Зовнішньоекономічна діяльність

1. Зовнішньоекономічна діяльність та її структура. Міжнародні фінансово-економічні організації.

2. Теорії порівняльних переваг про доцільність зовнішньоекономічної діяльності країни.

3. Структура та регулювання платіжного балансу.

4. Валютний курс.

5. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

1. Зовнішньоекономічна діяльність та її структура. Міжнародні фінансово-економічні організації

У відповідності із законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (№ 959-ХІІ від 16.04.1991 р.), зовнішньоекономічна діяльність - діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Національні принципи ЗЕД закріплюються в законодавчих актах відповідних країн. Щодо зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств, то її принципи закріплені в ст. 2 Закону України "Про зовнішньоеконо­мічну діяльність". Причому ці принципи охоплюють і діяльність інозем­них суб'єктів господарської діяльності в Україні.

Національні принципи ЗЕД

До суб’єктів мікрорівня відносять:

· фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають відповідну правоздатність;

· юридичні особи, які зареєстровані в Україні і які мають по­стійне місцезнаходження на території України (підприємства, ор­ганізації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, кон­сорціуми, торгові доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднан­ня, організації та ін.), у тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

· об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким чинними цивільно-правовими законами не заборонено здій­снювати господарську діяльність;

· структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності (філії, відділення тощо), які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України;

· спільні підприємства з участю українських та іноземних суб'єктів господарської діяльності, які мають відповідну реєст­рацію та мають постійне місцезнаходження на території України;

· інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені закона­ми України.

Суб’єкти між-, або наддержавного рівня – міжнародні регулятивні структури (СОТ, МВФ і т. п.), які утворюються відповідно до дво- та багатосторонніх угод між країнами.

Україна є членом таких міжнародних організацій:

1) МВФ, МБРР – з 3.09.1992 року (табл. 12.1);

2) СОТ – з 16.08.2008 року;

3) ЕС (асоційоване членство) – з 21.03.2014 (підписано політичну частину, до кінця 2014 року очікується підписання угоди про вільну торгівлю).

Таблиця 12.1

Характеристики МВФ і МБРР

Україна, як відомо, стала 152 членом Світової організації торгівлі 16 травня 2008 року.

Наразі учасниками СОТ є 159 країн, між якими, згідно правил цієї організації має відбуватися постійне зняття митних та немитних обмежень на торгівлю товарами та послугами. У СОТ діє так званий принцип взаємності, що означає, що якщо країна вже підписала з країнами-учасницями СОТ певні «митні сітки», то вона вже не має права їх змінювати, якщо навіть наслідки від цього для неї негативні. Крім того, інший принцип – принцип зобов’язання – дозволяє змінити «тарифну сітку», але тільки після переговорів з усіма країнами-членами СОТ, які в свою чергу можуть вимагати перепідписання попередніх домовленостей на основі грошового відшкодування. Третій принцип – це принцип запобіжних заходів, який надає державі право тимчасово вводити обмежувальні заходи на імпорт у форс-мажорних ситуаціях.

Вступ України до СОТ зумовив внесення таких законодавчих змін до закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», зокрема відтепер в Україні, згідно з цим Законом запроваджуються такі правові режими для товарів, що імпортуються з держав-членів СОТ:

1) національний режим, який означає, що стосовно імпортованих товарів походженням з держав-членів СОТ надається режим щодо внутрішнього продажу не менш сприятливий, ніж для аналогічних товарів українського походження щодо податків, зборів, пропозиції до обсягів продажу, купівлі, транспортування тощо. Відповідно до положень СОТ, національні податки та збори повинні застосовуватися до іноземних товарів у такому ж розмірі, як і до товарів вітчизняного виробництва;

2) режим найбільшого сприяння, який стосується мита, правил його справляння, правил і формальностей у зв’язку з імпортом і означає, що будь-яка перевага, сприяння, привілей чи імунітет, які надаються стосовно будь-якого товару, що походить з будь-якої держави, повинні негайно і безумовно надаватися аналогічному товару, який походить з території держав - членів СОТ (виключення щодо цього режиму можуть бути зроблені для товарів, що походять з держав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний союз тощо – так званий спеціальний режим).

До видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

1) експорт та імпорт товарів,

2) експорт та імпорт капіталів,

3) експорт та імпорт робочої сили,

4) експорт та імпорт послуг (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших),

5) наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

6) міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

7) кредитні та розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності (створення суб’єктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ);

8) спільна підприємницька діяльність (створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном);

9) підприємницька діяльність, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності;

10) організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів ЗЕД; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території країни за іноземну валюту;

11) товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами ЗЕД;

12) орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами ЗЕД;

13) операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

14) роботи на контрактній основі фізичних осіб та інші види ЗЕД.

2. Теорії порівняльних переваг про доцільність зовнішньоекономічної діяльності країни

З історії економічних вчень відомо, що економічна наука, як система економічних знань, зародилася 500-600 років тому течією. яку ми тепер називаємо меркантилізмом. Ця теорія стверджувала, що багатство країни вимірюється кількістю золота та інших цінностей, якими володіє держава, а тому держава повинна більше експортувати товарів, ніж імпортувати, щоби більше золота надходило в країну, яка би від цього багатшала.

Ще в ХVІІ столітті один з основних представників меркантилізму в Англії Томас Мен у роботі “Багатство Англії у зовнішній торгівлі” стверджував, що звичайним засобом для збільшення багатства країни і збільшення грошей є зовнішня торгівля. При цьому він радив обов’язково притримуватись такого правила: “продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо у них”.

Отже, економічна теорія зародилась у сфері міжнародної торгівлі. а тому меркантилізм можна називати і початком народження міжнародної економічної теорії. Меркантилізм панував понад чотири сторіччя, але ця теорія мала своє прикладне втілення тільки тому, що в ті часи панувала колоніальна система, яка дозволяла одним країнам збагачуватись за рахунок інших. Рівноправні країни боялись імпортувати одні від одних, щоб не втрачати золота.

Повними противниками міжнародної економіки, але цікавими у науковому плані, виявилися фізіократи. Цікавими вони є тим, що не признавали грошове (золоте) багатство, а відповідно й торгівлю як джерело багатства і були апологетами аграрного виробництва, працю в рамках якого і вважали джерелом багатства.

Для фізіократів плідним (продуктивним) було виробництво сільськогосподарської продукції, а продуктивною силою були працівники в сільському господарстві. Промислове виробництво і торгівля (включаючи міжнародну) не вважалися цінними в продуктивному плані і тому не були пріоритетними в розвитку. Такі аргументи проти розвитку торгівлі і зокрема міжнародної торгівлі суперечили природі економічної системи і не могли не викликати контраргументів.

Іншою (в порівнянні з фізіократизмом) точкою зору на об’єкт і джерело багатства була економічна думка Адама Сміта, котрий вважав уже, що реальне багатство країни складається з товарів і послуг, які можуть бути куплені її громадянами. Він виступив за широкий розвиток міжнародної торгівлі, розробивши теорію абсолютних переваг. Його загальне правило зводиться до наступної фрази: “ Не потрібно коливатись при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні”. Сміт доводив, що якщо торгівля не буде обмежуватись, як це було при меркантилізмі, чи заперечуватися, як при фізіократизмі, то кожна країна почне спеціалізуватися на тій продукції, яка має конкурентну перевагу. При цьому підвищиться продуктивність праці, надлишки продукції матимуть збут за кордоном, зросте кваліфікація робітників, зростатимуть доходи і збільшуватиметься нагромадження капіталу, зростатиме національне багатство.

Виникає питання, а що буде, якщо країна усі товари зможе знайти на світовому ринку дешевшими? Виходить, що за теорією абсолютних переваг при такій ситуації в неї не буде шансів на розвиток своєї промисловості, а це означає, що вона не матиме чим розплатитись за імпорт, бо не експортуватиме власних товарів, яких просто не матиме. Теорія Адама Сміта відповіді на це не дає. Немає там відповіді й на ситуацію, коли країна має абсолютні переваги у виготовленні усіх товарів, чи вигідна для неї міжнародна торгівля? Вірніше, чи вигідні для такої країни міжнародна спеціалізація та імпорт хоч якихось товарів?

Давід Рікардо знайшов вихід з глухого кута, створивши теорію відносних або порівняльних переваг. Він запропонував правило: кожна країна зацікавлена спеціалізуватись на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість, тобто з якого вона має найбільшу відносну вигоду.

Рікардо наводить приклад з виробництвом вина і сукна в Англії та Португалії, абстрагуючись від інших виробництв. Він припускає, що перша країна тратить на виготовлення певної кількості вина 120 трудоодиниць, а на виготовлення певної кількості сукна — 100 трудоодиниць. Португалія має кращі умови, а тому відповідно тратить 80 і 90 трудоодиниць. За Адамом Смітом Португалія мала би виготовляти обидва продукти, а Англія, не виготовляючи цих продуктів за відсутністю абсолютних переваг, повинна би існувати тільки на португальських вині та сукні, що практично не є можливим. Адже, якщо прийняти, що кожній з цих країн потрібно по одиниці кожного з продуктів, то Португалія тратила б на виробництво двох одиниць вина 160 (80+80) і двох одиниць сукна 180 (90+90) трудоодиниць, а разом — 340 т.о. Загалом для світової економіки то може б і була економія на витратах трудових одиниць, але через якийсь час Англія, будучи чистим споживачем, збулася б усіх своїх капіталів, бо вони, тобто їхні запаси, перетекли б до Португалії взамін імпортованих продуктів. Дарма ж Португалія в Англію постачати продукти не буде.

Можливим є варіант, коли кожна з цих країн самостійно забезпечує себе обома видами продукції, але чи кращий це варіант? Португалія на своє забезпечення тратитиме (80+90)=170 т.о., а Англія — (120+100)=220 т.о. Це надто великі затрати для Англії, а також надто великі затрати для світової економіки — 390 (170+220) трудоодиниць.

Якщо піти шляхом спеціалізації, щоб Португалія виробляла продукт, у якому має найбільшу перевагу, — вино, а Англія би виробляла продукт, у якому має найменшу слабкість, — сукно, то виграють обидві країни зокрема і вся світова економіка загалом. Португалія тратитиме на виробництво вина для себе і для Англії 160 (80+80) т.о., а не 170 т.о.. коли б не було спеціалізації. Англія ж — 200 (100+100) т.о., а не 220. Отже, і Португалія, і Англія мали би певну економію в ресурсах, котрі можуть використовуватися для збільшення виробництва. Світова ж економіка також має економію в 30=(390-360) трудоодиниць.

Теорія порівняльних переваг стверджує, що доти, доки при відсутності торгівлі, у співвідношеннях цін між країнами зберігаються хоч найменші відмінності, кожна країна матиме порівняльні переваги, тобто у кожної з них знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим при існуючому співвідношенні витрат (якщо брати за точку відліку становлення торговельних відносин), ніж виробництво інших товарів. Саме цей товар вона і повинна експортувати в обмін на інші. Але це дуже проста модель, коли весь світ зводиться до двох країн. Пізніше послідовники теорії порівняльних переваг використали аналогічні роздуми, щоб показати переваги економічної ефективності у випадках з декількома видами продукції та декількома країнами.

Вадою теорій абсолютних і порівняльних переваг є те, що при аналізі не враховуються розміри країн і транспортні витрати. Чим більшою є країна, тим різноманітніші умови та ресурси вона має, а тому менше залежить від зовнішньоекономічних зв’язків. Також, якщо на транспортування товарів необхідно більше ресурсів, ніж отримується економія від спеціалізації країни, то переваги міжнародної торгівлі втрачаються.

У середині минулого сторіччя зародилася теорія міжнародної вартості, котра розвивала попередні теорії. Розробив її Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна міжнародного обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країн дозволяє оплачувати сукупність її імпорту. За цією теорією слідує те, що країні вигідно, щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються на її території, бо в такому разі ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних товарів.

Підсумовуючи, зазначимо, що найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості є відкриття ціни, яка оптимізує обмін товарами і послугами між країнами і яка залежить від попиту і пропозиції.

Попередні теорії не пояснюють причин порівняльної переваги, яку має країна стосовно того чи іншого продукту. Основи сучасних уявлень про визначення напрямків і структури міжнародних торговельних потоків були закладені шведськими вченими, котрі у своїх роботах показали. що пояснення походження порівняльної переваги знаходиться на рівні забезпеченості факторами виробництва.

Елі Гекшер, відомий шведський спеціаліст з економічної історії, сформулював вихідні принципи в коротенькій статті, опублікованій у 1919 році, де він стверджував, що міжнародний обмін витікає з відносного наддостатку або з відносної рідкості факторів виробництва (капіталу, праці, землі), які знаходяться у розпорядженні різних країн. Кожна країна має тенденцію спеціалізуватись на тому виробництві, для котрого співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найбільш сприятливим. Наприклад, Австралія у своєму обміні з Великою Британією повинна спеціалізуватись на виробництві пшениці, кормових культур і тваринництві, так як є відносно біднішою на капітал і працю при багатстві на землю. Завдання Великої Британії, багатшої на капіталі працю й бідної на землю, полягає в продажі Австралії промислових товарів.

У 30-х роках Бертил Олін (Ohlin, шведи вимовляють: Улін) уточнив теорію свого вчителя Елі Гекшера думкою, що міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює більш утруднену мобільність факторів виробництва. Це уточнення отримало назву теореми Гекшера-Оліна (Г-О). До речі, Олін (Улін) був лауреатом Нобелівської премії.

У 1948 році Пол Самуельсон вивів математичні умови, при яких теорема Г-О ставала цілком реальною. Він увів жорсткі передумови, які дозволили з математичною точністю довести основні положення теорії розміщення факторів виробництва. Оскільки теорема Гекшера-Оліна завдяки дослідженням Самуельсона стала правдоподібнішою, то її стали називати теоремою Гекшера-Оліна-Самуельсона (ГОС), що набрала приблизно такого звучання: у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції та повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.

Теорія розміщення факторів виробництва не суперечить тлумаченню економічного зростання, яке дається теорією виробничих функцій, зокрема функцією Коба-Дугласа. Але ці взаємодоповнювані теорії все ще надто спрощені, а тому дають пояснення тільки загального характеру, а не конкретним життєвим нюансам. Так у 1953 році Василь Лєонтьєв запримітив, що в післявоєнні роки в США галузі, яким найбільше таланить в експорті, мають вищу трудомісткість, ніж ті галузі, які терплять від конкуренції імпортних товарів. За теоремою ГОС США, як країна, що вийшла з війни з досить великим збільшенням капіталу і в міжнародному обміні протистояла країнам з певним надлишком робочих рук, повинні були більше спеціалізуватись на капіталомісткій продукції, а імпортувати трудомісткі товари.

На практиці виявилось навпаки. Ця парадоксальна наукова знахідка Лєонтьєва дістала назву “парадокс Лєонтьєва”, але сам же Лєонтьєв та інші вчені знайшли розв’язання цього парадоксу в надто спрощеному підході шведських вчених, котрі не враховували якість факторів. Якщо ж брати до уваги якість факторів спеціалізації, то теорема ГОС залишається справедливою, адже фактор праці, що входив тоді до складу американського експорту, був досить специфічним, бо на той час Сполучені Штати мали кваліфікованішу робочу силу в порівнянні з країнами-контрагентами.

І взагалі, на той час за критерієм надлишку перше місце у США належало оброблювальній землі, друге – кваліфікованим кадрам і тільки подальші місця належали капіталу, а тому й експорт насамперед складався з товарів, які поглинули фактори, що займали провідні місця.

Отже, з такої точки зору, теорема ГОС не заперечувалась, а навіть ще більше підтверджувалась. Пізніше вчені у своїх дослідження брали до уваги ще й різницю між національними ринками.

Теорія міжнародної торгівлі пройшла складний еволюційний процес, починаючи від школи меркантилістів (першої школи економічної науки) і до сьогоднішніх часів (табл. 12.2).

Таблиця 12.2

Основні теорії міжнародної торгівлі

3. Структура та регулювання платіжного балансу

Узагальнена оцінка економічного стану країни, ефективності її світогосподарських зв’язків здійснюється на підставі платіжного балансу.

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, здійснені між національною економікою та економіками інших країн світу.

Платіжний баланс складається з метою розробки та запровадження обґрунтованої курсової та зовнішньоекономічної політики країни, аналізу і прогнозу стану товарного та фінансового ринків.

На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародними фінансовими установами, зокрема МВФ, МБРР, приймаються рішення про надання конкретним країнам фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подолання його дефіциту. Розробка і складання платіжного балансу є обов’язковою умовою для всіх країн – членів Міжнародного валютного фонду і базується на єдиній методології відповідно до стандартної класифікації компонентів і структури зведеної інформації.

За формою складання платіжний баланс визначається як статистичний звіт, у якому в систематизованому вигляді наведені сумарні дані про зовнішньоекономічні операції резидентів даної країни з резидентами інших країн (нерезидентами) за певний період.

Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис – за кредитом однієї статті та дебетом іншої[1]. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У разі безоплатного надання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів) для висвітлення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття «Трансферти».

Основні компоненти платіжного балансу групуються за двома рахунками: рахунком поточних операцій і рахунком операцій з капіталом і фінансових операцій (табл. 12.3).

Рахунок поточних операцій (СА) включає всі операції з реальними цінностями, які відбуваються між резидентами та нерезидентами, а також операції, пов’язані з безоплатним наданням або одержанням цінностей (трансферти), які призначені для поточного використання. У структурі поточного рахунку виділяються чотири основні компоненти: товари, послуги, доходи та поточні трансферти.

Стаття «Доходи» складається з оплати праці та доходів від інвестицій. Оплата праці включає заробітну плату й інші доходи, отримані резидентами країни за роботу, виконану за межами її економічної території (мешканці прикордонних районів, сезонні робітники, персонал міжнародних організацій тощо). Доходи від інвестицій охоплюють надходження та сплату доходів від прямих, портфельних та інших інвестицій, а також надходження від резервних активів.

«Трансферти» характеризують таку передачу матеріальних та фінансових цінностей резидентам від нерезидентів і навпаки, яка не передбачає компенсації у вигляді певного вартісного еквівалента. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та споживання товарів і послуг країни-реципієнта і зменшують дохід та потенційні можливості країни-донора. Цю статтю складають за даними банківської звітності в частині приватних переказів, благодійної допомоги в грошовій формі, грошових внесків органів державного управління.

Другий розділ – рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або скорочено – рахунок капітальних операцій (КА). Він відображає співвідношення між припливом та відпливом капіталу у формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій та кредитів.

Рахунок операцій з капіталом охоплює всі операції, що включають одержання або оплату капітальних трансфертів (трансферти на інвестиційні цілі, прощення боргу, перекази мігрантів тощо), а також придбання або реалізацію нефінансових активів та прав власності, таких як, наприклад, торгові марки, патенти, авторські права, права на видобуток корисних копалин та інші.

У фінансовому рахунку відображаються всі операції, в результаті яких відбувається перехід прав власності на зовнішні фінансові активи та вимоги країни, або, іншими словами, виникнення та погашення фінансових зобов’язань між резидентами та нерезидентами. Фінансовий рахунок поділяється на дві класифікаційні групи, що охоплюють операції з фінансовими активами (активи) та операції з фінансовими зобов’язаннями (пасиви). Обидві групи у свою чергу поділяються на три функціональні категорії: прямі, портфельні та інші інвестиції. До складу активів відноситься також така категорія, як резервні активи.

Прямі інвестиції поділяються на акціонерний капітал, реінвестовані доходи та інший капітал (кредити підприємствам прямого інвестування).

До портфельних інвестицій відносять цінні папери, що дають право на участь у капіталі, та боргові цінні папери, до складу яких входять облігації та інші довгострокові боргові цінні папери, інструменти грошового ринку та похідні фінансові інструменти.

До категорії інші інвестиції входять торгові та банківські кредити, позики, включаючи кредити та позики МВФ та міжнародних фінансових організацій, угоди про фінансовий лізинг, готівкова валюта та депозити, а також інші короткострокові активи/пасиви.

Резервні активи – найважливіша складова частина фінансового рахунку – включають зовнішні активи країни, що знаходяться під контролем органів грошово-кредит

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: