Україна в світовому культурному просторі
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Україна в світовому культурному просторі





 

Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться у великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радян­­ського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Украї­на швидко відчула на собі результат глобалізації світового інфор­ма­ційного простору – інформаційно-культурний дисбаланс. Інфор­маційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інфор­маційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розви­ваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й техно­логічному забезпе­чен­ні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий ″культурний імперіалізм″, коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор­маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має одно­направлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрап­ляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.

Особливістю української ″інформаційної залежності″ є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури во­на відчуває сильний історично сформований інформаційно-культур­ний пресинг з боку Росії. Про культурну гегемонію західної цивілізації та Ро­сії на українському медіа-просторі свідчить велика доля зарубіж­ного матеріалу порівняно з національним в ефірному наповненні українсь­кого телебачення й радіо. Інформаційно-культурний дисбаланс особливо відчувається в чоти­рьох складових культурного простору України: куль­турно-інфор­маційній (культурні продукти, інформаційні потоки), технічній, економічній, інфраструктурній.



Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році ″розвалився″ Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими прави­телями, був закон про засоби масової комунікації, у якому мова йшла про ″звільнення″ мас-медіа від цензури та державного ідеологіч­ного диктату. І відразу після того, як піднялася Залізна завіса, на Україну вилився потік ще вчора недоступної ″імперіалістичної″ культурної продукції. Окрім ефекту ″забороненого плода″, таким жаданим західний продукт роби­ла оптимістично-матеріалістична ″культура найменшого спільного знаменника″, котра орієнтована на загальнолюдське й має прихильників у всьому світі. Українські громадяни потребували подолання нестабі­ль­ності, масової деміфологізації минулого й сучас­ного, що відбувалася через нещадну, приправлену сенсаційністю критику особистої та профе­сійної некомпетентності радянських та пострадянських керівників.

Одночасно від уряду надійшло соціальне замовлення на розробку власної національної ідеї та ідентичності. І на державному Київському телеканалі з’явилися фольклорні програми з народними піснями й танцями, а також ″розмовляючі голови″, що незрозумілою для більшості меш­канців Східної України державною мовою розповідали про українські традиції та місцеві новини.

Керівництво країни прекрасно розуміло, що в умовах економічної, полі­тичної та соціальної нестабільності просте глушіння російських інфор­маційно-розважальних каналів може призвести до невдоволення з боку звиклої до них русифікованої української більшості. Хоча в Україні були непримусові спроби створення чисто україн­ського культурного простору, але вони закінчилися розумним компро­місом – заснуванням каналу ″Інтер″, трансляцією супутниковими та кабельними каналами російського телебачення, українськими представ­ництвами популярних російських радіо, газет і журналів та власне Ін­тер­нетом, що не має кордонів, окрім мовних.

Технічна складова. Залежність від західної техніки та стандартів. Технічні стандарти створюються та приймаються переважно в розви­нутих країнах, на які припадає більше 70% світового ринку інфор­мацій­них технологій. Часто це ситуація, коли країни, у яких певна технологія ще не розроблена або розроблена недостатньо, змушені під­лаш­туватися під ці вже існуючі стандарти заради сумісності технічних пристроїв, а отже, можливості спілкуватися, співпрацювати.

Економічна складова. Культурно-інформаційний дисбаланс полягає в економічній боротьбі за комунікації, розвиток яких потребує фінан­со­вих інвестицій. І тут можна сказати, що міжнародний інфор­мацій­ний дис­баланс є складовою частиною міжнародного економічного дисба­лан­су.

Інший аспект, притаманний саме інформаційній економіці, створен­ня якісного продукту коштує немалих грошей. Але відмінністю культурно-інформаційних продуктів від матеріальних є те, що ними може користу­ва­тися безмежна кількість споживачів і при цьому вони не зношуються й не зменшуються. З цієї причини американський телесеріал, що вже окупив себе на національному ринку та ринках розвинутих країн, продається аудиторії країн Третього світу та СНД за такими низькими цінами, за яки­ми вони самі ніколи не зможуть зробити продукт подібної якості. І купувати його стає для місцевих медіа набагато економічно вигідніше, ніж створювати власний.

Також медіа як технічний носій залежать від якості цієї техніки та у випадку інтернет-проектів, програмних кодів, які коштують дуже доро­го. Українські компанії не мають вільних ресурсів для інвестування, наприклад, у розробку програм.

Економічна складова також включає платоспроможність насе­лен­ня, наприклад, здатність громадян країни сплачувати за Інтернет, купу­вати газети, журнали.

Інфраструктурна складова. Успішне функціонування інформа­цій­ної економіки залежить від наявності добре розвинутої інформаційної та комунікаційної інфраструктури. Як і звичайна економіка, інфор­маційна дуже залежить від дистрибуції, що доно­сить продукт до кін­це­вого споживача.

З одного боку, інформаційний дисбаланс є негативним явищем, пов’язаним з культурною уніфікацією й втратою місцевих культурних особ­­ливостей та можливостей інформаційного збагачення від потерпаю­чих від дисбалансу культур, зокрема України. З іншого боку, новий сві­то­­­вий інформаційний порядок тісно пов’язаний з концепціями ″віль­них інфор­маційних потоків″, ″вільної преси″, ″свободи вираження та кому­ніка­ції″ як невід’ємного права нації та індивіду ″шукати, отриму­вати й розповсюджувати інформацію″. Якщо ми говоримо про новий інфор­маційний та комунікаційний порядок як про рівні можливості учасників міжнарод­ного співробітництва в інформаційній сфері, то ми мо­жемо бачити дві перспективи для України:

Технологічний прогрес. Сьогодні існує набагато більше способів створювати та розповсюджувати інформаційно-культурну продукцію, ніж раніше, коли, наприклад, не існувало кабельного чи супутникового телебачення, а поліграфія була неймовірно дорогою. В інформаційній сфері відбувається падіння витрат на виробництво. Це заохочує медіа-плюралізм, який надає можливість ″говорити самостійним голосом″ навіть невеликим культурам, через глобалізацію масових комунікацій, має свій глобальний сегмент аудиторії, створює так звану віртуальну культурну діаспору. Це працює на підтримку українського голосу.

Запровадження й поширення Інтернету дає можливість кожному грома­дянинові створити власний ″глобальний засіб масової комуні­кації″ у вигляді веб-сторінки. Тобто мова йде швидше не про насиль­ницьку смерть маленьких культур під тиском культурних імперій, а про внут­рішню життєздатність культури.

Роль культури в суспільних процесах стає дедалі непомітнішою, практично не впливаючи на соціально-економічний розвиток і досягнення суспільної злагоди. На цей час не створено інформаційно-культурного середовища, що унеможливило б розвиток соціальної напруги, роз’єднання суспільства. Тому до культурного простору України легко проникають субстрати інших культур та антикультурні рухи. Закон України ″Про культуру″ (2011), що вперше запроваджує поняття ″культура″ в українське законодавство, звужує цей термін порівняно з сучасними світовими та європейськими підходами, обмежуючи роль культури в соціально-економічному розвитку тільки до ″одного з основних факторів самобутності″, яким можна, як виявляється, легко знехтувати.

Сучасна українська культура функціонує у світі жорсткої культурної конкуренції, що має й економічну, й політичну складові. Глобальні виробники культурного продукту витісняють національного виробника. Економіка, пов’язана з культурними індустріями, є значним сегментом світової економіки, особливо економіки розвинутих країн, що активно експортують свій культурний продукт – кіно, поп-музику, туристичні пропозиції. Але такого роду товар поширює стандартизовані культурні традиції, руйнує локальні ідентичності, що базуються на місцевих традиціях. Тому завданням культурного менеджменту в Україні є провести модернізацію, стати конкурентоспроможним і разом з тим зберегти культурну ідентичність.

Специфічною українською проблемою останніх двох президентств є радикальна зміна культурної політики з їх приходом до влади. Причиною є все та ж відсутність консенсусу щодо того, що таке українська культура сьогодні, яке місце в ній має її російськомовний сегмент – чи це частина української культури, чи ні. Це активно використовується як зовнішніми, так і внутрішніми політичними маніпуляторами. Жертвою цих протистоянь стає сама культура. Без укладення ″громадянського пакту″ в цьому питанні, адже і у близькому до нього питанні ″мовного пакту″ не тільки модернізація, але й збереження українських культурних контекстів в умовах глобальної конкуренції просто неможливі.

 

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.