Українській культурі XVIII століття
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українській культурі XVIII століття





 

XVIІІ ст. називають ″епохою Просвітництва″ або ″віком Розуму″. Ця історико-культурна характеристика накладається на іншу періодизацію (за художніми стилями): бароко, рококо, класицизм.

XVIІІ століття – період значних геополітичних змін у світі, які тим чи іншим чином впливали на українські землі. Зокрема, впродовж XVIІІ ст. три національні держави справляли найсильніший вплив на політичну й економічну ситуацію в Європі: Франція, Голландія та Англія. Найбільший політичний вплив на континент мала все ж Франція, що була законодавцем мод для всієї Європи, починаючи з XVIІІ століття. З другої половини XVIІІ ст. французька мова стає настільки розповсюдженою у вищих верствах населення, що витісняє рідні мови і в побутовому спілкуванні, і в літературі. Франція дає найпотужніші культурні імпульси на всю Європу.

Кардинальні зміни відбуваються в Польщі та Росії, з якими органічно були пов’язані українські землі. У кінці XVIІ ст. Лівобережна Україна й Київ з невеликими околицями відійшли під протекторат Росії; Правобережна з Прикарпаттям – до Польщі; Закарпаття й Буковина залишалися відповідно в Угорщині, що перейшла під владу Австрії, та Молдові, що була васалом Османів. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українського народу, знаходилася під владою Польщі, приблизно чверть українців жила під владою Росії.

Але наприкінці XVIІІ ст. у результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Україна, як держава, зникає з карти Європи, а її землі відходять до Австрійської імперії. Росія вступає у XVIІІ ст. демонстративно європеїзованою державою. З 1 січня 1700 р. Петро І запровадив західноєвропейське літочислення – не від ″створіння світу″, а від Різдва Христового. Змінюється державна титулатура Росії, що відбулася 1721 р., вже завершуючи Петрове царювання: Росія стала імперією, цар став іменуватися імператором. Впродовж XVIІІ ст. Росія проводить колонізацію й приєднання нових земель, і на межі XVIІІ – ХІХ століть українські землі входять до двох імперій: 80% – до Російської й 20% – до Австрійської.



Впродовж XVIІІ ст. відбуваються значні соціально-політичні зміни в українській козацькій державі. Тоді існувало три політичні утворення: Гетьманщина або Малоросія, Слобідська Україна й Запорізька Січ. Саме Гетьманщина, яка була невеликою автономною державою у складі Російської імперії, символізувала в очах українського народу всю Україну.

З початком XVIІІ ст., особливо після переходу гетьмана І. С. Мазепи на сторону шведського короля Карла ХІІ, посилюються утиски козацької України з боку російського уряду, відбираються від неї рештки державності, вона поступово перетворюється на провінцію імперії. Але все ж понад століття автономний військово-політичний устрій в Україні залишався ще живим, подальший розвиток отримала українська культура, українці відігравали до середини XVIІІ ст. провідну роль у творенні імперської культури Росії.

Протягом XVIІ – XVIІІ ст. паралельно з бароко існував художній стиль класицизм (від лат classicus – першокласний, зразковий), а протягом трьох чвертей XVIІІ ст. поряд з бароко існував і поширювався стиль рококо. Класицизм як художній напрямок і художній стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні й продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розум та інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, до образів і прийомів античної класики породило сам термін ″класицизм″. У системі класицизму розум стає міркою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основ­ним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму ґрунтувалися на ідеї розумності, упорядкованості, ″правильності″ й протистояли ″бароковому″ уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступає як нормативна художня система. Як норми виступають: сувора жанрова ієрархія; типізація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схематизація почуттів; встановлення форм і засобів художнього вираження.

Рококо. Стиль рококо таку назву отримав за манірність, навмисну ″несхожість″ виконаних у цьому стилі творів мистецтва на грубу, ″не полаковану″ натуру. Декоративна театральність, крихкість й умовність образів – це повна протилежність ″легковажного″ рококо складній урочистості бароко. Гасло естетики рококо – ″мистецтво для насолоди″ – виражало досить точно й красномовно світовідчуття дореволюційної аристократії, що жила ″одним днем″ за відомим девізом Людовика XV: ″Після нас – хоч потоп″.

В українській культурі XVІІІ ст. відбулося переплетіння зазначених художніх стилів бароко, рококо, класицизму. Причому, якщо бароковий стиль своєю появою сягає у XVІІ століття, то рококо – це породження XVІІІ ст., а класицизм у літературі розповсюджується в кінці XVІІІ – 40-х роках ХІХ ст. Зазначені стилі, ідеї Просвітництва проявилися у мистецтві, літературі, архітектурі й будівництві, у науці, зокрема історії та філософії.

До XVIІІ ст. належить творчість таких українських композиторів, як Максим Созонтович Березовський (1745 – 1777), Дмитро Степанович Бортнянський (1751 – 1825), Артем Лук’янович Ведель (1767 – 1808). Як обдарованих співаків їх забрали в Росію: М. Березовського і Д. Бортнянського до Петербурга півчими придворної співацької капели, а А. Веделя – до Москви, де він керував хорами. У Петербурзі М. Березовський і Д. Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійських композиторів Ф. Цоппіса і Б. Галуппі. Для завершення навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були відправлені за кордон, до Італії.

Перебуваючи в Італії (1769 – 1773), М. Березовський брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д. Мартіні. У 1771 р. він витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери ″Демофонт″ на лібрето італійського поета Метастазіо.

Цікаво, що одночасно з М. Березовським у Болонській філармонічній академії закінчував свою освіту В. А. Моцарт (1756 – 1791). В академії був звичай: ім’я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Так от конкурентами тут були В. А. Моцарт та М. Березовський. У цьому конкурсі переміг композитор – українець і на мармурову дошку вписали його ім’я.

Структурні принципи хорових концертів М. Березовського продовжили А. Ведель та Д. Бортнянський. Повернувшись з Москви в Україну, А.Ведель став керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору й класу вокальної музики Харківського колегіуму. Він – автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив української народної пісенності.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був Дмитро Бортнянський. Його перу належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: ″Гоподи, силою твоєю″, ″Слава во вишніх Богу″, ″Сей день″, ″Услиши, Боже, глас мій″. Перебуваючи в Італії, де відвідував заняття в Болонській, Римській та Неапольській академіях, композитор написав і поставив в 1776 – 1779 рр. на італійські лібретто опери ″Креонт″, ″Алкід″, ″Квінт Фабій″. Цей період був першим кроком до міжнародного визнання Д. Бортнянського. Взагалі в його творчості плідно поєднувались традиції українського хорового мистецтва й досягнення європейської музики. Після повернення до Росії композитор став придворним капельмейстером, а з 1796 р. – управителем придворної капели. Для придворних спектаклів написав три опери на французькі тексти: ″Сокід″,″Син-суперник″, ″Свято сеньйора″.

На початку ХХ ст. в одному з храмів Нью-Йорка – єпископальному соборі святого Іоанна Богослова – встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний у світі пам’ятник славетному композитору.

Друга половина XVIІІ ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору – ″Історії Русів″. Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи ″давність прав і вільностей козацького народу″, виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор ″Історії Русів″ виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спрямованих проти абсолютизму російського самодержавства.

У 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми Івана Котляревського ″Енеїда″ (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицювавши поему давньоримського поета Вергілія, І. Котляревський широко використав традиції української літератури. Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петербурзі.

″Енеїда″ стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов’янська або староболгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християнства й нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до ХІХ ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане ″Слово о полку Ігоревім″. Поява ″Енеїди″ у період розгорнутої русифікаторської політики царизму, що ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу ″Енеїду″ було прийнято як визначну подію в розвитку української літератури. І. П. Котляревського стали називати ″батьком сучасної української літератури″ не тільки тому, що він перший писав українською мовою, а через те, що його ″Енеїда″ була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури ″національного відродження″, нової доби національного культурного життя.

Істотні зміни сталися в архітектурі та будівництві. Вони пов’язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя (1680 – 1752), який 21 рік (з 1731 по 1752 рр.) жив і працював у Києві. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731 – 1744), яку народ назвав ″Шеделеве диво″. Дзвіниця – восьмигранна чотириярусна вежа. Висота її – 96,52 метра. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Підмурок дзвіниці на сім метрів заглиблено у землю.

Й. Шедель очолював роботи з реконструкції митрополичого будинку (1731 – 1748) та надбудови дзвіниці Софійського собору (1744 – 1748). Він побудував західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору Софії Київської, відомий як ″Брама Заборовського″ (1746 – 1748), – один із найкращих творів українського барокового мистецтва.

Визначним архітектором і будівничим був Степан (Стефан) Ковнір (1695 – 1786) – кріпак Києво-Печерської лаври. У цьому монастирі він навчався будівельної справи. Понад 60 років працював під керівництвом і разом з архітекторами П. Неєловим, И. Шеделем та І. Григоровичем-Барським. Найвідомішими спорудами, зведеними С. Ковніром, є так званий Ковнірівський корпус (1744 – 1745), дзвіниці на Дальніх (1754 – 1761 рр., за проектом І. Григоровича-Барського) та Ближніх (1759 – 1763) печерах у Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Києво-Братського монастиря (1756 – 1759 рр., зруйнована у 1935 р.). Споруди С. Ковніра виконані у стилі українського бароко, їм притаманні національна своєрідність і колорит, мальовничий пластичний декор.

Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович-Барський (1713 – 1785). Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIІІ ст., у якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд, зведених ним, належить водогін у Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном ″Феліціан″ (1748 – 1749).

Крім того, І. Григорович-Барський побудував церкву Миколи Набережного на Подолі (1772 – 1785 рр., нині – головний храм Української автокефальної православної церкви), Будинок бурси Київської академії (1778) та ін.

У середині XVIІІ ст. в Україні поширюється стиль пізнього бароко – рококо. Він відзначався легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури – Андріївська церква в Києві (1744 – 1767) – твір архітектора Б. Растреллі (Бартоломео Франческо) (1700 – 1771) і собор св. Юра у Львові (1745 – 1770). Його автором був український архітектор Меретин Бернард (Мердерер) (? – 1759), етнічний німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.

Над розписами Андріївської церкви працювали художники Г. К. Левицький (Левицький-Ніс) (близько 1697 – 1769 рр.), його син Д. Г. Левицький (близько 1735 – 1822 рр.) і А. Антропов.

З пам’яток дерев’яного будівництва XVIІІ ст. всієї України найбільш відомий Запорізький собор в Новомосковську, колись запорізькому місті Новоселиці. У народі Новоселиця звалась Самарою. Новомосковський Троїцький собор – видатний пам’ятник українського народного зодчества XVIІІ ст. Автор цього шедевру архітектури – талановитий зодчий-самоук Яким Погрібняк, тесляр з села Нової Водолаги на Харківщині.

Собор було закладено в 1773 р. на головному майдані Новоселиці. Його будівництво закінчилось в 1779 р., коли вже не існувало Запорізької Січі. Собор зроблений без єдиного залізного цвяха. Дубові й соснові бруски скріплені дерев’яними тиблями. Ці бруски складені так, що служать опорою один одному виключно на основі рівноваги. Тому жодних підтримуючих колон, жодних підпор як у середині собору, так і на зовні немає.

Архітектурний стиль, у якому збудовано Новомосковський собор, – українське бароко. Отак в XVIІ – XVIІІ ст. будували в Україні церкви, але далеко не кожна є таким зразком народного українського мистецтва, як цей собор. Троїцький собор є безсмертною творчістю генія із народу. Це – вершина українського дерев’яного зодчества.

У живописі переважає документальність передачі образу, психологічна характеристика людини. З’являються картини світської тематики, портрети із зображенням історичних постатей – гетьманів, козацької старшини.

Український художник Тимофій Калинський у 1778 – 1782 рр. виконав близько 30 малюнків із зображенням представників різних верств українського суспільства – селян, козаків, міщан, козацької старшини.

Зміни, що відбулися в політичному і соціально-економічному житті України в другій половині XVIІІ ст., негативно позначились на розвитку української культури. Найобдарованіша молодь їде навчатися до Петербурзької академії мистецтв, що була заснована в 1757 р., і не повертається в Україну. Її творчість стає частиною російської культури. Серед таких видатних митців були киянин Дмитро Левицький (1735 – 1822), глухівець Антон Лосенко (1737 – 1773), миргородець Володимир Боровиковський (1757 – 1825), скульптор з Ічні на Чернігівщині Іван Мартос (1754 – 1835).

У зазначену добу формується філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722 – 1794).

Центральне місце у філософському вченні Г. С. Сковороди посідає принцип самопізнання. У самопізнанні, з погляду філософа, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи ″Видима натура называется тварь, а невидимая – Бог″.

Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Г. Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на його думку, розподіляється на три специфічні види буття (″світи″) – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Людина, мікрокосм для Г. С. Сковороди – це центр, у якому сходяться й набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї його філософської системи.

Природним підсумком філософських і життєвих шукань Григорія Сковороди є розроблене ним вчення про щастя. Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу й подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя – це ″веселість″, яка є виявом ″здоров’я гармонійної душі″.

Таким чином, XVII–XVIII століття – важливий період у розвитку української національної культури. Саме в цей період відбувається формування української державності й української нації. Самобутня українська культура сприймає європейські впливи, збагачуючи, у свою чергу, світову культуру національними надбаннями. Яскравим підтвердженням цього є освітньо-культурно-наукова діяльність Києво-Могилянської академії, досягнення українського ″козацького бароко″ тощо. Але втрата Україною автономії, перехід її земель на рубежі XVIII–ХІХ століть під владу двох імперій значно ускладнили подальший розвиток національної культури, висунули нові завдання перед українським народом, його культурними діячами в цій важливий сфері життя суспільства.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Охарактеризуйте історичні умови, у яких відбувався розвиток української культури у XVII – XVIII ст.

2. Визначте основні риси художнього стилю бароко та його прояви в українській культурі.

3. Висвітліть роль Києво-Могилянської академії в культурному житті України та інших слов’янських країн.

4. Охарактеризуйте життєвий і творчий шлях Г. Сковороди.

5. Простежте вплив ідей Просвітництва та класицизму на українську культуру XVIII ст.

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Бандура – український народний багатострунний щипковий музичний інструмент з декою овальної форми.

Бароко – (з італ. вarocco – химерне, примхливе) – художній стиль у мистецтві Європи й Америки кінця XVI – середини XVIII ст. Основу мистецтва бароко складає принцип контрастів. Мистецтво бароко знайшло вираження в архітектурі, живописі, скульптурі, музиці, поезії й драматургії.

Бурса –гуртожиток, де жили учні колегії чи академії.

Класицизм (від лат. classicus – першокласний, зразковий) – стиль і напрямок у літературі та мистецтві XVII – початку ХІХ ст. Художні принципи класицизму ґрунтувалися на ідеї розумності, упорядкованості, ″правильності″ й протистояли бароковому уявленню про нікчемність людини та всесилля випадку, неконтрольованої стихії.

Меценатство – сприяння багатих людей розвитку освіти, науки, мистецтва.

Панегірик – святкова, урочиста промова; недоречне звеличення, надмірне, нещире вихваляння кого-небудь, чого-небудь.

Партесний спів –(від лат. partes – голоси) – стиль багатоголосного хорового мистецтва.

Префект – заступник ректора в колегії, академії.

Рококо –(від франц. rococo – декор, мотив) – художній стиль, що отримав свою назву за манірність, декоративну театральність, крихкість і умовність образів. Гасло естетики рококо – ″мистецтво для насолоди″.

Синод – найвища духовна інстанція в Росії на початку XVIII ст. Синод було засновано для управління Руською Православною Церквою замість патріаршого правління.

Синопсис – збірник матеріалів, статей, описів з якогось питання, як правило, розташованих у хронологічному порядку.

Спудей – студент чи школяр.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.