Українська державність в період «застою» (середина 1960–середина 1980 рр.)
Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська державність в період «застою» (середина 1960–середина 1980 рр.)





Після звільнення жовтневим Пленумом ЦК КПРС 1964 р. М. Хрущова з посад Голови Ради Міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС на зміну процесу демократизації суспільства прийшов «брежнєвський консерватизм». Розпочата у 1965 р. головою Ради Міністрів СРСР О. Косигіним нова економічна реформа, що мала на меті розширення господарської самостійності підприємств, у 1972 р. силами консерваторів була припинена. Курс на гіпертрофований розвиток важкої та оборонної промисловості важким тягарем ліг на економіку України. У травні 1972 р. було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який певною мірою намагався захистити економічні та національно-культурні інтереси республіки від союзного центру.

Нових обертів набув процес посилення партійного контролю над органами державної влади й життям суспільства, юридичним оформленням якого стало прийняття відповідних положень у Конституції СРСР 1977 р., Конституції УРСР 1978 р., а також конституціях інших союзних республік. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила статус КПРС як «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра його політичної системи, державних і громадських організацій». Конституційно за партією закріплювалися державницькі функції визначення «лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Це положення один в один було продубльоване в ст. 6 Конституції УРСР. Рішення центральних партійних органів і місцевих партійних комітетів були обов‘язковими для відповідних державних органів та громадських організацій.

Система органів влади й управління, встановлена відповідно до Конституції УРСР 1937 р., зазнала незначних змін із прийняттям у 1978 р. нової Конституції УРСР. Найвищим органом влади республіки вважалася Верховна Рада УРСР. Конституція 1978 р. визначила кількісний склад Ради – 650 депутатів (за попередньою Конституцією обирався один депутат від 100 000 населення). Депутати Верховної Ради УРСР обиралися по виборчих округах з рівною кількістю населення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Вони обиралися громадянами не на чотири, як раніше, а на п‘ять років.



До повноважень Верховної Ради належало: прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін; затвердження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету республіки і звітів про їх виконання; прийняття законів УРСР; призначення референдумів.

Конституція 1978 р. знизила віковий ценз депутата Верховної Ради до 18 років (раніше, 21 рік). Основними формами діяльності Верховної Ради були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів. Сесія Верховної Ради складалась із засідань Верховної Ради, а також засідань постійних і інших комісій. Верховна Рада обирала Голову Верховної Ради та чотирьох його заступників. Повноваження Голови Верховної Ради зводились до керівництва засіданнями Верховної Ради і відання внутрішнім розпорядком.

Верховна Рада також обирала підзвітний їй в усій своїй діяльності постійно діючий орган – Президію Верховної Ради УРСР. До її складу входили Голова Президії, три заступники Голови, Секретар та двадцять членів Президії. На відміну від попереднього Основного Закону, Конституція УРСР 1978 р. детально визначила повноваження Президії. Серед основних її повноважень були: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР; координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю за додержанням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уряду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх законові; ратифікація і денонсація міжнародних договорів Української РСР; призначення виборів до районних (міських) судів; встановлення і присвоєння почесних звань, прийняття до громадянства Української РСР та ін. Президії Верховної Ради УРСР надавалося право з наступним затвердженням на сесії Верховної Ради вносити у разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; за пропозицією уряду утворювати і ліквідовувати міністерства і державні комітети УРСР; за поданням голови Ради міністрів УРСР звільняти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.

Укази Президії Верховної Ради УРСР широко застосовувались у нормативно-правовому регулюванні життя республіки.

Для попереднього розгляду і підготовки питань, а також для сприяння проведенню в життя законів та інших своїх рішень, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа депутатів постійні комісії. Завдання, права та обов‘язки постійних комісій, кількість яких мала тенденцію до зростання, врегульовувалась Положеннями про постійні комісії Верховної Ради УРСР 1966 та 1980 років. Крім того, у разі необхідності Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії у будь-якому питанні, віднесеному до відання Української РСР.

Верховна Рада також утворювала Комітет народного контролю Української РСР, який очолював систему органів народного контролю в республіці.

Рада Міністрів Української РСР – Уряд Української РСР, за Конституцією 1978 р., вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки. Рада Міністрів Української РСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі: Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів Української РСР. Уряд України був відповідальним перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітним, а в період між сесіями відповідно – перед Президією Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР була «правомочна вирішувати всі питання державного управління, віднесені до відання Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією, до компетенції Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради Української РСР». У межах своїх повноважень Рада Міністрів забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здійснювала заходи щодо забезпечення державної безпеки й обороноздатності країни; охорони соціалістичної власності і громадського порядку, прав і свобод громадян; здійснювала керівництво діяльністю виконавчих комітетів місцевих Рад.

До повноважень уряду республіки належало також керівництво, виходячи з установленого Союзом РСР порядку, у галузі відносин Української РСР з іноземними державами та її участю в діяльності міжнародних організацій.

Докладніше компетенцію і порядок діяльності уряду республіки регламентував Закон «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 р. Відповідно до Конституції Рада Міністрів Української РСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов‘язковими до виконання на всій території республіки. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також деяких членів уряду.

Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші підпорядковані уряду відомства. Перелік цих органів містився у Законі «Про Раду Міністрів Української РСР», але кількість міністерств і держкомітетів не була сталою. Так, на середину 70-х років було 29 союзно-республіканських міністерств проти 6 республіканських. Усіма важливими галузями народного господарства, внутрішньою і зовнішньою політикою керували союзно-республіканські міністерства і відомства, які, маючи формально подвійне підпорядкування як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному міністерству СРСР, фактично управлялися Москвою.

Місцевими органами влади, за Конституцією 1978 р., були обласні,районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів (до 1978 р. відповідно до Конституції 1937 р.– Ради депутатів трудящих). Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Правові засади утворення і діяльності місцевих Рад врегульовувалися законами УРСР «Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих» від 2 липня 1968 р., «Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих» від 15 липня 1971 р., Законом СРСР «Про статус депутатів Рад трудящих СРСР» від 20 вересня 1972 р. Права і обов‘язки місцевих Рад були розширені й конкретизовані у прийнятих 1979 р. нових редакціях законів про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; 1980 р.– про обласну Раду народних депутатів УРСР. Конституція УРСР 1978 р. збільшила до 2,5 років строк повноважень місцевих Рад (за попередньою Конституцією – 2 роки).

До повноважень місцевих рад належало: керівництво на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затвердження планів економічного і соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх виконання; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами й організаціями; забезпечення додержання законів, охорони державного і громадського порядку, прав громадян, сприяння зміцненню обороноздатності країни. У межах своїх повноважень місцеві Ради приймали рішення, які були обов‘язковими для виконання всіма розташованими на території відповідної Ради підприємствами, установами й організаціями, а також службовими особами і громадянами.

Основною формою роботи місцевих Рад були сесії, які скликалися не менше як чотири рази на рік. Місцевими Радами також з числа депутатів обиралися постійні комісії для попереднього розгляду та підготовки питань, сприяння проведенню в життя власних рішень і рішень вищестоящих органів державної влади і управління, контролю за діяльністю державних органів, підприємств, установ і організацій. Виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад були виконавчі комітети, що обиралися ними з числа депутатів, у складі голови, заступників голови, секретаря і членів. До їх компетенції входило вирішення усіх питань, віднесених до повноваження відповідних Рад, за винятком тих, які вирішувалися безпосередньо сесією Рад. Виконкоми скликали сесії Рад;сприяли депутатам у здійсненні їх повноважень; організовували виконання рішень Рад і вищестоящих органів державної влади та управління, наказів виборців; керували підпорядкованими їм органами управління.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.