Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська культура наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.





 

На рубежі ХІХ – ХХ ст. людство вступило до якісно нового етапу свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав і водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, з’являються політичні партії, що активно претендують на владу.

Світоглядною та культурно-естетичною реакцією на ці події був модернізм, бо зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов’язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому.

Деякі дослідники пояснюють виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Людина відчула свою самотність, слабкість і непотрібність. Внаслідок помітного ускладнення соціальних відносин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настільки помітним, що для його подолання позиція реаліста-констататора, який лише спостерігає за дійсністю, - стає непридатною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивіді невідомих до того науці таємниць. З’явилась потреба в нових засобах виразності в літературі, музиці, архітектурі, живописі тощо.

Кінець століття ототожнюється з декадансом, занепадом, духовним розкладом, з втратою моральних критеріїв, розгубленістю інтелігенції перед обличчям соціальних негараздів і суперечностей, що посилюються. У цілому твори в стилі модерн мають ознаки втомленості, виснаженості.

Модернізм (від ″modern″ – новий) – термін сумарний, він означає множинність неподібних один до одного різнорідних і суперечливих художніх напрямків з різними платформами, але з філософсько-світоглядною спільністю.

Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприкінці ХІХ ст. З’являються перші наукові переклади східних філософських та релігійних трактатів. На межі східних і західних вчень виникають езотеричні та теософські системи. Європейські філософи починають користуватись такими поняттями, як нірвана, карма, йога тощо.



Модерну притаманна зацікавленість міфологічними персонажами та алегоричними мотивами. Міф, що виявився засобом переосмислення реальності, вимагав від художника потрійної умовності: самого міфу, історичної епохи та живописної мови. Популярними персонажами творів були кентаври, які втілювали ідею чоловічої сили, сфінкс, що поєднав в собі жінку, птаха та лева тощо. Для модерну було важливим, щоб міфологічний герой відбивав природну сутність людини. Популярними темами та сюжетами модерну були ідея росту, вияву життєвих сил, поривання, безпосереднього, несвідомого почуття, прямий вираз стану душі, пробудження, становлення, розвитку, молодості, весни; поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивідуумі невідомих до того науці таємниць.

До філософських підвалин модернізму слід віднести ідеї таких мислителів ХІХ – ХХ ст., як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд, О. Шпенглер, К. Юнг, Ж. Сартр, А. Камю та ін. Їх філософська спадщина сповнена роздумів про трагізм життя, у якому людина відчуває себе приреченою й самотньою, про складний і суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом. Висновки, до яких приходять вони у своїх працях, здебільшого є досить песимістичними: світ жорстокий та абсурдний, суперечності й конфлікти неможливо розв’язати раз і назавжди, самотня людна безсила щось змінити, адже всі її дії та вчинки безглузді, а обставини, у яких вона мусить перебувати, - ворожі щодо неї й подолати їх без принципового переосмислення світоглядних підвалин, ідеалів і цінностей людства неможливо.

Ще одна з особливостей модернізму – це розрив зв’язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.

Одним з напрямів модернізму є експресіонізм (від франц. ″вираження″). Художникам – експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо ″природної″ людини. Тому ставлення до дійсності визначалось тим, що предмети та явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Щоб якомога виразніше передати внутрішній зміст твору, у якому світ зовнішній гостро й боляче заломлювався у внутрішньому світі власної особистості, художники-експресіоністи користувались відповідними художніми засобами: сміливими сполученнями кольорів, зміщенням планів, кутастими та ламаними лініями, непропорційними формами, зламом та деформацією зображення.

Кубізм. Кубісти виходили у своїй творчості з того, що справжню сутність усіх предметів і явищ реального світу, включаючи людину, може бути передано у вигляді поєднань простих геометричних фігур. Вони у своїх творах уникали передачі внутрішньої уявної схожості змальованого предмета з відповідними реальними об’єктами, відмовлялись від традиційних художніх засобів (передачі тривимірного простору, атмосфери, світла) і розробили нові форми багатовимірної перспективи, які давали змогу показати об’єкт з усіх боків у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола тощо.

Футуризм (від лат. ″майбутнє″). Футуристи вважали, що мистецтво не повинне відображати дійсність. Об’єктом мистецтва, на їх погляд, повинен бути не предметний світ, а рух, який вносить художник, поєднуючи час, місце, форми, колір. Рух передавався завдяки повторенню деталей предмета. Загальне враження від картин футуристів – це відчуття хаосу. Предмети, натуралістичні деталі поєднуються з відірваними лініями та площинами на фоні дисгармоній кольору й форми.

Абстракціонізм (від лат. ″далекий від дійсності″) – це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності й людини. Абстрактна мова живопису – мова свободи, гнучка, ″відкрита″, незалежна від сюжету, від предмету, від людського образу.

Сюрреалізм (від франц. ″надреалізм″). Теорія сюрреалізму базується на філософії інтуїтивізму А. Бергсона (інтуїція – єдиний засіб пізнання істини, бо розум тут сили не має, а творче натхнення має містичний, ірраціональний характер); на філософії В. Дільтея, який підкреслює роль фантазії й випадкового в мистецтві; на філософії екзистенціалізму, який зображує суспільство й людину як ворожі сили; на філософії З. Фрейда з його вченням про психоаналіз, культ підсвідомого. Дійсно геніальним твором вважався той, що має своїм джерелом інтуїцію й на інтуїцію розрахований. Некорисність – характерна риса геніального твору, який повинен існувати заради себе. Поети намагались відтворити потік думок і вражень, створюючи безглуздий набір фраз чи описуючи сновидіння, галюцинації. Найяскравішим представником сюрреалізму вважається Сальвадор Далі.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані й перебували в статусі провінцій, їх суспільний розвиток був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому й конфлікти між цивілізацією й культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний. У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю стала ″нова школа″ української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), що в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

У Західній Україні модерністську течію в літературному житті пов’язують з творчим угрупованням ″Молода Муза″. Окрасою української літератури став редагований М. Грушевським та І. Франком ″Літературно-науковий вісник″ – всеукраїнський літературний орган, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили України.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. модерн набуває поширення в українській архітектурі. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (″Бессарабський″). Робилися спроби поєднати принцип модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури й народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В. Кричевський) і будинок художнього училища в Харкові за проектом архітектора К. Жукова. Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив В. Городецький (уславлений ″Будинок з химерами″ – перший у Києві будинок з цементу, будинок сучасного Музею українського мистецтва, караїмська кенаса).

Початок ХХ ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. У Києві плідно працювали всесвітньовідомий К. Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністичний напрямок розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи О. Богомазова і Г. Нарбута. Образотворче мистецтво набуває також виразніших національних рис. Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були О. Новаківський, брати Кричевські. У Львові консолідаторами мистецького руху були засновані ″Товариство для розвою руської штуки″ (1898 р.) та ″Товариство прихильників українського письменства, науки й штуки″ (1905 р.). Організовані ними у Львові виставки відкрили нові сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва, а виставка 1905 р. – перша всеукраїнська мистецька виставка – стала справжньою маніфестацією духовного єднання західноукраїнських і наддніпрянських митців. Душею національного мистецького життя в краї був талановитий художник І. Труш, поруч з яким творили визначні живописці М. Сосенко, Ю. Панькевич, А. Монастирський, О. Кульчицька.

Серед українських скульпторів європейську славу здобув М. Паращук, який разом з А. Попелем створив пам’ятник А. Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка й С. Людкевичва. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі І. Кавалеридзе, українським скульптором зі світовим ім’ям був О. Архипенко.

На початку ХХ ст. продовжується творча діяльність основоположника української класичної музики М. Лисенка, на цей період припадає творчість великих українських композиторів К. Стеценка та М. Леонтовича. Впевнено ставало на професійну основу й музичне життя на західноукраїнських землях. 1903 р. у Львові відкрито Вищий музичний інститут. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів. У розвиток і популяризацію національного хорового мистецтва великий внесок зробило засноване у Львові співоцьке товариство ″Боян″. Значну роль у пропаганді української музики відіграли співаки світового рівня О. Мишуга, С. Крушельницька, М. Менцинський та ін.

Продовжувався розвиток науки. У Харківському, а потім у Київському університетах плідно працював математик Д. Граве, загальне визнання дістали праці та діяльність видатних вчених у галузі медицини – хірурга М. Трінклера, офтальмолога Л. Гіршмана. 1908 р. в Одесі було створено перший в Російській імперії аероклуб. 1913 р. льотчик П. Нестеров першим продемонстрував у небі над Києвом ″мертву петлю″.

Вогнищем національної науки у Львові стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, що під керівництвом М. Грушевського з 1897 по 1913 р. перетворилось фактично на неофіційну всеукраїнську академію наук, видавши близько 3 тис. томів українознавства, у тому числі його праці ″Історія України-Руси″. Поруч з М. Грушевським найвизначнішими діячами товариства були І. Франко та В. Гнатюк. Завдяки підтримці митрополита А. Шептицького у Львові було засновано Український національний музей (1905 р.).

На початку ХХ ст. у зв’язку зі зростанням потреб у письменних працівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку індустріального суспільства, дещо збільшилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. Але навчання не було обов’язковим, дві третини селянських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20% вміли читати й писати, у містах ця цифра сягала 50%.

У період революції 1905 р. після скасування заборони українського слова, українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії, в українських містах та містечках розгортається мережа товариств ″Просвіти″. У 1905 р. в Російській імперії з’явилася перша україномовна газета ″Хлібороб″. З 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета ″Рада″. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання ″Кобзаря″ Т. Шевченка.

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція – були закриті товариства ″Просвіта″ та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки, проводити концерти, вечори українською мовою.

Значно кращою для українства була ситуація в освітній сфері у Західній Україні, але за створення мережі українських середніх шкіл українцям довелось витримати вперту боротьбу з польськими автономістами. Вдалося домогтися від сеймової більшості згоди на заснування в Східній Галичині шести українських державних гімназій, у 1908 – 1911 рр. під егідою Українського педагогічного товариства на Львівщині було засновано дві приватні гімназії. Крім того, під опікою громадських організацій і церкви було засновано дівочу гімназію сестер Василіянок у Львові та вчительську семінарію у Яворові. Українці мали сім кафедр (посад професорів) та три доцентури у Львівському та три кафедри у Чернівецькому університетах.

Питання про відкриття українського університету активно обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з’їзді (1913 р.), на сторінках преси, у крайовому сеймі, у Віденському парламенті. Питання про український університет було вирішене, але світова війна завадила реалізації цього рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві українські гімназії й одну учительську семінарію. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження до шкільного навчання, а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Отже, духовна культура українського народу в ХІХ – на початку ХХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для подальшого розвитку української культури як непересічного утворення, в якій риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення в творчості видатних представників народу.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Висвітліть і порівняйте історичні умови, в яких відбувалось національно-культурне відродження в Наддніпрянській і Західній Україні.

2. Охарактеризуйте літературно-громадський рух першої половини ХІХ ст. на українських землях.

3. Визначте особливості розвитку літератури на українських землях у ХІХ ст.

4. Виявіть особливості системи освіти в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

5. Охарактеризуйте громадський рух другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на українських землях.

6. Назвіть умови виникнення, особливості та напрями модернізму.

7. Охарактеризуйте розвиток української культури кінця ХІХ – початку ХХ ст.

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Демократія – форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу основним джерелом влади.

Езотерика– у багатьох релігіях та їх частина, що прихована для непосвячених, заснована на ″таємних знаннях″.

Еклектизм– безпринципне, механічне поєднання різнорідних поглядів, теорій, напрямів, стилів.

Еліта– окремий вузький привілейований шар суспільства, який може вирізнятися такими критеріями: аристократична чи спадкова приналежність та інші риси соціальної ієрархії; освітній, науковий чи технічний рівень тощо.

Імперія– велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі другорядних держав, народів, що є примусово інтегрованими до системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. Імперії створюються внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм агресивного розширення впливу наддержави.

Інтуїтивізм– напрям в ідеалістичній філософії, прихильники якого вважають, що не мислення (розум), а інтуїція (безпосереднє споглядання, гносеологічна координація між суб’єктом і об’єктом) дає людині можливість збагнути істинну природу речей.

Ірраціоналізм– позначення ідеалістичних течій у філософії, що, на противагу раціоналізму, обмежують або заперечують можливості розуму в процесі пізнання й вважають основою світорозуміння щось ірраціональне, висуваючи на перший план позамислительні аспекти духовного життя людини: волю (волюнтаризм), безпосереднє споглядання, чуття, інтуїцію (інтуїтивізм), містичне ″прояснення″, уяву, інстинкт, несвідоме тощо.

Консерватизм– політична ідеологія та практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження та підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Літографія– один з основних видів графіки; спосіб друкування; відбитки одержуються перенесенням фарби під тиском з пласкої друкованої форми безпосередньо на папір.

Нація– історична спільнота людей, що складається в процесі формування спільності території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури та характеру.

Просвітництво – антифеодальна ідеологія часів становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливі за допомогою реформ і освіти. Основними рисами Просвітництва стали боротьба проти релігійної догматики, необхідність світського характеру суспільного життя, пріоритет держави над церквою, посилений інтерес до природознавства, ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, ідея самоцінності людини, віра в могутність її розуму й високе покликання та ін.

Універсалізм– методологічна позиція, яка передбачає наявність вселюдських феноменів.

Шовінізм– агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить проповідування національної чи мовної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, нав’язування власних національних прерогатив іншим націям і країнам.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.