Історія розвитку судової системи України.

Суд як невід'ємний інститут стабільного функціонування будь-якої більш-менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком XI століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті XI століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б вре­гульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Яро­слава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положен­ня двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.

«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Ки­ївської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана III, тому збірник так і йменувався — Великокняжий су­дебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою.

Інша доля була в іншої частини Київської Русі.

У XIV столітті, коли у Східній Русі Москва започаткову­вала основи єдиної Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заво­лоділи литовці, західною — поляки. По з'єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови, адміністративно-політичних поглядів держав, що існували в Центральній Європі.

Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з'явився у 1529р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого пра­ва, успадкованих ще з часів Київської Русі¹. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв'язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціально-економічні зміни, що відбулися у XV століттях, а й, як з часом з'ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у XIX столітті деякі місцевості Східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.

У ХУ-ХУП століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих - ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апе­ляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівсько-лавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст, зазначає М.Кобилецький. До осіб, що обирали­ся для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіальне або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п'яти - у магістраті, трьох - у ратуші. Але кримінальні справи війти могли розглядати одноособово.

За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.

За часів Богдана Хмельницького чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої - генеральний суддя - відав судовими справами.

Наприкінці XVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські правителі - Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні геть­манські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мере­жа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію - Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будь-що робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочин­ства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом кодегіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськи освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночас­но судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судово-адміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.

Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.

Після указу Катерини II від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з'явилися три намісниц­тва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні ук­раїнські адміністративні, судові й фінансові органи.

О. Субтельний писав свого чассу, що до судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775р.

Закони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в руслі розвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України XVIII століття, був проект першого відомого в історії Кодексу українського пра­ва під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Судове право у цьому пам'ятнику вже поділяється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріально-правових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочинстві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки - загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних - третейський, полюбовний (або мировий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7). У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл.8).

В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), еле­менти презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систе­му, нижній щабель якої складали окружні суди, другий ща­бель — судові палати, третій - Сенат. Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративно-територіальним устроєм Російської імперії, оскільки критерієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ.

Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних департаментів Сенату та Санкт-петербурзької й Московської судових палат на теренах України були відкриті: - у 1867 р. - округ Харківської судової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі повіти губерній Катеринославської (нині Дніпропетровської області) і Там­бовської. У 1869 р. до Харківського округу приєднала­ся й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло 9; - на початку 1868 р. - округ Одеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського і Слов'яно-сербського, що були віднесені до харківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів; -у 1886 р. - округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.

Окружні суди в системі загальних судових міст були судами першої інстанції. Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними судами по першій інстанції.

Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного суду - зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування законів усіма судовими установами.

Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства Б. Н. Чичерин вважає запровадження суду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор одного з перших після реформених фундаментальних курсів кримінального судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будь-який суд повинен уособлювати в собі дні властивості: по-перше, незалежність від стороннього впливу і, по-друге, здатність постановити по справі правильно рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність.

Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначало­ся вище, була становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму місцевого суду — мировий суд. Він характеризувався такими рисами: обраність, все-становість, самостійність стосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною) — з'їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) — Сенат.

Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юс­тиції вона мала деякі суттєві недоліки. По-перше, розгалу­женість і масовість мирових судів у поєднанні з малочисельністю Сенату мали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. По-друге, селянський суд, як і ра­ніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до систе­ми загальних судів, тобто не було об'єднання юстиції на місцевому рівні.

Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему бу­ло вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у Статутах принципів. В деяких перелічених великих містах (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована, її замінили судово-адміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції - повітові з'їзди, третьої - губернські присутності.

Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місце­вого суду» був поновлений інститут мирових суддів, а сіль­ський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції - верхній сільський суд, функції третьої - мировий з'їзд.

В результаті Лютневої революції 1917р. і пов'язаних з нею переворотів однією з державних інституцій, котру було піддано суттєвим змінам, була судова система. Ще вісім місяців, до грудня 1917 р., хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом. Продовжували діяти окружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня 1917р. В повітах почали призначатися адміністративні судді. Відповідно при окружних дах створювалися адміністративні відділення, вважає Мироненко О. М.

З'їзд українських юристів, котрий відбувся 13-14 червня 1917р., визнав за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після створення генерального комісаріату судових справ Центральна рада 10 листопада 1017 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським: суд на Україні твориться іменем Української Народної Рес­публіки. 2 грудня був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноважень суду ка­саційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами та особами судового відомства.

Функції судів апеляційної інстанції відповідно до Закону від 17 грудня 1917 р. виконували Харківський та Одеський апеляційні суди. Вони діяли згідно з правилами, встановле­ними Судовими статутами для судових палат з деякими відмінностями, обумовленими демократичними принципа­ми побудови нової держави.

Першим нормативним актом щодо суду була постанова Народного секретаріату Української республіки від 4 січня 1918 р. «Про утворення народного суду». Ним передбачалася лік­відація всієї попередньої судової системи і утворення місце­вих народних судів: дільничних, повітових, міських, які розглядали справи колегіальне у складі одного постійного судді і чотирьох чергових народних засідателів. Постанова не передбачала утворення другої інстанції, тому що рішення новостворених судів були остаточними, не піддавалися ос­карженню і повинні були негайно виконуватись. Цією ж по­становою передбачалось утворення робочих і селянських ре­волюційних трибуналів, рішення котрих також були оста­точними, не оскаржувалися і виконувалися негайно. Після окупації України німецькими військами весною 1918р. формування органів суду припинилося і було поновлено лише у лютому 1919р. на підставі Тимчасового положення про народні суди і революційні трибунали. Народні суди роз­глядали справи або у складі одного постійного судді, або у складі одного судді і двох народних засідателів, або одного судді і шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні та кримінальні справи, за винятком справ, підсуд­них революційним трибуналам.

Для розгляду особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, при ЦВК УРСР був створений Верховний революційний трибунал.

Отже, на початковому етапі формування судової системи України радянського періоду для неї було характерним існу­вання двох не пов'язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і революційних трибуналів. Після за­вершення громадянської війни основною метою судової реформи було подолання організаційного відокремлення й утворення єдиної судової системи, що й було здійснено у По­ложенні про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Воно пе­редбачало, що військові й військово-транспортні трибунали входять до єдиної судової системи республіки, яка будувала­ся триланковою.

Нижчий щабель утворювали народні суди, які розгляда­ли справи або одноособове суддею, або суддею і двома народними засідателями, а також військові та військово-транспортні трибунали.

Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:

судом касаційної інстанції відносно губернського суду; судом першої інстанції по справах, вилучених з компетенції нижчих судів; судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав право скасовувати і змінювати вироки та рішення, що набрали законної сили, щодо всіх судів Української РСР.

Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій системі України.

По-перше, був створений Верховний Суд СРСР. По-друге, протягом декількох років поступово з судової системи Ук­раїни були вилучені військові трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньому була утворена Військова колегія.

Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив компетенцію щодо на­гляду за діяльністю Верховного Суду УРСР (як і верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосереднього перегляду, скасування та зміни ви­років, рішень, ухвал верховних судів республік.

В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань держав­ного характеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР за діяльністю судових органів республік з одночасним розши­ренням наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати і змінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших республік.

Отже, судова система України за період з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв'язку зі зміною адміністративно-територіального устрою. У 1925 р. у зв'язку з ліквідацією губерній і створенням округів губернські суди були замінені окружними. Тому Положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів: на­родні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний Суд Української РСР.

У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв'яз­ку з чим натомість окружних судів були утворені міжрай­онні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів. У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний адміністративно-територіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до судової системи - міжрайонні суди були перетво­рені на обласні.

До 1991 р. згідно чинного на той час Закону У РСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) на­родні суди (ст. 20).

Після проголошення незалежності України, ставши чле­ном міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів ор­ганізації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав лю­дини від 10 грудня 1948р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які І чи опосередковано формулюють систему вимог до по­зви судової системи демократичної держави, Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ра­тифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

- кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;

- кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недо­статнім для застосування їх у державах-учасницях без від­повідних рішень Європейського суду з прав людини, наділе­ного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлума­чення майже кожному з положень названих статей, які в су­купності сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом прин­ципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової сис­теми. Вони пов'язані з необхідністю:

- забезпечення кожному, хто намагається в судовому по­рядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, на­ближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

- забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

- відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: