Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Високий Ренесанс у Середній Італії.





З кінця XV ст. Італія починає відчувати усі наслідки невигід­ного для неї економічного суперництва з Португалією, Іспанією і Нідерландами. Північні міста Європи організують ряд воєнних походів на розрізнену Італію і вона втрачає свою могутність. У цей важкий для неї час і настає недовгий "Золотий вік" італійсь­кого Відродження - Високий ренесанс.

Цей важкий період викликає до життя ідею об'єднання країни ідею, яка не могла не хвилювати еліту Італії. Високий Ренесанс співпав з періодом жорстокої боротьби італійських міст за свою незалежність.

Мистецтво цього часу було осяяне ідеями гуманізму, вірою в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, в торжество прогресу. В мистецтві на перший план висуваються ♦ проблеми громадянського обов'язку,високих мо­ральних якостей,подвигу,образу прекрасної, гармонійно роз­винутої, сильної духом і тілом людини - героя, що зміг піднятися над рівнем повсякденності. Пошук такого ідеалу і привів ми­стецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних зако­номірностей явищ, до виявлення її логічної взаємодії. Мистецтво Високого Ренесансу відмовляється від частковостей, незначних подробиць в ім'я узагальненого образу, в ім'я відображення гармонійного синтезу прекрасних сторін життя.

Леонардо да Вінчі (1452 - 1519 рр.) був першим художником, що наочно втілив ці ідеї. Най­вище відображення геній Леонардо віднайшов у портретному живописі. У своїх портретах ху­дожник досяг особливого враження емоційної багатозначності, змістовної невичерпності, зав­дяки чому його образи безмежні у пізнанні і відкривають глядачеві нові і нові сторони душі, розуму, внутрішнього світу людини.

Леонардо був найвидатнішим художником свого часу, генієм, який відкрив нові горизонти мистецтва. Він залишив після себе небагато творів, але кожне з них стало етало­ном в історії культури. Леонардо відомий також як різнобічний вчений. Його наукові відкриття і винаходи в галузі літальних апа­ратів не втратили свого значення і на сьогоднішній день. Тисячі сторінок рукописів Леонардо охоплюють буквально усі галузі знань і свідчать про універсальність генія. Основні твори живопису Леонарда да Вінчі:

Автопортрет (біля 1512 - 1515 рр.).

Мадонна Бенуа (1478 р.).

Дама з горностаєм (біля 1485 р.).

Мадонна Літта (1490 р).

Фреска "Таємна вечеря" (1497-1498рр).

Портрет Мони Лізи Джоконди (1503- 1506 рр.) та інші.

Однією із найбільш знаменитих картин у світі є портрет Мони Лізи Джоконди. Про портрет написано сотні сторінок: як Леонардо влаштував сеанси, запрошую­чи музикантів, щоб не згасла на обличчі моделі усмішка, як довго (що характер­но для Леонардо) працював над портре­том, як намагався досконало передати кожну рису цього живого обличчя. Порт­рет Мони Лізи Джоконди - це рішучий крок на шляху розвитку ренесансного мистецтва. Вперше портретний жанр став на один рівень з композиціями на релігій­ну і міфологічну тему.

У цьому портреті важкодоступне зав­дання, яке поставив перед собою великий художник, полягало у тому, щоб на кар­тині був відображений не один який-не-будь момент стану людини, а складний і тривалий процес її душевного життя.

На портреті Мони Лізи досягнутий той рівень узагальнення, який, зберігаючи всю неповторність зображеної індивіду­альності, дає можливість розглядати образ як типовий для епохи Високого Рене­сансу. Головна ідея цього узагальнення:

відчуття власної значості,високе право на самостійність ду­ховного життя. Таке узагальнення досягнуто цілим рядом відпо­відних формальних моментів: плавним контуром фігури і м'яким моделюванням обличчя і рук, окутаних леонардівським "сфумато". Це "сфумато" створює невловиме емоційне середовище і, под­ібно до музики, викликає у нас відчуття внутрішнього багатства. Ніжна усмішка Мони Лізи в поєднанні з відкритим поглядом ро­зумних, ледь глузливих очей "сфумато" розкривають супереч­ливість, невиразність і багатогранність її натури. Саме ця невло­вимість прихованих відчуттів примушують багатьох критиків вва­жати образ Мони Лізи загадковим і таємничим.

Ідеї монументального мистецтва Відродження, у яких злились традиції античності і дух християнства, віднайшли найбільш яскраве відображення у твор­чості Рафаеля (1483 - 1520 рр.). У його мистецтві віднайшли зріле вирішення два основних завдання: пластична досконалість людського тіла, яке відоб­ражувало внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості, у чому Рафаель наслідував античність, і складна багатоманітність світу.

Ніхто із майстрів Відродження не сприймав так глибоко і при­родно язичну сутність античності, як Рафаель. Невипадково йо­го вважають художником, який найбільш повно пов'язав античні традиції з західноєвропейським мистецтвом нової доби.

Протягом усього життя Рафаель шукає образ гармонійно досконалої людини. Цей образ він віднайшов у Мадонні, численні зо­браження цього образу здобули йому все­світню славу. Заслуга художника полягає у тому, що він зумів відобразити найтемніші відтінки почуттів в ідеї материнства, по­єднавши ліричність і глибоку емоційність з монументальною величчю. Це видно у всіх його картинах із зображенням Мадонни, по­чинаючи з юної і сором'язливої "Мадонни Конестабіле", у "Мадонни в зелені", "Ма­донни з щигликом", "Мадонни Грандука", "Мадонни в кріслах" і особливо у вершині рафаелівського духу і майстерності - в "Сикстинській Мадон­ні". Без сумніву, це був шлях подолання простодушного тлума­чення безтурботного і світлого материнського кохання до обра­зу, наповненого високою духовністю і трагізмом, побудованого на досконалому гармонійному ритмі: ♦ пластичному,колоритичному,лінійному. Але це був також шлях послідовної ідеалі­зації. Проте в "Сикстинській Мадонні" це ідеалізуюче начало відходить на другий план і поступається місцем трагічному відчуттю, яке випромінюється з цієї ідеально прекрасної молодої жінки з немовлям - Богом на руках, якого вона віддає на споку­тування людських гріхів. Погляд Мадонни спрямований повз гля­дача, сповнений скорботного провіщення трагічної долі сина (пог­ляд якого теж не по-дитячому серйозний).

"Сикстинська Мадонна" - один з найбільш досконалих творів Рафаеля і в образній мові композиції: постать Марії з немовлям, чітко вимальовується на тлі неба, поєднана загальним ритмом рухів з постатями св. Варвари і Сикста IV, жести яких звернені в напрямку Мадонни, як і погляди двох янголів у нижній частині композиції. Постаті їх об'єднані загальним золотим колоритом, яке ніби символізує боже світло. Але головне - це тип обличчя Мадонни, у якому втілений синтез ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу, що був дуже характерним для світогля­ду Високого Відродження.

Рафаель виконував роботи різноманітних жанрів. На замовлен­ня папи Юлія //він у 1509 р. виконує розписи особистих папських кімнат (станц) у Ватиканському палаці. В станці делла Сеньятура (кімнаті підписів, печаток) він написав чотири фрески-алегорії основних сфер духовної діяльності людини: ♦ філософії,поезії,богослов'я і ♦ юриспруденції. Рафаель виконав ці теми у вигляді багатофігурних композицій, що представляли іноді справжні групові портрети, характерні як своєю індивідуальні­стю, так і типовістю. Саме у цих портретах Рафаель втілив гу­маністичний ідеал прекрасної інтелектуальної людини, за уявлен­ням Ренесанса. Офіційна програма розпису станц делла Сеньятура стала відображенням ідеї примирення християнської релігії з античною культурою. Художня реалізація цієї програми Рафаелем - сином свого часу — вилилась у перемогу світського начала над церковним.

У фресці "Афінська школа", уособлюючи філософію, Рафаель представив Платона і Аристотеля в оточенні філософів і вче­них різних періодів історії, їх жести (один вказує на небо, інший – на землю) характеризують відмінність і статність їх вчень. Пра­воруч, в образі Евкліда, Рафаель зобразив свого великого сучас­ника, архітектора Браманте; далі представлені знамениті аст­рономи і математики; біля самого краю правої групи художник намалював себе. На ступенях сходинок він намалював заснов­ника школи циніків Діогена, в лівій групі - Сократа, Піфагора, на передньому плані, в стані глибоких роздумах, Геракліта Ефеського. На думку деяких дослідників, величний і прекрасний образ Платона був навіяний неабиякою зовнішністю Леонардо, а в Геракліті Рафаель відобразив Мікеланджело. Проте, незва­жаючи на виразність зображених Рафаелем індивідуальностей, головним у розписі залишається атмосфера високої духовності, відчуття сили і могутності людського духу і розуму.

Рафаель був також видатним портретистом своєї епохи. Він створив такий вид зображення, в якому індивідуальне знаходиться у тісній єдності з типовим, де, окрім відповідних окремих рис, виступає образ людини епохи, а це дає можливість побачити у портретах Рафаеля історичні портрети-типи {"Папа Юлій II", "Лев X", друг художника письменник Костільоне, прекрасна "Донна Велата" та ін.). У його портретних зображеннях, як пра­вило, переважає внутрішня зрівноваженість і гармонія. Рафаель помер у 1520 р., передчасна смерть була неочікуваною для су­часників. Прах його похований в Пантеоні.

Третій видатний майстер Високо­го Відродження - Мікеланджело (1475- 1564 рр.). Повне ім'я - Мікеланьоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буаноротто Симоні. Скульптор, ар­хітектор, живописець і поет. Набага­то пережив Леонардо і Рафаеля. Пер­ша половина його творчості припа­дає на період розквіту мистецтва Ви­сокого Ренесансу, а друга – на роки феодально-католицької реакції. Із блискучої плеяди художників Високо­го Ренесансу, Мікеланджело пере­вершив усіх наповненістю образів ♦ передовими ідеями,громадянсь­ким пафосом,чутливістю до змін суспільного настрою. Звідси і творче втілення руйнації ренесансних ідей.

Скульптура. Найбільш повно талант Мікеланджело розкрився в скульптурі. Починаючи з першої своєї роботи "Вакх", у якій він зображує античного Бога вина оголеним юнаком, оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікеланджело голов­ним і, по суті, єдиним предметом мистецтва.

Одна із ранніх робіт Мікеланджело - статуя Давида, заввиш­ки понад п'ять метрів, яку він створив для своєї рідної Флоренції, бо саме Давид захищав свій народ і справедливо ним правив. Ус­тановка цієї статуї перед будинком уряду Флоренції мала особливе політичне значення. У цей час, на само­му початку XVI ст., Флорентійська республ­іка, прогнавши своїх внутрішніх тиранів, була сповнена рішучості боротися як з внутрішні­ми, так і з зовнішніми ворогами. Хотіли віри­ти, що маленька Флоренція може перемогти, як колись юний мирний пастух Давид перемії велетня Голіафа.

Дві головних скульптурних задумки про­ходять майже через всю біографію Мікелан­джело: гробниця папи Юлія II і гробниця Ме дичі. Не менш грандіозним і, на щастя, за­вершеним задумом був розпис стелі Сик-стинської капели при Ватіканському храмі.

Над розписом плафона Сикстинської капели Мікеланджело пра­цював один, з 1508 по 1512 р., розписавши площу 600 м2 (48 х ІЗ м) на висоті 18 метрів.

Центральну частину стелі Мікеланджело присвятив сценам священної історії, починаючи від створення світу. Під живопис­ним карнизом він написав пророків і сівіл, в люнетах (арках над вікнами) зобразив епізоди із Біблії і предків Хриапа як простих людей, зайнятих буденними справами. Основна ідея розпису Сик стинської капели - апофеоз творчої могутньості людини, про­славлення її тілесної і духовної краси.

Поетичній творчості Мікеланджело властива любов до люди­ни, віра в її красу і велич. Він оспівував кохання, звертався до тем гіркого розчарування і самотності художника - гуманіста у світі, де царює насилля. Найбільш улюбленими поетичними фор­мами Мікеланджело були мадригал і сонет.

Живописець, скульптор, поет, Мікеланджело був також і гені­альним архітектором. Ним виконані парадні сходи флорентійської бібліотеки Лоуренціани, оформлена площа Капітолія у Римі, відновлені ворота Піа (РоПа Ріа), з 1564 р. він працює над собо­ром Св. Петра, розпочатим ще Браманте. Мікеланджело нале­жить малюнок і креслення купола, який був завершений вже після смерті майстра і до сих пір є однією із домінант у панорамі міста.

Мікеланджело помер у Римі у віці 89 років. Тіло його було ви­везене вночі у Флоренцію і поховане в церкві Санта Кроче. Істо­ричне значення мистецтва Мікеланджело, його вплив на сучас­ників і на наступні епохи важко переоцінити. Деякі дослідники трактують його як першого художника і архітектора бароко. Але найбільше він цікавий нам як носій великих реалістичних тра­дицій Ренесансу.

 

Культура Нового часу

Новий час - епоха, яка охоплює період з XVII до кінця XIX ст. Після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час.

Контури неоєвропейської культури стали виявлятися у XVII ст. Реформація, що розпочалась в епоху Відродження, була вже зародком культури нового типу. Вона проклала дорогу до переосмислення догматів християнства. Протестантизм самим фактом свого існування утверджував можливість різного тлу­мачення священного писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом англійської революції у XVII ст., а потім – французької у XVIII ст. Саме вони ознаменували настання нової ери в історії Європи і становлення нової європейської культури. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних соціальних відносин. У даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що центр життя ♦ виробничої,культурної,соціально-політичної діяльності змістився у міста, де бурхливо почали розвиватися різноманітні форми промисло­вої діяльності. Це призвело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспіль­них стосунках: 0розриваються колишні зв 'язки особистої залеж­ності людини від людини, 0зникає "велика сім'я", а натомість з'являється вільний, автономний індивід, що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм". Все це спричиняє шалене при­скорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природоз­навства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спира­тися на спостереження та експерименти і користування матема­тичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст. - Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф. Де-карт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та інші — звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософсь­кого пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

- з 'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

- народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

- виникають національні академії наук, з'являються перші га­зети та часописи, у тому числі і наукові, з'являється міський транспорт.

 

Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина - як суб'єкт, тобто вихід­ний автономний пункт активності;

світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані);

природа тепер поділяється на живу та неживу, але й та, й інша є лише основою для росту людської могутності;

нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зро­бивши його оптимальним.

З XVII ст. бере початок й інша особливість культури Нового часу - її багатонаціональність, багатомовність. Середньовічна латинь поступилась місцем національним мовам; це, з одного боку, збагатило європейську культуру традиціями і досвідом на­родної творчості, а з іншого - зробило досягнення культури більш доступним для народів Європи. Розпочався підйом національних культур, що стало базою розвитку загальноєвропейської куль­тури, єдиної у своїй багатоманітності. Живописці Рубенс, Рембрандт, Веласкес, Гойя, Пуссен, драматурги Лопе де Вега, Мольєр, композитор Глюк, "батько нової педагогіки" Ян Амос Коменський - творчість кожного з цих геніїв XVII ст. національна і разом з цим складає досягнення всієї європейської культури в цілому. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літе­ратурні напрямки, в яких по-різному находять відбиття два ве­ликих художніх стилі у європейському мистецтві того часу - ба­роко і класицизм. Розквіт європейської культури став результа­том взаємообміну між культурними досягненнями європейських держав. Контакт і взаємодія культур - це одна із вирішальних умов культурного прогресу, що вивело Європу у Новий час на передові позиції у світі.

В українському мистецтві XVI - XVII ст. відбився пафос на­ціонально-визвольної боротьби. В цей час виробляються форми так званого українського бароко, своєрідність якого значною мірою зумовлена впливом національного фольклору.

 

Мистецтво Західної Європи вXVII ст.

 

Людина і світ у бароко. Центром розвитку нового мистецтва бароко на рубежі XVI - XVII ст. був Рим, архітектура якого є типовою для епохи бароко. Італійське слово "barocco" означає буквально "дивовижний", "химерний" - стиль, що отримав роз­виток в XVII і першій половині XVIII ст. у мистецтві окремих європейських країн, головним чином в Іспанії, Фландрії (в дуже своєрідному, найбільш реалістичному варіанті), в Німеччині, Франції та інших країнах. Основна соціальна основа бароко –дворянська культура епохи абсолютизму. Мистецтво цього художнього стилю покликане ♦ прославляти і пропагувати мо­гутність знаті і церкви,воно тяжіє до величавості, патетич­ності, драматизму,передачі складних почуттів,розширення кола тем, - і разом з тим відрізняється відомим розчаруванням в гуманістичних ідеалах Відродження і тяжіє до деяких тенденцій готики. Останнє пояснюється впливом католицької церкви, що відігравала велику роль в епоху Контрреформації.

Бароко відобразило уявлення про вічний рух Всесвіту. В архі­тектурі хвилясті лінії і надлишок декору породжували ілюзію просторового руху й експресії, спіралеподібні колони, що зника­ли у вишині, наближали до небес. Розкішні сади і інтер'єри вира­жали пафос достатку і земних спокус; каскади фонтанів своїм падінням униз тягли до утопічних глибин (палоццо Барберіні, арх. Мадерна, Берніні, Бороміні).

Українські козацькі барокові храми (Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові, Преображхнський собор у Великих Сорочинцях, Юр'пвська церква Видубицького мо­настиря в Києві) створювали образ ірраціонального, безкінечного про­стору в метафоричному запаморо­ченні інтер'єру, що розривався вверх.

В образотворчому мистецтві до­мінували декоративні композиції релігійного, міфологічного характе­ру, парадні портрети. Велике зна­чення набувають композиційні і оптичні ефекти, ритмічна і кольорова єдність, живописність цілого, вільна, темпераментна творча манера. В Італії, де народилось бароко, працювали видатні живописці: основоположник демократичного реалізму Караваджо, вожді академізму брати Карраччі, неперевершений майстер стінопису Док. Б. Тьєполо. Життєрадісні, реалістичні начала властиві бароко у Фландрії (живописці П. П. Рубенс, А. ван Дейк, Ф. Снейдерс). У Франції бароко злилось з класицизмом в єдиний пишний стиль.

Загальна барокова театралізація життя - ♦ популярність опе­ри,кантати,ораторії,алегоричних церемоній,високомов­ності довгих перук,парчевих драпувань таемблем - нагаду­вала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски й опускати завісу.

Оптичні ефекти барокової архітектури (собор Св. Петра в Римі, арх. Л. Берніні) утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзій. За допомогою безкінечних ілюзор­них втілень людина прилучалася до трансцендентності.

Навіть інтимні голландські натюрморти (П. Клаас, В. Хеда) - маленькі сколки хатнього тепла, як і співзвучна їм поезія Фоккенбраха, несли в повторюваних образах черепа, пісочного годинника, крихкого бокалу відчуття тривоги і страху перед оточенням. Так виникав образ антиномічного барокового часу в поєднанні минущості земного і безкінечності вічного.

Істотне місце в культурі цього періоду мають проблеми, зв'я­зані з обґрунтуванням економічних, політичних, правових, мо­ральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучас­них форм його організації (ідеї англійської політичної економії, утопічний соціалізм). В мистецтві виникає сентименталізм і ро­мантизм - стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного буття.

Європейська культура проймається духом ♦ діловитості,практицизму,утилітаризму, породжених буржуазним підприє­мництвом. Протестантські ідеали особистої відповідальності лю­дини перед Богом і людьми за виконання своїх людських обов'язків стають тепер дуже доцільними. Вони сприяють формуванню доб­рочесного відношення до ♦ праці,сім’ї,особистості, без чого був би неможливий розвиток капіталізму. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стають відтепер виправданими культурними нормами людської поведінки.

Розвиток знань, зростання освіти розглядаються як рушійна си­ла суспільного прогресу. Особливо зростає у цей час престиж філо­софії, чому сприяли такі генії, як Бериліі і Юм в Англії; Вольтер, Руссо, Гольбах, Дідро у Франції; Кант, Фіхте, Гегель, Фейербах у Німеччині. їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної євро­пейської філософії. Вчені і філософи стають протягом всього Но­вого часу "володарями думок" в суспільстві. Європейська куль­тура в цілому набуває переважно раціонального характеру.

В художній літературі одним із головних напрямків стає реа­лізм. Успіхом у публіки користується жанр романа, який надав широке багатопланове зображення дійсності (Бальзак, Золя, Дікенс та ін.). В образотворчому мистецтві релігійна тематика відхо­дить на другий план. Отримують поширення ♦ романтико-героїчні полотна (Жеріко, Делякруа),реалістичний портретний іпейзажний живопис,сцени із народного життя,побутовий жанр,сатирична графіка,історичні сюжети (Гойя, Енгр, Констебль, Коро, Мілле, Курбе, Дом'є, Мепхель та інші).

Проте вже в середині XIX ст. на фоні, здавалось, позитивних перспектив соціально-економічного, технічного, і наукового про­цесу виникають ознаки наступаючої кризи європейської культу­ри. Виходять у світ філософські роботи, просякнуті духом ірра­ціоналізму і песимістичними настроями (Шопенгауер, К'єркегор). Розгортається критика буржуазного суспільства. Про наближення кінця того типу культури, яке це суспільство створило, говорять мислителі з ! абсолютно протилежних позицій, розкриваючи його недоліки - Маркс і Ніцше. Маркс відмічає, що капіталістичне виробництво вороже ♦ духовному виробництву,мистецтву,поезії. Бур­жуа бачить в мистецтві сферу вигідного вкладення капіталу і цінує художні твори лише як предмети розкоші. Занепад європейської буржуазної культури неминучий, і на зміну їй, згідно з марксизмом, має прийти нова культура - культура майбутнього комуністичного суспільства, яке створить умови для всебічного розвитку кожної людини.

Ніцше з гнівом осуджує вульгарність і лицемірство буржуаз­ної культури, стверджуючи, що історично закріплена у ній хрис­тиянська мораль є "мораль слабих", які завдяки і цій моралі, отримують можливість вижити. А це призводить до виродження людства. Ідея Ніцше - вольова, сильна, немилосердна особистість, яка повинна стати "по той бік добра і зла", діяти за принципом "падаючого підштовхни", розчищаючи таким чином шлях майбутній "надлюдині".

Розчарування в ідеалах, втрата віри у вічні життєві цінності, втрата загальнозначущих соціальних, мораль­них, естетичних орієнтирів неприховано відображуються у євро­пейському мистецтві останньої третини XIX ст. виникає салон­ний живопис, який улещує глядача красою і вишуканістю деко­ративних пейзажів і оголених "венер". Виникає примітивізм як результат наслідування первісному мистецтву і дитячій творчості, намагання найпростішими засобами передати свіжість і гостро­ту художнього сприймання світу. Намагання відобразити миттєвість, швидкоплинні візуальні враження, породжені нестійки­ми станами і явищами навколишнього середовища, втілюється у живописі імпресіонізму.

Негативне ставлення до світу буржуазних цінностей приму­шує багатьох письменників віднаходити неоромантичне зобра­ження екзотики далеких країн чи далекого минулого, мандрівок і пригод, героями яких є яскраві, сильні особистості (Дюма, Стівенсон, Конрад), У всіх формах художньої творчості набуває попу­лярність символізм, наповнюючи зображення явища таємним, містичним змістом (напр., відома картина Бьокліна "Острів мертвих"). З 1880-х рр. в моду входить термін "Декаденс" (так називався тодішній французький журнал). Декаденти говорили про сутінкикультури, впадінні моралі,деградації мистецт­ва,беззахисність людини перед обличчям долі. Декаденс стали розуміти як ♦ настрій втоми,песимізму,відчаю,відчуття наближаючої руйнації ізанепаду культури.

 







ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.