Українська культура в ХVII-XVIII СТоліттях
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська культура в ХVII-XVIII СТоліттях





 

Феномен бароко в українській культурі

 

Період ХVII–XVIII ст. в історико-культурологічному контексті розвитку світової цивілізації пов’язується з Новим часом, що визначається ХVII–ХІХ століттями.

Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних революцій.

Складається особливий тип загальносвітової культури, формується теорія європоцентризму. Більш ефективна економічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливість для інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впливів у всьому світі. Отже, Новий час – епоха панування західноєвропейської промислової цивілізації.

У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, дбання про особисті інтереси.

Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.

 

Козацька державність – основа вітчизняної

Культури ХVII-XVIII століть

 

ХVII століття – це період історичних змін на українських землях. Як відзначалося в попередній лекції, до середини ХVII ст. вони перебували під владою Речі Посполитої й відчували на собі як позитивні, так і негативні впливи західноєвропейської цивілізації.



Національно-визвольна війна 1648 – 1657 рр. (або "козацька революція") допомагала розкріпаченню творчого потенціалу українського народу. Вона мала кілька важливих наслідків.

По-перше, на землях, захоплених війною та повстанням, змінився соціально-економічний лад. Було винищено велике магнатське землевласництво та практично ліквідовано кріпацтво; магнатські та королівські землі переходили до рук козацької адміністрації, простих козаків і селян, а власність зберігалася лише за тією шляхтою, яка підтримувала повсталий народ. Відносно культури це призвело до втрати центральною та східною Україною цілого прошарку елітарної князівської культури, яка зосереджувалася в замках, палацах, резиденціях свавільних магнатів – полонізованих нащадків литовсько-руських князів. Соціально престижним ідеалом стає культура козацького стану, верхівка якого, втім, намагається усіляко наслідувати знищену шляхту.

По-друге, визвольна війна середини ХVII ст. розколола весь русинський народ Польсько-Литовської держави на два ворожі табори: православні українці та білоруси билися в обох арміях-суперницях. Події у Речі Посполитій кінця 1640-х – 1670-х рр. мали всі риси громадянської війни. Одна сторона боролася під лозунгами оборони православ’я та народної свободи, інша – захисту держави від бунтівників і невірних (спільниками козаків довго були мусульмани – кримські татари та турки-османи). На землях, що були під владою повстанців, це призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що залишились під контролем офіційної влади, – до укріплення католицьких та уніатських впливів, а також до підсилення масової полонізації українського міщанства та шляхти, що зберегли вірність польському королю.

По-третє, повстання 1648 рр. призвело до грандіозної "контрреволюції" у культурно-національному аспекті. Вона була спрямована проти надмірного та безмежного поширення уніатства. Разом із унією знищувалась переплетена з нею західна культура. Було втрачено необхідну для існування самобутньої України рівновагу між східноєвропейською та західноєвропейською культурними традиціями, що фактично призвело до загибелі примарної української цілісності. У результаті з середини ХVII ст. остаточно закріплюється культурний дуалізм Сходу й Заходу християнської Європи. Цивілізаційно Україну розділено навпіл.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава, закінчується трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким та його послідовниками, хоча й проіснувала не дуже довго (1648 – 1782 рр.), але залишила незабутній слід в історії, культурі та психології українського народу.

У цій державі республіканська форма правління та приналежність верховної влади виборному нетитулованому ватажку – гетьману – різко контрастувала з формами правління монархій, що оточували Україну, а також із автократичними (самодержавними) традиціями східного християнства, носієм яких було православне духовенство. Управлінський апарат та армію нової України складала маса безрідних козаків, на чолі уряду стояли не князі і не королі, – у кращому випадку – звичайні шляхтичі, які за тодішніми міжнародними правовими та політичними нормами не мали права на вищу владу, а були покликані лише виконувати її волю. Перед вождями нації гостро постала необхідність грамотного виправдання законності держави, її права на існування, легітимність власної влади. Лідери молодої держави, позбавленої законного монаршого керівництва, шукали для себе формального сюзерена, бажаючи одночасно залишатися повністю самостійними у внутрішніх справах. Звільнити де-юре Україну від контролю польської Корони в середині ХVII ст. могло лише встановлення над нею легітимного суверенітету одного із авторитетних монархів світу.

Таким сувереном став російський самодержець, який, згідно з ідеями українських церковних мислителів, зобов’язаний відродити "царственный град богохранимый Киев". Печерськими старцями, авторами "Синопсиса" (історико-політичного твору, створеного у Києво-Печерській Лаврі у 1674 – 1681 рр.), бачилося відродження вітчизни шляхом її повернення під владу московського скіпетра, який начебто законно успадкував династичні права давнього Києва.

По-п’яте, військово-політичний союз гетьманської України та Московського царства в середині ХVII ст. сприяв зміцненню взаємозв’язків української та російської культур, їх взаємовпливів. Причому, у другій половині ХVII – першій половині ХVIIІ ст. вектор впливу йшов більше з України на Росію, чим з Росії на Україну. Цей вплив торкався різних галузей культурного будівництва: освіти, літературної мови, поетичної традиції, прозаїчної оповідної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітектури. Саме Україна у цей період відіграє стосовно Росії роль посередника, транслятора в передачі досягнень латинської Європейської культури.

По-шосте, відбулися значні зміни в релігійному житті України. Після Переяслава розгортається конфлікт між київською метрополією, відновленою у 1621 році, завдяки сприянню гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, та московською патріархією (російська православна патріархія була заснована в 1589 році).

З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики на Україні вийшла Росія як захисниця усіх православних. І українська церква як духовна поборниця власної нації відразу відійшла на другий план, втратила самостійну роль. Перехід української церкви під юрисдикцію московського патріархату відбувся 1686 р. Деякий час метрополія ще процвітала. Її школи були кращими серед усіх шкіл імперії. Чудово освічених українських священиків кликали до всіх єпархій Росії. Завдяки патронату І. Мазепи, кращою стала матеріальна база церкви. Але були й інші риси церковного життя, що свідчили, що верхівка російського православ’я абсолютно не бажає з якимсь особливим пієтетом ставитись до своїх українських одновірців. Уже 1686 р. Чернігівська, а потім і Переяславська єпархії з-під юрисдикції київського митрополита перейшли у безпосередню підлеглість до Москви. Ще більше авторитет київського митрополита було підірвано на межі ХVII–ХVIIІ ст., коли навіть такі давні бастіони православ’я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії, врешті-решт перейшли до греко-католицької віри. Але найболючішого удару всій православній церкві завдав Петро І, коли 1721 р. ліквідував патріаршество та заснував Святійший Синод – бюрократичну установу, що складалася з урядових чиновників та церковних ієрархів і була призначена для управління всіма справами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву в Росії та в Україні на бюрократичний додаток до держави.

Таким чином, з другої половини ХVII століття на українських землях розпочинається новий період їх історико-культурного розвитку, пов’язаний з утворенням козацької державності та формуванням української нації.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.