Образ Виговського Мушкетик «на брата брат»

Виговський був одним з найрозумніших і найосвіченіших ко­зацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. За життя Б. Хмельницького Виговський був генеральним писарем, а також міністром закордонних справ, вів переговори з Москвою, Польщею, іншими державами, і Хмельницький на нього цілком пок­ладався. Розважний і спокійний, Виговський був гальмівною си­лою для запального і нестримного Хмельницького.

Гетьманом його вибрали в 1657р. Новий гетьман швидко ви­явив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуки противаги мос­ковським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею. Україна, злучена з Польщею, як і князівство Литовсъке, мала утворити одну спідку рівнин між собою республік під рукою одного короля, обраного всіма сказом.

"Ліпше" з'єднатися з поляками на правах вільного народу, аніж іти в неволю на віки вічні," і - говорить Виговський.

У романі Мушкетик намагається розкрити причину прихильного ставлення Виговського саме до поляків:

"Виговському ближче були поляки: півжиття прослужив по староствах та підкоморіях, просидів за шляхетськими столами, йому ближчий був польський стрій влади, де короля вибирають, сейм, де має голос кожний депутат, де сеймики місцеві, а на них ви­борні маршали. У московитів стрій деспотичніший, схожий настрій багатьох східних деспотій, і таким він залишиться довго, може, й назавжди; польський же стрій трохи нагадував йому за­порізький, тільки на Січі правлять всі козаки, а в Польщі - шляхта. Виговський хотів би запровадити такий, як у Польщі, стрій і на Україні, яку любив палко та хворобливо. Те почуття було складне, воно — неначе вишнева кісточка, яка проростає крізь порох, торішнє листя в забур'янілому саду. Ядро тої кісточки - давнє, українське, а сам паросток били морози й по­ливала чужа рука, й довкола росли інші зела, не українські. Все українське давно стало йому рідним і дорогим, одначе й не все польське викликало відразу та презирство, в душу, в пам'­яті:) вросли польські слова, польський стрій, й не раз, коли зне­нацька бачив поруч поляка, щось скидалося в душі й тягнувся до нього. Те, що вростає в душу з юності, залишається в ній не вічно. Попри розмисл, накази розуму. Якщо пройшов тисячу миль в одній лаві, а потім перебіг до іншої, перша, хоч і буде потім вороже» одначе не, навертатиме до себе".

Образ володьки Лободи «Собор»

Він має власні цілі у житті, він має багато енергії (сили), щоб своїх цілей домогтися, але, на жаль, ця енергія не пішла на добро! Уся життєва енергійність молодшого Лободи так і залишається пропащою, бо мрії та прагнення Володьки викривлені його ж власним внутрішнім світом, його ненормальним сприйняттям світу та життя, «зміщенням пріоритетів», якщо можна так сказати.

Володька Лобода є людиною-функцією насамперед тому, що він виконує усі свої дії, керуючись тільки послідовністю подій, раціональними міркуваннями (часто корисливими), ніби якоюсь комп'ютерною програмою. Тим він схожий на неживу істоту, на робота абощо. Як мені здається, Володька не вкладає душу у свої справи, він не має чогось святого, жодної внутрішньої святині, що б була мірилом моральності вчинку, межею, яку не можна переступити... Говорячи метафорично, у Володьчиному соборі душі нема іконостасу, для нього просто не відведено місця.

Він втратив зв'язок із минулим на всіх рівнях: він втратив норми ставлення до природи, він не цінує і не розуміє також цінності історії та її пам'яток: він хоче знести собор, поставивши на його місці нове молодіжне кафе. Він впевнений, що коли кафе оформити у «козацькому стилі», історична справедливість не буде порушена. Історія, славна чи трагічна минувшина для Володьки — тільки стиль, зовнішня атрибутика. У цьому поверхневому ставленні не залишається місця для душі, переживання історії, вшанування пам'яті предків, славних козаків чи звичайних селян.

На жаль, Володька втратив зв'язок не тільки із далекими пращурами, але й взагалі зв'язок поколінь нічого не вартий для нього: він віддає свого батька Ізота Лободу у будинок для людей похилого віку, за що й одержує від Миколи Багая гостру засуджувальну характеристику — «батькопродавець». Звісно, Володька приходить до свого батька, але він приходить ніби через обов'язок, «приділити увагу». Таке враження, що навіть любов до людей у цієї людини якась штучна, розподілена та розрахована на частки, і він її «приділяє», згідно «з графіком та чергою».

Володька знаходить для всіх своїх дій пояснення, він все може аргументувати, все довести та роз'яснити. Тільки він не розуміє, що справжні вчинки часто не піддаються логічному поясненню, бо робляться від серця, з палкого пориву живої та чуйної душі, так само буває і навпаки: навіть за наявності усіх аргументів людина не робить деяких речей через той самий внутрішній спротив, через певну власну заборону, яку дає сумління чи життєві принципи. Він хоче осушувати плавні, реформувати все навколо, знести собор, переробити природу — все задля потреб «сучасної людини», але він міряє ці потреби власною мірою, не розуміючи, що потреба у духовності сильніша, ніж потреба у комфорті або у матеріальних благах.

Навіть дивно: ми не можемо сказати, що Володька Лобода погана людина, він також не є слабкою людиною... Він, як на мене, порожня людина: людина без душі, без болю та сумнівів у серці, насправді, ніби робот, ніби людина-функція.

Так, маючи всі умови для того, щоб вирости шляхетною працьовитою людиною, Володька Лобода виріс таким, яким є... Навіть його батько Ізот Іванович вважає його «таким, що руйнує». («Той мурує, а той руйнує», — згадує Ізот Іванович прислів'я і з сумом розуміє, що син його підпадає під другу категорію.) Отже, Володька Лобода стає такою собі «пропащою силою». Зауважмо, що він навіть не розуміє трагедії свого життя, не страждає, як страждав через своє безталання Чіпка: Чіпка принаймні розумів, що чинить не так, як слід... Володька Лобода, втративши, напевне, саму здатність відчувати щось справжнє (чи то страждання, чи то любов), особливо не переймається усім, що з ним відбувається, і тим, що робить він сам.

Я думаю, слід запам'ятати образ Володьки Лободи із роману «Собор», бо цей образ попереджає нас про ризик втратити усе духовне у вік техніки та інформаційних технологій. Я щиро сподіваюся, що, попри цей ризик, такого в жодному разі не станеться.

Образ Марії «Марія»

Головна героїня твору носить біблійне ім'я Марія. Як і Матір Божа, Марія пройшла складний життєвий шлях.
Хоча доля Марії досить типова для сільської жінки того часу, усе ж автор зумів створити оригінальний образ сильної жінки. її життя схоже на життя тисячі сільських жінок. Та ж важка праця біля землі, ті ж пріоритети, такі ж погляди. Усі свої зусилля спрямовує вона на створення сім'ї, на добробут.
Вирізняє Марію сила характеру. Цілеспрямована, вона точно знає, що їй потрібно для того, щоб стати щасливою. Марія вперто змінює свою долю, і доля здається, тому що любить трудолюбивих і впертих людей.
Перші її дні - сонячні, наповнені світлом та теплом. Марія - бажана дитина в батьків, про неї дбають і люблять. Та світлі дні швидко минають - помирають батьки, і Марія залишається сиротою. Вона швидко звикає до важкої роботи, бо заробляти для себе мусить сама.
Коли Марія підростає, доля знову дарує сонячні дні: природа щедро наділила Марію красою, і вже з 15 років за нею впадають хлопці. Перше і єдине кохання дає надію на щасливий шлюб, та Корнія забирають на службу, яка в той час була дуже довгою та небезпечною. Від Корнія немає звісток, і Марія, за порадами людей, виходить заміж за порядного і хорошого господаря Гната. Та їх шлюб позбавлений основи - взаємного кохання. А без нього щастя для Марії неможливе.
Тому повертається вона до коханого Корнія. Тяжкою працею, терпінням і любов'ю знову наближала Марія свої сонячні дні. Поступово її кохання та праця біля землі змінила грубого матроса Корнія на турботливого чоловіка, дбайливого господаря, мудрого батька, у шлюбі з коханою.людиною народилися такі бажані для Марії діти, важка праця принесла добробут й повагу людей.
Та хмари знову закривають сонце для Марії. І на цей раз хмари -нова влада, яка перетворює їх із заможніх господарів на жебраків, морить голодом її дітей, висилає назавжди на Соловки її улюбленого сина Лавріна, одурманює комуністичними ідеями Максима.
Самотня вона прощається з життям, добігають до кінця її дні. Цій жінці судилась нелегка доля, вона пізнала і найбільше щастя і найважче горе, доля то підносила її до вершин щастя, то стрімко кидала в безодню горя.
Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима... Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях - то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi - бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках - наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою - сама героїня...
Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як "воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: "Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!"
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: