|
Господарство провідних країн Західної цивілізації на етапі державно-монополістичного розвитку. Теорії конкуренції Чемберліна, РобінсонаНа зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттєвих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутства слабких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробництва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику. Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конкуренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу. Одним із найважливіших питань ринкової політики монополістичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шляхом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях споживачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рівноваги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресурсів тощо. У цьому її позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добробуту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний доступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами монополії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згодні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, монопольне становище на ринку досягається за рахунок диференціації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умови його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ринок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливостями та витратами зі збуту. У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують поряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав поза виробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення товарів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, зменшенням випуску товарів і незавантаженими виробничими потужностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію. За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регулюючого впливу на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших антимонопольний закон був ухвалений у США 1890 року. Конгрес ухвалив закон (відомий як закон Шермана), що забороняв будь-яке об'єднання у формі тресту чи іншій формі, спрямоване на обмеження виробництва або торгівлі. Сприятливі умови для розвитку у США були створені завдяки гарантуванню з боку держави повної свободи економічної діяльності після Громадянської війни; значним сировинним ресурсам; еміграції; відсутності морально застарілого устаткування; протекціонізму уряду в сфері торгівлі імпортом, повною свободою імпорту іноземного капіталу тощо. Німеччина в цей період набувала статусу другої країни після США за рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об'єднання країни, відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запровадження новітньої й відсутність морально застарілої техніки, введення військово-морських програм, а також залучення у промисловість значних обсягів державних і приватних капіталів. Велика Британія втрачала промислову гегемонію через низку чинників: застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для британських товарів. Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. На початок XX ст. припадає економічне відставання Франції, слід зазначити, що тут в основних рисах повторилася ситуація Великої Британії. Становище економіки Франції ускладнювалося тим, що в країні лише частково збереглася капіталістично перетворена соціально-економічна структура населення, й тим, що буржуа віддавали перевагу вкладенням у фінансову сферу економіки, а не в промисловість. Французький капіталізм був переважно лихварським. 68. Індикативне планування у Франції та теоретичне обґрунтування державного дирижизму Ф. Перу Індикативне (рекомендаційне) планування, або економічне програмування - система державного регулювання економіки на основі комплексних суспільно-економічних програм, що направлені на реалізацію бажаного варіанту розвитку економіки, досягнення визначених стратегічних цілей. Індикативне планування носить рекомендаційний характер. Планові цифри являють собою оцінки очікуваного стану економіки та можуть служити загальними орієнтирами діяльності підприємств. Вони не мають обов язуючої сили. Держава спонукає виконувати плани в основному економічними методами: шляхом введення додаткових податків чи податкових пільг, за рахунок регулювання цін, надання кредитів та грошових субсидій підприємствам, проведення політики "прискореної амортизації". Система економічних стимулів змінюється в залежності від стану економіки та поставлених цілей. Держава - безпосередній замовник значної кількості продукції, робіт та послуг. Вона здійснює значну частину капітальних вкладень, перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту. Індикативне планування виникло після 2-ї світової війни у Франції, Нідерландах, Норвегії, Японії. Планування у Франції пройшло три етапи. В післявоєнний період для швидкої відбудови економіки при наявності значного державного сектора вимагалося сильне державне втручання в економіку, плани мали в значній мірі директивний характер. В кінці 60-х років був здійснений перехід до індикативного планування. Стратегічне планування притаманне для сучасного етапу розвитку економіки Франції. Десятий (п'ятирічний, потім - чотирирічний) (на 1989 - 1992 рр.) план розвитку економіки Франції передбачав зміцнення національної валюти та забезпечення зайнятості, упорядкування території, оновлення державних служб та ін. Кожен з стратегічних напрямків розвитку отримував статус цільової державної програми, реалізація якої забезпечувалася різного роду пільгами та преференціями, наданням кредитів, державними замовленнями та ін. Пошук різноманітних варіантів державного контролю за економікою породив новий економічний напрям, який отримав назву дирижизм. Батьком дирижизму є Франсуа Перу –французький економіст, який очолював інституціонально – соціологічний напрямок. У Франції ця течія передбачала політику активного державного регулювання на основі використання методів індикативного планування за допомогою політики видатків.
ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования... Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам... Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор... Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|