Тема 4. Теоретико-концептуальні основи міжнародних відносин

На дослідження міжнародних відносин у сучасних умовах суттєво вплинуло те, що протягом тривалого часу суспільствознавчі науки знаходилися під жорстким контролем тоталітарних режимів. Наукові праці повинні були відповідати обов‘язковим на той час ідейно-політичним стандартам і бути узгодженими з цілями тогочасної пропаганди.

Геополітичні зміни у світі та на європейському континенті на рубежі 1989 – 1990-х рр. вимагають нового теоретичного осмислення й пояснення, відмови від усталених стереотипів і догм, пошуку нових парадигм і методів дослідження історії міжнародних стосунків. З 1990-х роках дослідження міжнародних відносин набуває підвищеної наукової актуальності у контексті теоретичної й концептуальної дискусії між істориками, політологами, соціологами та міжнародниками. Справжній прорив у методології міжнародних відносин зробила сучасна західна міжнародно-політична наука. Центром у дослідженні проблем світової політики і міжнародних відносин стали Сполучені Штати Америки, міцні традиції мають також західноєвропейські держави, насамперед Франція, Велика Британія, Німеччина. Завдяки працям Г.Моргентау, Дж.Розенау, Р.Арона, К.Дойча, Д.Зінгера, М.Жирара, Б.Жак’є, М.Каплана, А.Уолферса, С.Хоффмана, А.Камінського та багатьох інших вчених у суспільних науках міцно утвердився відносно самостійний напрям, який вивчає реалії міжнародного життя.

Розпад Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, а також заснованого на її основі світопорядку, поставив багато складних завдань перед вченими, експертами і державними діячами. Під сумнівом виявились попередні завоювання теоретичної думки. Надзвичайно високий динамізм розвитку та реструктуризація всієї системи міжнародних відносин зумовили необхідність переосмислення традиційних і розробки нових підходів до вивчення міжнародних відносин. Тому, важливою темою наукової дискусії протягом останнього десятиліття є переоцінка здобутків минулого та спроба використати нові методологічні підходи до аналізу міжнародних процесів.

У сучасних науках про міжнародні відносини склалися два напрями у дослідженні й тлумаченні сутності міжнародних відносин. Американський вчений Хедлі Булл вирізняє класичний і науковий напрями у дослідженні міжнародних відносин. Класичний базується на філософії, історії, а також праві. Його прихильники виводять свої загальні тези на основі недосконалих процесів перцепції чи інтуїції. Науковий напрям ґрунтується на логічних, математичних й емпіричних методах пізнання.

Згідно з класичною теорією, сутністю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб її здійснення – дипломатія. Для багатьох представників традиціоналістського напряму (Г.Моргентау, К.Томсон, У.Фокс, А.Уолферс, Р.Арон, С.Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминучого суперництва їх учасників, яке зумовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади. Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин – це проблеми конфліктів, причини їх виникнення та шляхи розв‘язання, проблеми війни й миру, розвиток співробітництва між країнами та народами. Схожі позиції у тій чи іншій мірі характерні для всіх попередників і представників “класичної парадигми” від Фукідіда до Н.Макіавеллі й Т.Гоббса, від Н.Спайкмена до Г.Моргентау, від Дж.Кеннана до Г.Кісінджера.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії щодо міжнародної політики, які виходили з однобічних ідеологічних засад, із бачення міжнародних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій і процесів міжнародного життя. Прихильність конфронтаційній ідеології стала на заваді розвитку міжнародного співробітництва, розширення світових зв‘язків.

Класична (традиціоналістська) школа поєднує в собі теорії ідеалізму та реалізму. Історія міжнародних відносин – це історія невпинної боротьби двох парадигм, двох систем поглядів щодо основ міжнародного порядку та засобів стабілізації міжнародних відносин. Одна парадигма – парадигма політичного ідеалізму, прихильники якої вважають, що стабільний міжнародний порядок може бути побудований і збережений лише з врахуванням універсальних моральних принципів та правових норм, що на них базуються. Теорія ідеалізму зазнала жорсткої кризи, яка виявилася у скепсисі до неї та трансформації позицій аналітиків до діаметрально протилежних оцінок міжнародних відносин. Такими є ідеї другої парадигми – політичного реалізму.

Основи другого підходу були закладені після Другої світової війни американським політиком Гансом Моргентау (головна праця “Політичні відносини між націями. Боротьба за владу”) та французьким ученим Раймоном Ароном (фундаментальне дослідження “Мир і війна між націями” та ін.). Одним із найбільш привабливих положень теорії політичного реалізму стало положення про необхідність розглядати міжнародні відносини не з точки зору будь-якого ідеалу, а з точки зору міжнародної політики, яка перебуває в боротьбі за володіння та утримання влади. “Міжнародна політика, подібно до будь-якої іншої політики, є боротьба за владу; якою б не була кінцева мета міжнародної політики, її безпосередньою метою завжди є влада”, – пише Г. Моргентау.

Прихильники політичного реалізму надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини, виклали засадничі принципи політичного реалізму, суть яких зводиться до того, що міжнародна політика підпорядкована об’єктивним законам і є ареною гострого протиборства держав. В основі їх міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та, відповідно, зменшення влади інших двома головними шляхами – воєнної стратегії й дипломатії. Результатом прагнення кожної з держав до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги або балансу сил, що вважається єдиним реальним способом забезпечення й збереження миру. Разом з тим, існує й інша точка зору щодо балансу сил.

Наприклад, сучасна концепція “гегемонії США” (один з провідних теоретиків цього напряму Р.Каглєр), що також ґрунтується на школі реалізму, але орієнтується на моделі стабільності, яка заснована на гегемонії США. “Оптимальною основою безпечного світу, – стверджують “гегемоністи”, – є не поліполярність, а однополярність, не баланс сил, а їх явний дисбаланс на користь держави-гегемона”. “США, – пише Каглєр, – прийдеться добиватись глобальної стабільності за рахунок політики, що в першу чергу виходить з односторонньої готовності використовувати силу для досягнення цієї мети. А вже потім вони будуть співробітничати з тими, хто поділяє цю мету, і жорстко поводить з тими, хто її не визнає”.

Автори цього навчального посібника узагальнюють, що політичний реалізм виходить із конфліктного розуміння всієї системи міжнародних відносин і силового розв’язання проблем. Російський вчений П.Циганков зазначає, що саме “політичний реалізм став основою таких широковідомих понять як біполярна, мультиполярна, врівноважена та імперська міжнародні системи”. Додамо, що при цьому доцільно враховувати норми міжнародного права й моралі, але в жодному випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

З вищесказаного стає зрозумілим, що успішна зовнішня політика та дії держави щодо інших держав повинні опиратися на достатній рівень сили та можливостей; мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні; не допускати посилення й об‘єднання своїх ворогів; жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої; жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожний з них є об‘єднанням сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші, підпорядковують їх собі; виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їх відповідності ситуації.

Разом з тим, було б неправильно зводити дану теорію лише до загальних положень. По-перше, політичний реалізм не є монолітом, а його прихильники не демонструють повної єдності поглядів. Пожвавлена дискусія ведеться не тільки між політичним реалізмом та іншими напрямами, але і в межах самої “класичної парадигми” (на це вказують ідеалістичні теорії). По-друге, реалізм не отримав би такого поширення як в академічному, так і в політичному середовищі, якби він не прагнув осмислити під кутом зору наявних у ньому вихідних положень всі актуальні проблеми міжнародних відносин. І те, й інше можна прослідкувати на прикладі праці директора Вашингтонського центру досліджень зовнішньої політики Арнольда Уолферса “Протиріччя та співробітництво. Ессе з міжнародної політики”. У відповідності з позиціями політичного реалізму він вважав основним мотивом поведінки держав на міжнародній арені національні інтереси. В той же час зовнішня політика різних держав не є автоматичною реакцією на зовнішні виклики. По-перше, вона багато в чому залежить від психологічних особливостей політичних лідерів (про це зазначають прихильники біхевіористичного або модерністського підходу); по-друге, дедалі в більшій мірі зовнішня політика визначається зростаючою взаємозалежністю держав, тому міжнародні відносини, які складаються з різноманіття зовнішніх політик різних держав, не тільки не виключають, але і передбачають міжнародне співробітництво, що розуміється як взаємодія між державами. Мабуть, невипадково проблема міжнародного співробітництва все частіше переміщується в центр уваги як академічних кіл, так і державних діячів, міжнародних організацій та інших структур і об‘єднань, що є суб‘єктами міжнародного життя.

Суспільні зміни сприяли тому, що у другій половині XX ст., поряд з класичним (традиціоналістським) підходом, формується науковий (за Х.Буллом) або модерністський (біхевіористичний) стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після Другої світової війни. Його представники виходять із того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, а коло суб‘єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо. Прихильники модерністського підходу (М.Каплан, Р.Роузкранс, Р.Снайдер, X.Брук, Б.Сепін та ін.) намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. З їх точки зору, сучасна суспільна наука має спиратись на точні, емпіричні дослідження, які давали б змогу формулювати однозначні висновки.

Модернізм об‘єднав групу теорій, які намагались на основі нової (частково математичної) методології створити абстрактно-логічні моделі, завдяки яким пояснення окремих явищ і процесів міжнародних відносин могло б бути зрозумілим і доказовим. Модерністи прагнули надати “більшої науковості” науці про міжнародні відносини, застосовуючи у аналізі міжнародних відносин і політики новітні методи й технології. До таких відносяться експлікативні методи, що мають аналітичний характер і відзначаються точністю та конкретністю (про них йшлося вище). Новітні математичні методи й методики містяться також у теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірностей тощо. Отже, як бачимо, модернізму властива прагматична спрямованість. Полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, не природи й змісту, а методів дослідження міжнародних відносин.

З критикою основних положень реалістичної парадигми виступає транснаціоналізм, неомарксизм та інші постмодерністські теорії.

Основні ідеї транснаціоналізму були викладені в праці американських учених Дж.Ная і Р.Кохейна “Транснаціональні відносини та світова політика”. Вони стверджують, що політичний реалізм вичерпав себе, так як міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій і на міжнародну арену виходять нові актори міжнародних відносин, якими є міжнародні організації та транснаціональні корпорації. Транснаціоналізм об’єднав у собі теорії інтеграції та взаємозалежності. Але разом з тим, не можна не помітити, що транснаціоналізм у певній мірі “ідеалізував” зміни характеру міжнародних відносин.

Після Другої світової війни на перший план виходить також теза про реально існуючу залежність економічно слабких країн від індустріальних держав, що лежить в основі неомарксистської концепції міжнародних відносин. І.Валерстайн, С.Амін, Р.Кокс, Ф.Кардозо та інші уявляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур, а експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів. У практичну площину було поставлено питання про створення нового світоустрою, що передбачає докорінні трансформації всього суспільства. Положення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії та практиці міжнародних відносин. Вони поповнили науку про міжнародні відносини, але аж ніяк не привели до синтезу її теорій.

Про це свідчить те, що наприкінці 1970-х років після істотної теоретичної та методологічної кризи класичного реалізму, пов‘язаної з гострою критикою його принципів і методів дослідження представниками теорії модернізму, розпочався його ренесанс, який виявився у відродженні інтересу до класичних праць реалістів і став провісником неореалізму.

Нове трактування основ реалістичної теорії полягало у спробі “вдосконалити та посилити класичний реалізм на основі розвитку дослідження міжнародної політики, що робить класичну теорію сучасною наукою, яка ґрунтується на порівняльному аналізі”. Така необхідність продиктована змінами в міжнародному середовищі: такими як зростання економічної, фінансової та інформаційної взаємозалежності держав, завершення “холодної війни”, посилення інтеграційних і глобалізаційних процесів у світі.

Західні вчені К.Уолц, Р.Ґилпін, К.Кіндерман, Дж.Міршаймер та інші поставили собі за мету поєднати принципи класичного реалізму з теорією міжнародних систем. Міжнародна система є головною категорією неореалізму й розглядається як структура взаємовідносин між державами: конфлікт, кооперація (співпраця), норма, перевага, інтерес, сприйняття, реальність, рішення. Важливим елементом неореалізму є зазначений у його теоретичних концепціях тісний взаємозв‘язок між політикою та економікою. Слід зауважити, що в сучасній науці неореалізм є найбільш цілісним науковим напрямом, що характеризується логічністю й послідовністю викладу основних положень. Неореалісти формулюють дві принципові для розуміння міжнародних відносин тези:

– у сучасному світі держави, використовуючи силу, ведуть боротьбу не за фізичне існування, а за підвищення рівня власного добробуту;

– держави незалежніші у своїй поведінці тоді, коли володіють більшим силовим потенціалом.

Отже, найважливіша відмінність неореалізму від теорії класичного реалізму полягає в тому, що його прихильники вбачають джерела силової політики держав світу не стільки у внутрішніх чинниках, які визначають їх поведінку, скільки – в жорсткому впливі структурних особливостей глобальної міжнародної системи, що створюють для них можливості й обмеження.

У 1980-х роках розпочались так звані “інтерпарадигмальні” дебати, що фактично були продовженням дискусії між ідеалістами і реалістами, і у яких основним опонентом неореалізму виступив неолібералізм. Гострота дискусії між неореалістами та неолібералістами подібна до тієї, яку свого часу провадили їх попередники, що не повинно наштовхувати на думку про діаметральну протилежність цих теорій.

Джерелами неолібералізму є не тільки ідеалізм Е.Канта, Г.Гроція чи класичні концепції ідеалістів 20 – 30-х років ХХ ст., його джерелами є також економічні теорії ХVІІІ – ХІХ ст. А.Сміта, Д.Рікардо, У.Петті, погляди представників сучасної філософії політики Ю.Габермаса, М.Бернарда, Р.Дарендорфа та інших. На відміну від неореалізму, неолібералізм не є єдиною теорією, а радше поєднанням низки теоретичних концепцій, які будуються на подібних принципах. У теорії неолібералізму можна виокремити дві головні інтерпретації: плюралізм і теорію світового суспільства. Плюраліст Дж.Розенау доводить тезу про неможливість війни між демократичними державами й наполягає, що діяльність держав у глобальній системі залежить від правових та інституційних норм. Загалом неоліберали вважають рушійною силою міжнародного співробітництва досягнення сторонами абсолютної вигоди від нього, незалежно від того, яка з сторін отримує більше.

В кінцевому підсумку альтернативність неореалізму та неолібералізму досить умовна: в їх поглядах на міжнародну політику більше спільного, а ніж відмінного, тому дискусія між ними торкається обмеженої сфери міжнародно-політичної науки. Не зважаючи на те, що за двадцять років пошуків було сформульовано цілу низку досить оригінальних теоретичних концепцій, теорії модерністів переважно виявились близькими за змістом і формою до теорій класичної школи. Це спричинило виникнення постмодерністських теорій, представники яких намагаються знайти альтернативні способи пояснення міжнародних відносин.

Непередбачуваність геополітичних змін та їх характеру наприкінці ХХ ст. привела до двох важливих висновків. Перший вказує на неможливість створення єдиної універсальної теорії міжнародних відносин, правильність положень якої могла б підтверджуватись, або ж навпаки, заперечуватись самими подіями і фактами міжнародного життя. Погляди вчених, які дотримувались цієї точки зору, свідчили про різноманіття міжнародних відносин, участь у них як традиційних, так і нетрадиційних акторів, що не давало можливості зробити загальні теоретичні висновки.

Однак, другий висновок пов‘язаний саме з різноманітністю теорій. Він полягає в тому, що взаємна критика різних теоретичних традицій, парадигм, концепцій і теорій зовсім не призводить до їх руйнування. Навпаки, вона заставляє вчених переглядати накопичений багаж знань, сприяє взаємному збагаченню їх поглядів і, таким чином, розвитку науки в пізнанні свого об‘єкта, його природи та закономірностей. Це означає, що при вивченні будь-якої проблематики нам не уникнути розгляду протилежних теоретичних позицій.

Варто зазначити, що сьогодні досить впливовими парадигмами залишаються теорії класичної школи, теорії неореалізму й неолібералізму. В останні десятиліття виявляється тенденція до злиття цих теорій. Цілком ймовірно, що у майбутньому вони можуть стати фундаментом нової теорії міжнародних відносин.

В цілому, багатоманітність існуючих сьогодні в міжнародно-політичній науці теорій і поглядів може бути зведена до таких найпоширеніших і найвідоміших парадигм: реалізму (включає в себе класичний реалізм і неореалізм), лібералізму (традиційний ідеалізм і неолібералізм), неомарксизму. Теорії класичної школи базувались на врахуванні історичного досвіду, визначенні певного ідеалу та логічності аргументації. У 1970-х роках класичні теорії зазнали гострої критики, було започатковано так звану “біхевіористичну революцію”, що мала на меті докорінний перегляд фундаментальних основ. Модернізм об‘єднав групу теорій, зокрема, неореалізм і неолібералізм, які намагались на основі нової методології пояснити окремі явища та процеси в міжнародних відносинах.

За змістом теорії модернізму були досить близькими до класичних теорій, що призвело до появи нових постмодерністських теорій, представники яких намагаються знайти альтернативні способи тлумачення міжнародних відносин. Але все частіше мова йде про формування нової теорії – раціоналізму, яка ґрунтується на концепціях класичної школи й намагається поєднати досягнення інших теорій. Це пов‘язано з геополітичними змінами в міжнародному середовищі. А тому, аналізуючи поведінку держав у глобалізованому світі, слід враховувати їх національні інтереси, структурну силу, яка, власне, забезпечує ці інтереси й виступає гарантом безпеки держави, геополітичне становище, конфігурацію розстановки політичних акторів, причини, форми, шляхи та наслідки співробітництва.

У 1990-і роки модерністські методологічні настанови “прориваються” і на терени вітчизняної історичної та політичної науки й практики. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація, демократизація суспільного життя в Україні. Це цілком зрозуміло, адже демократичне суспільство потребує інших підходів: мислити, висловлюватися й діяти людина має вільно, спираючись на власний розум, досвід попередніх генерацій і почуття, що продиктовані їй власною совістю.

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: