Культурологія в системі гуманітарних та природничих наук

Культурологія як наука дає знання, приведені в систему на рівні їх теоретичного осмислення. Вона має чітко окреслені ♦ предмет дослідження, ♦ сукупність методів, ♦ свій понятійний апарат. Специфіка даної науки полягає в тому, що вона досліджує особ­ливий об'єкт, який включає матеріальне і духовне. Отже, вона об'єднує як гуманітарні, так і природничі науки. Доцільно зау­важити, що з матеріальним освоєнням світу її значущість більше зростає саме в системі природничих наук, розвиток яких корельований культурним рівнем індивідів. Коли мова йде про викори­стання досягнень науково-технічної революції, то теоретичне знання їх наслідків стає на одну сходинку з глобальними пробле­мами сучасності. Достатньо навести хрестоматійний приклад з атомною енергетикою, коли одні й ті ж знання можуть бути спря­мовані на благо або на знищення людства.

♦ Отже, в системі гуманітарних та природничих наук культурологія заповнює певну теоретичну нішу, яку рані­ше дотично розкривали такі науки, як ♦ філософія, ♦ істо­рія, ♦ світова та українська культура, ♦ соціологія та інші.

Сьогодні в системі знань постійно формуються все нові і нові напрямки, які вивчають нові явища, що в основному діють на стиках наукового пізнання. Під цим кутом зору культурологія є інтегративною наукою, що могла виникнути лише тоді, коли проблеми культури стали безпосередньо визначати прогрес люд­ства і його подальшу долю.

Найбільший вплив на становлення культурології як самостійної дисципліни здійснили такі науки, як ♦ антропологія, ♦ етнографія, ♦ соціологія, ♦ соціальна психологія, ♦ етнопсихологія, ♦ демографія, ♦ психоаналіз (фрейдизм), ♦ семіотика, ♦ інформатика.

Сьогодні на перетині культурології з іншими науками формуєть­ся ціла низка наукових напрямків, які поступово стають само­стійними. Це насамперед стосується досліджень, пов'язаних із прогнозуванням розвитку як окремих культурних регіонів, так і всієї суспільної спільноти. В предметі культурології розділи, що донедавна були його складовими, набувають самостійного зна­чення. Це стосується теоретичних засад планування культурно­го розвитку країн, регіонів, світу, оптимального узгодження ет­нічних, міжнаціональних, міжнародних, регіональних протиріч.

Із наведеної схеми бачимо, що культурологія є однією з рівно­правних наук гуманітарного циклу, близькою до філософії, вико­ристовує її закони, категорії та поняття. Збагачує і доповнює філософію теоретичним аналізом процесів культурного розвит­ку людства. Культурологічний аналіз суспільних явищ виступає теоретичним базисом проблем, що вивчаються іншими науками (історія, політологія тощо). Культурологія в силу особливостей предмета свого дослідження розкриває детермінантне поле куль­тури, яке є визначальним у сучасному правознавстві, міжнарод­них відносинах, економіці.

ТЕМА 2. ГЕНЕЗА ПЕРВІСНОЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА ТА РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

План

2.1. Первісна культура людства.

2.2. Генеза української культури.

2.3. Антична культура.

2.4. Культура Середньовіччя і Відродження.

2.5. Культура Нового часу.

2.6. Особливості розвитку сучасної західної культури

Тотемізм - вшанування тварин, рослин і зрідка неживих предметів у якості предків, засновників роду. З тотемом пов'язані певні обряди і табу, наприклад, танці, культові дії на честь тотема, заборона їсти його м'ясо або риту­альне поїдання його окремих частин (серця, мозку і т. ін.).

♦ Фетишизм ~ культ неживих предметів - фетишів, наді­лених надприродними властивостями. У ролі фетишів вис­тупали амулети, талісмани, ідоли, камені і т. ін.

♦ Магія - певні дії (обряди), пов'язані вірою у надприродні властивості людини (чаклуна, мага) впливати на людей та явища природи. В магії вперше ми бачимо спеціалізацію ду­ховної діяльності: з'являються люди з особливими здібнос­тями у духовній сфері, які стають дуже впливовими осо­бами в організації життя роду.

Духовне життя виявляє себе і в інших галузях діяльності, зок­рема у мистецтві. На стінах печер Океанії, Піренеїв, Африки, Америки червоною і чорною фарбою зображені обряди, сцени по­лювання. Це натуралістичне мистецтво вражає нас точністю зображень, експресією, вмінням відтворити рух. Це свідчення фантазії, спостережли­вості, радості творчості стародавніх митців. Це яскраві вияви духовного жит­тя, прагнення втілити себе у вищих фор­мах творчої діяльності.

Культура мезоліту і неоліту. Мезоліт, або середній кам'яний вік, датується порізному: мезоліт Європи - 10 -7 тис. років, Південної Америки - 6-5 тис. років, Близького Сходу - 12-9 тис. років тому. Для цих часів характерними є риси перехідності. Об­робка каменю, дерева і кісток вдосконалюється. Винайдено нові знаряддя праці. Можна констатувати прогрес у полюванні через використання лука і стріл, що почали застосовувати саме в цей час. Людьми приручено собаку, яка стає тепер свійською твари­ною, в поселеннях зустрічаються й інші тварини, які згодом ста­ють атрибутом господарської діяльності людини-скотаря - коро­ва, вівця, свиня, коза. Малюнки на скелях набувають більш сим­волічних форм і певної умовності, що свідчить про ускладнення і поглиблення інтелектуально-духовного життя людей (рефлексії).

Населення зростає і, хоч умови існування залишаються важки­ми, повними небезпеки, а тривалість людсько­го життя дуже малою, родові спільноти зміц­нюються і розроста­ються. Це призводить до появи нової форми соціальної організації людей - плем'я.

У кінці мезоліту в межах плем'я формуються елементи са­моуправління: ♦ племінна рада, ♦ військові і ♦ громадські вожді, старійшини і т. ін. Як і у родовій, так І у племінній організації громадський устрій базується на засадах матріархату, для яко­го характерним є домінуюче становище жінки, успадковування по лінії матері, керівна роль жінки і матері у шлюбних стосунках. У духовній сфері це відображаєть­ся у культах родючості, вшануванні богинь, в мистецтві - у виготовленні культових статуеток з яскраво вира­женими жіночими статевими ознаками.

Неоліт - останній період кам'яної доби - дуже важко датується. Це дис­кусійне питання. Отже, настання нео­літу на різних територіях Землі слід виз­начати не стільки за часом, скільки за ознаками, властивими тільки цій добі. Неоліт дуже часто називають револю­цією, оскільки за короткий термін відбуваються разючі якісні зміни у всій популяції людей на земній кулі. Замість поодиноких угрупо­вань людей, розкиданих по різних куточках планети, знаходимо чітко організоване у племенних структурах численне людство. На­слідками людської діяльності вкриті всі континенти. Порівняно з довготривалою і повільною еволюцією попередніх часів це стається майже раптово. Люди швидко розмножуються, вільних територій значно меншає. Різні племена все частіше стикаються між собою і повинні встановлювати правила спільного існування.

У неоліті відбуваються як перший, так і другий великі суспільні поділи праці:

♦ виокремлення скотарства і землеробства;

♦ виділення ремесла в окрему галузь діяльності.

Відтепер реалізується ідея збереження і відтворення того, що треба було шукати і довго прагнути. Розведення худоби, оброб­ка землі і вирощування злаків замінюють збір їстівних рослин і полювання. Замість суспільства збирачів і мисливців в неоліті з'яв­ляються суспільство землеробів і пастухів. Пізніше з'являються ремісники - гончари і ткачі, а виготовлення знарядь праці стає справою майстрів, що постійно вдосконалюються в своїй май­стерності. В неоліті спостерігаємо початки металургії.

Концентрація людей у поселеннях породжує багато нових рис у людському існуванні. Люди досліджують нові речі навколиш­нього середовища, відбирають плоди, злаки, тварин для одомашнення. Сміливо можна говорити про зародження наукових дослі­джень і швидкий прогрес у цій галузі. Люди мандрують на далекі відстані (наприклад, через Аляску в Америку) і там пізнають нові явища і змінюють середовище свого існування.

У стосунках між людьми психічні і духовні аспекти все більше беруть гору над біологічними факторами. Навіть під час військо­вих конфліктів і завоювань стає правилом певна асиміляція між завойовниками і підкореними, а не знищення других першими. Пол­ітично, економічно, духовно людські колективи перетинаються і співпрацюють між собою. З'являються складні сукупності прав і обов'язків, моральних норм, юридичних кодексів, пов'язаних з міжплемінними стосунками. Народи поступово знаходять оста­точне місце свого проживання і, завдяки торгівлі і обміну інфор­мацією, об'єднуються у певну загальносвітову спільноту.

♦ Отже, початий загальнольдького у різних її проявах фор­мується вже в цю критичну, але разом з тим вирішальну і величну добу людської культури.

З'являються системи письма, спочатку піктографічного, тоб­то малюнкового, а потім цей геніальний винахід вдосконалюєть­ся, стає більш простим і досяжним для загального поширення. Мислення отримує міцний каталізатор для свого розвитку. Дуже швидко з'являються перші освітні традиції, художні і службові тексти, і в цю діяльність втягується все більша кількість людей. На місцях багатолюдних поселень виникають найдревніші міста -Ієрихон в Палестині, Анау в Туркестані і Джармо в Іраку.

Генеза української культури

Культура кам'яної доби в Україні. За новими науковими дани­ми, людина почала жити на території України мільйон років до нашого часу. В середині 70-х рр. XX ст. київський вчений Владислав Гладилін знайшов біля села Королеве на Закарпатті сто­янку первісної людини. На цьому місці виявлено знахідки 16 куль­турних шарів палеолітичних часів. Це знаряддя праці пітекант­ропів, неандертальців, кроманьйонців - ♦ зубила, ♦ чопери, ♦ великі відщепи. Всього було знайдено біля 100 000 предметів. Нині розкопи запроваджені на Львівщині, Буковині, Поліссі, у Мол­дові. Висновки про таке давнє перебування людини на цій тери­торії дістали неодноразове підтвердження. Важливе значення на­дається розкопам в районі Карпатсько-Подільських висот, Закар­паття, який був протягом останнього мільйону років покритий льодовиком і незатоплений.

У 1946 р. в селі Лука Врублевіцька над Дністром у 20 км від Кам'янця-Подільського археологом П. І. Борисковським виявле­но 50 кам'яних виробів і частин скелету людини, що проживала тут приблизно 300 тис. років тому. За антропологічними ознака­ми вона належала до типу кроманьйонців, була високою на зріст та інтелектуально розвинутою.

Згадані відкриття змінили уявлення вчених світу про українсь­ку культуру, про історію українських земель. Становлення лю­дини в Україні, вірогідно, відбулося в ті самі періоди, що і в інших регіонах Землі. Палеолітичні культури в Україні вказують на певну оригінальність і самостійність у розвитку тодішніх людей і на зв'язок населення з Надсередземномор'ям.

Епоха палеоліту (200 тис. - 10 тис. років до Н. X.) засвідчує існування на території України певної культури. Саме в ці часи:

- люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь;

- удосконалюють знаряддя праці житло будується з дерева (жер­дин), кісток;

- виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

- з'являються зачатки релігійних вірувань (анімізм, магія, то­темізм, фетишизм), а разом з ними елементи мистецтва.

В добу мезоліту (10 тис. - 7 тис. років до Н. X.):

- на Україну пришили лук і стріли;

- розвивається рибальство, приручено собаку;

- започатковуються форми первісної племінної організації;

- основою суспільного устрою стає матріархат;

- для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло;

- виготовляються нові знаряддя праці - ножі, кинджали, спи­си з ріжучими кам'яними пластинами, лук тощо.

Місця перебування часів пізнього палеоліту виявлено на всій Україні. Найбільш цікаві стоянки - Мізинська на Десні, Кирилі­вська, Межирічська, Гінцівська.

Яскравим зразком української культури пізнього палеоліту і неоліту є трипільська культура. Перші знахідки, що стосуються цієї культури, було зроблено в селі Трипілля на Київщині, пізніше відкопано подібні селища по всій Україні. Від трипільської куль­тури походять ♦ форми хліборобства, ♦ хліборобські знаряддя і ♦ зернові рослини (плуг, мотика, серп, ячмінь, просо, пшениця), ♦ використання тварин у господарствах (воли та корови).

Способи будівництва житла, зокрема хати, також дісталися у спад­щину від трипільців. Піч з глини, гон­чарні вироби у характерній манері, знайдені в багатьох місцях України, також належать до трипільської культури. Ще в добу палеоліту в Україні розвивається мистецтво у вигляді орнаментів на кістках тварин, примітивних музичних інструментах. Прикладом можуть служити предмети, знайдені у Кам'яній Могилі біля Мелітополя. Вони свідчать про тотемічні вірування стародавніх людей. Тоте­мами були деякі тварини, особливо пта­хи, земноводні, яйця, ікринки.

Знайдені статуетки жінок вказують на культи жінки-матері, що були поширені в Україні в палеолітичні і неолітичні часи. Перші форми соціальної організації мали відверто матріархальний характер. У неоліті в Україні з'являються елементи міфології, наприклад, уявлення про свя­щенний шлюб. Жіночі статуетки з три­пільських знахідок в деяких випадках об­виті змієм або мають вигляд богині, що сидить на кріслі у формі бика. Такі вироби символізували відродження природи навесні, єднання Землі, Сон­ця, Місяця і були поширені в усьому Надсередземномор'ї (зокре­ма, зображення різних іпостасей Зевса у шлюбі з богинями). Подібні символи відображають становлення в Україні землеробської куль­тури і укорінення реалій цієї культури у свідомості населення.

Племена трипільської культури заселили Подніпров'я, особ­ливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали склад­никами інших культур, що розвинулись в Україні, а такі її елементи, як культ богині-матері, обряди, звичаї з поклонін­ням місяцю тощо збереглися до часів християнства.

Зміни, що відбулись в епоху бронзи (2 тис. років до Н. X.):

- настав кінець етнічної, суспільної та культурної стабільності;

- маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі;

- розвивається металургія бронзи, з'являється значна кількість металевих знарядь, у деяких племен з'являється плуг;

- з'явились садівництво, городниц­тво, ремісництво;

- відбувається активна асиміля­ція або місцевого населення, або пришельців, у результаті з'являється неокресленість меж тогочасних культурних утворень;

- індоєвропейці принесли з собою на територію України дуже важ­ливі культурні елементи. В суспільній сфері - це патріархат, у духовній - культ Сонця та розвине­ну флективну мову.

Початок залізної доби (з І тис. років до Н. X.) на території України пов'язаний з кіммерійською культу­рою (Північне Причорномор'я), а трохи пізніше - зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. У І тис. до Н. X. територія України потрапила у сферу впливу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурних традицій ук­раїнців.

Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корін­ням своїм сягає мідного віку, та склад­ників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації елі-нами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія - на березі Буго-Дніпровського лиману; Тірас - у гирлі Дністра; Пантікапей - на місці сучасної Керчі; Херсонес - біля сучасного Севастополя та ін.)

Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистец­тво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач).

Грецьким поселенням у Північному Причорномор'ї важко було боронитись від чисельних кочовників (сарматів, готів, гунів та ін.). І хоча на якийсь час римське завоювання (IV ст. до Н. X.) забезпечувало їм стабільність, з часом вони припиняють своє існу­вання.

Проте культура міст-держав як чорноморський варіант античної культури значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх

народів, у тому числі і предків ук­раїнців - слов'ян.

Перехід відповідного суспільства до більш високого етапу еволюції культури у різних регіонах Землі відбувалося по-різному. Розглянемо лише основні етапи розвитку куль­тури у європейському регіоні, яка найбільше вплинула на весь подаль­ший розвиток української культури.

Антична культура

Мистецтво античного світу, перш за все Греції - це.мистец­тво, яке вперше після тисячоліть бродіння духу здобуло красу зовнішнього обличчя і світлу життєрадісну ясність змісту, підзеркалило тимчасову гармонію людини з природою та її полі­тичним світом.

Г. В. Ф. Гегель

Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів - "міст-держав" на присередземноморських землях Елла­ди і Малої Азії на поч. І тис. до Н. X. і завершується зруйнуванням Римської імперії у V ст. н. є. У Греції і Римі в цю епоху інтенсивно розвивається ♦ тваринництво, ♦ землеробство, ♦ добування ме­талів, ♦ ремісництво, ♦ торгівля. Руйнується родоплемінна пат­ріархальна організація суспільства. Росте майнова нерівність сімей. Родова знать нарощує багатство завдяки широкому використан­ню праці рабів, а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим — у соціальних конфліктах, війнах, по­літичних переворотах.

Поняття "античний світ" (від лат. апгіциез - стародавній) вве­ли італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим тер­міном греко-римську культуру як найбільш ранню із відомих їм на той час. Ця назва збереглась дотепер, хоч були відкриті з того часу й більш древні культури. Це поняття збереглося як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого ви­никла наша європейська цивілізація.

Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну - грецьку й римську античність. Державна система, яка була створена у Греції, була особливою - за масштабами країни і у відповідності з навичками її жителів. Не єдина держава, як на Сході, що постійно розросталася у на­маганні до світового панування та безмежності, а низка держав, зовсім невеликих, у тих межах, що визначала природа й тодішня родова організація. Це призвело до суперництва між державами, наслідком якого були криваві війни, що не сприяло самоутверд­женню стародавнього грека у своєму уособленому закутку.

Соціальні умови цих міст-держав можна назвати демокра­тичними лише з великими поправками. В епоху найвищого розвитку Афін (сер. V ст. до Н. X.) із загального числа більш ніж двісті тисяч жителів цього міста лише двадцять одна тисяча, тобто одна де­сята, дійсно могла користуватись повнотою громадянських й по­літичних прав. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне, не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у по­рівнянні зі східними деспотіями такий устрій все ж був прогресив­ним. Боротьба між нижчими й вищими верствами рабовласницького суспільства призвела до:

- поразки родової аристократії;

- знищення одноосібної диктатури правителів (тиранів);

- встановлення рабовласницької демократії.

Вільні громадяни, яких обслуговували раби, насолоджувались благами життя в упорядкованих, на їх погляд, невеликих держа­вах. Ці держави утворились навколо міст, які ставали їх економічними й культурними центрами. Громадянин такого міста-держави, з грецької "полісу", відчував себе по-справжньо­му незалежним і повновладним.

Антична культура всього часу має міфо­логічний характер. Більш того, вона поглинає й опрацьовує на свій лад розрізнені племені міфи, поєднуючи їх у єдину, релігійноміфологічну систему. Вже в VIII-VII ст. до Н. X. в поемах Гомера "Іліада" та "Одіссея", та Гесіода "Теогонія" і "Труди й дні" ця систе­ма набуває того вигляду, у якому вона стає основою усього античного світогляду. На основі міфології ви­никло і грецьке класичне мистецтво. Вважається, що грецька міфологія складала не тільки арсенал, а і його основу. Будь-яка міфологія долає, підпо­рядковує і формує сили природи в уяві і за допомо­гою уяви; вона зникає, відповідно, разом з настан­ням дійсного панування над цими силами природи. Чи можливий Ахіллес у епоху пороху і свинцю? Або взагалі "Іліада" поряд з друкарським станком й тим

більше з друкарською машиною?

Головними галузями грецької культури стають ♦ філософія і ♦ мистецтво. Вони виростають із міфології та користуються її образами. Але згодом еюни набувають іншого змістовного зна­чення, яке виходило за межі міфології. Філософське мислення, на відміну від міфологічного, намагається пояснити дійсність шля­хом раціонального, логічного судження, а не шляхом розповідно­го характеру художнього образу, достовірність якого з самого початку знаходиться поза будь-якими сумнівами. Засобами філо­софського судження стають не наочні образи і емоції, а абстрактні поняття. На противагу міфології, філософія чітко розрізняє фак­ти й логічні умовиводи від бездоказових вимислів й передбачень.

Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський, поставив­ши питання про першооснову усіх речей, став шукати відповіді не в діянні богів, а в логічних узагальненнях фактів, що дало змо­гу йому зробити висновок, що першоосновою, із якої все вини­кає, є вода. Згодом це питання отримує інше рішення в Анаксимена і Анаксимандра, у піфагорійців і елліатів, у Геракліта, Анаксагора і Демокріта, у Платона і Аристотеля. Але усі великі грецькі філософи в обґрунтуванні своїх думок використовують не міфологію, а факти й умовиводи, що не заважає їм, інколи, оформити свої думки в образи міфологічної мови.

Одночасно з філософією, яка уже в стародавній Греції отри­мує незалежність від міфології, розвиваються і початкові форми наукових знань - У астрономії, У математики, У медицини. Сократ повернув грецьку філософію до вивчення людської душі. Вершиною грецької філософії були вчення Платона і Аристоте­ля, у яких були зроблені спроби звести в єдину систему уявлення про ♦ світ, ♦ суспільство, ♦ людину, ♦ істину, ♦ добро й ♦ красу.

Мистецтво Стародавньої Греції, як і філософія, спиралось на міфологію й черпало з неї свої теми й сюжети. Проте воно почи­нає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим зав­данням. Твори мистецтва набувають свою власну, естетичну цінність, яка визначається не їх культовим призначенням, а ху­дожніми цінностями. Мистецтво стає самостійною галуззю куль­тури, сферою діяльності, спрямованою на задоволення естетичних потреб. У ньому виникають й диференціюються один від од­ного як особливі його види ♦ архітектура, ♦ скульптура, ♦ живопис, ♦ декоративно-прикладне мистецтво, ♦ лірична поема, ♦ драма, ♦ театр.

Характерні особливості мистецтва античності:

1) Творцями античної культури були древні греки, які називали себе еллінами, а свою країну Елладою. Грецьке мистецтво роз­вивалось під впливом трьох дуже різних культурних напрямків:

- Егейського, яке ще зберігало життєву силу у Малій Азії, і його вплив відповідав душевним потребам древнього елліна у всі періоди його розвитку;

- Дорійського, завойовницького (породженого хвилею північно-дорійської навали), спроможної вносити чіткі корективи у тра­диції стилю, який виник на Крит;

- Східного, яке принесло в молоду Елладу зразки художньої творчості Єгипту і Месопотамії.

Але це був лише підготовчий етап грецького мистецтва, який демонстрував якусь норму, якусь основу. Повністю ідеал цього мистецтва розпочав виявлятися пізніше, на новому етапі розвит­ку давньогрецького суспільства.

2) Основою грецького мистецтва була міфологія. Докорінна відмінність античної культури від культури Єгипту, Месопотамії чи Скіфії випливає зі самого характеру грецької міфології, яку потім, лише перейменувавши на свій лад, запозичили римляни.

Як будь-яка інша, грецька міфологія становлять докорінно ху­дожню творчість народу, вона втілювала в конкретні образи тає­мничі сили природи. Грецька поезія, і в першу чергу гомерівський епос, надали народним легендам закінчений розповідний характер.

Міфологічні легенди Еллади, на основі яких розвивалось грецьке мистецтво, зовсім по-іншому, аніж міфи, які виникали в інших кра­ях, представляли людину у боротьбі за торжество над природою. Грецька міфологія знаменує кінець сил, стихій природи, які мають владу над людиною. Вона, людина, приймає природу, такою, якою вона є - з її таємницями і небезпеками, які уже не принижують її. Вона уже бореться з ними як вміє, але не намагається перемогти ці сили чаклунством, магією, рабським обожненням ідолів.

Життя для елліна - боротьба, а за життям наступає смерть. Але життя - не тільки боротьба, головне в житті - радість. А радість породжує усмішку. І в цілому грецьке мистецтво осяяне усмішкою, велично спокійною усмішкою радості. Отже, грецька міфологія створила богів, що втілювали в прекрасних людських образах пристрасті і мрії, якими живе світ.

3) Якщо стародавній грек сприймав природу не в її нерозгаданих таємницях, а в її видимій об'єктивній реальності, його мистецтво мало стати реалістичним. Художня творчість Еллади вперше в історії світу установила реалізм як абсолютну норму мистецтва. Але не реалізм у точному копіюванні природи, а в завершенні того, чого не змогла довершити природа. Отже, притримуючись намірів природи, мистецтву належить створювати таку досконалість, яку природа лише започаткувала, але сама не змогла досягти. Боги Олімпу - Зевс, Афродіта, Афіна - хто вони, як не люди, які стали ще прекрасніші і набули у своїй людській досконалості безсмертя.

Реалізм - основа грецького мистецтва, але як уже було сказа­но, мета цього мистецтва - не просто копіювання природи. Яка б вона не була

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: