Теорія, сутність, типологія, функції

Функціонування та розвиток політичного життя і здійснення владних повноважень у суспільстві та державі невіддільні від інституту політичного лідерства. Політична діяльність вимагає відбору найкращих людей для вирішення суспільно значимих завдань на кожному етапі історичного розвитку. Звідси, політичний лідер – авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особисті якості та вплив якого дозволяють йому відігравати суттєву роль у політичних процесах і політичній діяльності.

Проблема політичного лідерства у контексті функціонування механізмів політичної влади має важливе значення. Об’єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Це такий стан взаємовідносин у суспільстві, при якому координація і планування публічної діяльності є прерогативою однієї людини (або кількох осіб). Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, до якої волею обставин залучені великі групи людей, потребує оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розпочав необхідні дії. У невеликих групах лідерство може мати неформальний характер і переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах виникає потреба в офіційному лідерстві. Щоб стати політичним лідером людина повинна бути наділена як психологічним, так і соціально-політичними якостями. Серед психологічних Вебер виділяв три вирішальні для політика якості: пристрасть (самовідданість праці), почуття відповідальності, окомір (дистанція стосовно речей і людей). Якщо говорити про соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, бажання боротися за її здійснення, популярність, уміння завойовувати маси і довести своє лідерство. А для цього потрібно володіти такими особистими рисами як воля, цілеспрямованість, настирливість.

Існують різні типи політичних лідерів. Є також різні підходи до типології політичного лідерства. Так, американський політолог Г.Лассуел намагається пояснити типи лідерів, виходячи з особливостей їхньої поведінки. З цих позицій він виділяє лідерів-адміністраторів, агітаторів і теоретиків. В.Хагеман виділяє “консервативний” та “ революційний” типи лідерів. Близький до нього поділ лідерів на реформаторів і революціонерів, які відрізняються насамперед в питаннях тактики (з одного боку – поступові зміни, з другого – екстремізм і насильство). Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних – від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. У цьому плані найбільший інтерес становить типологія М. Вебера, який вивів типи політичних лідерів із типів влади (правління).

Насамперед, це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, що зневажає традиції, може втратити і свою владу.

Далі – харизматичний тип влади, харизматичний правитель. Харизма (від грецького – божественний дар) у католицькій теології розглядається як виключно духовна властивість, що посилається Богом кому-небудь заради блага церкви; другими словами – пророчий дар, непогрішність. Харизматичне панування засноване на виняткових якостях, що приписуються лідеру. Його вважають пророком, гігантською історичною особою, напівбогом. Який здійснює “велику місію”. Взаємовідносини вождя і мас мають емоційно-містичний характер. передбачають повну “самовіддачу”, сліпу віру, бездумне слідування за харизматичним лідером. Ці взаємовідносини характеризуються значною напруженістю.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

Функціонально політичний лідер покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов’язаних рівнях:

перший – здійснення функцій оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки ситуації);

другий – вироблення лінії поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з метою розв’язання проблем);

третій – виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).

Існують інші сучасні підходи до аналізу ролі та покликання політичного лідера. Українські політологи, автори праці “Обличчя влади: російська політична еліта. 1998 – 2000 рр.” (К., 2002) звертають увагу на два рівні феномену політичного лідерства.

Перший – макрорівень – визначається процесами та явищами, до яких політик залучається “волею долі”, так як загалом вони розвиваються ніби поза ним самим. До таких зовнішніх ситуаційних чинників, що впливають на реалізацію здібностей особистості та її політичну долю, належать: 1) особливості політичного ладу та політичної культури даної країни, політичної системи суспільства взагалі; 2) національно-історична ситуація на конкретному етапі розвитку; 3) культурно-національний, соціальний і політико-прикладний аспекти формування особистості; 4) особливості політичного шляху лідера; 5) наявність ресурсів і можливість їх використання для цілеспрямованого впливу на соціально та політично вагомі суспільні сфери, верстви, групи; 6) комунікаційно-інформаційний вимір політичного лідерства або існуючий “медіа-простір”.

Другий – мікрорівень – сфера свідомої діяльності політика та його несвідомих проявів, які доречно пов’язувати з його особистістю та індивідуальністю. Мікрорівень насамперед включає такі основні фактори: 1) особистість, для якої найважливішими характеристиками є цілеспрямованість, морально-вольові якості, мотивація, інтелектуально-пізнавальний рівень, емоційні реакції та самооцінка; 2) покликання до політичної діяльності; 3) стиль керівництва; 4) наявні професійні навички; 5) співвідношення свободи та відповідальності у поступках лідера; 6) політичний імідж; 7) рівень управлінської команди політичного лідера; 8) специфіка публічної діяльності політика.

Характер і механізми функціонування політичного лідерства істотно відрізняються залежно від форми здійснення влади. В умовах тоталітаризму – це особиста диктатура, тиранія, що спирається на насильство, “авторитет сили”. Тоталітарному режиму властивий лідер з формально необмеженими повноваженнями, які не відображені в жодному законі. Дуже часто має місце сумісництво партійної і державної влади. В умовах демократії, в тому числі елітарної – це лідерство на основі “сили авторитету”, “ сили закону”. Однією з ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного лідера. Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції. А це передбачає, що він є носієм виконавчої влади (головою уряду, президентом). Нарешті, демократія передбачає відповідальність політичного лідера за прорахунки і невдачі, за порушення демократичних принципів правління. За певних умов демократичні режими передбачають навіть юридичну, судову відповідальність (наприклад, спеціальна процедура – парламентський суд – імпічмент).

В цілому, оскільки є влада і лідерство, неминуча і боротьба за лідерство, в умовах зміцнення незалежності і суверенітету України, розбудови її державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її методи цивілізовані, адекватні вимогам демократії. Згідно Конституції України від 28 червня 1996 року і реально загальнонаціональним лідером є президент – глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, Своє історичне покликання президент як загальнонаціональний лідер зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є незалежна могутня держава.

Опозиція є невід’ємним елементом демократичного суспільства, об’єктивно вона зумовлена неможливістю інститутів політичної системи реалізувати все розмаїття інтересів, властивих будь-якому суспільству.

Опозиція (від лат. oppositio – протиставлення) найчастіше вживається для характеристики важливого політичного інституту сучасного парламентаризму. У теорії під опозицією в широкому сенсі розуміють політичні рухи, які відстоюють альтернативні щодо правлячої політичної сили ідейні й політичні принципи та моделі розвитку. У вузькому значенні опозиція – протидія, опір певній політиці, політичній лінії, організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, політичної системи в цілому.

Найбільш організованою формою вираження інтересів, альтернативних або протилежних інтересам влади, є політична опозиція, яка завжди генетично пов’язана із суспільством та його структурами – громадськими та політичними.

Політична опозиція – важливий і необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетивному функціонуванню. Протиставлення своєї позиції позиції більшості, своєї політики іншій політиці, пропозиція альтернативних ідей та методів щодо проведення того чи іншого політичого курсу в розвитку суспільства стало нормою в розвинутих демократичних країнах.

Політична опозиція може існувати в інституціоналізованій формі, тобто як парламентський інститут зі своїм усталеним історично або визначеним у законодавчому порядку статусом і набором прав. У плюралістичних суспільствах вона інституціалізується, отримуючи можливість пропонувати виборцям альтернативні плани подальшого розвитку країни, впливати на найважливіші для суспільства політичні рішення. Це стосується насамперед демократичних політичних систем. У недемократичних системах опозиція зазвичай не виступає як легітимний парламентський інститут, а формує в політичному полі суспільну контреліту та спонукає до розвитку громадські рухи.

Політична опозиція – це норма життя, природна потреба будь-якого цивілізованого суспільства. Наявність опозиції сприяє політичній стабільності держави і створенню найбільш сприятливих умов для нормальної життєдіяльності суспільства. Взаємовідносини між правлячими і опозиційними партіями являють собою не стільки протиборство, протистояння, скільки взаємодію, конструктивний діалог. У періоди відносної соціально-політичної стабільності опозиція відіграє позитивну роль, контролюючи діяльність влади. Коли ж у суспільстві назріває необхідність радикальних перебудов, опозиція виступає рішучим прихильником активних дій. Усвідомлення суб’єктами політичного процесу політичної опозиції як норми суспільного життя в демократичних режимах відбувається паралельно з реалізацією проекту нового суспільства, що найповнішою мірою відповідав би життєдіяльності кожного громадянина. Саме побудова громадянського суспільства сприяє виробленню позитивного ставлення до політичної опозиції.

Найбільш типовими об’єктивними причинами створення політичної опозиції є глибинні соціально-економічні проблеми життя народу, а найчастіше – конфлікти співвідношення трьох гілок державної влади – законодавчої, виконавчої і влади глави держави. Остання і вимушена, як правило, прийняти на себе перші удари опозиції.

До основних причин формування політичної опозиції відносять: значне соціальне розшарування суспільства, недосконалість виборчих систем, розчарування населення в ідеалах державного устрою тощо. Загалом в кожній державі сформувалась своя модель опозиції, яка грунтується на її історії, традиціях, політичних цінностях, особливостях правління та політичного устрою.

Щодо еволюції поглядів про опозицію, то вони беруть свій початок з давніх часів. Так, у Сократа зустрічаємо поняття “опозиційна мораль”. Лише з допомогою моральної та політичної самосвідомості громадян можна протистояти протизаконній, тиранічній практиці. “Сократова опозиція” полягала у відмові від будь-яких державних посад.

Виявом політичної опозиції до певного режиму чи окремих осіб у Греції та Римі стали “філіппіки”. Вперше цей термін вжив грецький оратор Демосфен проти македонського царя Філіпа. Цієї ж форми протесту дотримувався оратор та політичний діяч Стародавнього Риму Марк Тулій Ціцерон, виступаючи проти прихильника Цезаря Марка Антонія. Проте політична опозиція в цей час не мала глибокої традиції, яка б опиралася на політико-правову базу.

Протягом тривалого часу опозиція в Європі розумілася як опір державі із застосуванням сили. Тому її нелегалізована форма розглядалася як бунт. Опозиція епохи Реформації пройшла довгий шлях – від 95 тез проти торгівлі індульгенціями, які Мартін Лютер прибив на двері Віттенберзької церкви (1517 р.) – і до релігійних повстань та громадянських війн у Європі. Опозиція утверджувала своє право на існування під архетипом релігійних реформ. Право чинити опір виправдовувалося інтересами істинної релігії. Проте опір і надалі розглядався представниками релігійних теорій як зло. Щоб убезпечити владу від бунту, її слід було перевести у божественну трансценденцію і у такий спосіб вивести з-під критики людського розуму. Формально цьому поклала край лише Велика Французька революція 1789 – 1794 рр.

В епоху Нового часу опозиція й далі розглядалася як деструктивна антидержавна дія. Деякі філософи виправдовували опозицію через відстоювання природних прав людини. Опозицію (бунт) проти державної влади намагалися заперечити з появою у ряді філософських концепцій ідей “суспільного договору”. Усвідомлення опозиції як необхідного елемента та інструмента здійснення політичної влади відбувається у ХVІІ – ХVІІІ ст. із зародженням дуалізму держави і громадянського суспільства.

Натуралістична школа політичної думки, до якої належав Т.Гоббс, розглядала співвідношення природного і цивілізованого суспільств як опозиційне. Водночас обґрунтовувалося, що через опозицію, протиставлення природного стану виникає держава. Натомість у Дж.Локка та його послідовників, з огляду на відстоювання світського характеру влади, було передбачено право громадян на повстання заради створення нової влади у випадку порушення владноможцями умов суспільного договору.

У 1749 р. англійський лорд Болінгбрук вперше в політичній діяльності сформулював поняття політична опозиція. Дане поняття він застосовував щодо діяльності парламентських партій. Зокрема, Болінгбрук вважав, що основними завданнями партій, які програли вибори, є:

- системна критика уряду, постійно вказувати на його помилки та недоліки;

- контроль за діями влади з точки зору відповідності їх дій конституції, проголошеним під час виборів обіцянкам і морально-етичним принципам, прийнятим в даному суспільстві;

- пропонування альтернатив для вирішення проблем.

Усвідомлення опозиції як необхідного та невід’ємного компонента держави та суспільства почало зростати з поширенням політичних доктрин лібералізму. Слід зауважити, що для кожної з розвинутих країн властива своя модель політичної опозиції.

У Великобританії наявність елементів інституту політичної опозиції стало нормою життя ще у ХVІІІ ст., коли поперемінно уряди формувала одна з двох парламентських партій – віги або торі. Отже, у Англії головним джерелом легальної діяльності опозиції була теорія та практика парламентського управління з допомогою партій, що заклали основи формування інституту політичної опозиції.

Майже у кожного філософа можна знайти опозиційне нашарування щодо попередніх філософських доктрин, тогочасних політичних перетворень. Так, Ф.Ніцше запропонував метод тотальної опозиції – замість звичайного сумніву (основи опозиційності) він використовує метод заперечення цінностей.

У зв’язку з трансформацією масової свідомості у першій половині ХХ ст., яку спричинили катаклізми, філософи, політологи та соціологи все більше звертають увагу на опозицію. Так, опозиція є невід’ємним компонентом у теорії еліт італійського соціолога В.Парето, де він приходить до висновку, що постійна циркуляція еліт є результатом дії контреліти (тобто опозиційної щодо панівної політичної еліти організованої соціальної групи). Проблеми опозиційності торкається у своїх дослідженнях “генеалогії влади” французький дослідник М.Фуко. Він зазначає, що влада формується у боротьбі, а боротьба суб’єктів політики диктує спосіб її функціонування.

У радянській філософії питання обґрунтування опозиційних дій не розглядалось, оскільки у Радянському Союзі політика охоплювала практично всі сфери життя людини, влада була не відмежована від суспільства і протидія владі переслідувалась, як свідоме завдання шкоди суспільству. Тому опозиція вивчалась лише як явище минулого, пов’язане з внутріпартійною боротьбою у період становлення радянської влади. У “Короткому філософському словнику” 1954 р. даного поняття не має. У “Словнику слів іншомовного походження” 1955 р. дається найбільш широке з усієї радянської довідникової літератури визначення опозиції. “Опозиція – протидія, супротив, протиставлення своїх поглядів, своєї політики якій-небудь іншій політиці, іншим поглядам”. Тут виділяється “буржуазна опозиція – партія або група, що здійснює таку протидію, парламентська опозиція капіталістичних країнах протидіє або відмовляє у підтримці уряду зі сторони партій; одна з форм групової боротьби у таборі буржуазії...”, “...колишня опозиція у ВКПБ – антипартійні, опортуністичні угрупування, що виражали інтереси буржуазії та дрібних прошарків і груп, загальною їх платформою є реставрація капіталізму”.

“Короткий політологічний словник” 1983 р. трактує опозицію як “супротив, протиставлення своїх поглядів, своєї політики якій-небудь іншій політиці, іншим поглядам” або як “...групу людей чи партій, що виступають проти думки більшості або пануючої думки”. Тут виділяється “парламентська опозиція – група депутатів парламенту, що по деяких питаннях виступає проти урядової політики, внутрішньопарламентської опозиції, проти керівних органів”.

Отже, термін “політична опозиція”, який спершу використовувався лише у філософських дискусіях, згодом було введено для позначення специфічного явища парламентської практики. На відміну від вітчизняних вчених, які практично майже не розглядали опозицію як інститут, а лише як протиставлення, протидію, – у західноєвропейській практиці переважає уявлення про опозицію як про канал зворотнього зв’язку, по якому можуть надходити сигнали, як підтримки, так і заперечення, які вимагають до себе серйозної уваги.

Багатство форм і методів опозиційної політичної діяльності (незалежно від її формалізації) можна спостерігати у політичному житті ряду демократичних країн, де опозиція є сталим, сформованим і життєздатним політичним інститутом.

Багато зарубіжних вчених у своїх працях підкреслюють роль опозиції як демократичного інституту. Так, наприклад, Моріс Дюверже у праці “Політичні партії” розглядає існування організованої опозиції як визначальну рису західної демократії, а її відсутність – як ознаку “східної”, тобто недосконалої, неповної демократії.

Представник консервативної політичної думки Р.Керк досить негативно визначає опозицію, говорячи про неї як “про бунтарство, яке для нього є виявом вад, недосконалості індивіда. Противагою бунтарства є помірковані реформи та стерпний порядок”.

Р.Даль розглядає організовану опозицію як “невід’ємну ознаку демократії, хоча відсутність опозиції не завжди свідчить про відсутність демократії”. С.Лоусон у зв’язку з цим зазначає, що “хоча наявність опозиції саме по собі не створює демократію, але уряди, які можна назвати демократичними, не можуть мати інституціональних умов, в межах яких зберігаються можливості для демократичної опозиції”.

У західній політичній науці політична опозиція зазвичай детермінується класифікацією політичних партій. Так, Г.Оберреутер запропонував поділ опозиційних партій на такі, що:

· по-перше, орієнтовані виключно на вирішення конкретних проблем;

· по-друге, віддають пріоритет досягненню консенсусу у взаєминах з правлячою партією або ж партіями правлячої коаліції;

· по-третє, дотримуються курсу на конфронтацію з правлячими політичними силами.

О.Кірххаймер у рамках парламентських режимів виділяв дві альтернативні моделі:

· “класичну” (“опозиція її величності”), що виникла з практики британського парламентаризму ХVІІІ ст.,

· “принципову опозицію”, що протистоїть не лише владі уряду, але й політичному режиму як такому. На думку вченого, принципова опозиція вважає, що реалізація її програми вимагає всієї повноти влади. Винятковий характер цілей такої опозиції зменшує її внутріпарламентські можливості – передусім тому, що вона загрожує існуванню інших партій і спонукає їх до превентивних захисних мір, зокрема і до введення дискримінаційних обмежень у вигляді конституційних поправок і норм, що ускладнюють діяльність опозиції. Тому, як вважав Кірххаймер, при наявності принципової опозиції єдиною можливістю зберегти владу, не порушуючи демократичний устрій, є інтеграція опозиції в урядову систему. Пізніше він доповнив класифікацію, виділивши також лояльну опозицію. Її програмні гасла суперечать політиці уряду, але їх досягнення не вимагає зміни основ політичного устрою.

Більш детальна класифікація опозиції була запропонована відомим американським політологом Хуаном Лінцем, який виділив типи опозиції в залежності від методів, що вона використовує задля досягнення своїх цілей у демократичних режимах. Х.Лінц, виділяючи лояльну, напівлояльну та нелояльну опозиції, виокремлював односторонню опозицію (така, що знаходиться з урядом сам-на-сам, без огляду на решту партій, що їй протистоять) та двосторонню опозицію (опозицію до уряду, як з лівого, так і з правого спектру політичних сил). Вчений виділяє критерії лояльної опозиції. Серед них:

- обіцянка домагатись влади лише за допомогою виборів і готовність віддати її іншим політичним силам, які дали таку ж обіцянку;

- відмова від використання насилля для досягнення або збереження влади, за винятком тих випадків, коли це допускається законом (наприклад, при спробах незаконного захоплення влади);

- відмова від неконституційних закликів до збройних сил захопити або утримувати владу, не віддати її лояльній демократичній опозиції;

- відмова від фразеології насилля для мобілізації прибічників з метою захоплення влади, утримання її поза рамками конституційного мандату, від ліквідації опонентів, у тому числі недемократичних та антидемократичних;

- обіцянка приймати участь у політичному процесі, у виборах і парламентській діяльності, не висуваючи умов, що виходять за межі, яких вимагає гарантія громадянських свобод у чесному демократичному процесі;

- принципова готовність прийняти відповідальність за управління або бути частиною більшості, якщо не існує альтернативи партіям, що підтримують систему... готовність приймати участь в уряді, який може бути послаблений кризою;

- готовність об’єднатися з опонентами, ідеологічно далекими, але готовими сприяти виживанню демократичного устрою... Така готовність може діяти проти партій, ідейно близьких, але готових підірвати демократію за допомогою фразеології насилля і спробами придушити громадянські свободи легальної опозиції;

- відмова від таємних контактів і підтримки нелояльної опозиції, якщо ця підтримка пропонується в обмін на терпимість відносно її антидемократичної діяльності... чітке розмежування між партіями, що підтримують систему і “антисистемними” партіями... – важлива характеристика лояльних партій і політичних сил”.

Згідно з поглядами Х.Лінца, нелояльна опозиція, яка не приймає конституційних норм і використовує у своїй боротьбі будь-які доступні їй засоби, існує при всіх політичних режимах. Напівлояльну опозицію, яка поєднує у собі риси лояльної та нелояльної опозиції, важко визначити, зазначає вчений. Розглядаючи історію падіння демократій у ХХ ст., Лінц вказує на ключову роль у цих процесах саме напівлояльної опозиції.

Існує й ряд інших концептуальних підходів до аналізу політичної опозиції, але найбільш поширеним у сучасній політичній науці є підхід уже згаданого Р.Даля. У своїх працях “Політична опозиція в західних демократіях” (1966 р.) та “Режими і опозиція” (1973 р.) вчений виділяє три ключові проблеми у дослідженні політичної опозиції, а саме:

2) які умови збільшують або зменшують шанси домогтися влади на чесних і вільних виборах?

3) які існують моделі розвитку організованої опозиції і як їх можна пояснити?

Р.Даль зазначає, що в деяких політичних режимах досить важко визначити, хто знаходиться при владі, а хто – в опозиції (особливо у випадках “розмежованого правління” в США: президент належить до однієї партії, а більшість в Конгресі – до іншої). Особливо важко визначити опозицію в країнах, де панує “консенсусна” демократія, що передбачає створення широких коаліцій всіх великих партій або розділення посад між представниками партій, етнічних, мовних або релігійних груп. Однак відсутність опозиції у демократичних країнах – явище досить рідке: у більшості випадків, оскільки уряд виражає політичні інтереси частини суспільства, завжди знайдуться громадяни, які активно будуть опонувати уряду.

На думку Р.Даля, опозиція може бути дозволена в межах політичного режиму тоді, коли спроби владарюючої групи її придушити будуть безуспішними або політична ціна репресій буде більшою, ніж ціна терпимості уряду до опозиції. В залежності від характеру взаємодії в системі уряд – опозиція, він виділив 4 ідеальні моделі:

1) плюралізм (опозиція має широкі можливості, репресії не застосовуються; приклад – більшість західних демократій);

2) гегемонія (опозиція має досить обмежені можливості, застосовуються репресії; приклад – СРСР);

3) квазі-гегемонія (опозиція має досить обмежені можливості, але репресії не застосовуються);

4) квазі-плюралізм (опозиція формально має широкі можливості, але при загрозі режиму застосовуються репресії; приклад – Іспанія часів Франко).

Р.Даль визначає основні цілі й стратегії опозиції.

У якості можливих цілей опозиції Даль розглядає наступні вимоги:

Серед можливих стратегій опозиції Р.Даль аналізує шість альтернатив:

1) електоральна стратегія – орієнтація на перемогу опозиційної партії на виборах (наприклад, у Великобританії);

2) коаліційна стратегія – входження в правлячу коаліцію на правах молодшого партнера (наприклад, в Італії або Нідерландах);

3) коаліційно-корпоратиська стратегія – входження в правлячу коаліцію у поєднанні з переговорами про згоду в межах державних інститутів (наприклад, в Скандинавських країнах);

4) стратегія “малих справ” – у випадку, якщо опозиція не може домогтись перемоги на виборах, концентрація на окремих аспектах політики у рамках системи – через парламентську діяльність, політичну активність на місцевому рівні, судові процеси;

5) стратегія “навмисної відмови” – сплановане входження опозиції до правлячої коаліції, “розчинитися” у владі і зняття опозиційних лозунгів, у випадку, якщо зовнішні фактори – такі як війна, – загрожують існуванню політичної системи в цілому (наприклад, у Великобританії під час Другої світової війни);

6) стратегія революційної мобілізації мас (наприклад, фашистами або комуністами).

Р.Даль також визначив сім факторів, що впливають на формування тих або інших моделей опозиції у різних країнах:

1) конституційний устрій та виборча система;

3) наявність специфічних субкультур у суспільстві;

4) ступінь незадоволення урядом у суспільстві;

5) соціально-економічні фактори розколу в суспільстві;

Р.Даль залежно від організаційної згуртованості виділяє:

Подібну типологію запропонував Клаус фон Бейме:

· опозиція ad hog (орієнтована на вирішення окремих конкретних проблем);

· конкуруюча опозиція (організована на регулярній основі).

У якості арени конфлікту між урядом та опозицією Р.Даль та Клаус фон Бейме розглядають як вибори (у Великобританії), так і формування коаліцій (Італія), а також систему угод в межах державних інститутів (Скандинавські країни). Клаус фон Бейме у зв’язку з цим зазначає, що традиційні в парламентській практиці поняття “відповідальної” та “безвідповідальної” опозиції (в залежності від готовності в певний момент очолити уряд) не відображають усього спектру взаємодії уряду та опозиції.

Д.Сарторі доповнив вищезгадану класифікацію поняттям “частково відповідальна опозиція” – така, що не атакує систему в цілому, але й не орієнтована на те, щоб в майбутньому очолити уряд.

В сучасній українській політичній науці також існують різні підходи до класифікації політичної опозиції. Історик С.Телешун залежно від конкретних обставин сучасного політичного процесу в Україні виводить 8 типів опозиції:

1) ідеологізована опозиція (формує відмінну модель розвитку суспільства);

2) економічна опозиція (коли економічні групи, класи опинилися поза процесом здійснення влади);

3) особистісна опозиція (опозиція ображених амбіцій);

4) кар’єрна опозиція (“критикую, бо мені це вигідно”);

5) прагматична опозиція (“критикуючи, пропоную”);

6) стихійна опозиція (зовні неконтрольовані політичні діячі);

7) владна опозиція (депутати, котрі перебувають при владі та в опозиції до однієї з гілок влади одночасно);

8) штучна опозиція (не є закономірним явищем, а лише примхою, побажанням тих чи інших політиків).

Не можна не погодитись з українським політологом С.Рябовим, який визначає опозицію як “носія конкретного курсу, конкретної політики, соціальних програм, що готовий до того ж утілювати свої принципи в життя в разі приходу до влади”.

Отже, політична опозиція, як інститут політичної системи суспільства, глибоко аналізується у багатьох дослідницьких працях, автори яких по суті одностайні в баченні опозиції як політичної сили, що домагається корекції курсу влади в бік проведення публічної соціально-значущої політики і кваліфіковано генерує політику, альтернативну урядовій. Можливість діяльності опозиції є показником вільної демократії й ознакою здоров’я парламентсько-урядової системи, умовою демократичного розвитку.

На основі вищезгаданих та й інших концептуальних підходів, що існують у сучасній політичній науці, виділяють різні типи і форми політичної опозиції в залежності від критерію, що покладено в основу класифікації. Так, наприклад:

- залежно від системи влади – лояльна, нелояльна;

- за місцем діяльності – парламентська, позапарламентська, кланова, внутрішньокланова, внутрішньопартійна;

- за місцем у спектрі політичних сил – ліва, права, центристська;

- за способом дії – легальна (системна), ситуаційно-орієнтована, нелегальна;

- за характером – демократична (конструктивна), недемократична, деструктивна (фундаментальна, революційна), а також особистісна, колективна тощо.

Певному типу опозиції притаманні відповідні засоби і способи її політичної діяльності: від критики режиму вузькою групою інакодумців до політичного терору і насилля зі сторони партій і рухів, що перебувають на нелегальному положенні. Найбільш значні проблеми для режиму створює непримирима опозиція, яка не визнає цінностей уряду, постійно закликає до перегляду результатів виборів, не рахується з нормами політичної гри.

На основі узагальння ряду класифікацій політичної опозиції можна виділити позитивну (конструктивну, опозицію зі знаком плюс) та негативну (неконструктивну, опозицію зі знаком мінус) опозицію. У західній політичній науці їх ще називають системною (відповідальною) та позасистемною (невідповідальною) опозицією. У вітчизняній політичній науці зустрічаємо ще таку класифікацію: опозиція офіційна чи неофіційна. Проте, слід зауважити, що визначення того чи іншого типу політичної опозиції має суб’єктивний характер. Офіційний і неофіційний типи політичної опозиції не завжди слід вважати вітчизняним відповідником системної та позасистемної опозиції.

Системність політичної опозиції означає її відповідність політико-правовим нормам, прийняття нею правил політичної боротьби у рамках політичної системи суспільства. Позасистемність передбачає застосування опозицією засобів боротьби, що виходять за конституційні рамки. Позасистемна опозиція не визнає політичного статус-кво, прагне його змінити не опираючись на функціонуючі політико-правові норми. Для перехідних суспільств доцільно виводити ще й несистемну опозицію, яка є відображенням стану політичної системи, що перебуває у стадії формування. Такий стан характеризується політичною неструктурованістю суспільства, великою чисельністю партій, що перебувають поза процесом владних взаємовідносин і не здатні виступити у цих взаємовідносинах у ролі суб’єкта політичного процесу. Це, насамперед, маловпливові політичні партії, які не представлені в органах законодавчої та виконавчої влади, але при цьому декларують опозиційність до політичного режиму.

З усіх вищеназваних видів політичної опозиції як невід’ємна частина позитивного розвитку політичного процесу виступає конструктивна опозиція, яка створює умови для політичного маневру та компромісу. Наявність конструктивної опозиції слід розглядати як обов’язковий структурний елемент влади, за допомогою якого прискорюється здійснення обраного стратегічного курсу, підвищується ефективність політичної діяльності та досягається більш високий рівень легітимації влади. За таких умов формується динамічний тип політичної стабільності, притаманний відкритим суспільствам.

Конструктивної опозиційної діяльності потребує і законодавча влада. В даній площині конструктивна опозиція створює умови для політичного маневру та компромісу, завдяки чому, приймаються консенсусні політичні рішення, що сприяють розв’язанню конфліктів, створюють гарантії реальної демократії, динамічного розвитку політичного процесу.

Діяльність політичної опозиції виражається у:

- соціальному невдоволенні існуючим порядком і ініціювання змін та оновлення суспільства;

- впливі на зміст політики, яка провадиться за рахунок її можливих корективів, компромісів;

- підтримці в належній формі “правлячої партії”, надання потрібної динаміки розвитку держави;

- обмеженні зловживань владою, порушення громадянських і політичних свобод населення;

- перевірці на практиці гасел політичних сил, конкретних напрямків політичної діяльності, політичних лідерів.

Зважаючи на вищезазначене, в середовищі дослідників фактично не існує принципових розбіжностей стосовно ролі політичної опозиції в демократичних політичних системах та її функцій. Політологи сходяться у визначенні трьох ключових функцій опозиції:

- вироблення альтернативної урядовій політики;

- включення парламентської меншості в процес формування політики, що дає змогу утримувати його у визначених рамках.

Отже, опозиція є невід’ємною складовою політичної системи, сприяє політичній стабільності держави, створенню найбільш сприятливих умов для нормальної життєдіяльності суспільства. Вибір основи для стратегії – кооперація чи

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: