Братства та їх роль у національному й культурному піднесенні України

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVIIст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці на той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

15. Юрій Михайлович Котермак з Дрогобича, відоміший як Юрій Дрогобич — лат. Georgius Drohobicz de Russia, Magister Georgius Drohobicz de Russia (*бл. 1450 у Дрогобичі; †4 липня 1494 у Кракові) — український філософ, астроном, астролог, перший український доктормедицини. Він є першим українським автором друкованого твору (латинською мовою). Діяч східноєвропейського Відродження. Професор,ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету. Народився в Дрогобичі в сім'ї солевара.

Першу освіту отримав у священика церкви святого Юрія Евтімія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання латині.

Наприкінці 1468 або на початку 1469 поступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра(1473).

Навчався медицини та вільних мистецтв в університеті Болоньї, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482)

1478—1479 і 1480—1482 читав у Болоньї лекції з астрономії, а з 1481 по 1482 ректор університету Болоньї - найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» - Юрія зі Львова. Ректор - адміністративний керманич університету - обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі або навчався в університеті.

З 1487 — професор Ягеллонського університету.

Михайло Козачинський

У плеяді професорів Києво-Могилянської академії, що прокладали шляхи розвитку філософії в Україні, чільне місце належить Михайлу (Минуйлу) Козачинському — українському письменнику, педагогу, філософу, церковно-освітньому діячеві XVIII ст. Народився в 1699 р. у м. Ямпіль (тепер смт. Вінницької області), по закінченні Києво-Могилянської академії він виїхав у Сербію для організації шкіл, де був учителем і префектом школи в м. Карлівцях, Повернувшись до Києва, став професором, а потім (з 1739 по 1748 р.) префектом Києво-Могилянської академії. Після 1746 р. був ігуменом Галицького, а потім Слуцького монастирів. М. Козачинський помер у Слуцьку 16(27) серпня 1758 р. Автор драми "Благоутробіє Марка Аврелія" (1744), панегіричних віршів, тексту лекцій з філософії на латинській мові "Philosophia aristotelica..." (1743).

У теорії пізнання М. Козачинський виходив з визнання об'єктивного існування світу, критично ставився до томіської концепції відчуттів, згідно з якою вони посилаються об'єктом. Зближуючись із сенсуалізмом Локка, підкреслював, що розум людини подібний до "чистої дошки". Не існує ніяких вроджених ідей. Вродженими для людини є тільки здатність відчувати, уявляти, думати, а все інше формується через вплив зовнішнього світу. Заперечуючи забобони, високо цінував науку, науковий пошук, які дають людині нові знання, підтримував геліоцентричну систему, вчення Коперника—Галілея.

Ю́рій Вене́лін (справжнє ім'я Георгій Гуца; * 22 квітня 1802, Тибава, Закарпаття — †25 вересня 1839, Москва — український історик,філолог, етнограф, фольклорист та медик. Один з осно­воположників слов'янознавства в Україні та Російській імперії. Народився на Закарпатті у сім'ї священика, навчався в Ужгородській духовній семінарії, на філософському факультеті Львівського університету (куди він поступив таємно, під прізвищем Венеліна) (1822), Московській медичній академії. Слухав лекції у вишах Угорщини.

Працював у Московському військовому госпіталі. Був членом Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті.

Дослідник історії болгар, даків. Один з фундаторів російської болгаристики (автор першої «Граматики сучасної болгарської мови»).

1829 мандрував Болгарією, Валахією, Молдавією з науковою метою — збирання матеріалів для історичних праць. Зокрема, зібрав 86 дако-слов'янських та волохо-болгарських грамот — літературних пам'яток болгарського народу.

Помер у 37-річному віці в Москві в абсолютному зубожінні. Вже після його смерті побачили світ «Влахо-болгарские или дако-славянские грамоты», «Грамматика нынешнего болгарского наречия».

16. Мелетій Смотрицький (1572-1633)- випускник Острозької школи-академії, ректор Київської братської школи, викладач Києво-Могилянської академії. Автор 18 творів, спрямованих на боротьбу проти соціального та національного гноблення, за поширення освіти серед українського народу та розвиток його культури. За написаною ним "Граматикою словенською " (1619) навчалися учні українських, білоруських та російських шкіл упродовж півтора століття. Цим підручником користувалися в Московській слов'яно-греко-латинській академії. М.В.Ломоносов, який також навчався за ним, назвав цю книгу "вратами ученості".

Петро Могила (1597-1647) - засновник Києво-Могилянської академії. Митрополит київський і галицький. Випускник Львівської братської школи. Високу освіту здобув у Паризькому та інших Європейських університетах. Хоч і був сином молдавського воєводи, але залишався палким захисником релігійних та освітніх інтересів українського народу. За його ініціативою будувалися православні церкви та засновувалися школи.

Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин) (бл. 1510-1583)- засновник книгодрукування в Україні та в Росії. З 1578 р. по 1612 р. очолював топографію при Острозькій школі-академії. Видавець першого східнослов'янського друкованого підручника "Азбука" (1574) та знаменитої "Острозької біблії" - першого повного видання на східнослов'янських землях. Рятував за активну життєву позицію у створенні власної долі, у спрямованості до освіти та творення добрих справ.

Стефан (бл. 1570 - бл. 1600) і Лаврентій (помер після 1633) Зизанії - організатори та викладачі Львівської братської школи, вчені. Виступали проти соціальної несправедливості, релігійного та національного гніту українського народу. Стефан Зизаній відомий як письменник, автор "Катехізису для шкільного навчання " (1595). Його брат Лаврентій написав декілька навчальних полемічних книг, які вплинули на створення навчальної педагогічної літератури. У формі запитань та відповідей написав "Граматику словенську".

Іван Вишенський (пр. 1545-1550- після 1620)- просвітитель, полеміст, демократ, гуманіст. Автор понад 17 творів, у яких виступає на захист українського народу, його культури та освіти. У творах "Викриття диявола-світодержця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином " критикував соціальну нерівність. Доводив необхідність освіти рідною мовою, здатність слов'янської мови бути мовою науки. Його ідеї про свідоме й систематичне засвоєння навчального матеріалу широко використовувалися в братських школах.

Памво Беринда (між 50-70 роками XVI ст. - 1632) - просвітитель, учитель, лексикограф, друкар, один з основоположників української братської школи. Працював у друкарнях Львова, Перемишля, Києва. Автор словника "Лексикон словено-русский и имен толкование", який, будучи енциклопедичним зібранням відомостей про зовнішній світ, природу та людину, мав велике педагогічне значення. Окрім цього, він сприяв розвитку української мови, оскільки поданих у ньому 7 тис. слів церковнослов'янською мовою мали свої українські відповідники.

Кирило-Ставровецький Транквіпіон (?- 1646)- викладач Віденської та Львівської братських шкіл. Утворах "Зерцало богословії", " Євангеліє учительнеє", "Перло многоценноє" пропагував ідеї загальної рівності людей. Стверджував, що суспільна цінність людини повинна залежати від її освіти, а не від походження. Доводив, що гострота розуму залежить від вроджених здібностей, а глибина знань - від виховання. Вчитель повинен використовувати потяг до знань як природну властивість кожної людини. Для цього слід бути терплячим, наполегливим, налаштованим на розвиток талантів.

Єпіфаній Славинецький (?-1675) - учений, викладач Києво-Могилянської академії, автор підручників, перекладач навчальної літератури з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. Серед його творів - 60 слів - проповідей (стосуються суспільного життя), "Лексикон латинський", "Лексикон греко-славено-латинский", "Філологічний словник". Найвизначніший педагогічний твір - "Громадянство звичаїв дитячих", у якому вміщено 164 правила поведінки у школі, вдома, на вулиці тощо. Правила подано в катехізисній формі (запитань і відповідей). Відповіді ілюстровані прикладами з життя тварин, цитатами античних філософів.

Інокентій Гізель (пр. 1600-1683)- філософ, письменник, психолог, ректор Київської колегії. Вважав, що для формування особистості вирішальне значення має розвиток органів чуття дитини, оскільки процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді. Важливу роль у розвитку людини надавав навколишньому середовищу, оскільки стати людиною та оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.

Симеон Полоцький (1629-1680) - видатний учений, прихильник розвитку педагогічної теорії та практики на основі слов'янських педагогічних традицій, але з урахуванням західноєвропейського досвіду. У 1664 р. був викликаний у Москву царем Олексієм І, де навчав царевичів Федора, Петра та царівну Софію. Мав великий вплив у державному та літературному житті. Педагогічні погляди виклав у творах "Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зело потребив суть ", " Обед душевный ", "Вечеря душевная". Раніше від Локка виступив проти теорії "вроджених ідей". Переконував, що людина не народжується з готовими моральними якостями, а набуває їх у процесі виховання.

Феофан (Слеазар) Прокопович (1681-1736) - церковний і громадський діяч, вчений, педагог, письменник, оратор. Син київського купця. Випускник Києво-Могилянської колегії. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів. Там отримав класичну філософську та богословську освіту. Повернувшись в Україну, пориває з уніатством. З 1705 р. читає лекції з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики в Кисво-Могилянській академії. Будучи викликаним у Петербург, став активним прихильником реформ Петра І.

Автор букваря "Першеучення отрокам", курсу поетики "De artepoe-tika ". Педагогічні погляди щодо організації шкіл, змісту їхньої роботи, методики навчання та виховання висвітлив у творі "Духовнийрегламент".

Іова Борецький (? - 1631) - ректор Львівської і Київської братських шкіл. Високоосвічена людина. Окрім рідної, добре володів грецькою, латинською, польською, слов'янською мовами. Автор численних послань, листів, передмов до різноманітних видань. Вважається, що його перу належать твори "О воспитании чад" та "Пересторога", в яких наголошується на великому значенні освіти в боротьбі з католицизмом, критикуються ті, хто перейшов на бік католиків. За ініціативи І. Борецького Київський Собор (1621) прийняв рекомендації щодо організації в Україні братств і відкритті при них шкіл та друкарень.

17. Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.
Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.
Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.
У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.
Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.
На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.
Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.
Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.
Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.
Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.
Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.
Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.
Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.
В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.
Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври назива\и набатами і тримали їх у самій Січі.
В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.
Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.
Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

18. Книгодрукування та література. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької, потім латини.

За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із найважливіших факторів розбудови національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV-XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні майстерні функціонували по всій Україні. Професія переписувача книжок, - а цією справою займалися здебільшого ченці, - була в пошані.

Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукописних книг. Серед книг далекої епохи назвемо "Пандекти Антіоха" (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинському; "Євангеліє" із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; "Київський Псалтир" (1397 р.), створений дияконом Спиридонієм, - це найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно майстерно.

Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст. відносяться: "Служебник", "Холмське Євангеліє", "Загорівський Апостол" (1554 р.), "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1556-1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.

Поява багатьох українських рукописних книг на землях Волині - підтвердження того, що цей регіон протягом XIV-XVI ст. залишався в центрі суспільного життя. Українська література в XIV-XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на перший план виходить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури.

Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші друковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх" (1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор - механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.

Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490-1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.

У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460р. львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки подарував монастирю свою власну друкарню.

У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарськими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Острога, де надрукував близько ЗО творів, а саме - Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші; "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найціннішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставропігійського братства викупляють заставлені у лихваря верстати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.

У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драматичних творів - "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової української культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604-1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.

Цікавим явищем культурного життя на західноукраїнських землях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано "Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р. було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".

У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 р. "Граматику" церковнослов'янської мови, автором якої був єпископ Луцький і Острозький Афанасій Пузина. Мандрівну друкарню мав Кирило Транквіліон Ставровецький. У 1639- 1667 рр. у Львові, крім братської, діяла друкарня Михайла Сльозки, яка видала 42 книги. Найціннішими серед них були твори українського письменника Іоаникія Галятовського.

З 1615р. розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Україні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем друків. Зокрема, тут вийшли "Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі" Захарії Копистенського та церковнослов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.).

Отже, у першій половині XVII ст. вже працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у розповсюдження книжкової справи та літератури в цілому.

З середини XVI ст. в розвитку української культури почалося пожвавлення. Підготовка і запровадження унії народили багату полемічну літературу. В кращих творах відбилися погляди на унію, її організаторів. Це, насамперед, стосується трактатів і послань Івана Вишенського, спрямованих проти соціального і національно-культурного гніту. Відомо 16 творів полеміста. На межі XVII ст. І. Вишенський частину своїх творів об'єднав у збірку під назвою "Книжка" і мав намір видати її в Острозькій друкарні.

Ці твори, писані на чужині, мають форму послань, порад, листів, адресованих народові або окремим особам. У центрі уваги І. Вишенського перебувало животрепетне для українського суспільства питання про напрям культурної орієнтації, про характер освіти для успішної протидії польсько-католицькій експансії. У плеяді полемістів виділяється автор "Апокрисиса", що виступав під псевдонімом Христофор Філарет. Здавна він жив на Волині, мав близькі взаємини із князем К. Острозьким і X. Радзивилом - одним із відомих керівників протестанського руху.

"Апокрисис" був відповіддю на твір польського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597 р.). У ньому Філарет обстоював у релігійній формі ідею рівності людей, незалежно від місця і становища у житті. Також він виступав проти католицизму, передусім тому, що він був опорою денаціоналізації і поневолення українського народу.

20. Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.
Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі.
Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.
Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних іІз річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки.
Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діяч

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: