Види і різновиди доказів (доведення).

Поділ доведення на види є певною умовністю – вони можуть переходити один в інший. Разом з цим виділяють такі види доказів:

прямий доказ – істинність тези доводиться безпосередньо з істинності аргументів. Простий приклад: “Холодильник є робочим, тому, що при ввімкненні у мережу у його камері температура повітря знижується згідно встановлених виробником параметрам”; “Анатолій Карпов – видатний шахіст світу тому, що він виграв понад 150 турнірів та матчів”.

непрямий доказ - істинність тези виводиться з деяких інших суджень. Він відрізняється тим, що доводи в ньому обґрунтовують істинність тези опосередковано через обґрунтування хибності іншої, протилежної тези.

Непряме доведення має два різновиди: апогогічне доведення (від протилежного) і доведення методом поділу. Апогогічне полягає в тому, що спочатку приймається доведення тези, яка протирічить вихідній. Далі ця теза доводиться до абсурду, або до протиріччя з певними істинами – потім з хибності такої тези випливає істинність вихідної. Непряме доведення методом поділу полягає в тому, що з кількох можливих тез методом виключення доводиться одна.

За способом аргументації розрізняють два види доведення висунутого положення: пряме і непряме (опосередковане).

1. Прямим називають обґрунтування тезису без звернення до конкуруючих з тезисом припущень. Пряме доведення може приймати форму (1) дедуктивних умовиводів, індукції, аналогії.

(1) Дедуктивне доведення виражається в підведенні часткового випадку під загальне правило - демонстрація протікає в формі умовно-категоричного умовиводу. При істинності посилок-аргументів і дотримання правил виводу воно дає достовірні результати.

(2) Індуктивне доведення - це логічний перехід від аргументів, інформацією про окремі випадки певного роду, до тезису, узагальнюючому ці випадки. Якщо доведення протікає в формі повної індукції при істинності засновків істинним буде і висновок. При неповній індукції тезис буде обгрунований лише в більшій чи меншій степені ймовірності.

(3) Демонстрація в формі аналогії - це пряме обґрунтування тезису, в якому формулюється ствердження про властивості одиничного явища.

2. Непрямим називають доведення тезису шляхом встановлення хибності антитезисучи інших конкуруючих з тезисом припущень. Конкуруючими з тезисом (Т) припущеннями можуть бути два їх різновиди: суперечний тезису антитезис (~Т), (ч) члени диз'юнкції в розділовому судженні: ТvАvВ; Розрізнення в структурі конкуруючих припущень визначає два види непрямого доведення: (1) аналогічне і (2) розділове.

(1) Аналогічним називають обґрунтування тезису шляхом встановлення хибності протирічливого йому припущення. Аргументація в цьому випадку ділиться на три етапи:

Перший етап - тезису (Т) висувають антитезис ~Т, умовно визнають істинним і виводять логічно витікаючи з нього наслідки: ~Т

Другий етап - логічно виведені з антитезису наслідки співставляють з положеннями, істинність яких встановлена (F), і в випадку неспівпадіння відмовляються від цих наслідків -

Третій етап - з хибності наслідків логічно заключають про хибність припущення ~Т. Міркування протікає в формі заперечного модуса умовно-категоричного умовиводу: або Аналогічний вид непрямого доведення застосовується лише тоді, коли між Т і ~Т існує відношення протиріччя: чи одне чи інше, третього не дано.

(2) Розділовим називають непряме доведення тезису, виступаючого членом диз'юнкції шляхом встановлення хибності і виключення всіх інших конкуруючих членів диз'юнкції. Воно будується методом виключення. Міркування протікає в формі заперечно-ствердного модуса (tollendo ponens) розділово-категоричного умовиводу:. Воно є дійсним лише в тому випадку, якщо диз'юнктивне судження є повним чи закритим.

Правила доведення.

Існує кілька основних правил тези, правил аргументів і правил зв’язку тези з аргументами. Розглянемо спочатку правила тези:

1.теза, що доводиться, має бути істинною (у доведеннях істинність тези не „народжується”, а лише встановлюється, виявляється, розкривається);

2.теза моє бути обґрунтованою, точною, чіткою (це стосується всіх її компонентів як судження: суб’єкта, предиката, операторів (у тому числі модальних));

3.теза має лишатися однією й тією самою впродовж усього міркування і доведення (це положення ґрунтується на законі тотожності).

Окрім правил тези вирізняють такі правила аргументів:

1.аргументи повинні бути істинними;

2.істинність аргументів має бути обґрунтована незалежно від істинності тези (в іншому разі вони не виконуватимуть своєї основної функції у доведенні – бути основою (підґрунтям) тези, а не її наслідком);

3.аргументи не повинні суперечити один одному;

4.кожний із аргументів має бути необхідним, а всі разом – достатні для обґрунтування істинності цієї тези.

Стосовно правил щодо способу (форми) доведення, то вони дублюють правила дедуктивних, індуктивних і традуктивних умовиводів. Головне правило полягає в тому, що теза має із логічною необхідністю виходити з аргументів як висновок із засновків.

Спростування.

Доведення завжди комусь адресують. Адресоване певній особі, воно може бути піддане сумніву та спростуванню.

Спростування — обгрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення його складових — тези, аргументів чи демонстрації.

Відповідно розрізняють два основні види спростувань: сильне і слабке.

Сильне спростування. Воно є обґрунтуванням хибності тези. Завдяки сильному спростуванню суперечка завершується перемогою опонента. Пропонент (автор тези) втрачає моральне право повторно проголошувати спростовану тезу. Сильне спростування у результаті обґрунтування хибності тези здійснюється такими двома способами: шляхом обґрунтування істинності антитези і «зведенням до абсурду».

Спростування шляхом обгрунтування істинності антитези — формулювання судження, суперечного тезі, встановлення її істинності, що рівнозначне обгрунтуванню хибності тези.

Висновок про хибність тези випливає із закону виключеного третього, відповідно до якого з двох суперечних суджень одне неодмінно істинне, друге — хибне, а третього і бути не може. Тому встановлення істинності антитези є достатньою підставою для визнання хибності тези, тобто її спростування.

Спростування шляхом «зведення до абсурду» — обгрунтування хибності тези через виведення з неї хибних наслідків.

Будуючи спростування способом «зведення до абсурду», припускають істинність тези, що спростовується; з цієї тези виводять наслідки, прагнучи вивести саме хибний наслідок. Якщо вдасться вивести хибний наслідок, то за правилом умовно-категоричного умовиводу визнається хибність підстави, роль якої виконує спростовувана теза.

Слабке спростування. Воно є обґрунтуванням логічної невідповідності правилам доведення його складових — тези, аргументів чи демонстрації.

Слабкість такого спростування полягає в тому, що пропонент (автор тези), усунувши виявлену й обґрунтовану опонентом логічну недосконалість складових свого доведення (тези, аргументів чи демонстрації), має змогу знову проголосити свою тезу, оскільки хибність її не встановлено опонентом.

Існує три види слабкого спростування: спростування шляхом критики логічної недосконалості тези (тобто порушення принаймні одного з названих правил щодо тези), спростування шляхом критики аргументів і спростування шляхом критики демонстрації.

Спростування шляхом критики логічної недосконалості тези — обгрунтування неспроможності доведення встановленням факту підміни тези, наявності в ній суперечності, нечіткого її формулювання або того, що положення, яке оголошується тезою, не потребує обгрунтування.

Логічно недосконалими (тобто такими, що суперечать відповідним правилам доведення) можуть бути й аргументи.

Спростування шляхом критики аргументів — обгрунтування неспроможності доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх не достовірності, наявності «зачарованого кола» в доведенні або того, що ці аргументи не перебувають у необхідному зв'язку з тезою.

Спростування шляхом критики демонстрації — обгрунтування неспроможності доведення шляхом встановлення відсутності необхідного зв'язку між аргументами і тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється доведення.

Складність побудови цього виду спростувань полягає в тому, що необхідною умовою оперативного та ефективного його використання є знання всіх видів умовиводів, їх структури і правил, а простота — в тому, що логічна наука детально проаналізувала відомі людству форми умовиводів, і кожна людина спроможна опанувати ці секрети побудови міркувань (для порівняння — жодна людина не може претендувати на, скажімо, здатність відрізняти будь-які істинні аргументи від хибних).

Дискусія і полеміка.

Пізнання дійсності завжди відбувається в процесі зіткнення застарілих, звичних, невірних знань зі знаннями істинними, вірними, новими. Зіткнення різних точок зору, суджень, боротьба думок – природний і необхідних супутник людської діяльності, що направлена на вияснення істини, протягом всієї історії цивілізації. Ці зіткнення інколи набувають форми спору публічного чи приватного.

Спор – це словесне обговорення (змагання) проблем істини відносно того чи іншого предмету чи явища. В публічному вигляді він набуває форм диспуту, дискусії чи полеміки.

Диспут – публічне обговорення соціально і науково важливої проблемі з залученням кваліфікованих спеціалістів з теми. Таким чином відбувається, наприклад, захист наукових дисертацій. Пошукач наукового ступеню пропонує на обговорення свою працю, опоненти висловлюють свої думки з приводу написаного, автор дає відповіді на закиди, захищає своє бачення і так далі.

Дискусія – публічне обговорення проблеми з висловленням протилежних думок, їх аргументація і спростування. Розгляд питань, проблеми чи тез з різних точок зору має на меті, в решті решт, знайдення загальноприйнятого висновку чи оцінки. До позитивного завершення дискусії може привести лише змістовне знання її учасниками теми обговорення і додержання всіх законів (тотожності, заперечення, виключення третього та достатньої підстави) та правил (про поняття – їх співвідношення та операції з ними -, про судження – їх види і склад –, умовиводи та їх модуси) логічного мислення. Без володіння логічним мисленням, як і без фундаментального знання змісту теми обговорення, дискусія перетворюється в сумбурні і пусті балачки.

Полеміка (від грецького слова – polemikos – войовничий) – це протиборство опозиційних одна до одної сторін з метою спростувати твердження, тези, ідеї супротивної сторони і довести правоту своєї, протилежної, думки. Полеміка заздалегідь ставить собі на меті не знайти спільну думку зі своїм опонентом, як то ми можемо бути в дискусії, а довести безпідставність суджень опонента. Тут окрім слідування логікою та оперування ґрунтовними знаннями використовуються і спроба дискредитувати опонента моральними судженнями, чи безпідставними звинуваченнями в його необізнаності, чи використати софістику (судження, які лише зовні нагадують логіку, а насправді не мають з нею нічого спільного). Перемога в полеміці може дати якийсь тимчасовий ефект, але його достовірність – минуща.

Оратори, логіки, юристи, полемісти в диспутах, дискусіях і полеміках використовують різні методи і в своїх порадах рекомендують різні правила ведення спору зі своїми опонентами. Їх рекомендації одностайно пропонують знати закони і правила логіки, вміло використовувати їх при обговорення зі своїми опонентами тих чи інших проблем, за тих чи інших умов. Про все це всебічно, цікаво і на прикладах розказується у підручниках по ораторському мистецтву, про виступи юристів в час захисту чи звинувачення своїх клієнтів.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: