Українська національна визвольна війна 1648 – 1654 рр.
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська національна визвольна війна 1648 – 1654 рр.





Причини війни:

Соціально-економічні:

- збільшення феодально-кріпосного гноблення. Під час Тридцятилітньої війни у Європі зріс попит на хліб. Польські магнати і шляхта розширюють свої фільварочні господарства і збільшують відробіткову ренту. У більшості міст західної України панщина досягала 3-4 дні, але подекуди 4- 5 днів на тиждень. Велика частка українських земель належала польській короні, орендували їх євреї. Оренда була короткостроковою (два – три роки), і щоб повернути з прибутком вкладені гроші, орендар вимагав, щоб залежні селяни працювали на нього 6-7 днів на тиждень. Селянину не залишалося часу, щоб господарювати на власній землі. Крім того, євреї-орендарі нерідко купували тимчасове мон6опольне право на виробництво і продаж спиртного і тютюну, «накручуючи» на ці товари шалено високі ціни. ¶ участь євреїв у експлуатації українських селян, була причиною помсти не один раз у майбутньому.

- Політична причина: Стрімкий розвиток національної самосвідомості та формування на основі козацтва нової української еліти. Українці не маючи власної держави змушені були жити у чужій Речі Посполитої, у якій не мали ніяких прав і свобод. Незначний прошарок української знаті, православної шляхти та козацької старшини не мали можливості зійти на політичний Олімп польського королівства

- Ідеологічна причина: наступ католицької церкви на православ’я.

Рушійні сили:

- Селянство – «за землю і волю»

- Міщани – хотіли мати рівні права з польськими, німецькими та іншими бюргерами.

- частина української шляхти гнобилася польськими магнатами, хотіла відновлення прав.

- козацтво – запорозькі козаки хотіли захистити свою територію і свої вольності. Реєстрові козаки – проти зменшення реєстру. (викреслені з реєстру повинні були повертатися до «холопського стану»



- представники українського православного духовенства, особливо його низи.

Характер національно-визвольної війни:

- національно-визвольний

- релігійний

- соціальний.

Цілі боротьби:

- ліквідація польського панування

- звільнення від національно-релігійного гноблення

- ліквідація магнатського землеволодіння, кріпацтва, панщинної системи

- утворення незалежної української держави. !!! ідея створення держави визрівала поступово, піднімаючи повстання Б.Хмельницький і соратники прагнули до збереження вольностей.

 

Б. Хмельницький – син заможного реєстрового козацького сотника Михайла, який за свою службу отримав хутір Суботів поблизу Чигирина. Богдан закінчив Єзуїтську колегію у Львові. Служив у війську реєстрових козаків. У 1620 р. потрапив на два роки у турецькій полон. У 1638 р. Хмельницький отримав посаду військового писаря, а згодом став сотником Чигиринського козацького полку. Одружився з Ганною Сомківною. Мав декілька синів і дочок

У 1646 р. сталася подія, яка докорінно змінила не лише життя Хмельницького, а й долю України. Коли Хмельницького не було в Суботові, на хутір напав польський шляхтич Д.Чаплинський, убив його молодшого сина і викрав жінку, на якій овдовілий сотник мав намір одружитися. Не знайшовши справедливості за допомогою польський судових інстанцій, Хмельницький вирішив підняти повстання проти польського ярма. У 1648 р. він прибув на Запорізьку Січ, отримав підтримку місцевих козаків та вступив у переговори з татарами. Спокушений перспективою захоплення багатої здобичі, кримський хан відправив на допомогу повстанцям Тугай-бея з 4-тисячною армією.( 4 роки річ Посполита не виплачувала данини).

Навесні того ж року коронний гетьман М. Потоцький, дізнавшись про бунт Хмельницького, вислав на Січ військо. У квітні передовий 6-тисячний загін поляків зустрівся на Жовтих Водах із 9-тисячним козацько-татарським військом; реєстрові козаки перейшли на сторону повстанців; у боях, що тривали кілька тижнів, польський авангард був повністю розбитий. 26 травня козацько-татарське військо, чисельність якого зросла до 19тис чоловік, завдало нищівної поразки 20-тиеячному війську поляки» у районі Корсуня. У полон попали польські командуючі М.Потоцький і М. Калиновський, 80 вельмож 127 офіцерів і 8520 солдатів.

Ці перші перемоги Хмельницького сколихнули всю Ук­раїну. Не тільки козаки, але і великі маси селян і міщан почали стихійно створювати озброєні загони, частина яких діяла самостійно, а решта приєдналася до гетьмана. Поши­рювалася хвиля погромів. Повстанці нападали на панські маєтки і замки, на католицькі та уніатські церкви і монас­тирі, н& будинки євреїв — і всюди безжалісно грабували, палили і вбивали. У відповідь на це польські магнати і шляхта застосували терор проти козаків і селян. Горезвісний Ярема Вишневенький, ополячений український магнат, з 6-ти-сячним загоном вогнем і мечем пройшов по українських селах, вилізаючи усіх хто підозрювався у зв'язках з повстанцями.

Протягом літа гетьман Б. Хмельницький накопичував сили в районі Білої Церкви. У серпні в нього було вже: від 80 до 100 ще. чоловік, включаючи 40-тисячне регулярне коза­цьке військо. Поляки також не дрімали, мобілізувавши у військо 32тис. шляхтичів й 8 тис. німецьких найманців, «а чолі стояли три магната Д. Заславський, М. Остророг і О. Конєцпольський. 23 вересня 1648 р. армії поляків і українців зустрілися під Пилявцями, де почалася грандіозна битва. У вирішальний момент Польські командири завагалися і несподівано почали тікати; рядові солдати кинулися за ними. Козаки й татари отримали свою третю перемогу?

Вирушивши в Західну Україну, Хмельницький у жовтні узяв в облогу Львів, з мешканців якого взяв величезний викуп, потім напав на польську фортецю Замостя і тут дізнав­ся про те, що в Польщі новий король. Замість померлого Владислава IV на трон зійшов Ян Казимир, що запропону­вав українському гетьману укласти перемир'я. Очевидно, що в плани Хмельницького не входило завоювання незалежності для України, він пого­дився з пропозицією нового короля.

У січні 1649 р. гетьман зі своїм переможним військом з тріумфом увійшов до Києва, де місцеві українці — міщани, православне духовенство і шляхта — зустрічали його як «но­вого Мойсея», як людину, що звільнила свій народ «від польської неволі».

Переговори гетьмана з польськими послами виявилися безрезультатними; українська сторона вимагала від Речі По­сполитої не тільки відновлення всіх козацьких прав та вольностей, але, очевидно, і надання козацькій Україні широ­кої автономії (твердження деяких авторів про прагнення гетьмана створити незалежну від Польщі державу не підтвер­джується документами). Вирішивши, що Хмельницький «ба­гато чого хоче», поляки почали готуватися до нової воєнної кампанії. Навесні з території Волині проти козаків рушило 25-тисячне військо на чолі із самим королем Яном Казими­ром; одночасно через Галичину на схід відправився з 15-ти-сячним загоном Я. Вишневецький. Хмельницький в союзі з кримським ханом Ісламом-Гіреєм виставив проти поляків 80-тисячну армію. Головні битви відбулися під Збаражем та Зборовим. Козаки мали можливість повністю знищити сили Яна Казимира і Вишневецького, однак у вирішальний момент підкуплений поляками кримський хан відвів своє військо і зажадав, щоб гетьман сів за стіл переговорів з поль­ським королем. Хмельницький змушений був підкоритися.

18 серпня 1649.р. був підписаний Зборівський мирний договір, що заклав правові основи козацької автономної держави Гетьманщини. За цим договором під управління козацького гетьмана переходили три воєводства — Київ­ське, Чернігівське і Брацлавське цієї території виводили­ся польські війська і виганялися єзуїти (члени католицько­го Ордена Ісуса) та євреї. Реєстр збільшувався до 40 тис. козаків. Православному митрополиту було обіцяне місце в
польському Сенаті. Всім повстанцям гарантувалася амністія. Водночас договір повністю ігнорував інтереси селян; вони повинні були повернутися до своїх панів і далі нести кріпосні повинності. У цілому Зборівський договір був компромісом, що не задовольнив ні поляків, ні українців. Перші вважали, що дуже багато чим поступилися, а другі вважали, що можна було добитися більшого. Тому мир між ворогуючими сто­ронами виявився неміцним і недовгочасним:У 1651 р. Ян Казимир вирушив на Україну з новою армією, що нара­ховувала 150 тис. чоловік (включаючи 20 тис. найманців із Західної Європи); гетьман мобілізував 100 тис. чоловік, до­помогу яким надавала 50-тисячна татарська кіннота. Генеральна битва відбулася в червні біля Берестечка (Волинь). Вона тривала два тижні і завершилася страшним розгромом українського війська. У вирішальний момент татари знов зрадили українців, покинувши поле бою і заодно прихо­пивши з собою гетьмана Хмельницького. Вириваючись з оточення, козаки попали під вогонь ворожої артилерії і втратили біля 30 тис., чоловік.

28 вересня 1651 р. поляки уклали з гетьманом принизли­вий для нього Білоцерківський мир, за яким козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, а територія Гетьман­щини обмежувалася одним Київським воєводством. Хмель­ницькому заборонялося вступати в дипломатичні відносини з іншими державами* особливо — з Кримським ханством.

Над українським селянством, що домоглося на автоном­ній козацькій території ліквідації кріпацтва, після Білоцерківського миру нависла загроза повторного закріпачення. Врятовуючись від польських магнатів і шляхти, що повер­талися у свої маєтки, селяни масово бігли на Лівобережжя і далі до кордонів Московської держави. Там їм дозволили селитися окремими слободами і створювати козацькі слобідська полки, що підпорядковувалися російським воєво­дам.

Тим часом Хмельницький не мав наміру виконувати умови Білоцерківського договору. У квітні 1652 р. на таємній раді в Чигирині він разом з представниками козацької старшини вирішив зібрати нове військо і відновити боротьбу проти поляків. Через кілька тижнів козаки напали на -30-тисячну польську армію в районі Батога і 1 травня розгромили її. Майже всі полонені були перебиті. Звістка про перемогу під Батогом викликала новий сплеск антипольського повстання в усіх частинах України. На звільненій території явочним порядком ліквідувалося кріпацтво і встанов лювалося козацьке самоврядування. Можна сказати, що в цей період Гетьманщина de facto сталанезалежною державою з населенням, що перевищувало 3 млн. чоловік. В основі її адмі­ністративного устрою лежала структура Війська Запорозького: територія ділилася на полки та сотні. Полково-сотенному поділу відповідала система органів публічної влади. Формально вищим органом влади була Військова (Генеральна) рада, що вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Однак вона не була постійно діючим інститутом, і реально всі найважливіші питання вирішувалися гетьманом і старшинською радою, що ним збиралася.

Гетьман зосередив у своїх руках вищу виконавчу і війсь­кову владу, контролював фінанси, керував зовнішньою політикою, видавав нормативні акти — універсали. Система влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Уряд складався із самого гетьмана та генеральної старшини; їх повноваження поширювалися на всю Україну. На місцях правили полкові (на чолі з полковниками) і сотенні (на чолі з сотниками) власті. У великих містах управління здійснювали магістрати, а в інших населених пунктах — ко­зацькі отамани.

Гетьманська скарбниця поповнювалася за рахунок при­бутків із земельного фонду, торгового мита, промислів і податків. 31654 р. була введена посада гетьманського підскар­бія, який контролював прибутки і витрати скарбниці. \

Ядро збройних сил Гетьманщини складало реєстрове і запорізьке козацтво, навколо якого групувалося міське і сільське населення. Армія будувалася на добровольчих заса­дах і у вирішальні періоди національно-визвольної війни досягала 100—150 тис. чоловік.

Економічною основою козацької держави були невеликі ко­зацькі та селянські господарства патріархального і дрібното­варного типу, що прийшли на зміну великим земельним во­лодінням польської корони, католицької церкви, магнатів і шляхти. Хоч в сучасній українській історіографії зустріча­ються твердження, начебто Визвольна війна 1645-1654 рр. «насправді» була «національною революцією буржуазного характеру (!) і що внаслідок її. перемоги в Українці нібито затвердився «найпередовіший Європі» (а значить, і у світі) «козацький тип господарства» (різновид фермерського типу господарства), ми все ж маємо право піддати сумніву на­уковість подібних сентенцій. Ліквідація кріпацтва і великого феодального землеволодіння автоматично не приводить до зародження буржуазних відносин. Дрібні землевласники (на Україні їх нараховувалося в той час 80%) вели патріархальне натуральне господарство, а більш спроможні займалися дрібно­товарним виробництвом, поставляючи на місцеві ринки надлишки сільськогосподарської продукції землях у середині XVII ст. дійсно були сприятливі умови для розвитку товарно-грошових відносин, нагромаджувалися ка­пітали, формувався внутрішній ринок тощо, то, безумовно, ми могли б допустити, що козацькі господарства перетворю­валися в капіталістичні ферми. Оскільки ж нічого подібного не тільки в Україні, але й взагалі у Східній Європі не спо­стерігалося, говорити про буржуазні перетворення в аграр­ному секторі економіки Гетьманщини можуть лише ті, хто науковий аналіз підміняє міфотворчістю.

Річ Посполита не мала наміру випускати Україну зі своїх обіймів і збирала сили для нового походу проти козаків. У цих умовах Богдан Хмельницький значно активізував зов­нішньополітичну діяльність, націлену на пошуки надійного військового союзника і легітимного сюзерена для Війська Запорозького. Час від часу посольства направлялися в Мос­кву, Стамбул і Швецію. Нарешті, після довгих переговорів, московський цар Олексій Михайлович восени 1653 р. пого­дився «уважити прохання» українського гетьмана і прийня­ти його і Військо Запорозьке «під свою царську міцну руку». На Україну було відправлене спеціальне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним.

8 січня 1654 р. за наказом гетьмана в Переяславі зібралася козацька старшина від усіх полків. Вранці Хмельницький переговорив зі старшиною, яка повністю підтримала рішення про приєднання України до Московської держави. Після цього в обід на площі біля храму була зібрана Генеральна рада. Вий­шовши в середину кола, гетьман став під бунчуком і виголо­сив промову, у якій указав на необхідність вибрати для Ук­раїни сюзерена і назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: короля Польщі, кримського хана, турецького султана така і московського царя найкращою кандидатурою, на його думку, був цар Московської держави. Натовп козаків і міщан схвально загудів. Потім Бутурлін, Хмельницький і члени Ге­неральної старшини увійшли в церкву, щоб скріпити рішен­ня про об'єднання України з Росією присягою.

Виходячи з прийнятих у Речі Посполитій правил, Хмель­ницький вважав, що клятва повинна бути обопільною: ук­раїнці приносили клятву вірності цареві, а той присягав за­хищати їх від поляків і не порушувати козацькі права і вольності. Але Бутурлін відмовився присягати від імені царя, заявивши, що його государ на відміну від польського короля є самодержцем і не присягає своїм підданим. Дана обставина ледве не зірвала укладення угоди. Все ж, розміркувавши, гетьман і старшина вирішили поступитися і погодилися при­нести односторонню присягу на вірність цареві. Незабаром в 117 міст і містечок Гетьманщини були відправлені царські чиновники, що прийняли присягу в 127 тис. українців. Таким чином, Україна офіційно увійшла до складу Московської держави, зберігши при цьому широку автономію.

"^історіографії немає однозначних оцінок Переяславсько­го договору. Одні дослідники вважають, що Хмельницький поступив мудро, забезпечивши Україні сильного і надійно­го союзника в боротьбі з Польщею; інші вважають, що дане рішення було фатальною помилкою гетьмана: вивівши український народ з польського рабства, він тут же завів його в московське ярмо. У цих діаметрально протилежних підходах більше емоцій та ідеологічних пристрастей, ніж тверезого наукового аналізу. Гетьман і козацька старшина приймали вельми непросте для них рішення, виходячи з політичних реалій свого часу. Вони чудово розуміли, що ви­снажена тривалою війною Україна не ^ змозі відстоювати свої суверенні права без опори на зовнішню силу; великі сусідні держави — Річ Посполита, Османська імперія і Московська держава — не визнали б її суверенітет, оскільки влада гетьмана з точки зору існуючих на той час правових норм не була легітимною (суверенітет ототожнювався не з народом, а із законним монархом). Гетьманщина могла існу­вати тільки у складі однієї з названих сусідніх держав. Ос­кільки польський король не захотів гарантувати гетьману і всьому Війську Запорозькому право самоврядування на ко­зацькій території, Україна розірвала з ним політичний зв'я­зок і увійшла до складу іншої держави — Росії. Міркування про те, Що могло б бути, якби Україна проголосила свою повну незалежність, не мають сенсу: в історії можна вивча­ти лише те, що сталося насправді, а не те, що могло трапи­тися при деяких обставинах.

У березні 1654 р. в Москві козацька делегація передала на розгляд російській стороні проект договору з 23 пунктів:

З цих пропозицій Олексій Михайлович і боярська дума 21 березня того ж року затвердили 11 пунктів. Українсько-російський договір де-юре закріплював автономний статус України у складі Росії. При цьому гетьман і Військо Запо­розьке користувалися не тільки правом самоврядування на козацькій території, але й могли вступати в дипломатичні відносини з іноземними державами — правда, за винятком Полиці і Туреччини Із польським королем і «турским султаном» — тільки через Москву). Такий був головний політичний підсумок Визвольної війни 1648— 1654 рр. У соціально-економічній сфері резуль­тати також були вражаючими: селяни фактично стали вільни­ми землеробами, кріпацтво на території козацької України ліквідувалося само собою разом з ліквідацією великих зем­леволодінь польської корони, магнатів, шляхти і католиць­кої церкви. У містах українські купці і ремісники нарешті отримали можливість вільно займатися своєю діяльністю і брати участь у міському самоврядуванні. Козацька верхівка могла відтепер округляти свої земельні володіння за раху­нок конфіскованих польських маєтків, а також дарувань вимогг московського царя. У духовній сфері відкривалися блис­кучі перспективи для розвитку української мови і культу­ри; православна церква більше не зазнавала тиску з боку католицької і уніатської церков.

Хоч Визвольна війна завершилася в 1654 р., це не озна­чає, що на Україні запанували мир і спокій. Військові дії проти Польщі продовжувалися, але вони набули іншого ха­рактеру. Зі вступом у війну Росії військові операції вже не мали на меті звільнення українських земель від польського панування; розгром Речі Посполитої був потрібен російсько­му самодержавству для захоплення всіх земель, що входили колись до складу Київської Русі.

Приєднавши до себе Гетьманщину, Росія не тільки роз­ширила свою територію, але й отримала зручний плацдарм для військових дій проти Польщі та Османської імперії. За допомогою української армії вона могла тепер розширюва­ти свою експансію в південному і західному напрямах, не піддаючи при цьому російські землі небезпеці вторгнення армій противника.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.