Українські свята зимового періоду календарного циклу.
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українські свята зимового періоду календарного циклу.





 

В народі говорять: “Зима прийшла і празничків привела”. І дійсно: взимку майже щодня – свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.

У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч - проводи. Зустріччю предків на Свят-вечір розпочинався період найважливіших зимових свят - Різдвяні свята, котрі закінчувалися проводами на Водохреща. Різдвяний цикл свят був пов’язаний з відродженням нового сонця, яке відтоді починає щораз вище підноситися і тепліше пригрівати. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток; багато з них також було спрямовано на вшанування покійних предків. У цей період українці колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям.

Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо.

 

 

Чому святкують Різдво?

Різдво́ Христо́ве — велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха.

Римо-Католицька Церква, більшість протестантських церков, а також більшість православних, включаючи Константинопольську,Антіохійську, Александрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську й Грецьку церкви, святкують Різдво в ніч з 24 на 25 грудня.



Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська православні церкви, усі Українські православні церкви, а також Українська греко-католицька церква також святкують Різдво в ніч на 25 грудня, однак за старим Юліанським календарем[1], що відповідно за новимГригоріанським календарем відповідає ночі з 6 січня на 7 січня.

Вірменська апостольська церква святкує Різдво 6 січня, в один день із Хрещенням Господнім.

Другий день Різдва називався колись Пологом Богородиці, у лемків Вимітним днем, бо того дня ходили по хатах чоловіки (мабуть, парубки) і замітали за тамтешню дівчину, за що діставали від господарів «почесне».[6]

З початком Різдва вже можна було вживати скоромне. Власне до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м'ясних страв. За правило було приходити один до одного в гості, щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів, особливо це стосувалося жіночої статі. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», примикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати.

Відтак по полудню старші люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього свят-вечора). На Поділлі робили це лише другого дня свята.

 

 

Місце традиційних українських свят сьогодні.

Календарні свята - це найдавніша обрядовість, яка корінням сягає первісних, язичницьких вірувань, та поєднує у собі раціональний досвід і релігійно-магічні вірування наших предків. Лиш значно пізніше церква визнала існуючу систему землеробських свят та надала їй християнського забарвлення: календарні звичаї формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою мали трудовий сільськогосподарський календар. До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами: зимова обрядовість поступово переходила у весняну, весняна - у літню тощо. Кожен цикл свят ніс своє смислове навантаження та був насичений безліччю ритуалів і прикмет, які зв'язували між собою пори року.

Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина — виробничу, суспільну, сімейну. Їхня головна мета та завдання відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього.

У 1917 р., коли вся народна календарна звичаєвість була віднесена до розряду пережиткових, ворожих соціалізму явищ, було втрачено чимало позитивних народних традицій. Найбільш стійкими виявилися ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Сьогодні все більше традиційних народних свят відроджуються та чимдалі активніше входять у систему сучасної культури українського народу. А Різдво, Великдень та Зелені свята рішенням Верховної Ради України від 1990 року проголошені офіційними державними святами.

 

 

Феномен Григорія Сковороди

Феномен постаті Григорія Сковороди - у дивовижному гармонійному поєднанні тілесної й духовної краси. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошував, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття.

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Ще з ранніх літ хлопець відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань.

 

 

Мій Шевченко.

Семантика - наука про розуміння певних знаків, послідовностей символів та інших умовних позначень. Орієнтація на створення узагальнюючих символічних образів - одна із визначальних рис творчості Шевченка. Символи і символіка не просто стали важливим компонентом його поетики, не тільки формою втілення певного змісту чи ідеалу, але й способом мислення поета. Шевченка захоплювала різноманітна символіка - антична, середньовічна, біблійна, фольклорна. Поет звертається до символіки не лише у творах, які співвідносять зображуване з великими подіями історичного характеру. Одним з найчастіше вживаних у поезії Шевченка символів є образи долі, лиха, сліз, серця, вітру, червоної калини, зарослих терном стежок і т.д. Все це образи-символи фольклорного походження.

Наприклад образ долі у Шевченка, як і в народній творчості, персоніфікований. Доля - жива істота (живими істотами виступають також вітер, лихо, думи). Долю можна запитувати, зустрічати, закопати, втопити, заховати у торбу, як у поемі "Невольник". Вона - "за морем блукає", "по тім боці плаче", ходить полем, збирає полоски, то вигідно примостилась у торбі за плечима людина.

Та чи не найрозповсюдженішим у творчості Шевченка є символічний образ могили, що безпосередньо зв'язаний з такими ж образами-символами, як доля, лихо, воля, в основі своїй народнопісенного походження. Цей образ в Шевченка надто складний. Про те, чим були для нього могили, ці свідки минулого, він розповідає у поемі "Варнак": "О могилы! могилы! Сколько возвышенных, прекрасных идей переливаются в моей молодой душе, глядя на вас, темные, немые памятники минувшей народной славы и бесславия".

Шевченків образ могили, на відміну від свого попередника, в народній творчості майже повністю ідеологізований. У віршах Шевченка могили, наприклад, ведуть мову про забуту героїчну старовину, "про волю нишком в полі з вітрами говорять", могили виросли над "козацькою волею".

Образ могили в поезії Шевченка підпорядкований зображенню, з одного боку, національно-визвольної боротьби українського народу, а з другого - колоніальної політики царизму на Україні. Тому в нього могили одночасно свідки слави і безслав'я, боротьби за свободу і пригноблення. Незмінним супутником могил виступає "орел чорний" (символ соціального і національного гніту і символ царизму). Царизм, р озуміючи, агітаційну роль могил (нагадування про боротьбу з усяким злом і неправдою), таємно їх, тим самим прискорюючи свою загибель. У пошуках козацьких скарбів царські чиновники розривали могили, в яких, за концепцією Шевченка, похована воля. Розкопати могилу означало викопати яму самому собі. У цьому полягає внутрішня суперечність суспільства, яку осягнув Шевченко, і в чому виявилась еволюція самого образу могили, що втілює багатоаспектність і суперечність романтичного мислення поета.

Широкого переосмислення в поезії Шевченка зазнали образи античної і біблійної міфології, які належать до категорії так званих вічних образів: Прометея, Христа, Марії. В цих образах поет втілив ідею непереможності народу, який бореться за свободу. Ця ідея є наскрізною у творчості Шевченка, центральною в його концепції світу.

У використанні античних і біблійних сюжетів поет, безперечно, опирався на велику традицію, яка склалася у світовій художній і суспільно-політичній практиці. Шевченко насамперед переосмислював образи деяких історичних і міфологічних персонажів, імена яких набули в літературі прозивні символо-алегоричні значення (Нерон, Іуда, Ірод, Каїн, Пилат, Давид, Егерія та ін.). Звертаючись до цих імен, автор орієнтувався на те, що вони так або інакше ввійшли в свідомість читача із своїм поетичним змістом. Кожне із цих імен це "знак", носій певного постійного змісту, який збуджує в читача певні асоціації (історичні, літературні, естетичні, емоційні)".

У живописі, наприклад, у картині «Катерина» Шевченко одним з перших у мистецтві класицизму зображує вагітну жінку, узагальнюючи образ своєї героїні до рівня якогось символу, що говорить про метаісторичного долю цілої нації. У картині «Селянська родина», постаті батька й матері витворюють коло. Руки батьків зведені у трикутник довкола голівки допитливого хлопчика. Творчо застосовуючи такі найуживаніші засоби класичної композиції, як трикутник і коло, Шевченко передає ритуальне дійство. Адже коло повідомляє нам про одвічне вирування, повторення і ствердження у світі.

Отож, можна зробити висновок, що прагнення бачити людину в центрі національно-універсального буття вело Шевченка до широкого використання засобів символізації і міфологізації. Геніальний художник неминуче звертається до символів, коли він хоче колоритно передати величезний обсяг почуттів, високу ідею, представити образно, почуттєво, безпосередньо, не за допомогою мертвих абстракцій, а в чомусь надзвичайно близькому, що безпосередньо діє на людську уяву і втягує до активного сприймання всі органи чуття.

 

 

Франко і світ.

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет,вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

тильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900 р.). Програмова збірка «Semper tiro»(1906 р.) є містичним кредо поета-борця. «Давнє і нове» (1911 р.) поетична збірка. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887 р.), «Сурка» (1890 р.), «Смерть Каїна» (1889 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905 р.), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873 р.), «Три князі на один престол» (1874 р.) та інші. Найбільше п'єс Франко написав у дев'яностих роках. Визначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893 р.) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895 р.). З більших п'єс відомі ще комедії «Рябина» (1886 р.) й «Учитель» (1896 р.), з одноактівок «Останній крейцар» (1879 р.), «Будка ч. 27» (1893 р.), «Кам'яна душа» (1895 р.), «Майстер Черняк» (1896 р.) і «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920 р.). У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899 р.), «Лис Микита» (1890 р.), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891 р.), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895 р.) тощо. Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Франка, яку він не припиняв усе своє життя. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. З слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Філософсько-соціологічні й суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878 р.), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882 рр.), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895 р.); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму» і матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903 р.) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. У 1904 році Франко написав наукову працю, яка відома під назвою "Поема про сотворення світу".

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.

 

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.