Україна та НАТО у контексті європейської безпеки

Україна підписала програму «Партнерства заради миру» у 1994 році. Ця програма передбачала сприяння НАТО Україні з метою досягнення прозорості формування військового бюджету та відкритості у плануванні національної оборони, ефективності збройних сил для участі в операціях під егідою НАТО чи ООН, демократичного контролю над збройними силами і т.д. У 1995 році була схвалена перша індивідуальна програма партнерства.

Плідні відносини 1995-1996 рр. вилилися в укладання у липні 1997 року «Хартії про особливе партнерство». Відносини України і НАТО були закріплені на найвищому рівні, був створений головний орган співробітництва – Комісія Україна-НАТО. Наступного року було затверджено «Державну програму співробітництва з НАТО до 2001 року», яка проголошувала намір України інтегруватися до євроатлантичних та європейських структур, а також у ній вводився ряд нових сфер співпраці: стандартизація, науково-технічний обмін, охорона навколишнього середовища, боротьба з тероризмом та розповсюдженням ядерної зброї тощо.

Характер участі НАТО у війні в Югославії 1999 р. негативно відобразився на суспільній думці та ставленні громадськості до блоку. На фоні того, що у 90ті рр. тільки близько 15% населення підтримували можливий вступ України до альянсу, а близько 40% ще не визначилися, це справило відповідне враження на цих останніх. Тим не менше у Законі «Про основи національної безпеки України» 2003 р. підтверджується намір інтеграції.

У десять наступних років країна пережила декілька криз і змін політичної орієнтації, а зараз проходить через найбільшу, можливо, вирішальну кризу.

Протягом періоду співпраці з НАТО, Україна робила посильний внесок у діяльність блоку як у Європі, так і за її межами. Натомість вона отримала певний доступ до різного роду ресурсів, які мали б допомогти їй реформувати сферу оборони та безпеки, модернізувати військово-технічний потенціал, долати загрози невоєнного характеру. Сучасна ситуація дає нам можливість зробити висновок, що Україна не у повній мірі використала цей доступ.

Сьогодні Україна з «сірої зони» перетворилася на осередок конфлікту. Оскільки приєднання до західних структур проходить червоною ниткою через причини початку кризи в Україні та через політику діючої влади, що додає до невирішальності конфлікту, несвідомо виникає судження про те, що НАТО у якості тої з західних структур, що відповідає за безпеку, повинна втрутитися на користь постраждалої сторони.

Існує розбіжність у баченнях України та альянсу (не згадуючи вже про розбіжності поглядів всередині альянсу) щодо цілей цього партнерства. Звичайно, Україна досить часто змінювала свої міжнародно-політичні переконання протягом відносно короткого періоду свого існування як незалежної країни, але за тих періодів, коли інтеграція до євроатлантичних структур вважалася за мету, під цим положенням власне не малося на увазі нічого іншого. Україна дійсно розцінювала себе як західна країна, як європейська країна, але всередині неї існувала вагома опозиція людей, які все ще вбачали у НАТО ворога, блок, спрямований проти країни[12]. За останній рік кількість таких людей зменшилася, завдяки специфічному способу Росії гарантувати безпеку України за Будапештським меморандумом. Зараз противники прозахідної орієнтації перебувають у меншості, але вже занадто пізно, щоб ефективно скористатися таким поворотом суспільної думки.

НАТО вибудовувала особливі відносини з Україною, вкладаючи у сенс слова «особливі» те, що Україна є специфічним геополітичним простором, больовою точкою Росії, яку краще не подразнювати. Разом з тим, не можна віддавати її Росії з тих самих причин її геостратегічної важливості. Саме тому ситуація потребує особливого ставлення та певних меж співпраці. Ні НАТО, ні ЄС не стануть панацеєю від внутрішніх проблем України, а успіхи у співпраці країни з альянсом великою мірою визначалися межами, яким вони підлягали. Занадто сердечні відносини підвищили б відчуження та недовіру Росії. Якщо у останньої з’явилося б враження, що Україна це такий собі заряд для пістолету, направленого проти неї, це викликало б відповідні дії з її боку та нестабільність в Україні. Все вищезазначене все одно відбулося, але не через те, що НАТО «силою затягував» Україну, як люблять писати російські ЗМІ. Для НАТО процес такого приєднання був небезпечним, тому він не провокував його. Інші фактори (відкрита для нападу територія, деморалізована армія, балансування на межі економічної катастрофи) теж не роблять Україну привабливим союзником. [5; 29]

Таким чином, позиція блоку зрозуміла. До цього можна додати тільки те, що навіть сам Північноатлантичний пакт не зобов’язує одного союзника вислати збройні сили на допомогу іншому. Що ж тоді казати про нижчий ступінь співробітництва – про партнера.

Разом з тим, блок не може ігнорувати ситуацію. У частині V Хартії про особливе партнерство визначено, що суверенітет і непорушність кордонів України є ключовими факторами стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому. [14] Тому українська криза поставила ще одне запитання у контексті ролі блоку у безпеці Європи: чиї збройні сили захищатимуть Західну та Центральну Європу? Всередині блоку це спірне питання: США аргументують, що Європа має захищати Європу і вирішувати проблеми, які виникають на її теренах, європейці ж не так переконані, в основному, через просту нездатність забезпечити належний рівень оборони самостійно без допомоги з-за океану. У попередньому пункті розділу згадувалася проблема нерівномірного розподілу фактичного забезпечення блоку. В сучасних умовах вона стала гострою, оскільки тільки тепер прийшло розуміння, що зовнішньополітична діяльність США не обмежується Європою, а безпеці останньої тим часом загрожує непередбачуваний та агресивний сусід. Ситуація в Україні допомогла зрозуміти це, а також те, що звична для Росії прив’язка питань постачання газу до політичних питань, вказує на прорив у енергетичній безпеці. Пристосування до нових зовнішніх умов вимагає вирішення цих проблем.

Сама ж Україна залишилася за бортом: після спалаху кризи, США і Європа в один голос відповіли висловленням занепокоєння та запевнень, моральною підтримкою нового уряду та санкціями проти Росії. Вже тоді було справедливо вирішено, що ніхто не піде воювати за Україну. Таким чином, західні лідери окреслили межі європейської безпекової системи і Україна опинилася за цими межами. Час покаже, чи це було правильним рішенням.

У ХХІ сторіччі виникли нові виклики для європейської безпеки: з одного боку це тероризм, піратство, загрози кібер-безпеці і т.д., з іншого – це проведення агресивної зовнішньої політики Російською Федерацією. З метою відповіді на першу групу загроз у НАТО були проведені структурні реформи, які однак не вирішили фундаментальних проблем блоку – різного бачення його ролі його членами та недостатності внеску європейських членів, що підриває його ефективність. Для України, яка наразі прагне до членства у НАТО, проблеми блоку мають важливе значення. Двадцятирічне співробітництво Україна-НАТО допомогло першій у певній мірі розвинути свої військові можливості. Альянс розглядав Україну як особливого партнера, який займає серединне положення між двома частинами світу і від вибору якого залежить розстановка сил у регіоні. Але тепер, коли вибір зроблено, зрозумілою стає прагматична позиція блоку. Україна не є для нього безпосередньою військовою проблемою, скоріше сигналом та вказівкою на його слабкі сторони. Тепер він повинен одночасно вирішувати старі проблеми і думати над вирішенням нових. Останнє НАТО поки що не вдається, і це не робить честі його ролі у європейській безпеці.

У своїй статті «Європейська безпека після подій в Україні» директор мозкового центру Карнегі-Європа Я.Техау ставить фундаментальне питання: «Економія у західних демократіях, відсутність ентузіазму у європейців, неохоча присутність американських військ у Європі – чи це є майбутнім європейської безпеки?» [37] На його думку, ні, адже вакуум сили запрошує нових гравців. Лише США та те, чи будуть вони здатні діяти на європейському та тихоокеанському флангах одночасно, зможуть завадити таким новим гравцям взяти участь у грі на великій шахівниці.

На мою думку, обгороджуючись у «старій Європі» та неприступній Америці, НАТО робить ту саму помилку, яку Росія має за зовнішньополітичну концепцію – закріплення сфер впливу. Уже сьогодні ми можемо спостерігати економічні проблеми в ЄС та зростання недовіри країн-членів до США по мірі того, як їм не вдається забезпечити обороноздатність належного рівня. Вже не згадуючи про політичні розбіжності, очевидна наявність проблем всередині блоку. Невирішені проблеми ведуть до розпаду, а розпад великих структур – до нестабільності. Для вирішення проблем потрібно, по-перше, вжити заходів до рівномірного внеску у блок всіх його учасників, що дозволить Європі почуватися впевненіше, а США менш обтяженими, а по-друге, переоцінити кризові ситуації на теренах Європи. Росія – це імперія, яка завжди прагнутиме збільшуватися. Щодо того, чи зупиниться вона на кордонах Європи, можна робити тільки припущення. Адже і напад Росії на Україну декілька років тому оцінювався як «практично неможливий».

ВИСНОВКИ

Організація Північноатлантичного договору постала на початку холодної війни як головний інструмент США у військово-політичній сфері та як гарантія захисту від розповсюдження соціалістичної влади для західних країн. Незважаючи на те, що протягом другої половини ХХ століття, до 90х рр., їй не довелося ввести в силу статтю 5 Договору, її призначення можна було вважати виконаним, адже поки ворожі блоки пильнували одне одного та існувала загроза взаємного знищення, прямого зіткнення не сталося, а європейські держави тим часом могли розвивати власні інтеграційні, військові та політичні починання під захистом ядерної парасольки.

З розпадом СРСР перед країнами-членами організації постали наступні питання: чи має тепер сенс військово-політичний блок і, якщо так, то яка його роль у новій світовій системі та у європейській підсистемі зокрема? Беручи до уваги ряд нових зовнішньополітичних реалій, основними з яких стали непевні процеси, що розгорталися на пострадянському просторі, який знаходився у безпосередній близькості до Європи, держави-члени зберегли альянс і взяли курс на розбудову системи відносин з новими державами, що утворилися на східних кордонах. Наріжним каменем у цьому напрямку стала програма «Партнерство заради миру», яка зіграла важливу роль як для блоку, так і для країн-партнерів, дозволивши багатьом з них стати членами НАТО.

У 90ті рр. пожвавив свою діяльність Європейський Союз, у тому числі – у оборонній сфері, і виникло питання співвідношення НАТО та рудиментних західноєвропейських оборонних інституцій. Незважаючи на прагнення вести незалежну політичну лінію, європейські лідери зважали на недостатність військового потенціалу їхніх країн і неможливість обійтися без НАТО, а точніше – США, які робили у неї найвагоміший внесок. Тому проблема була вирішена через угоди «Берлін плюс», які дозволили ЄС користуватися ресурсами НАТО для підтримки миру та безпеки у випадку, якщо організація не діятиме сама. Ці угоди не можна оцінити однозначно: з одного боку, вони дійсно встановлюють відносини довіри і надають впевненості ЄС, з іншого – негативно впливають на розвиток збройних сил власне європейських країн, в тому числі держав-членів НАТО, перекладаючи ще більше тягаря та відповідальності на США.

На сьогодні НАТО налічує декілька військових операцій, перша з них відбулася в Європі, під час воєн у Югославії. Ця фактично перша можливість перевірити ефективність альянсу на ділі дозволила визначити недоліки у проведенні операції: насамперед, це питання координації з ООН, пропорційності участі США та європейських союзників, питання легітимності дій. Останнє викликало низку політичних дискусій та негативно вплинуло на громадську думку про блок у тих країнах, де було бажання розвинути таку думку.

Вступаючи у нове сторіччя організація зіткнулася з загрозами нового типу, у центрі яких знаходиться тероризм. Вперше була застосована стаття 5 Договору і тероризм, фактично, став тим самим зовнішньополітичним ворогом, але однак не будучи державою. Цим визначався характер нових загроз – вони мали недержавну природу і піднялися на хвилі глобалізації. Тому перед блоком постало завдання знайти способи відповіді на такі загрози. У війні проти тероризму, яка почала проводитися під егідою США, знову стали очевидними внутрішні проблеми незбалансованої участі членів.

Зараз система трансформується швидкими темпами. Головні імпульси до її трансформації походять зі сходу, де їх генерує Російська Федерація. Цей фактор наразі є лейтмотивом безпекових проблем Європи. Події в Україні мають визначити межі того значення, яке матиме блок для Європи в майбутньому. Наразі ж, прагнучи вирішити внутрішні проблеми ЄС та внутрішні проблеми НАТО, західні демократії обмежили Європу кордонами цих інституцій, залишаючи за ними сіру зону та нестабільність – явища, що належать до загроз нового типу, план ефективної відповіді на які НАТО поки що не розробила.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: