I. Умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до посягання.

1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним.

Оборона може здійснюватися тільки від суспільно небезпечного діяння, тобто такого діяння, ознаки якого передбачені КК. Таке посягання походить від людини, яка намагається (пробує) заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам. При цьому треба мати на увазі, що хоча Закон (ст. 36 КК) прямо і не називає таке посягання злочином, хоч це і так розуміється. Під суспільно небезпечним посяганням належить розуміти і таке посягання, яке походить від особи, 1) що в силу недосягнення нею віку кримінальної відповідальності 2) або неосудності не можуть вчинити злочин, 3) або особа, що діє невинно. За правилами необхідної оборони потрібно розглядати і вбивство тварини в тих випадках, коли вона використовується як знаряддя посягання її власником або іншою особою. Вбивство тварини, яка зірвалась з ланцюга і нападає на людей, або такої, що нападає у лісі тощо, необхідно розглядати за правилами крайньої необхідності.

Таким чином, захист у рамках необхідної оборони можливий лише від суспільно небезпечного посягання. Такий захист від правомірного вчинку (наприклад, затримання особи працівниками міліції на законних підставах) чи діяння, яке не є суспільно небезпечним (наприклад, від дрібного хуліганства, або від застосування необхідної оборони) не допускається.

Хотів акцентувати вашу увагу на розповсюджене помилкове міркування,

що під суспільно небезпечним посяганням слід розуміти тільки НАПАД, тобто насильницьке посягання.

Насправді закон (ст. 36 КК) не вказує на характер суспільно небезпечного посягання, від якого можлива необхідна оборона. Отже така оборона може здійснюватися не лише від насильницьких (нападу), а й від інших суспільно небезпечних посягань.

Наприклад: Від незаконного заволодіння транспортним засобом шляхом крадіжки.

Суспільно небезпечне посягання, як і всяка діяльність людини, має початковий і кінцевий моменти, тобто його прояв виражається у тривалості в часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Воно починається з безпосередньої реальної загрози його виконання і закінчується у той момент, коли перервано актом захисту або припинено самим посягаючим. Основою встановлення наявності стану необхідної оборони мають бути насамперед суб’єктивні критерії. Це означає, що в момент нападу особа, яка захищалась, не тільки передбачала неминучість заподіяння їй шкоди, але усвідомлювала необхідність вжиття захисних дій аж до вимушеного заподіяння шкоди тому, хто посягає. (див. абз. 2 п. 2 ППВСУ №1 від 26.04.2002 р.).

Суб’єктивне уявлення особи про початок загрози має ґрунтуватися на врахуванні фактичних обставин конкретного випадку. При оцінці небезпечного стану особи, яка оборонялась, треба враховувати, що загроза могла перейти в напад негайно і в даному місці. Посягання не перестає бути наявним, якщо воно лише зупинено і в кожний момент може розпочатися знову. Посягання вважається закінченим, коли воно перервано захистом або припинено самим посягаючим. З припиненням небезпечного посягання відпадає і право на необхідну оборону. Завдання шкоди посягаючому після закінчення посягання тягне за собою кримінальну відповідальність.

3) Посягання повинно бути реальним, а не мнимим (уявним).

Це означає, що посягання повинно існувати (відбуватися) в реальній дійсності, а не у свідомості особи, яка помилково вважає (в силу невірної оцінки дії потерпілим обставин оточуючого середовища), що має місце посягання. Відповідальність за шкоду, завдану особі, яка помилково прийнята за нападаючого, вирішується за правилами уявної (мнимої) оборони.

II. УМОВИ правомірності необхідної оборони щодо захисту.

Другим моментом підстави необхідної оборони є необхідність в негайному відверненні чи припиненні суспільно небезпечного посягання.

Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку особи, яка захищається в заподіянні шкоди посягаючому, загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам.

Тобто закон має на увазі, надаючи громадянам право на необхідну оборону, лише такі випадки захисту, коли громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду посягаючому з тим, щоб відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист.

І в першому і в другому випадках відсутній стан необхідної оборони і заподіяння шкоди посягаючому є неправомірним.

Тому, щоб визнати заподіяну шкоду посягаючому правомірною необхідно витримати умови правомірності, що стосуються захисту.

Згідно ч.1 ст. 36 КК метою є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечних посягань.

Для визнання оборони правомірною достатньо встановити, що особа, захищаючись переслідувала саме таку мету, незалежно від того чи досягла вона цієї мети чи ні.

В той же час, коли особа, яка захищається, керувалась іншою метою, то її діяння набувають злочинного характеру і вона несе відповідальність на загальних підставах.

Наприклад: Спровокувавши посягання з метою помсти, розправи під виглядом необхідної оборони.

2) Захист в часі повинен співпадати з посяганням, тобто СВЄЧАСНІСТЬ захисту посяганню.

Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Тому шкода, яка заподіяна:

а) в так званому “стані передчасної оборони,

є не правомірною і відповідальність настає на загальних підставах.

Пленум ВС України “Про практику у справах про необхідну оборону” в постанові № 1 від 26.04.2002 р. в бз.2 п. 2 зазначив:

“Слід також мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні нарості такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну”.

При вирішенні питання, чи не з запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, припускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він знаходився в стані необхідної оборони.

“Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання”.

Таким чином, можна зробити висновок, що захист, як правило, в часі співпадає з посяганням, але не виключається правомірне заподіяння шкоди до початку посягання чи після закінчення шкоди при наявності певних умов. При відсутності цих умов, заподіяна шкода в таких випадках є кримінально караною на загальних підставах.

3) Шкода спричиняється тільки посягаючому (спрямованість заподіяння шкоди)

При необхідній обороні шкода може бути заподіяна тільки тому, хто посягає, його правам та інтересам. Коли посягання вчиняють декілька осіб, то обороняючись особа може заподіяти шкоду як одному з тих, хто посягає, так і кожному із них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб (сторонніх) не підпадає під ознаки необхідної оборони і відповідальність може настати:

а) з урахуванням правил крайньої необхідності (ст. 39 КК)

“Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до нападу особі, в залежності від наслідків, відповідальність може настати за заподіяння шкоди через необережність”.

Захист не повинен перевищувати межі необхідності, тобто заподіяна шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення суспільно небезпечного посягання.

Іншими словами шкода повинна відповідати небезпечності посягання або обстановці захисту.

Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання, а також рівність шкоди, заподіяної посягаючому і обороняючому.

ніж особі, яка захищається, якщо вона не перевищила межі необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони буде викладено нижче, а зараз з’ясуємо, що таке

співрозмірна, яким повинна бути заподіяна шкода.

- в першу чергу цінністю, значимістю об’єкта кримінально правової охорони (життя, здоров’я, свобода людини, недоторканність її власності і житла, громадський порядок тощо)

- по -друге - реальною загрозою заподіяння шкоди цим об’єктам з боку того, хто посягає.

В своїй сукупності вони і визначають межі допустимої шкоди посягаючому при необхідній обороні. Чим небезпечніше посягання, тим більші межі допустимої шкоди.

Обстановка захисту - визначається реальними можливостями і засобами обороняючогося для відвернення чи припинення посягання.

Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів нападаючих і тих хто захищається.

Зазначений Пленум ВС України від 26.04.2002 р. в п. 5 своєї постанови наголосив:

“Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні врахувати 1) не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, 2) а й і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, 3)та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та 4) інші обставини”.

У випадках, коли має місце посягання групи осіб, яка за кількістю переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життя чи здоров’я, судам необхідно враховувати, що для захисту ці особи мають право застосовувати такі засоби, які мають в наявності.

Усі ці вище викладені обставини і можуть свідчити про обстановку захисту, яка:

А) в одних випадках є сприятливою для особи, яка захищається (так звана відносно сприятлива), при якій той, хто захищається має фактично і він це усвідомлює перевагу над нападником

Тому особа, яка захищається, усвідомлює, що для забезпечення ефективного захисту у неї не має необхідності заподіювати нападнику тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження).

На це в абз. 3 п. 2 своєї постанови звертає увагу Пленум ВСУ:

“При розгляді справ даної категорії суди повинні з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.”

Б) в інших випадках, а це як показує практика преважна більшість Є несприятливою обстановка для того, хто захищається на підставі вище викладеного.

У такій обстановці особа, яка захищається, щоб успішно відвернути посягання змушена спричиняти посягаючому тяжку шкоду. В цих випадках така шкода є виправданою, тому що тільки вона виступає як необхідна і достатня для успішного відвернення посягання.

Крім того необхідно враховувати і психічний стан особи, яка захищається, в момент захисту.

“Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечнимпосяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту”.

Тобто такий емоційний стан, внаслідок переляку, хвилювання, збудження тощо, викликаного раптовістю посягання чи навпаки його надмірна демонстративність, місцем посягання тощо не дають можливості тому хто захищається чітко і точно співвіднести свої дії з небезпечністю посягання, що йому загрожує. У таких випадках при оцінці правомірності заподіяної шкоди нападникові належить виходити із суб’єктивного сприйняття посягання особи, яка захищається, його небезпечності або обстановки захисту.

І в кінці викладення цього питання хотів звернути вашу увагу на положення, які викладені в ч.5 ст. 36 КК:

“Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає”.

Захист не повинен перевищувати межі необхідності. Заподіяна шкода визнається необхідною і достатньою, а значить, і правомірною, якщо вона відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Для кожного конкретного випадку існують свої межі необхідної оборони, які виникають з конкретних обставин справи. Якщо особа, яка захищається, перебуваючи в стані необхідної оборони, порушила ці вимоги співрозмірності, то вона перевищила межі необхідної оборони і при певних обставинах несе кримінальну відповідальність за спричинену шкоду нападникові.

“Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту”.

Таким чином, щоб встановити наявність чи відсутність перевищення меж необхідної оборони належить не механічно (формально) враховувати лише тільки відповідність чи не відповідність знаряддя захисту і нападу (палка –палка, або палка-сокира), чим грішать часто-густо практичні працівники. але і характер небезпеки (цінність блага, що охороняється законом і на яке здійснюється посягання), що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, зокрема: місце, час, раптовість нападу, неготовність до його відбуття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини, а саме? Психічний стан – переляк, збудження, що в кінцевому моменті не дає особі, яка захищається, належним чином сприйняти небезпечність посягання та обстановку захисту. Все це повинно враховуватися при вирішенні питання про перевищення меж необхідної оборони в сукупності і окремо в кожному випадку. Захист завжди повинен бути розумним і ніколи не повинен перетворюватися у помсту, розправу над нападником. Не можна, наприклад, малоцінні майнові інтереси захищати шляхом, заподіяння тяжкої шкоди.

(вбивство за те, що проник до саду зірвати декілька яблук).

Мову про перевищення меж необхідної оборони вести лише у тих випадках, коли існує реальна і наявне суспільно небезпечне посягання.

Заподіяння шкоди до початку чи після закінчення посягання не є перевищенням необхідної оборони і особа відповідає за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Вирішуючи питання про правомірність заподіяння шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже розпочатого і ще незакінченого суспільно небезпечного посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила вона межі необхідної оборони чи ні”.

Яка ж заподіяна тяжка шкода при перевищені меж необхідної оборони є неправомірною і тягне за собою кримінальну відповідальність?

На це питання дає відповідь сам законодавець в ч. 3 ст. 36 КК:

“Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу”.

Відповідно до ст. 118 КК відповідальність настає за умисне вбивство, а за ст. 124 КК – за умисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Таким чином, заподіяння інших наслідків не є перевищенням меж необхідної оборони і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Хотів би звернути вашу увагу ще і на такий момент. До прийняття КК-2001 р. в практиці і теорії непослідовно вирішувалося питання про психічне відношення особи, яка захищалась, до цих наслідків, тобто мова ведеться про форму вини (умисел чи необережність).

Один час вважалось, що психічне відношення може бути як у вигляді умислу так і необережності. Потім – тільки умисна форма вини.

Така нечіткість знайшла своє відображення і в законодавстві у назвах відповідних статей; ст. 97 “Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони”, ст.104 “Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони.”(КК-1960 р.) Хоча всі статті (ст. 93-96 КК), які передбачали відповідальність за вбивство, в назвах яких вказувалась форма вини.(Умисне вбивство........)

Чинним законодавством це питання вирішено однозначно, а саме в статтях 118 та 124 вказана форма вини “Умисел ”.

Таким чином, при перевищені меж необхідної оборони заподіюється тяжка шкода у вигляді смерті або тяжких тілесних ушкоджень і психічне ставлення винної особи до них виражається в умисній формі вини. Тому не є перевищенням меж необхідної оборони (ексцесом) заподіяння тяжкої шкоди через необережність.

Нерідко у житті мають місце ситуації, коли особа, яка захищається, має помилкове уявлення щодо реальності посягання і вона вважає, що захищає правоохоронюванні інтереси, заподіюючи шкоду іншій особі.

Для уявної оборони характерно те, що така фактична помилка викликана, насамперед, поведінкою потерпілого (приятель вирішив пожартувати і намагався в масці в темному місці потребувати гроші у свого товариша), а також усіма обставинами конкретного випадку.

Подібні ситуації прийнято називати УЯВНОЮ (мнимою) ОБОРОНОЮ.

“Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільнонебезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання”.

Таким чином, стан уявної оборони виникає у таких випадках, коли реального посягання немає, але в особи під впливом дій іншої особи (потерпілого) та особливостей ситуації, в якій вчинено ці дії, виникає помилкове враження про вчинення або реальну загрозу вчинення суспільно небезпечного посягання, внаслідок чого вона заподіює шкоду, вважаючи, що перебуває у стані необхідної оборони.

Відповідальність за заподіяну шкоду в стані уявної оборони.

За загальним правилом заподіяння потерпілому шкоди в стані уявної оборони не виключає кримінальної відповідальнос ті.

Однак, вирішення цього питання залежить від того могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільно небезпечного посягання, тобто який вид помилки нею допущено:

Якщо особа, перебуваючи в стані уявної (мнимої) оборони з урахуванням конкретних обставин не повинна була і не могла усвідомлювати відсутність реального посягання, а заподіяна шкода нею не перевищувала ту, яка була допустима в умовах реального посягання, то її дії повинні розглядатися як вчинки без вини і прирівнюються до необхідної оборони і виключають кримінальну відповідальність.

Це витікає із тлумачення положень, які містяться у ч. 2 та ч. 3 ст. 37 КК, де зокрема, в ч. 2 ст. 37 КК вказано:

“Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення”.

Якщо ж під час уявної оборони за обставин, передбачених ч.2 ст. 37 КК, особа допустила перевищення меж необхідної оборони для випадків такої від реального суспільно небезпечного посягання, та вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони. При чому така відповідальність можлива лише у випадках, передбачених ст. 118, ст 124 КК.

“Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони”.

Невибачальною помилкою - визнається така помилка, при якій в обстановці, що склалась, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати факт відсутності реального суспільно небезпечного посягання, коли б вона проявила більшу пильність, обачність дбалість, то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди з необережності. Сутність невибачальної помилки полягає у тому, що об’єктивні і суб’єктивні обставини в даний момент не давали достатніх підстав для того, щоб помилятися щодо наявності суспільно небезпечного посягання. Але, незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла тому, хто посягав, шкоду не маючи умислу на це і тому вона підлягає відповідальності лише за необережне заподіяння шкоди, а саме:

- за заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст 128).

“Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність”.

Це правило, як вказувалося вище має застосовуватись лише для випадків, коли виникли певні обставини, які могли створити враження про наявність суспільно небезпечного посягання, але особа проявила легковажність чи недбалість в оцінці ситуації і внаслідок цього помилково вжила заходів захисту від неіснуючого посягання.

В той же час, якщо ж обставин, які хоча б частково виправдували помилку, допущену особою в оцінці ситуації, не було і заподіяння шкоди зумовлене виключно надмірною уявою особи, то положення про уявну оборону щодо такої особи не застосовуються і вона має нести кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Закінчуючи висвітлення 2 питання лекції, а саме про необхідну оборону, звертаю вашу увагу на наступне:

1) У відповідності до ч. 4 ст. 36 КК особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

2) Коли при перевищенні меж необхідної оборони потерпілому заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть, при відсутності умислу на позбавлення життя, дії винного належать кваліфікувати за статтею 124 КК, а не за статтею 118 КК.

3) Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з дотриманням закону “Про міліцію”, який дає їм право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках, передбачених законом.

4) 4Дії особи, яка вчинила вбивство або заподіяла тяжкі тілесні ушкодження при перевищені меж необхідної оборони і одночасно перебувала в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло в наслідок тяжкої образи, протизаконного насильства або систематичного знущання належить кваліфікувати за ст.118 чи ст.124 КК, а не за ст.116 чи ст. 123 КК, які передбачають відповідно відповідальність за умисне вбивство і умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень вчинені в стані сильного душевного хвилювання.

Завершуючи розгляд цього питання слід зазначити, що необхідна оборона є найпоширенішою в практиці обставина, яка виключає злочинність діяння. Право на необхідну оборону належить до основних (конституційних) прав людини. Вперше в історії нашої країни воно знайшло своє закріплення в ст.27 Конституції України 1996 р. Закріплене ст.36 КК право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина про невід’ємне право кожної людини на життя, недоторканість її житла й майна, а також забезпечує умови захисту суспільних інтересів і інтересів держави.

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: