Проаналізуйте запропоновану К.Ясперсом схему світової історії.

Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) - філософ, літератор, публіцист, суспільний діяч, християнський гуманіст, що відчував відповідальність за долі людини в сучасному світі. Стояв на позиціях екзистенціалізму, доводив примат свободи перед буттям, займався етикою і соціологічними проблемами. З 1922 р. - в еміграції. Був засновником і редактором російського релігійно-філософського журналу «Путь» (Париж, 1925-40 р.).

Основні твори: «Філософія свободи» «Смисл творчості. Досвід виправдання людини», «Смисл історії. Досвід філософії людської долі», «Нове середньовіччя», «Витоки і смисл російського комунізму», «Про призначення людини», «Екзистенційна діалектика божественного і людського», «Самопізнання. Досвід філософської автобіографії» «Про рабство і свободу людини. Досвід персоналістичної філософії». Усього Бердяєву належить біля 40 книг і 500 статей. Його роботи перекладені на більш ніж півтора десятки мов світу.

У своїх роботах Бердяєв досліджував проблеми свободи і кризи культури, розмірковував над шляхами російської і всесвітньої історії ХХ століття. Прагнув зрозуміти причини і механізми несвободи людини і відчужений характер створюваної нею культури. Наполягав на визнанні абсолютної і неминущої цінності будь-якого покоління людей і усякої культури.

Вебер Макс (1964-1920) – німецький філософ, історик, соціолог, економіст, чиї праці значною мірою визначили напрямок розвитку соціально-наукового знання у ХХ столітті. Економічна соціологія Вебера організується в культурологічному ключі. Діапазон наукових інтересів М.Вебера був надзвичайно широкий і охоплював проблеми соціологічної теорії і методології соціального пізнання, теорії капіталізму і економічної історії, релігієзнавства і політико-юридичних наук.

Основні роботи: «Протестантсткая этика и дух капитализма», «О категориях понимающей социологии», «Хозяйственная этика мировых религий», «Хозяйство и общество».

Проблема зв’язку релігійних настанов і способу життя, насамперед господарської діяльності займає центральне місце в роботах М.Вебера. Аналізуючи розвиток сучасної раціоналістичної капіталістичної економіки вважав, що її розвиток не може бути пояснений виключно економічними причинами. У своїй роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» він вбачає зв’язок між етичним кодексом протестантських віросповідань і духом капіталістичного господарювання і образу життя. Він запропонував новаторське рішення питання про генезу капіталістичного суспільства, пов’язавши його з європейською Реформацією. Саме протестантизм, що надав релігійного значення розумно організованій і спрямованій на примноження багатств світської діяльності людини, заклав основи трудової етики і раціоналізму, що склали ядро новоєвропейського типу особистості.

Гвардіні Романо (1885-1968) - німецький католицький філософ і теолог італійського походження. Професор філософії релігії в Берліні. Був відсторонений від викладання і позбавлений звання нацистами у 1939 році. У своїх роботах він шукав відповіді на питання про сутність культури, її моральні і життєві цінності, досліджував проблему суперечливого характеру техніки, яка поневолює людину, не допускаючи автономного існування творчої самодетермінованої особистості. Потенційною можливістю протидії людини такому ходу подій він вважає необхідність цілком зосередитись на вдосконаленні свого внутрішнього світу.

Основні роботи: «Человек и мысль. Исследование религиозной экзистенции в великих романах Достоевского», «Мир и лицо», «Свобода, милость, судьба», «Конец Нового времени», «Забота о человеке».

Данилевський Микола Якович (1822-1885) – професійний природознавець, ботанік, а також філософ, культуролог, публіцист, ідеолог панславізму.

У своєму головному творі «Россия и Европа» (1869) він обгрунтував ідею існування “культурно-історичних типів”, котрі в ході історії подібно живим організмам, знаходяться у невпинній боротьбі один з одним і з оточуючим природним середовищем. Вони проходять ті ж самі стадії, що і біологічні індивіди – зародження, розквіту і загибелі, зберігаючи свою неповторну індивідуальність. Таким чином, все розвивається за єдиним законом. Спираючись багато в чому на ідеї слов’янофілів, Данилевський відрізнявся від них крайньою непримиренністю до з його точки зору агресивної західноєвропейської цивілізації. В роботі «Россия и Европа» дав розгорнуте співставлення сильних і слабих сторін у розвитку романо-германського і слов’янського культурно-історичних типів. Не дивлячись на досить високу об’єктивну оцінку досягнень європейської цивілізації, висловив оптимістичну надію на майбутній розквіт Росії і споріднених їй народів.

Дюбі Жорж (нар. 1919) – французький історик-медієвіст. В центрі його наукових інтересів – середньовічна Франція, в основному ХІ-ХІІ століття. Дюбі зореседився на описі сімейних стосунків, суспільного устрою, системи лицарських клерикальних, монархічних і бюргерських цінностей та їх зв’язку з мистецтвом. Він скептично оцінював можливості вивчення народної культури і вважав, що доступною для дослідження є лише культура правлячої меншості, за що його критикували багато істориків.

Основні праці: “Історія сільської Франції”, “Історія міської Франції”, “Сім’я і родинні стосунки на середньовічному Заході”, “Європа в середні віки”.

Кант Иммануїл (1724-1804) - засновник німецької класичної філософії, але слід зазначити надзвичайну широту його наукових інтересів: поряд з філософією - математика, медицина, географія, астрономія, фізика, психологія. Основні твори: «Всеобщая естественная история и теория неба», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження».

Осмисливши феномен культури, Кант прийшов до висновку, що корінь культури слід шукати у сфері морального, а моральне невіддільне від свободи. У цьому зв’язку хрестоматійним стало вчення Канта про «категоричний імператив», як основний закон етики: вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства, і у своїй особі і у особі будь-кого іншого, як до мети, і ніколи б не ставився до людей лише як до засобу. За допомогою цієї максими можна було б подолати головні антиподи культури – зло і насильство. Друге актуальне для культурології питання, котре розглядав Кант - про небезпеку цивілізації. На відміну від Руссо, Кант розумів, що шляху назад у людей нема. Людина стає людиною, згідно Канту, тоді, коли долає у собі «природне», коли поважає людину в іншій людині. Цікавився відмінностями рас і народів і стояв на позиціях рівності людей незалежно від раси і національності.

Конфуцій (Кун Фу-цзи) (біля 551-479 до н.е.) – видатний мислитель, державний чиновник і педагог Давнього Китаю, засновник філософської школи конфуціанства. Сформулював основний моральний принцип: «чого не бажаєш собі, того не роби іншим». Китайська цивілізація в цілому в значній мірі формувалась під впливом конфуціанства. Після смерті Конфуція, вже у ІІ столітті до н.е. принципи конфуціанства були канонізовані в якості офіційної ідеології, сам же філософ обожнений, а його могила і дім стали місцем паломництва.

Ідеї Конфуція стали відомі завдяки книзі Луньюй (Бесіди і судження) укладеній на основі висловів самого філософа та його тлумачів. В центрі вчення Конфуція знаходиться ідеальна людина і її моральні якості, що забезпечують процвітання суспільства. Він вважав, що дотримання традиційних, вивірених часом ритуалів, обрядів та порядків, поруч з дотриманням моральних правил є гарантами суспільної стабільності. Великого значення надавав навчанню та вихованню як засобам загального піднесення культури народу. В якості основних принципів спільної життєдіяльності людей розглядав «жень» - людинолюбство і «лі» -шанобливість.

Ле Гофф Жак (нар. у 1924 р.) - французький історик, представник школи «Анналів». Предметом історичного дослідження робить, перш за все, менталітет «повсякденної людини», культуру, масову свідомість. Його метод визначається як культурно-антропологічний підхід. Вперше поставив проблему вивчення народної культури, протиставивши її культурі освіченої еліти. Займався проблемами часу і простору, праці і багатства. Підхід його до Середньовіччя двоїстий. Він відстоює ідею «довгого Середньовіччя» – з ІІІ до початку ХІХ століття. Ле Гофф вважав, що зміни ментальності, які відбувалися на протязі цього періоду, не зачіпали «повсякденної людини», були повільними і малопомітними. Але разом з тим він відзначає значні зміни в системі цінностей у період ХІІ-ХІІІ століть, котрі пов’язані в основному зі змінами ставлення до часу і праці. До цієї епохи контроль над часом знаходився в руках церкви, час визначався сакрально зафарбленими подіями – святами і церковними службами. З ХІІ-ХІІІ століть поруч з «часом церкви» з’являється все більш поширений «час купців», «час комуни»; відтепер час відміряється не боєм церковних дзвонів, а механічними годинниками, що з’явилися наприкінці ХІІІ століття; це час десакралізований, деантропоморфізований - час трудових затрат або грошового обороту. Тоді ж, у ХІІ-ХІІ столітті змінюється і ставлення до праці – вона перестає вважатися наслідком первородного гріха, а виступає як виконання заповідей; змінюється також ставлення до тіла – від «в’язниці душі», що викликає відразу - до визнання тілесної краси і здоров’я. З’являється тенденція до підрахунків гріхів і заслуг, що викликає появу ідеї Чистилища тощо. Усе це свідчило про появу індивідуалізму.

Основні твори: «Цивілізація середньовічного Заходу». «С небес на землю: (Перемены в системе ценностных ориентаций на христианском Западе ХІІ-ХІІІ веков)”.

Мамфорд Льюіс (1895-1976) – американський філософ, культуролог і письменник. Займався проблемою взаємодії техніки і цивілізації, світу техніки і світу людини. Перша його праця - «Історія утопії» (1922) - була присвячена історії літератури, де він запропонував класифікацію утопій. Мамфорд вважає, що техніка принесла з собою технізацію суспільства, людини і людських відносин. В той час як суспільство повинно розвиватися в гармонії з розвитком окремої особистості, відбувається зростаючий розрив між рівнем технології і моральності. Велике значення в його концепції має поняття «мегамашини» – так він називає первинну колективну машину – людську модель усіх наступних спеціалізованих машин. Мамфорд відмовляється від визначення людини як тварини, що використовує знаряддя праці, вважаючи, що дана концепція приводить до того, що ігноруються основні глави людської передісторії, вирішальні етапи розвитку людини. В 1961 р. він написав роботу «Місто в історії» – всеохоплююче історичне дослідження ролі міст в людській історії.

Маркс Карл (1818-1883) – німецький філософ, економіст. В області соціального пізнання стояв на позиціях діалектико-матеріалістичного розуміння історії людського суспільства як єдиного закономірного процесу, що має своє внутрішнє джерело розвитку. Розвиваючи гуманістичні традиції попередньої філософії, Маркс у перших працях почав досліджувати проблему відчуження людині від її родової та соціальної сутності в умовах класового суспільства. Розуміння історії було доповнене ним дослідженням культурних, антропологічних і психологічних передумов розвитку людини і суспільства

Основні прації: «Економічно-філософські рукописи 1844 р.», «Німецька ідеологія», «Громадянська війна у Франції», «До критики політичної економії. Передмова», «Капітал».

Ортега-і-Гасет Хосе (1883-1955) – іспаньский філософ-публіцист і суспільний діяч. Особливий інтерес проявляв до питань культури і художньої творчості. В якості теоретика культури став одни із головних творців теорій «масового суспільства» і «масового мистецтва». Перегукуючись з ідеями Ніцше та Шпенглера, Ортега-і-Гасет, у найбільш відомій своїй праці «Повстання мас» розвиває думку про те, що сучасне суспільство і його культура вражені тяжкою хворобою – засиллям бездуховності, пануванням позбавленої будь-яких устремлінь людини-обивателя. Замість марксистського поділу людей на експлуататорів і експлуатованих, Ортега пропонує ділити людей на тих, хто своєю працею і творчістю рухає людство вперед, і на тих, хто «як усі» пливе за течією, подавляючи активну меншість. Трагедія сучасного світу, згідно Ортезі, полягає в загибелі «духовних еліт» та їхньої високої культури і тоталькому пануванні пересічності, що породжена стандартизацією і масовістю, яка не здатна висунути нових Сервантесів, Шекспірів та Толстих. У другому важливому ессе «Дегуманізація мистецтва» (1925) Ортега-і-Гасет розглядає сучасне мистецтво як таке, що втрачає свій людський зміст і втрачає свій чисто людський зміст, дегуманізується.

Печчеї Ауреліо (1908-1984) – видатний італійський економіст, відомий бізнесмен (член керівництва фірми «Фіат») та організатор науки. Ставши досить багатою людиною, у 1968 році він за власною ініціативою засновує Римський клуб - міжнародне науково-аналітичне співтовариство вчених. Коло інтересів цього клубу - вирішення нагальних соціальних проблем сучасного світу, прагення комплексно, в тому числі і математичними методами прогнозувати майбутнє світової цивілізації. На основі цікавих досліджень було опубліковано декілька праць, які стали видатним явищем в науковому світі й суспільстві. Серед них: «Людство на поворотному пункті» Месаровича і Пестеля, «Гранична межа зростання» Медоуза та інші. Дослідження вчених Римського клубу доводили необхідність обмежень економічного зростання, оскільки, за їх прогнозами, буде підірвано ресурсну базу економіки, а людство стане перед неминучою загрозою екологічної катастрофи. Діяльність Римського клубу спрямована на здійснення досліджень глобальних проблем сучасності з метою сприяння політикам і громадськості в прийнятті нових установок і стратегічних напрямків в подальшому розвитку людства.

Найбільш відома робота А.Печчеї – «Людські якості» (1977). Він вважає, що долі культури і всієї екосистеми Землі залежать від прийняття людьми нового гуманізму, основними якостями котрого є почуття належності до єдиного людства, любов до справедливості і непримиренність до насильства.

Сорокін Питирим (1889-1968) – російсько-американський соціолог, філософ, культуролог. У 1922 році був висланий з Росії і з 1923 року жив у США. Наукова діяльність в університетах Іллінойса і Гарварда, де він засновує соціологічний факультет, приносить йому світове визнання. У 1964 році був обраний президентом Американської соціологічної ассоціації. З усіх теорій, що він розробляв, найбільшою популярністю користується теорія соціокультурної динаміки. Подібно Шпенглеру і Тойнбі, Сорокін створив інтегровану теорію повторюваних фаз в житті більшості культурних суперсистем. Фундаментом кожної культури є, згідно Сорокіну, цінність. У відповідності з різними видами світоглядно-ціннісних орієнтацій Сорокін виділяє три соціокультурні суперсистеми, з яких дві – ідеаціональна і чуттєва – є основними, а третя – ідеалістична – перехідною. Динамічні процеси в соціокультурній системі розглядав як стан безперервного переходу з ідеаціональної фази в чуттєву і навпаки. Перехід суспільства з однієї фази в іншу супроводжується внутрішніми потрясіннями і жорстокими конфліктами.

Основні праці: «Человек. Цивилизация. Общество», «Соціологічні теорії сучасності», «Система соціології», основна культурологічна робота - «Соціокультурна динаміка» (1937).

Тайлор Едуард Бернет (1832-1917) – англійський етнограф та дослідник первісної культури, що збагатив науку про культуру, яка лише зароджувалась, величезною кількістю зібраних, систематизованих даних про життя «примітивних» племен і народів. Він є автором багатьох книг і понад двох з половиною сотень статей з питань етнографії і антропології.

Його знаменита праця «Первобытная культура» була опублікована у 1871 році, перекладена на багато європейських мов, а сам Тайлор був обраний до Британської Академії наук.

Він є головним теоретиком культурного еволюціонізму, розглядав історію людства як результат поступового безперервного і спадкоємного ускладнення духовних і матеріальних цінностей, що створюються людьми. Людину розглядав як невід’ємну частину природи. Всі предмети і ідеї, за Тайлором, розвиваються, утворюючи безперервні ланцюги перетворень від менш складного до більшо досконалого і складного. Але загальний прогрес культури не виключає тимчасових зворотніх рухів. Стояв на позиції єдності людської психіки, що обумовлює спільність законів розвитку усіх людських спільнот, незалежно від культурного рівня, етнічних, національних або расових особливостей. Виступав проти ксенофобії, націоналізму, расизму.

Тойнбі Арнольд Джозеф (1889-1975) – британський історик, філософ, культуролог та суспільний діяч, один з набільш видатних представників історичної думки ХХ століття. Основні роботи: «Цивилизация перед лицом испытаний», «Мир и Запад», а також «Осягнення історії» – фундаментальна 12-томна праці, що належить до числа найвищих досягнень сучасної філософії історії.

Справжнім об’єктом історичного дослідження Тойнбі вважає локальні цивілізації. Він говорить про існування в історії 36 цивілізацій, серед яких виділяються такі, що набули повного розвитку, і такі, яким це не вдалося. Антична цивілізації завжди була для нього основою схематизації еволюції локальної цивілізації, що проходить стадії генези, зростання, надлому і падіння. Становлення цивілізації він розглядає як Відповідь на Виклик, котрий ставить під загрозу існування суспільства. Автором Відповіді є не суспільство в цілому, а творча меншість, котра залучає інертну масу (більшість) до нових культурних цінностей. Таким чином, хід історії визначається творчими зусиллями людини, і поки еліта зберігає духовний потенціал, цивілізація життєздатна. На відміну від Шпенглера, він вважав, що локальні цивілізації співмірні одна з одною, що дозволяє шляхом порівняльного аналізу вивести емпірично обгрунтовані закономірності історії.

Фромм Еріх (1900-1980) – німецько-американський філософ, психолог і соціолог, один з головних представників неофрейдизму. Спирався на ідеї Фрейда, Маркса і екзистенціалізму; з гуманістичних позицій критикував капіталізм, висунув проект створення «здорового суспільства» на основі психоаналітичної «соціальної і індивідуальної терапії». Основні роботи: «Бегство от свободы», «Человек для себя», «Здоровое общество», «Искусство любить», «Дзен-буддизм и психоанализ», «Анатомия человеческой деструктивности», «Мати чи бути?».

Акцентуючи увагу на проблемі людини, прагнув до комплесного розгляду її біологічних, соціальних і екзистенціальних аспектів. У роботі «Здорове суспільство» дав класифікацію потреб людини, серед яких основними є потреби: у залученності, у подоланні обмеженості власного існування, у вкоріненості і братстві, у почутті ідентичності, у системі орієнтації, у поклонінні. Вважав, що усі існуючі типи суспільства не відповідають справжнім потребам людини. В роботі “Втеча від свободи” виклав оригінальну концепцію свободи людини і визначив соціально-психологічні механізми втечі від свободи. Дуже важливим для культурології є його концепція двох модусів людського існування: “ володіння ” і “ буття ” (робота “Мати чи бути?»).

Фрейд Зігмунд (1856-1939) - австрійський лікар-психіатр і психолог, засновник психоаналізу. Основні твори: “Тлумачення сновидінь” (1900), “Психологія повсякденного життя” (1904), “Лекції до вступу в психоаналіз” (1910), “Тотем і табу” (1913), “Я і Воно” (1923). Одним з перших став досліджувати роль сексуальності в житті людини, в культурі. Розвинув теорію психосексуального розвитку індивіда, в формуванні характеру і його патології головну роль відводив переживанням раннього дитинства. Запропонував оригінальну модель структури психіки особистості. Принципи психоаналізу поширив на різні області людської культури – міфологію, фольклор, художню творчість, релігію тощо. Основна ідея Фрейда як культуролога зводиться до того, що культура і особливо її найважливіша частина – мистецтво – є результатом перетворення («сублімації») психологічної, головним чином сексуальної енергії людини («лібідо») в духовні і матеріальні культурні цінності. При цьому природне, «звірине» начало в людях, їх потяги, пристрасті, інстинкти силою примусу постійно пригнічуються ними самими на індивідуальному або соціальному рівнях, що часто негативно позначатися на фізичному здоров’ї особистості і суспільства в цілому. Саме цьому присвячена робота Фрейда “ Недовольство культурой ”, в якій він попереджає проти “надто людського” надлишку культури у вигляді умовностей і заборон. Вчення Фрейда здійснило дуже великий вплив на багато напрямків філософії, соціології, соціальної психології, мистецтва ХХ століття.

Швейцер Альберт (1875-1965) – німецько-французький мислитель-гуманість, теолог, лікар, пастор, музикознавець, теоретик філософії культури, суспільний діяч. “Негритянський лікар” в Ламбарені (Габон) (1913-1917, 1924-1965). Доктор філософії, доктор теології, доктор медицини, лауреат Нобелівської премії (1952) і Франфуртської премії Гете (1928).

Основні твори: “Тайна мессианизма и страдания. Очерк жизни Иисуса”, “И.С.Бах”, “Упадок и возрождение культуры. Философия культуры. Часть І”, “Культура и этика. Философия культуры. Часть ІІ”, “Христианство и мировые религии», «Положение нашей культуры».

Швейцер прийшов до розуміння культури через релігію та оптимістичну віру в людину як найбільш розумну істоту. Він увічнив своє ім’я оригінальною доктриною “благоговіння перед життям”. Ще будучи молодою людиною, вирішив пов’язати своє життя з християнським вченням, що закликає любити людей, допомагати їм. Після закінчення медицинського факультету і захисту дисертації він разом з дружиною – сестрою милосердя –поїхав в далеку африканську країну Габон, де на власні кошти заснував лікарну для місцевого населення.

Як і інші великі культурологи Сорокін та Тойнбі, він вважав, що сучасна західна культура знаходиться в глибокій кризі саме завдяки занепаду віри і пов’язаної з нею духовності. Філософ по-новому подивився на мораль, розширивши її межі: він включав до неї не лише відносини між людьми, але й ставлення до всього живого, ставши одним з духовних батьків екології.Шпенглер Освальд (1880-1936) – німецький культуролог і історик, філософ, представник філософії життя. Став відомим після сенсаційного успіху головної праці “Присмерк Європи”, в якій він запропонував концепцію культури, що здійснила великий вплив на культурологічну думку ХХ століття. Він виступив з різкою критикою основних постулатів західної історичної науки ХІХ століття – європоцентризму, панлогізму та історизму лінійної спрямованості. Цій схемі розвитку він протиставляє вчення про множинність локальних культур, рівноцінних за рівнем досягнутої ними зрілості. До числа великих культур, що цілком реалізували свої потенції, Шпенглер відносить вісім культур: китайську, вавилонську, індійську, античну, єгипетську, візантійсько-арабську, західну, культуру майя. Кожна з них у своєму розвитку проходить одні і ті ж основні етапи: дитинство, юність, розквіт, зрілість, занепад. Унікальність кожної культури забезпечується своєрідністю її душі: в основі античної лежить аполонівська, арабської – магічна, європейської – фаустівська тощо. Кожна культура, вичерпуючи свої творчі можливості, мертвіє і переходить у фазу цивілізації. Шпенглер відмовився від ідей всесвітньої єдності історії і прогресу як загальної спрямованості історичного розвитку.

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: