Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська культура в другій половині 60-80-х років





 

Друга половина 60-80-х років не кращий період в розвитку української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося й мало певні здобутки.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М. Хрущова і приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. З 24 серпня до 4 вересня 1965 р в Україні було заарештовано 25 ″шістдесятників″, з них 7 − у Львові. У середині квітня на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь − науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва та його брат Михайло. У березні було засуджено українського художника Опанаса Заливаху. На захист заарештованих В. Чорновіл підготував збірку ″Лихо розуму″, за що був у 1967 р. уперше засуджений на три роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез’ясованих обставин загинула художниця А. Горська. Несправедливій жорстокій критиці було піддано класика української літератури О. Гончара за роман ″Собор″ (1968р.).

У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів в Україні та утисків української культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’явився ″Лист творчої молоді Дніпропетровська″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії та держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією інтелігенції, ніж це було за часів Хрущова. У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на весь дисидентський рух. У 70-х роках опозиційний національно-культурний рух в Україні переріс у правозахисний. У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мови. У 1976 році дисиденти створили Українську Гельсінську Спілку, на чолі якої став письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів − журналіст В. Чорновіл, поет В. Стус, поетеса Н. Світлична, письменник І. Кандиба. У виданій спілкою декларації підкреслювалось, що у своїй роботі вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Дисидентство було характерною рисою культурного життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самостверджуватись під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики.



Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію, триває вдосконалення системи народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. На кінець 80-х років у республіці функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія й всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Особлива увага вищої школи України приділялася тим ″ланцюгам″ вищої освіти, що забезпечували науково-технічний прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об’єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети й кафедри, організовано ряд нових вузів, значно розширено заочне та вечірнє навчання. У 1984–1985 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які отримували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60 – 70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою й понад 2,5 млн. − з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освітнього рівня населення України (84 % зайнятого населення).

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, що перетворився на науково-виробниче об’єднання, до якого входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання й різання електронним променем, лазерної обробки. Крім того, у Києві створено першу в історії людства ″Енциклопедію кібернетики″ (видано 1973 р. українською мовою), у Харківському відділенні АН України одразу ж після американських вчених Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок в розвиток фундаментальних і прикладних наук зробили математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов, М. Янгель, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.

Однак збереження суто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки за кількістю виробленої продукції – так званому ″валу″ призводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних навиках. Тому дуже часто траплялось, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один із характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10 %, у той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісне зростання не супроводжувалося такою ж якістю. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі, обмеженим був доступ до зарубіжної інформації.

В Україні склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв’язками, яка разом зі своїми російськими колегами (директор Інституту філософії АН України, академік АН УРСР П. Копнін) розгорнула активну діяльність щодо згуртування філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, тобто незалежності наукового знання від ідеології. Але за часів П. Шелеста (перший секретар ЦК КПУ) були розпочаті переслідування Інституту філософії АН України, що переросли в подальші переслідування ″українського націоналізму″ адміністрацією В.В. Щербицького (який прийшов на зміну П.Ю. Шелесту), майже не змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.

Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, за інтенсивністю їх відвідувань. У цей час у республіці діяло 88 театрів, натомість у Франції – понад 600, у Німеччині – близько 500. 44 філармонії та концертні організації в Україні відвідували 15 млн. осіб, натомість у Франції − 37 млн., у Німеччині − 45 млн. (1990 р.). Разом з тим, слід зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже власну традицію й свої духовні запити до світу.

У сфері ″духовного виробництва″ переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам – ораторії, опери, урочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді, музику виконували з урочистої нагоди. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві – велетенська скульптура ″Батьківщина-мати″, комплекс ″Навіки разом″, музей В. Леніна. Остання будівля сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед розміщення її в традиційному київському оточенні, на такій ″домашній″ для киян Володимирській гірці.

На тлі парадного, українського радянського мистецтва з’являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні й щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезія Андрія Малишка й пісні Платона Майбороди – ″Рушник″ або ″Ми підем, де трави похилі″, які залишаються пам’ятками тієї доби.

На зламі 60 – 70-х років на східній та центральній регіонах України посилюється зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти й від монголо-татарської навали, і від царських заборон, і від більшовистського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти в часи ″суслівської″ русифікації (М. Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, незважаючи на досягнення України середини 80-х років у культурі та в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза української культури.

Початок процесів перебудови в суспільстві після приходу до влади М. Горбачова сприяв новому національному відродженню України, що було нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

Підводячи підсумки, можна сказати, що розвиток культурного потенціалу українського народу можливий тільки за умови серйозної зацікавленості всього суспільства в процвітанні освіти, науки, мистецтва, літератури, активізації церковного життя, перемоги демократії, що є гарантією свободи слова, творчості, совісті, й захисту інтелектуальної власності.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Висвітлити культурну діяльність уряду Української держави гетьмана П. Скоропадського.

2. Розкрити сутність і наслідки політики ″українізації″.

3. Розкрити зміст поняття ″розстріляне відродження″.

4. Проаналізувати освітню діяльність Радянської влади у 30-ті роки.

5. Висвітлити наслідки німецької окупації для культури України.

6. Визначити причини та характер українського дисидентства.

7. Проаналізувати успіхи й недоліки в розвитку освіти та науки в 70-80-ті роки.

 

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Ідеологізація культури – прагнення поставити культуру на службу певним, найчастіше панівним соціальним групам, класам та іншим спільнотам.

Конструктивізм – напрям в архітектурі, пов’язаний із зростанням індустріальної техніки, впровадженням нових будівельних матеріалів і конструкцій, потребою у нових типах будівель і споруд. Для будівель конструктивістів характерні геометризм архітектурних об’ємів, контраст глухих поверхонь стін з великими площами засклення.

Коренізація – політика залучення працівників корінного населення до роботи в державних і партійних установах, запровадження мови корінної національності в державне та громадське життя республіки. В Україні політика коренізації дістала назву ″українізація″.

Неокласицизм – напрям у мистецтві другої половини ХІХ – ХХ ст., що базується на стилізації зовнішніх форм мистецтва античності, Відродження й класицизму.

Пролеткульт – культурно-просвітницька й літературно-художня організація, що виникла напередодні жовтня 1917 р. і припинила своє існування в 1932 р.

Розстріляне відродження″ – процес винищення радянськими каральними органами української творчої інтелігенції в 30-і роки ХХ ст.

Соціалістичний реалізм – художній метод, що вимагає від митця правдивого, історично конкретного зображення дійсності. Представники соціалістичного реалізму керувались принципами партійності, ідейності, народності.

Українське дисидентство – опозиційний національно-культурний і правозахисний рух української інтелігенції, спрямований на захист української нації, її духовності, культури та мови.

″Шістдесятники″ – генерація молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників, які прагнули відновити втрачену українську традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй систематичний інтелектуальний опір.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.