Тема 4. Політичне лідерство в Україні

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки й практики.

Сучасний образ політичного лідера значною мірою зумовлений тими трансформаційними процесами, які відбуваються в Україні, і, певним чином, є віддзеркаленням політичної свідомості мас. Майже до кінця 1980-х років, уже в умовах перебудови не існувало суб’єктивних передумов у вигляді можливості політичного лідерства. Демократизація суспільства, виникнення політичного плюралізму, підвищення політичної культури громадян вперше проклали дорогу для можливої реалізації політичних лідерів. Безсумнівно, все, що нині відбувається в інституті політичного лідерства, ще не досконале тому, що ще не зовсім здорове наше суспільство.

В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку українського політолога Д.Видріна, значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, “який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (у межах території міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей”.

В основі цього явища – буденна свідомість, уявлення, які формуються в процесі соціального розвитку людини і містять характеристики найбільш значущих політичних діячів минулого, актуальні соціальні й економічні цінності суспільства, традиції політичної культури тощо. На індивідуальній своєрідності стереотипів сприйняття особистості політичного лідера позначаються наявні в буденній свідомості уявлення, обумовлені культурою, соціальним середовищем, системою виховання, які складають певний лідерський архетип. Зміст архетипу або ієрархію якостей політичного лідера у свідомості мас можна вважати однією з основних характеристик групового (національного, регіонального, класового) менталітету.

В цілому, оскільки є влада і лідерство, неминуча і боротьба за лідерство, в умовах зміцнення незалежності й суверенітету України, розбудови її державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її методи цивілізовані, адекватні вимогам демократії. Згідно Конституції України від 28 червня 1996 року і реально загальнонаціональним лідером є президент – глава держави, обраний на основі волевиявлення народу. Своє історичне покликання президент як загальнонаціональний лідер зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є незалежна могутня держава.

Формування морально й інтелектуально розвиненої особистості сьогодні – це високоякісна демократія і цивілізована державна політика завтра. Справді вільною і справді незалежною Україна може стати лише за умов становлення і зміцнення у суспільстві стійкої, життєздатної традиції цілеспрямованого виховання у людини почуття власної духовної гідності – воно не просто забезпечує їй імунітет проти “вуличного плюралізму”, а є найпершою й основною аксіомою правосвідомості і політичної культури особистості, включаючи й особистість політичного лідера. Ця традиція, а ми є свідками перших її паростків, і започатковує перехід від авторитарного лідерства (яке передбачає одноосібний спрямовуючий вплив) до демократичного лідерства (яке залучає людей до спільного управління суспільними справами), а якщо ширше – то і до формування розвинутого демократичного менталітету українського народу.

Досвід країн на пострадянському просторі (Україна не виняток) свідчить, що політика в них страждає на численні “дитячі хвороби”, серед яких, насамперед, неадекватність наявної еліти та її політичних лідерів вимогам часу і потребам суспільства.

Політична історія України останніх шістнадцяти років – це, серед іншого, і непроста історія трьох президентів і вже більше десяти урядів, становлення політичних лідерів та політичної еліти, реформування владної системи, інститутів правової держави і громадянського суспільства.

Відійшли в історію президенти і перший – Л.Кравчук, і другий – Л.Кучма. Останній залишив авторитарну модель суспільно-політичного устрою, пограбовану кланово-сімейним оточенням (і не тільки!) країну, що посіла у світі одне з перших місць серед найбільш корумпованих держав. Задля справедливості: за президентства Л. Кучми відбулася стабілізація економіки, помітно підвищилися темпи економічного зростання, вдалося не допустити серйозних етнічних і локальних конфліктів.

Вибори третього Президента України в грудні 2004 року у суспільній свідомості пов’язуються з визначенням нової перспективи розвитку держави, нової якості як держави, так і суспільства. Після цих виборів спостерігаються суттєві зміни в масовій свідомості. Як бачимо, останнім часом особливо виріс інтерес широкого загалу до особистостей, які стоять біля керма влади. Незадоволення таким перебігом та розвитком політичних і соціальних перетворень в Українській державі сьогодні, все більше спонукає людей замислитися над тим, як обрати такого лідера, який зміг би покращити стан справ у суспільстві, краще виконувати повноваження, які на нього покладаються. Все це значно підвищує інтерес серед широких верств суспільства до феномена політичного лідерства.

Однак не минуло й року, як тенденція переваги соціального песимізму повернулась на висхідні позиції, зросла кількість людей, у яких переважають відчуття тривоги, розгубленості, безвиході, недовіра і розчарування у владних структурах, конкретних політичних лідерах. Насамперед це стосується Президента, а також уряду і Верховної Ради. Помітно посилились негативні зворотні тенденції, зокрема, такі як антиринкові настрої, послаблення західних геополітичних тенденцій, прагнення України до вступу в Північноатлантичний альянс, збільшення питомої ваги прихильників ідеї приєднання України до союзу Росії і Білорусі.

За даними соціологічних опитувань, найпомітніше зростання демократичних настроїв на початку 2005 року зафіксовано за такими показниками, як довіра Президентові, уряду, Верховній Раді, партії і партійним лідерам; усвідомлення власної політичної ефективності – впевненості, що й “прості” громадяни можуть впливати на політичні процеси в країні; підвищення соціального оптимізму – очікування і впевненість у тому, що ситуація в країні поліпшиться.

Проте політична історія свідчить, що лише за умов демократичного суспільно-політичного устрою відкривається можливість формування політичних лідерів, в основі діяльності яких лежать демократичні цінності. Приклад тому – постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи, держави Балтії, політичний устрій яких органічно відповідає соціально-історичній потребі людей в організації їх життя.

Консолідувати українське суспільство і повернути вектор його розвитку в бік реальних демократичних перетворень може тільки першочергова і прискіплива увага влади, її політичних лідерів до створення умов суворого контролю за виконанням прийнятих (і тих, що прийматимуться) законів та демонстрація особистих зразків поведінки, які б відповідали сучасним демократичним цінностям.

Тема 5. Політична опозиція в Україні

В Україні триває процес становлення нової політичної системи, поштовхом до чого слугувала зміна конституційних рамок, які окреслюють порядок взаємодії основних інститутів держави та розподіл їхніх повноважень. На сьогоднішній день Конституція зафіксувала статус-кво чергового етапу розділення влади між інсти­тутами президентства, парламенту та уряду. Парламент набув більшого значен­ня у процесі формування уряду, а уряд – у впливі на органи виконавчої влади, але водночас і Президент продовжує зберігати свій вплив на цей та інші процеси. Всі інститути влади, поза виконанням функцій врядування, виступають ще й суб’єкта­ми запеклої політичної боротьби.

Внутрішня ситуація в Україні далека від стабільної і легко прогнозованої. У післяреволюційний період зберігається значна інтенсивність суспільно-політичних процесів, триває політична боротьба. Попри те, що характер відносин між владою і опозицією змінився, – вони стали більш прозорими, публічними, набір альтернатив залишився тим самим. Демократизація влади, начебто, відкриває гарні перспективи, але питання демократизації країни стає не менш актуальним і складним.

Очевидно, що українська парламентська опозиція, представлена сьогодні фракціями Блоку Юлії Тимошенко і Народного союзу “Наша Україна”, в основному відпо­відає цим ключовим положенням. Попри те, що дехто з представників опозиційних сил продовжує користуватися риторикою, притаманною непримиренній опозиції, загальна лінія їх поведінки базується на прагненні перебувати в межах політичного істеблішменту і не виходити за рамки легітимного політичного процесу.

Втім, реальність – річ складна, нелінійна. З огляду на розподіл влади між прези­дентом і парламентом у парламентсько-президентській республіці прем’єр-міністри і їхні кабінети стають більш сильними, а тому можуть приділяти менше уваги запитам окремих груп населення. На думку відомого американського політолога Сеймура Ліпсета, прем’єр-міністр, за яким стоїть парламентська більшість, має у своєму розпорядженні набагато більшу владу, ніж американський президент. Такі парламенти голосують переважно за підтримку бюджетів, законопроектів і політичних рішень, запропонованих урядом. На відміну від них, парламентарі від опозиції незва­жаючи на свободу дискутувати, критикувати або голосувати проти політики виконав­чої влади рідко коли можуть на неї суттєво вплинути. Тому головне завдання опози­ції – кваліфікована робота в парламенті із застосуванням усіх доступних інструментів, робота, метою якої є розробка альтернативних підходів до політики уряду, моніторинг і контроль за діяльністю влади та ретельна підготовка до майбутніх виборів. Лише за таких умов опозиція має в демократичному суспільстві шанс стати владою.

Політична опозиція поставлена в ситуацію, в якій вона змушена ситуативно визначатися стосовно дій політичних фігур різних полів. Формально існує можливість виокремлення двох ліній ідентифікації опозиції як такої – стосовно парламентської більшості та урядової політики, з одного боку, і стосовно політики, що виробляється Президентом України, – з іншого. Якщо опозиційність парламентської меншості стосовно більшості та уряду є опозиційністю як такою, то вироблення лінії відносин з главою держави завжди залишатиметься відкритим питанням, відповідь на яке залежатиме від політичного змісту та політичних намірів опозиції. Зайве гово­рити, що визначальними й домінантними в цьому процесі завжди будуть політичні інтереси.

Гра проти всіх викристалізовує опозицію, але водночас вона може відрізати їй шляхи до підтримки. Президент подеколи може виступати як політичний партнер опозиції, тому що навіть незгода з ним з якихось питань не виключає можливості скористатися тими інструментами впливу на політику, які є в його розпорядженні (наприклад, право вето при прийняті Верховною Радою законів). Також вона може підтримувати позицію Президента з кадрових питань або й пропонувати йому своїх людей, адже відповідно до Конституції він має свою квоту на не останні посади в уряді – міністра оборони і міністра закордонних справ, він призначає й звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях, як і половину складу Нацбанку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного суду України, Генерального прокурора.

За бажання опозиція може наполягати на висуванні на ці пости своїх представників.

Зрозуміло, вибір лінії поведінки – консенсусність (лояльність) чи конфліктність (непримиренність) – у даному разі щодо політики та ініціатив глави держави-за­лежить зазвичай від політичних міркувань. Як правило, в разі, якщо опозиція зробить вибір на користь послідовно конфліктної лінії у стосунках із Президентом, просування будь-яких ініціатив ускладнюватиметься для обох сторін.

Визначення поведінки опозиції щодо уряду та виконавчої влади так само залежить від політичної ситуації. В країнах із поступальним політичним розвитком, де відмінності між політичними силами не є доконечно гострими, а режим залишається стабільним, відносини між урядом і парламентською меншістю не мають характеру глибокого і перманентного протистояння. В таких країнах, де в ході розробки і провадження державної політики між різними силами не виникає принципових розбіжностей (аж до зовнішньостратегічних переорієнтацій), зміна влади відбувається без потрясінь для суспільства, й опозиція задовольняється досягненням своєї мети за, сказати б, м’якого, поблажливого ставлення до дій попереднього уряду (як це відбувається, наприклад, у багатьох країнах Старої Європи).

Все ж наголосимо, що метою опозиції є прихід до влади, тому вона самостійно визначається з позиціонуванням, вибором моделі поведінки стосовно різних владних і політичних акторів. Таке самовизначення не може бути пов’язане з будь-якими законодавчими вимогами і регулятивами. Визначальний чинник вибору лінії поведінки опозиції завжди лежатиме в площині електорального вибору, звідки й витікає її висока відповідальність за свої дії. Активне здійснення опозицією діяльності в різних сферах партійного будівництва, розробка альтернативної політики та нарощення її електорального впливу наближає її шанс легітимно отримати владу.

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: