Функції держави та структура державної влади
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Функції держави та структура державної влади





Специфіка самої держави розкривається в змісті її функцій. Діяльність кожної держави переслідує дві групи завдань: 1) необхідні для існування всього суспільства; 2) специфічні, що випливають із протиріч між державними інститутами і підпорядкованими їм соціальними верствами.

Функції держави, їхні зміст і пріоритет змінюються залежно від історичної епохи, типу і форм держави. Існують відмінності і в тлумаченні функцій держави політичними теоріями. Так, марксизм (радикалізм) дотримується концепції, що є функції держави, які служать правлячим класам, а є такі, котрі служать усім мешканцям даної країни. У західній соціології переважає думка, що кожна функція містить як загальнонаціональні інтереси, так й інтереси соціальних (у тому числі правлячих) груп, не виокремлюючи відмінності в самостійні функції. Загальноприйнятим у політології є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції держави:

гарантування безпеки громадян і суспільства, розвиток законодавства, утвердження законності й правопорядку;

захист економічної основи суспільства, всієї багатоманітності власності;

регулювання соціальних конфліктів і класових протистоянь, забезпечення узгодженості інтересів і потреб індивідів та соціальних груп;

контроль за освітою й вихованням, сферою культури, регулювання відносин етнічних груп і національна консолідація;

гарантування демографічної та екологічної безпеки, розумного використання природних ресурсів, збереження людей.

Зовнішні функції держави покликані вирішувати такі завдання: захист інтересів і суверенітету держави в усіх сферах міжнародних відносин; з’ясування й реалізація міждержавних і міжнародних інтересів через дипломатичні відносини і служби, а також участь у роботі міжнародних організацій, союзів, об’єднань (ООН, ЄС, НАТО тощо).



Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура змінюється залежно від різних типів держав і політичних режимів, але в будь-якому разі вкладається в поняття «державна влада».

Державна влада – здатність системи державних органи підкоряти собі, розпоряджатись і управляти всіма підлеглими її юрисдикції громадянами, організаціями та установами, здатність видавати обов’язкові для всіх закони та інші нормативні акти й забезпечувати їх виконання.

Завданнякожної держави – створити таку систему публічної влади, яка здатна забезпечити: одержання, аналіз і систематизацію необхідної інформації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систем підтримання громадського порядку.

У структурі державної влади вирішальним е питання про організацію влади, а саме: про суб’єктів влади та їх концентрацію в одній особі (монарх, диктатор) або ж в одній інстанції влади; про поділ влади та її розмежування. У розвинених країнах сучасного світу міцно утвердився демократичний принци влади, який передбачає систему функціонування незалежних відповідних органів, що обмежують і врівноважують один одного.

Законодавча влада– це система органів формування законодавства держави.

Головні стадії процесу формування законодавства:

законодавча ініціатива, суб’єктами якої можуть бути різні організації громадянського суспільства, депутати, голова уряду, уряд і судові інстанції;

підготовка законопроекту в різних законодавчих органах, урядових і судових інститутах;

обговорення законопроекту в органах законодавця та його підрозділах, а також загальнонародне обговорення;

схвалення законодавчого акта та його публікація. Після прийняття закону в парламенті його найчастіше санкціонує глава держави, який може мати право відкладного чи абсолютного вето. Особливо це характерно для президентських республік. У парламентських державах парламент як вища влада здійснює контроль над урядом, що затверджується парламентом і відповідальний перед ним. У президентських республіках, поряд із парламентом, ці та подібні функції здійснює і президент.

У складній системі інститутів державної влади суверенітет народу за демократичних режимів становлять органи законодавчої влади – обрані народом парламенти, національні збори, конгреси, верховні ради тощо. Глава держави та уряду в межах конституційних норм також може володіти певними законодавчими правами. За диктаторських, тоталітарних режимів і військової диктатури законодавчі органи або зберігають свої формальні права, або ж вони взагалі ліквідуються, і тоді законодавство, як і в абсолютній монархії, узурпує глава держави або уряду.

Виконавча влада – це система органів управління державою.

Термін запропонував англійський філософ Дж. Локк, а політичну концепцію розробив Ш.-Л. Монтеск’є. З початком виокремлення виконавчої влади її суб’єктом був монарх і підлеглий йому апарат чиновників. У сучасних парламентських державах (парламентських монархіях і республіках) виконавча влада належить голові уряду (президентові, монархові) та урядові на чолі з прем’єр-міністром.

Із переходом від обмеженої монархії до парламентської форми правління утворюється дуалістична форма виконавчої влади – не підзвітний парламентові глава уряду – монарх (у Великобританії, Іспанії, Норвегії, Швеції та інших державах) або президент республіки (у Франції, Мексиці, Фінляндії) та незалежний уряд на чолі з прем’єр-міністром, що його утворює парламент і який цьому парламентові підзвітний. Президента громадяни обирають прямим голосуванням, забезпечуючи йому в такий спосіб незалежне джерело легітимації. Монократична, або президентська, форма виконавчої влади виражається в концентрації влади в руках однієї людини, яка одночасно є главою держави і главою уряду та обирається на загальних виборах. У США протягом тривалого часу така система себе виправдовує. Запровадження ж президентської форми правління в країнах Латинської Америки і в ряді країн Африки призвело до порушення рівноваги на користь виконавчої влади. У парламентських республіках президента обирають парламент або колегія виборців, основу якої становлять депутати парламенту (Італія, ФРН).

Судова влада –система органів суду й конституційного нагляду.

До судової системи належать місцеві й вищі органи судової влади, які діють від імені держави, захищаючи інтереси громадян і суспільства, передбачені Конституцією права і свободи, недоторканність особистості та її власності. Конституційний контроль здійснюють, приміром, суди всіх інстанцій (США, Мексика, Японія); Верховний суд (Індія, Колумбія); спеціальні конституційні суди (Австрія, Італія, ФРН, Росія, Україна); Конституційна рада (Франція).

Особливу систему в функціонуванні держави утворює місцеве самоврядування, яке є дуже різним у різних державах, але має однакове завдання: реалізувати співробітництво індивіда, громадянського суспільства й держави. Сукупний світовий досвід демократичного розуміння місцевого самоврядуванню було втілено в середині 80-х рр. XX ст. у двох міжнародно-правових актах – «Європейській хартії про місцеве самоврядування» і «Всесвітній декларації місцевого самоврядування»

Місцеве самоврядування – політико-правовий інститут, в межах якого здійснюється управління місцевими справами; в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів за згодою і допомогою держави.

Система органів демократичної влади створювалась у тривалій боротьбі громадян і держави, в перебігові революцій контрреволюцій. Як наслідок тривалої політичної боротьби, часом виникли концепції про соціальну відповідальність держави, прогресивне соціальне законодавство й податкову політику, більш справедливий розподіл національного багатства і соціальний захист громадян. Цей процес триває і досі, хоча хвиля неоконсерватизму і розкриває вади ідеології держави загального достатку (зростання бюрократичного апарату, прояви соціального паразитизму, зменшення ініціативи, ризику, індивідуальної відповідальності).

Навіть у найдемократичніших країнах не вдається повністю усунути джерела конфліктів і уникнути протиріч між суспільством, індивідом і державою. Ці протиріччя є джерелом соціальної напруги. Рівночасно вони стимулюють розвиток політичної системи, пошуки оптимальних варіантів у найважливішому ланцюзі політичної системи – державі. Тому слід звернути увагу на такий складник державної структури, як організація роботи державної адміністрації.

Формотворчі чинники держави

Держава відрізняється від інших ланок політичної системи наявністю:

органів, які здійснюють верховну владу і поширюють її на все населення;

права, тобто сукупності обов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою;

певної території, на яку поширюється влада, юрисдикція даної держави.

Існування, розвиток і зміна форм держави, політичних інститутів і режимів, що її утворюють, відбувається на економічній базі, на основі розвитку продуктивних сил і соціально-класової структури. Так, наприклад, економічно ефективніша, ніж праця рабів, праця селян у феодалів сприяла переходові від рабовласницької держави до феодальної. Своєю чергою, сучасна науково-технічна і технологічна революція радикально змінила продуктивні сили, продуктивність праці. Держава одержала значні матеріальні ресурси для пом’якшення соціально-класових відмінностей і конфліктів, а водночас відбулася демократизація політичних режимів і форм правління. Сама форма держави також постійно впливає на можливості розвитку та становище індивіда і громадянського суспільства. Тому в державах відбувається постійне вдосконалення окремих елементів форми, а іноді й радикальні перетворення. Отже, актуальним залишається висновок

Та чи інша форма державного устрою відображає зв’язок центральних і місцевих державних органів, відносин окремих частин держави між собою і з державою в цілому. Вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну й федеративну державу.

Унітарна держава – централізована держава, в структурі якої не самостійні утворення, а адміністративно-територіальні одиниці.

У національному відношенні унітарні держави монополізовані, національні меншини в них не мають своїх державних автономних утворень (Польща, Швеція, Фінляндія, Франція та ін.).

Федерація – це об’єднання автономних структур (штатів, кантонів, республік, земель), які мають державну самостійність і для яких характерні національні, соціально-економічні, територіально-історичні відмінності.

Законодавчою владою за федеративного устрою володіють федерація та її суб’єкти, які мають свої структури влади. Федеративними є такі держави, як Канада, США, ФРН, Швейцарія та ін. В Україні свого часу виступав за федеративне влаштування державного управління М. Драгоманов. Він був одним із теоретиків, які розробляли питання політичної перебудови Російської імперії на засадах федеративного принципу, подібно до Швейцарії чи Північноамериканських штатів.

Конфедерація – союз самостійних держав для досягнення конкретних спільних цілей.

Конфедерація не має центральних органів влади, єдиної конституції, громадянства, грошей тощо. Здебільшого конфедерація – перехідний етап до федерації як єдиної держави.

Форму правління визначають правовий статус вищих органів держави, їхні структура і взаємні відносини. При цьому головною ознакою держави є законне, формальне джерело влади. У монархічній державі формальним джерелом влади виступає особа монарха; у республіці – народ чи більшість народу. Основні форми правління (власне, дві) можуть мати різні підвиди; наприклад, монархія може бути деспотичною, абсолютною, конституційною, парламентською; республіка – аристократичною, парламентською, президентською та ін.

Політичний режим – це сукупність методів і способів управління.

Він характеризує політичне становище в державі – ставлення державної влади до індивіда, громадських інститутів, етнічних спільностей, ступінь політичних свобод, відносин особистості й влади. Політичний режим у широкому розумінні належить також і до структур громадянського суспільства, характеризуючи політичну систему в сукупності, але визначальна роль належить йому саме в державній системі. Політичний режим обумовлений:

співвідношенням класово-політичних, а також національних сил (у ситуації антагоністичної рівноваги цих сил державна влада як посередник одержує відносну самостійність, що сприяє утворенню абсолютної монархії, деспотичних, диктаторських, тоталітарних режимів);

політичною зрілістю індивіда і громадського суспільства, яка тісно пов’язана з історичною спадщиною, традиціями, попередніми формами і елементами держави, ефективністю політичних інститутів суспільства;

умовами геополітичного оточення (режими сусідніх держав; зовнішньополітична орієнтація, ступінь надійності кордонів і т. д.);

особистістю керівних державних діячів, політичних лідерів.

Політичні режими характеризуються ставленням державної влади до ухвалених нею ж законодавчих актів, відповідністю політичної практики конституціям і деклараціям. У сучасному світі чітко проявляється орієнтація на демократичні режими з участю більшості народу в діяльності держави.

Сучасні вчені й політики демократичного спрямування виходять із того, що правову державу повинні творити самі люди Творити, привчаючи себе до думки, що закон – це закон, обходити його не можна ніколи, ні за яких обставин, навіть із найшляхетнішою метою. Правосвідомість народу – вирішальний чинник забезпечення верховенства закону в житті суспільства. Підкоряти себе законові у правовій державі повинні влада, і громадянин. Отже, формуючи правову державу в Україні, слід використовувати світовий досвід і все позитивна що було в нашому минулому. Саме на це спрямовує й Конституція України, в ст. 1 якої зафіксовано: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

Що ж до проблеми майбутнього держави, існують думки, що вона не є вічним явищем, оскільки продуктивні сили вже в наш час переростають державні кордони, пробивають собі дорогу до створення світового господарства. За відмирання держави виступають транснаціональні монополії, хоча колишні колоніальні народи переживають ейфорію національної державності, тоді як «стара Європа» прямує до об’єднання і зняття всіляких бар’єрів. На користь прагнень до спільності наро­дів і держав свідчать численні перспективні тенденції в сучасному світі: міжнародна правова діяльність, демократизація держав, формування об’єднань держав і міжнародних організацій. Ці тенденції стимулюють одвічне прагнення людства до єдності, гуманного та безпечного спільного життя народів. На зміцнення спільних рис спрямовано й нове мислення в політичній діяльності провідних держав світу. Отже, держава буде дедалі більшою мірою ставати перехідною формою від держави до недержави, а діяльність державних органів набуватиме неполітичного характеру; відтак поступово відпаде потреба в державі як особливому політичному інституті. Для цього, звісна річ, знадобиться багато часу. Отже, ще довго для більшості людства актуальними будуть завдання зміцнення і розвитку національної державності.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.