|
|
Проблематика «Сад Гетсиманський»Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя — Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». Правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу. Символічною є -назва твору. За біблійною легендою, Гетси-манський сад — місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти. Скажімо, пісенний зачин роману — до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт — у традиції споконвічної народної моралі: триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. До батьківської хати злітаються сини-соколи: командир стрілецької дивізії Микола, моряк—чорноморець Михайло, військовий пілот і командир Сергій та наймолодший, інженер і арештант, Андрій. Прізвища змальованих у романі слідчих НКВС, тюремних адміністраторів, в'язнів не вигадані. Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють світ, в якому "людина є пшик" і де "людей вистачить", скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним світ, де вічна лише людська душа, а система — минуща. Страшним був вирок для дітей сільського коваля Чумака. Чотирьох синів і зовсім юну сестру їх Галю засуджено до розстрілу. Сюжет «Сад Гетсиманський» У основу сюжету покладено форму діалогів між катом і жертвою, за зразком Понтій Пілат — Ісус Христос. Слідчі міняються, мов у калейдоскопі і у кожного своя метода «робити ганчірку» з «піддослідного». Андрій Чумак залишається нескореним. Він не боїться один раз померти, він боїться вмерти двічі — духовно, а потім фізично. Болiсно розмiрковує Андрiй про зраду. Вiн впевнений, що нi брати, нi сестра, нi наречена Катря не могли сотворити це. Душевнi муки героя не можуть убити його вiри в рiдних. Мотиви лірики В. Стуса Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть - завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини. Україна - це трунок, що п'янить поета і надихає -його, це трутизна, що вбиває його тіло й веде до загибелі. Однак В. Стус вважав покликання поета другорядною справою. Першочергова - бути людиною: "Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни". В ряде стихов В. Стус размышляет над сущностью человеческого существования, над поисками путей в жизни, в борьбе за всечеловеческую правду. Мое внимание привлек к себе стих «Как хорошо то, что смерти не боюсь я…» Произведение это небольшое по размерам, но чрезвычайно густо насыщенное мысленным взором, в нем будто сконцентрировано жизненное кредо поэта, видим иссеченный в граните его портрет, главные черты характера, подчеркнут трагический, страдающий жизненный путь. Из скупых, сдержанных строк возникает образ мужественного человека, патриота, борца, который верит в свою правоту и ее грядущую победу. В. Стус предчувствует, что ему судились недоля и неволя. Он не боится их. Смело идет им навстречу. Моральную силу выстоять, не упасть, поэту дает убежденность в том, что правда - за ним, что он жил так, как надо, как достойный человек. Относительно интимной лирики В. Стуса, то она большей частью написана в годы неволи. Воспоминания о наиболее дорогих людях - жене, сыне, матери, или обращения к ним, воспоминания о самом сокровенном, найинтимнейшем в его жизни - радостях любви, отдельных наиболее дорогих эпизодах, которые память бережет в самых сокровенных закоулках души, словно видны через призму пасмурной неволи, затененные мучительным чувством того, что лирический герой принес дорогим людям боль и страдание. Но и среди страданий и смертей, среди издевательств, в неволе, сохранил он, как огонек свечки в бурю, тепло и нежность чувств. Язык поэзии В. Стуса отмечается богатством красок, оригинальностью, смелым обращением с установленными нормами. Гончар «Собор»: критика Критика спочатку зустріла новий роман Олеся Гончара кількома схвальними статтями, в яких відзначалася передовсім гостра актуальність твору. Зокрема прихильниками були С. Шаховський, Леонід Новиченко, М. Малиновська. Перша негативна оцінка «Собору» була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком — першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька у будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію. Проте коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів заперечно. О. Ватченко запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною». Згодом у дніпропетровській газеті «Зоря» з'являється стаття кандидата філософських наук І. Мороза «Собор, революція та ідейність» (1968, 7 квітня), у якій автор продовжує ганьбити роман. Були організовані численні виступи студентів, робітників, колгоспників, службовців. У «Радянській Україні» 26 квітня 1968 року було опубліковано статтю невідомих авторів, які сховалися під псевдонімами Юрчук та Лебедченко «Перед лицем дійсності», де була висловлена негативна оцінка творові. Роман офіційна критика вважала творчою невдачею автора, зважаючи на його літературний авторитет.Свою позицію також висловив і директор інституту літератури імені Тараса Григоровича Шевченка М. Шамота у своїй статті під назвою «Реалізм і почуття історії» («Радянська Україна», 1968, 16 травня). 31 травня 1968 року у неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист «Собору». Таку різку критику певною мірою можна пояснити також й тим, що на 28-ому з'їзді КПРС було проголошено: «Життя — це діалектичний рух, внутрішня боротьба старої й нової якості». Хоча бажане комуністичною партією і не стало дійсним, літератори були змушені описувати лише позитивні явища у житті тогочасного суспільства. Роман «Собор» не можна було віднести до творів такої категорії. Проте уже з початком горбачовської відлиги про твір починають з'являтися позитивні статті літературних критиків. Зокрема Є. Сверстюк назвав твір «далеко не пересічним, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні „середнього читача“».   ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...  Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...  Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...  ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|