауптмана «Потоплений дзвін», названої автором драмою-казкою. З’явилася «Лісова пісня» в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки. Сприймається як глибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драмивизначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків. Центральний образ Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі. «Лісова пісня» - це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії. Найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів. З цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни – молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина зі своїм Хлопчиком. Композиційно драма складається з прологу та трьох дій, співвіднесених із різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів та переживань Мавки та Лукаша. У пролозі окреслюється місце драми – простора галявина в старезному лісі, яка переходить «в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка». Весною зустрічаються Мавка та Лукаш, зароджується їхнє кохання. Не звідане досі почуття й окрилює Мавку, і приносить болісні страждання. Щирою схвильованістю пройнятий її монолог наприкінці дії:


Коли б ти, нічко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала

днини такої, щоб була щасна

так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!


Пора пізнього літа у другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення її душевних страждань. Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачає щирість, привітність у стосунках із коханою. Відчуваючи серцем сум’яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати «душі своєї цвіту», з якого народилося високе почуття: «Той цвіт від папороті чарівніший – він скарби творить, а не відкриває». Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблі рве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатність людини до творчості. Звідси її болісне одкровення: «Ні, любий, я тобі не дорікаю,Я тільки смутно, що не можеш ти Своїм життям до себе дорівнятись.»

Лукаш не може зрозуміти смисл слів коханої, не може збагнути високості її почуття, як і багатства людської душі. Даремно Мавку переконують Русалка Польова й Перелесник, що «кохання – як вода, - плавке та бистре», що «щастя – то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вічно летить». Спілкування з Лукашем, Дядьком Левом змінили колишні, «лісові» переконання Мавки. Їй дуже важко, і все ж вона відбивається від Того, що в скалі сидить, який тягне її в світ тіней:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.

Упевненість Мавки вистраждана, зумовлена нерозділеним, зруйнованим коханням. Третя дія кладе край стражданням Мавки. Пізня осінь. Хоч Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї дочки на вовкулаку, Мавка знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Заклята Килиною, Мавка перетворюється на вербу. Коли розлючена Килина хоче її зрубати, Перелесник метеором злітає з неба, обіймає вербу, рятуючи Мавку. Зрештою, Мавка з’являється перед Лукашем в алегоричній постаті загубленої Долі. Вона вказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з’являється щось дитяче, і тоді перед ним постає легка, прозора постать, яка «з обличчя нагадує Мавку». Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав. Останній монолог Мавки – хоч журний, та оптимістичний спів про невмирущість духовного, про вічність краси. Попіл із водою зростить нове дерево, «стане початком тоді мій кінець», - заспокоює Мавка Лукаша:

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Так торжествує оптимістична ідея нездоланності життя, невмирущості мрії людини. Краса, поезія, духовність дихають на повні груди в «Лісовій пісні». Цьому сприяє багата, дзвінка, мелодійна мова твору, оформлена не тільки рядками білого п’ятистопного ямбу, а й у відповідних моментах розвитку дії – іншими віршовими розмірами. Зміна ритмічного малюнка зумовлюється характером відповідних сцен, поведінкою, настроєм дійових осіб. Авторка часто вдається й до народнопісенного вірша, що є цілком природним у творі такого жанру.


Василь Стефаник

( 1871 – 1936)

Побратим Стефаника Марко Черемшина у ліричному нарисі « Добрий вечір, пане-брате!» підкреслює значення його творчості, відданої повністю темі селянської долі. Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі « Народ» - « Жолудки робітних людей і читальні», підписана псевдонімом Василь Семенів. За це був виключений із гімназії. Дружив із І. Франком. Кохали один одного з Ольгою Кобилянською, але не побралися.

 

Новела «Камінний хрест»

Твір написано під враженням письменника від масової еміграції галицького селянства за океан. Навчаючись у Кракові, спостерігав, як «мандрують у світи» його земляки-емігранти. Біль, жаль, душевні страждання й визначають тональність твору. Явище еміграції трудівників автор вважав трагедією нації.

В новелі йдеться про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв’язку з його виїздом у Америку. В основу покладено справжні події, які сталися в рідному селі письменника, є також прототипи: Штефан Дідух та Іван Ахтемійчук.. Автор уважно досліджує ті суспільні процеси, які змусили хлібороба залишити рідну землю. Перший розділ знайомить із долею героя. Наступні шість розділів – це епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Кульмінація – епізод танцю, а розв’язка – виїзд із села.

Герой Стефаника уподібнюється міфічному Сізіфові, якому судилося вічно котити камінь на гору.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Твір сповнений експресіонізму.


Микола Вороний

Ідеолог «модернізації» української літератури.

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: «Акорди»,«Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності». [4]

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці»,«Молодий патріот», «Старим патріотам»).

 

Вірш «Блакитна панна»

Поет передав динаміку змін у природі, неспокій весняного буяння. Багато дослідників символізму вважали, що «музичність» поезії була першоосновою музики, яка згодом залунала у молодого Павла Тичини («Йде весна запашна квітами-перлами закосичена»). Блакитна панна – символ весни, котрій виспівують осанну. Поет досягає посилення звукового враження повторами слів зі смисловим наголосом на кореневому голосному «а» та закінченням -«на». Музичність є невід’ємною складовою поезії Вороного.

Вірш є прикладом символістської поезії.

Олександр Олесь

(О. Кандиба)

Дотримувався погляду, що «поет, який боліє стражданнями свого народу, навіть в еміграції не може залишитись до них байдужим». Тому він стежив за літературним процесом в Україні, приймав у себе українських письменників і розпитував про події на Батьківщині. П. Тичина подарував йому свою збірку «Сонячні кларнети» із надписом: «Великому поетові і моєму вчителю».

Олександр Олесь як лірик розвивався в річищі символізму. Він витворив український символізм. Митець прагнув за допомогою мелодики вірша відбити ритми і настрої доби, органічно поєднуючи загальнолюдські й національні питання буття.

Вірш «Чари ночі»

Шедевр інтимної лірики. Поезія сповнена життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини. Його душу охоплює жаль за скороминущістю життя й кохання. Твір має кільцеву композицію, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Оповідь складається з трьох суб’єктів: автора, ліричного героя і ти, тобто уявного співбесідника. Важливу естетичну функцію виконує паралелізм: зіставлення навколишньої краси, буяння природи і почуття ліричного героя, його закоханості, щирої віри в добро.

Вірш-медитація «О слово рідне! Орле скутий!»

Звеличує рідне слово, яке допоможе пробудити історичну пам'ять нації. Осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудована як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Зображуючи поетичний образ неповторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлює своє творче кредо: «О слово! Будь мечем моїм! /Ні, сонцем стань! вгорі спинися,/ Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним». Образ меча перегукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний: «Меч духовний є слово Боже». У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору – сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів ( слово-меч, судні дощі), що очищають рідний край від зла, стануть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово – символ безсмертя народу.

 

Володимир Винниченко

Визначний політик, керівник першого українського уряду, блискучий прозаїк і драматург, художник. Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він — автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 рр.,), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила».

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав Франко в рецензії на збірку оповідань Винниченка „Краса і сила“ (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка». Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з'їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом».

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Новела «Момент»

У новелі порушено філософські проблеми буття, любові і щастя людини, миті як вічності тощо. На думку Винниченка, головною умовою щастя є гармонійна узгодженість, рівновага всіх складових нашого життя, співвіднесеність людини з навколишнім світом. Свою філософську систему письменник називав конкордизмом.

У центрі твору – історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни Мусі. Ці персонажі за збігом обставин нелегально переходять кордон разом. Випадково знайомляться. Молоді люди перебувають на межі життя і смерті. Герої самі свідомо обирають шлях, сповнений небезпек, обоє знають про ступінь ризику, а в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть. Два мотиви – життя і смерть – сплетені у нерозривну єдність. Спочатку герой сприймає смерть на рівні сміху, гри: «Я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось...» Зрештою, смерть дисонує зі станом природи – з розкішним весняним днем, коли навколо героя «колихалося поле, шепотіло, цілувалось ... Пахло рястом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого». Це був для героя момент щастя, коли хочеться жити і любити. Однак із наближенням умовної межі життя і смерті бачимо, як поглиблюються переживання героя – через страх, тривогу, передчуття кінця.

Проте автор інтригує читача: у повітці юнак знайомиться із вродливою панною: «І від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа...— уявіть собі!..— сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі». Вона викликає в юнака захоплення і розгубленість, він забуває, де знаходиться, і робить спроби поводитися за правилами етикету. Герої поступово стають ближчими один до одного, природнішими, у цьому відчувається філософія буддизму. До речі, присмак сходу відчувається уже в підзаголовку – «Із тюремних буднів Шахерезади» . Автор натякає на близькість твору до казки.

Контрастом до можливої смерті у творі стає природа. Герої немов зливаються, зрівнюються з природою: «Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту». Життя – це чудо, і воно не перестає бути ним, коли люди стають дорослими. Однак люди звикають до життя, воно стає для них буденщиною, а кохання стає елементом рутини. Недаремно пані Муся каже: «Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість». Ось чому, благополучно перейшовши кордон, закохані розстаються. Вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим і високим.

Проте зустріч герої була не випадковою. Вони пройшли через духовне змужніння, стали духовно змужнілими людьми: «Це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі».

 

Павло Тичина

( 1891 – 1967)

В. Стус: « В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальний обдаруванням».

Поезія Павла Тичини дуже музикальна. Народився в багатодітній родині дяка на Чернігівщині. На формування естетичних смаків хлопця впливали на тільки народні пісні, а й церковний спів. Навчається, пише твори, видає збірки: « Сонячні кларнети», « Замість сонетів і октав», « Плуг», поему « Золотий гомін». За досягнення в розвитку національної культури його в 1929 році обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук.

Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калічить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані збірки: « Партія веде», « Чуття єдиної родини», « Сталь і ніжність».

Фашистська навала, окупація України змусила Тичину евакуюватися до Башкирії. Пише поему « Похорон друга».

У 1943 – 1948 роках очолює Міністерство освіти України, турбується питаннями зруйнованої війною школи. Виходять збірки, часом трапляються серед них твори свіжі, проте духовна скутість поета не могла дати того, чим обдарувала природа.

Вірш «Арфами, арфами…»

Вірш із збірки « Сонячні кларнети». Під впливом вірша Миколи Вороного « Блакитна панна» ( зовнішній вигляд Весни)з’явилася поезія « Арфами, арфами…» Тичина пройняв цей твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Вірш складається із чотирьох строф. У першій показано прихід Весни, яка зовнішньо схожа на дівчину Весну на картині Сандро Боттічелі, струнку юнку в розкішному світлому вбранні, оздобленому витканими ніжними квітковими узорами. Друга строфа віщує грозу картиною хмар-дум, якими вкривається небо. У третій – ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками і співом жайворонка. В останній строфі в артистичний асоціативно-образній формі розкривається піднесений душевний стан героя, який звертається до коханої із закликом відкрити своє серце.

Вірш написано кількома розмірами, що створює дивну музикальність і тонку мелодійність. Поет намагався передати в поезії своє чуттєве сприйняття за допомогою зорових та слухових образів.

У збірці відчутний вплив кількох художніх стилів символізму, імпресіонізму, реалізму. Складна і філософська проблематика збірки. Автор порушує глибокі філософські проблеми: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності.

Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…»

Поезія належить до жанру пейзажної лірики. Як відомо, ліричні пейзажі – це своєрідна форма художнього пізнання людської душі. Це пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні твори, де картини природи пов’язані з душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи. В цій поезії відчутна єдність пейзажного образу і ліричного настрою. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи та людські почуття чергуються. Риторичні питання, риторичні оклики привертають увагу до краси весняної ночі, готують до сприйняття наступної картини.

Вірш «О панно Інно…»

Твір побудовано як монолог ліричного героя, що складається з двох октав. Змальовуючи Інну та її сестру, поет майстерно застосовує прості речення, прийом умовчання, логічні й ритмічні паузи, звукопис (алітерації та асонанси), повтори, що увиразнюють образ коханих: «О панно Інно, панно Інно!/Я сам. Вікно. Сніги.../Сестру я Вашу так любив —/Дитинно, злотоцінно./Любив? Давно. Цвіли луги...». Важливим композиційним прийомом ліричного сюжету є антитеза: холодним снігам протиставляється весняне квітування лугів, час, коли розквітло кохання. Гама почуттів героя відтворюється через зорові враження, що переходять у музичні (очі,як музику, як спів), а слухові переходять у зорові, що нагадують очі милої.

 

Максим Рильський

Поет-неокласик. Перша збірка – «На білих островах».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.