Військо Запорозьке — «колективний васал» у системі європейських монархій

(середина XVI ст. — 1630-ті рр.)

«... Щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті Їх Милостями Королями надані, а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними...»

(з листа Війська Запорозького до комісарів короля Сигізмунда III, 1617 р.)

Вітчизняні історики різних поколінь у своїх працях¹ неодноразово відзначали, що вже від початку XVI ст. частина української козацької людності Великого князівства Литовського, завдячуючи самоорганізації та діяльності прикордонних державних урядовців, розпочала свій шлях до творення власної військово-політичної структури, яка від 70-х рр. того ж століття почала носити таку незвичну (для вуха хоча б тогочасного «європеїзованого» жителя Вільно, Варшави або Львова) назву — «Військо Запорозьке». Очевидно, що проблема генези українського козацтва, незважаючи на велику кількість присвячених їй досліджень, донині залишається відкритою для наукових дискусій. Разом з тим, опираючись на останні наукові розвідки В. Щербака, С. Леп’явка, П. Саса, В. Брехуненка, Н. Яковенко та інших вчених, які використали не лише нові джерела, але й сучасні методології для їхньої інтерпретації, можемо зробити висновок, що козацтво Середнього Подніпров’я та Запорожжя протягом XVI — початку XVII ст. поступово ставало невизнаним станом і усвідомлювало себе як «рицарська (збройна) людність» у межах східних воєводств Речі Посполитої².

Витоками міжнародної політики Війська Запорозького, що сягають своїм корінням середини XVI ст., були часті зміни зверхниками українського козацтва підлеглості задля тиску на того чи іншого володаря-сюзерена з метою здобуття для себе більших privilegia et libertates. Саме тоді староста прикордонних українських воєводств Великого князівства Литовського князь Дмитро Вишневецький, зорганізувавши навколо себе розрізнені козацькі ватаги, розпочинає складну й небезпечну політичну гру. Вона полягала у відмові від підлеглості законному («природному», «дідичному») суверену на користь іншого, більш вигідного монарха, задля втілення в життя планів боротьби проти татарської загрози. Спершу Д. Вишневецький, перебуваючи в статусі підданого польського короля й великого князя литовського Сигізмунда, в 1553 р. самовільно їде до Стамбула, де зустрічається з турецьким султаном Сулейманом I Пишним й, очевидно, просить у того захисту від його неслухняного васала, кримського хана Девлет-Гірея. З цього приводу М. Грушевський писав, що у князя «була ідея союзу на два фронти: опираючися на Литовсько-Польську державу й підтримувати добрі відносини з Туреччиною, держачи в руках Крим»³. Як відзначав сучасний дослідник біографії Вишневецького Л. Винар, ця гіпотеза видатного історика хоча й не знайшла прямого документального підтвердження, але є найбільш логічною на фоні антитатарської діяльності прикордонного старости протягом 50-х рр. XVI ст.⁴ Не одержали підтримки й версії Д. Яворницького та Н. Йорги про прийняття Д. Вишневецьким турецького підданства⁵ — після повернення зі Стамбулу він зустрічається з королем Сигізмундом й отримує від нього охоронний універсал.

Однак вже 1556 р. Д. Вишневецький висилає своїх представників до московського царя Івана IV Грозного з проханням про перехід до нього в підданство на основі виконання військової служби. Наступного року він складає присягу царю як своєму сюзерену (а отже, «зраджує» королеві) й одержує за це у володіння від Івана IV Грозного містечко Бєлєв з навколишніми селами й 10 000 рублів⁶. Однак через п’ять років, зважаючи на своє призначення воєводою на Кавказ, Д. Вишневецький пориває з московською протекцією й повертається до Литви. Тут у 1561 р. він одержує з рук короля універсал, в якому говорилося, що «він може добровільно в державах наших жити, користуючись всякими вольностями і свободою, як і другі княжата, панята й обивателі держави нашої»⁷.^[8]

Але вже вкотре українського князя не влаштовує спокійне життя королівського підданого — влітку 1563 р. Д. Вишневецький на чолі чотирьохтисячного козацького загону без дозволу короля здійснює похід до сусіднього Молдавського князівства з метою оволодіння господарським троном. Ця акція закінчилася поразкою, а самого козацького провідника було захоплено в полон, відправлено до Туреччини, де невдовзі його було страчено.

Таким чином, за досить короткий проміжок часу (з 1553 до 1563 рр.) Д. Вишневецький налагоджує стосунки з турецьким султаном, після чого «зраджує» короля Польсько-Литовської держави й переходить на бік московського царя, а через деякий час знову повертається до «дідичного» сюзерена, щоб, вкотре порушуючи умови підданства, бути страченим колишнім союзником — султаном Османської імперії. Очевидно, що поруч з багатьма іншими чинниками (серед яких визначальним був бурхливий характер самого Вишневецького), однією з основних мотивацій, які штовхали провідного політичного діяча пізньосередньовічної України на зміну своїх зверхників, було, за словами того ж М. Грушевського, намагання Д. Вишневецького, а за ним і наступних провідників українського козацтва, «грати певну міжнародну ролю»⁸. Але якщо руський князь і староста прикордонного воєводства Великого князівства Литовського ще певною мірою не був повноправним виразником інтересів набираючого сили козацтва, то в наступні десятиліття його старшина здійснює спроби конституювати своє утворення як організацію «рицарського люду», що перебуває на військовій службі у польського короля. Це спричиняє появу універсалу Сигізмунда II Августа до козацтва від 20 листопада 1568 р., в якому відзначалося: «... при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний з вас від нас отримає»⁹. Через чотири роки польський монарх виводить «козаків, які на службі нашій» з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму коронному гетьману Ю. Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначає шляхтича Я. Бадовського¹⁰. На думку М. Грушевського, «козацька реформа» 1568–1572 рр. була початком своєрідного імунітету козацтва у Польсько-Литовській державі¹¹. Від себе додамо, що так розпочинався довготривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорозького.

16 вересня 1578 р. між королем Стефаном Баторієм і п’ятьма представниками запорозького козацтва був підписаний договір («Postanowienie z Nizowcy»), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню. Цей загін повинен був підкорятися великому коронному гетьманові М. Вишневецькому та «... не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...»¹². Лише в цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда II Августа. У листопаді С. Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику¹³. Зрозуміло, що з правової точки зору цей акт не можна оцінювати в рамках класичного сюзеренно-васального договору. Тут швидше йшлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням» чужоземних найманців, яке досить часто практикувалося у цей період польсько-литовським урядом.

З часом у середовищі козаків угода про військову службу стала сприйматися не інакше як домовленість між сюзереном — королем та васалом — «низовим козацьким товариством». Опосередкованим свідченням цьому є лист за 1589 р. від «низового товариства» до великого коронного гетьмана й канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, віднайдений нещодавно С. Леп’явком в архівосховищах Польщі. У ньому, зокрема, говорилося: «...як служили славному і святої пам’яті небіжчику королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й.М. (Його Милості — Т. Ч.)»¹⁴. На звернення Я. Замойського про військову допомогу козаки відповіли згодою, але лише за умови надання їм спеціальної охоронної грамоти — «глейтовного листа».

Традиція зсилатися на С. Баторія як свого найкращого протектора продовжувалася і в наступні роки та набула нового забарвлення з початком Української революції середини XVII ст. У листопаді 1648 р. гетьман Б. Хмельницький писав до трансільванського князя Юрія Ракоці, що саме від польського короля (і колишнього князя Трансільванії) С. Баторія «... багато привілеїв і вольностей ми маємо і тепер укрив нас, наче своїх синів, своєю доброзичливістю, немов крилами»¹⁵. Останній вислів засвідчував, що на першому етапі революції ті «права і вольності», які були отримані Військом Запорозьким ще в кінці 70-х — на початку 80-х рр. XVI ст. від Баторія (і не дотримувалися його наступниками) легітимізували, на думку українського гетьмана, збройний виступ козацтва за відновлення («renovatio») цих привілеїв у середині XVII ст. Саме тому не можемо погодитися з висновком С. Величенка про те, що «козаки ніколи не брали участі... в угодах між королем і шляхтою, тому з перспективи закону не могли виправдати збройний опір королю на підставі того, що він порушив умови свого вибору»¹⁶. Як бачимо, угода українського козацтва (саме в ролі «servitores») з польським королем була укладена ще 1578 р. Окрім того, існували й «передвоєнні» Роставицька 1617 р. та Ольшанська 1619 р. (про їхній зміст нижче) угоди Війська Запорозького з представниками королівського уряду. Отже, законні підстави для збройного виступу козацтва у 1648 р., на нашу думку, все ж таки були.

Згідно з підрахунками істориків, протягом другої половини XVI ст. до Молдавського князівства було здійснено понад два десятки великих походів українського козацтва¹⁷. Головною метою більшості з них була військова підтримка того чи іншого претендента в боротьбі за престол господаря або бажання проведення на нього власної кандидатури. Власне, під час цих військово-політичних кампаній козацька старшина добре ознайомилася не лише з внутрішньополітичним устроєм, а й з проблемою міжнародно-правового утвердження цього придунайського князіства. Набутий досвід українці почали використовувати у власній практиці стосунків з володарями іноземних держав.

Спочатку це були лише наміри надання своїх військових послуг сусіднім монархам. Однією з перших пропозицій козацтва іноземним володарям було звернення посланців від козацького «старшого» Яна Оришовського до кримського хана Іслам-Гірея у 1585 р. Тоді вони пропонували хану давати «жалування» в обмін на їхню згоду йти куди завгодно воювати з татарами, «окрім короля литовського»¹⁸. Так було й у 1592 р., коли гетьман К. Косинський у відповідь на московське посольство звернувся до царя з пропозицією військової служби на його користь і отримав від Бориса Годунова ствердну відповідь¹⁹.

Вже тоді, зважаючи на конфронтацію Косинського з центральним урядом Речі Посполитої, це сприймалося польською верхівкою як клятва гетьмана реєстрових козаків вірно «служити великому князеві московському з усім своїм військом» та відзначалося, що «в листі своєму до них (козаків — Т. Ч.) великий князь називав себе вже царем запорозьким і низовим і присилав їм в Запорожжя сукно і гроші»²⁰. Отже, на думку окремих польських урядовців, йшлося не про військове найманство, а про налагодження відносин сюзеренно-васального типу.

Того ж року низові козаки вислали посольство до імператора Священної Римської імперії Рудольфа II: «... цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського [султана]»²¹. Щоб з’ясувати, кому із володарів справді належать запорозькі козаки — польському чи московському монархам — цісарський двір звертається з одночасним запитом до Варшави та Москви й одержує від останньої відповідь, що «черкаси» їм не підлягають²². Власне, сама постановка такого питання австрійським урядом засвідчувала існування можливої проблеми підпорядкування Війська Запорозького (хоч як війська, а не політичної структури) тому чи іншому володарю. Разом з тим, коли до резиденції Рудольфа II у Празі прибуло друге козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича С. Хлопицького, австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним і ні від кого не залежним народом і хочуть служити цісарю в боротьбі проти мусульман²³. 7 лютого 1594 р. Хлопицького, як «старшого над дніпровськими козаками», було приведено до присяги Рудольфу II і виряджено з імператорською хоругвою для козаків на Січ. А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо привілейного листа та грошей від імператора²⁴. Це посольство відбувалося в межах міжнародних планів створеної у 1593 р. за ініціативою папи римського Климента VIII антитурецької «Священної ліги», куди, крім Австрійскої імперії, входили Іспанія та декілька італійських держав. У листопаді до України відправився представник Апостольської столиці Олександр Комулович. Згідно з дослідженями сучасних істориків, він мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств — Трансільванії, Волощини й Молдавії — з «рівноправною участю в ній козацтва»²⁵. Але на міжнародну арену українське козацтво (як реєстрове, так і низове) могло вийти лише у випадку визнання над собою зверхності володаря тієї країни, за яку вони зголошувалися воювати.

1596 р. з’являється один з перших «програмних» документів, де козацьке товариство висувало свої умови монархічній владі Речі Посполитої. Навіть оформлення листа С. Наливайка до короля Сигізмунда III у вигляді т. зв. «кондицій» (з польськ. «kondycia» — умова) засвідчило бажання Війська Запорозького укласти певну угоду з польською короною на певних умовах²⁶. Вочевидь, аналогом для написання цього листа-«кондицій» слугував відомий правничий двосторонній акт між новообраним королем Генріхом Валуа й шляхтою за 1573 р. Пропонуючи свої військові послуги Варшаві й запевняючи її у виконанні всіх наказів короля, Наливайко добивався саме на таких умовах підданства затвердження автономного статусу Війська Запорозького. При цьому, як відзначав П. Сас, окреслювалися обопільні зобов’язання козаків та центрального уряду²⁷. Польський монарх мав виділити своєму «колективному васалу» територію між Дністром та Бугом, встановити постійний реєстр козацького війська, надати гетьманові права самостійного (після короля) «володарювання» над козаками; дозволити козацькій старшині вибирати «стації» у межах Буго-Дністровського війська, а також виплачувати з королівської скарбниці певну суму грошей. Таким чином, згідно тверджень дослідників цієї проблематики, козацькі «кондиції» 1596 р. були укладені відповідно до принципу рицарської служби суверену за винагороду²⁸.

З положеннями листа С. Наливайка деякою мірою перегукувався і проект створення «Задніпровського князівства», що був складений того ж року Й. Верещинським. Він також передбачав побудову на певній території козацького державного утворення, яке б з точки зору феодального права було васалом у відношенні до Корони Польської²⁹. Незважаючи на те, що ці два проекти так і залишилися всього-на-всього теоретичними розробками, їхні основні засади дають розуміння про тогочасні уявлення козацької верхівки (у випадку з Й. Верещинським — симпатизуючих козацтву річпосполитських інтелектуалів) щодо правничих стосунків Війська Запорозького з монаршою владою.

Однак практика відносин між польським королем і Військом Запорозьким була дещо іншою. Очевидно, саме козацьке посольство до Москви в 1600 р. певною мірою налякало монарха Речі Посполитої й спонукало його до часткового відновлення привілеїв українського козацтва, які були скасовані сеймовою постановою 1590 р. Перші два десятиліття XVII ст. відзначаються бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають чисельних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже, незважаючи на універсали Сигізмунда III, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави й на міжнародній арені, воно продовжує здійснювати «самочинні» походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центрально-український регіон³⁰. У зв’язку з цим король Сигізмунд III наказує скликати комісію для ведення переговорів з козаками (1616) й тим самим започатковує новий етап у відносинах між Варшавою і Військом Запорозьким³¹.

Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С. Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного й козацької старшини відбулися в жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка (поблизу суч. с. Ольшаниця на Київщині) над Россю й завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції з запорозькими козаками» і був актом королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші урядовці — Т. Ч.) їм [козакам] оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною і турецьким султаном...; щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки... Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік...»³². Отже, йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько-Литовської держави з отриманням за неї певної платні. Однак цю службу мала нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько 40 000 чоловік³³.

Згідно з положеннями цього акту, козаками мав управляти «старший», який призначався б королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», мав «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам були покірні»³⁴. Зі свого боку П. Конашевич-Сагайдачний разом із старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду III в «Листі від запорозьких козаків» на ім’я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші (козацькі — Т. Ч.) права, надані нам Його Милістю Королем» ³⁵. Однак українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акту милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже, «колективний васал» Військо Запорозьке погоджувався служити своєму сюзеренові за таких умов: 1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; 2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; 3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; 4) не виходити із своїх «звичних» місць на «волость» й «захищати переправи» на користь короля; 5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому³⁶. Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге, (гадаємо, це положення було найголовнішим серед усіх названих) «...щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті їх Милостями Королями надані (Сигізмундом II і С. Баторієм — Т. Ч.), а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим (Сигізмундом III — Т. Ч.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед Його Милістю Королем і всією Річчю Посполитою залишаємо...»³⁷. Таким чином, започатковується традиція провідників Війська Запорозького зсилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом II і С. Баторієм («святої пам’яті їх Милостями Королями надані»).

Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 р. з огляду на різні обставини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 р., між ними відбулися другі переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і раніше, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю»³⁸.

Але ні Ольшанська, ні Роставицька угода Війська Запорозького з королівськими представниками так і не були виконані. Це, очевидно, стало причиною того, що у лютому 1620 р. гетьман П. Сагайдачний відсилає своїх послів до московського царя. «І черкаси, Петро Одинець, говорили: прислали їх все Запорозьке військо, гетьман Саадачний (Сагайдачний — Т. Ч.) з товаришами, бити чолом государю, об’являючи свою службу, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми як і перед тим, як вони служили попереднім великим російським государям, в їхніх государських повеліннях були, і на недругів їх ходили, і кримські улуси громили...»³⁹, — відзначав запис Посольського приказу Московської держави. Очевидно, головною причиною такого кроку Сагайдачного була неможливість польського уряду матеріально забезпечити таку велику кількість українського козацтва. Адже король хоча й видавав платню для однієї тисячі чоловік, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобуття традиційного «козацького хліба» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке у бік північного монарха⁴⁰. Крім того, така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда III до більшої поступливості стосовно відновлення козацьких «вольностей».

Стрімкий розвиток міжнародних подій знову спричиняє до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полків. Влітку 1621 р. більш ніж 40-тисячне українське військо на запрошення польського уряду прибуває до Хотина з метою участі у війні проти 200-ти-сячної армії турецького султана Османа II⁴¹. Тим самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького — несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі в Хотинській битві (вересень, 1621 р.) П. Сагайдачний відразу ж відсилає до короля посольство, що мало наступну інструкцію для переговорів з верховною владою: 1) козакам і надалі визнавати владу короля і готуватися до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря не виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) добиватися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити належність козакам «шпиталя» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська⁴². Королем було погоджено лише частину (пп. 1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже, протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким наростали.

Оцінюючи позицію українського козацтва у 1621 р., відзначимо, що з цього часу вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів С. Наливайка та Й. Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує й пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд III зрештою був змушений задовольнити це прохання, що і засвідчила активна участь чисельних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618–1648 рр.

Восени 1619 р. десятитисячний загін запорожців виступає на боці Фердинанда II Габсбурга в його боротьбі з чехами й трансільванцями під Віднем. У зв’язку з тим, що австрійський імператор не виплатив необхідної суми грошей, козацькі підрозділи наприкінці року повертаються до України. На початку 1626 р. шведські посли у Москві запропонували московському цареві вступити до антигабсбургської коаліції й запросити до неї українське козацтво⁴³. Того ж року про залучення Війська Запорозького для боротьби з Австрійським домом говорив на переговорах з трансільванським князем Бетленом Табором посол Шведського королівства Філіп Содлер⁴⁴. 1627 р. польський король вимагав у гетьмана М. Дорошенка, щоб той виступив у похід до Прибалтики воювати проти шведів⁴⁵. Тоді останній відмовив своєму сюзерену в цьому, однак вже у 1631 р. дві тисячі козаків воювали на боці командуючого австрійськими силами А. фон Валенштейна в битвах на території Сілезії проти союзника короля Швеції, саксонського кюрфюрста Йогана-Георга. Чотирьохтисяний загін українців допомагав габсбургським військам оволодіти французькими територіями — Люксембургом, Фландрією і Пікардією. Через деякий час Військо Запорозьке вже намагається запропонувати свої послуги представникам антигабсбургської коаліції — протягом 1644–1646 рр. його керівництво вело активні переговори щодо виступу українських кондот’єрів на стороні французької армії у битві під Дюнкерком.

Поки одна частина козаків під прапорами різних європейських монархів бере участь у Тридцятилітній війні, керівництво Війська Запорозького укладає договір з Кримським ханатом. Згідно з твердженнями дослідників цього питання, цей акт оцінювався саме як союзницький і фактично міждержавний договір, який у правовому відношенні був вищим за попередні домовленості козацтва з іноземними володарями про військову службу⁴⁶. У грудні 1624 р. кримський калга Шагін-Гірей підписує наступний документ, що скріплює дану їм присягу українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобов’язань: «Я, Шагін-Гірей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди... І від них (козаків — Т. Ч.) вимагаємо того, аби так робилося... і на те даємо наш широкий присяжний лист Богу і Пророку...»⁴⁷. Натомість Військо Запорозьке в особах гетьмана й старшини також склало відповідний лист і затвердило його власною присягою. Тут слід відзначити, що українсько-кримський договір 1624 р. відіграв велику роль при укладенні союзницьких угод гетьмана Б. Хмельницького з ханатом через чверть століття. Якщо договір з Кримом не виходив за рамки тогочасної зовнішньої політики козацького суверена (у 1624 р. польський король також укладає союзницький договір з ханатом), то чергове посольство Війська Запорозького до Москви на початку 1625 р. певною мірою суперечить польсько-російським мирним домовленостям 1618 р. «Послав їх (послів — Т. Ч.) із Запорог гетьман запорозький Каленик Ондреїв (Каленик Андрієвич — Т. Ч.) і все Військо Запорозьке до тебе, государя царя і великого князя Михайла Федоровича всія Русі, з грамотою»⁴⁸. І хоча текст гетьманської грамоти до царя не виявлено, можемо стверджувати, що він повторював прохання посольства Одинця до Московської держави у 1620 р., а саме — пропозицію нести військову службу цареві й одержувати за це від нього «жалування».

1625 р. ознаменувався подією, яка ввійшла до української історії під назвою «повстання Жмайла» й стала першим у XVII ст. виступом українського козацтва за відновлення своїх «стародавніх привілеїв» в межах Речі Посполитої. У ході військових дій у козацькому середовищі поширилася чутка про можливий перехід на «государеву» сторону. Головною причиною цього, як засвідчував документ, було бажання отримати від московського царя військову допомогу для боротьби з урядовими військами Речі Посполитої: «...щоб ти, государь, пожалував їм допомогу вчинити своїми государевими людьми на поляків»⁴⁹. Те ж саме сталося і в 1627 р., коли гетьман М. Дорошенко відмовив королевичу Владиславу у висилці шести тисяч козаків для участі в подіях Тридцятилітньої війни, зокрема військовій операції проти шведської армії. Натомість запорозький гетьман висловив бажання йти служити «царю і великому князю Михайлу Федоровичу всія Русі». Причинами таких заяв козацького керівника було невдоволення статусом Війська Запорозького у Польсько-Литовській державі, де «з їхніх жінок і дітей побори беруть, а їм (козакам — Т. Ч.) заслужених грошей і сукна не дають і ляхів на них посилають, і віру їхню порушують»⁵⁰.

У той же час українське козацтво висловило підтримку псевдопретенденту на султанський трон Османської імперії О. Яхії. Військо Запорозьке сприйняло його як законного принца-спадкоємця і найнялося до нього на військову службу⁵¹. Але цими заходами козацьке керівництво не обмежилося й активно включилося у процеси міжнародної дипломатії задля підтримки цієї кандидатури. Гетьман К. Андрієвич зі старшиною виступає як посередник у переговорах представників Яхії з московським царем, а також робить спробу домовитися про укладення договору між Кримським ханатом і псевдопретендентом.

У результаті осіннього протистояння 1625 р. польських і козацьких військ поблизу Куруківського озера, Військо Запорозьке на чолі з М. Дорошенком визнало зверхність короля Речі Посполитої й присягнуло, що буде вірно служити йому, дотримуючись певних умов. У документі, виданому козакам коронним гетьманом С. Конєцпольським від імені короля говорилося: «...привели Військо Запорозьке в порядок і покору на таких умовах»: забороні морських походів на Туреччину та інші країни; встановленні реєстру в 6 тис. козаків та призначенні для них платні; обрання старшого, якого повинен був затверджувати польський коронний гетьман; визнання козацького суду. Отже, як бачимо, лише останній пункт враховував довголітні прагнення козацької спільноти, а всі інші відносилися до заборонних. Цікаво, що під Куруковим не лише гетьман і старшина, але і вся «чернь» склала присягу наступного змісту: «...Всі разом і кожен зокрема, присягаємо всемогутньому триєдиному Господу Богові в тому, що підкоряючись волі й наказові Й.К.М. (Його Королівської Милості — Т. Ч.), припинимо походи по Дніпру в Чорне море й напади на землі турецького султана; всі наші морські судна спалимо, договір з сторонніми монархами й без відома Й.К.М. укладати не будемо...» ⁵². Останнє положення присяги, з одного боку, засвідчувало факт дипломатичної практики козаків у минулому (договір з Кримським ханатом), з іншого — вперше у стосунках «колективного васала» зі своїм сюзереном Військо Запорозьке закріплювало за собою право на проведення зовнішньої політики. У даному випадку міжнародна діяльність обмежувалася одержанням дозволу від польського короля щодо можливості укладення договорів з «сторонніми монархами».

Куруківська угода була нав’язана українському козацтву військовою силою, а тому викликала невиконання ним взятих на себе зобов’язань протягом наступних років. Продовжувалися походи на чорноморські турецькі володіння та перманентні «свавільства» в Україні, які вилилися у чергове повстання 1630 р. під проводом гетьмана Т. Федоровича (Трясила). У ході цього польсько-козацького протистояння Військо Запорозьке знову звертається за допомогою до московського царя, який однак, не йде на порушення міждержавних домовленостей і не втручається у «внутрішні» справи Речі Посполитої. Невзмозі придушити повстанський рух, польське командування пропонує мирний шлях розв’язання проблеми. Під час переговорів з С. Конєцпольським старшина знову намагається «виговорити» для себе якнайбільше «привілеїв». Переяславська угода 1630 р. між Військом Запорозьким та королівськими представниками завершила виступ козацької корпорації за свої «права» черговим компромісним варіантом.

Істориками поки що не встановлено, чи дали якийсь поштовх козацькому повстанню в українських воєводствах Речі Посполитої московсько-шведські переговори, які відбувалися від початку 1630 р. за ініціативою Густава II Адольфа у Москві. Головним питанням, яке ставив перед царем Михайлом Федоровичем представник Швеції Ж. Руссель, була проблема відриву від польського короля «Запорозької України»⁵³.

Окрім того, згідно з дослідженнями шведських істориків, у липні 1630 р. Густав II Адольф наставляв губернатора Ліфляндії щодо того, як розпалювати козацькі виступи проти Польської корони⁵⁴. Відомі також більш пізні листи Русселя до московського царя, де він продовжував будувати плани розколу й ослаблення Речі Посполитої за рахунок українських земель⁵⁵. У 1631 р. на переговори з Військом Запорозьким прибули шведські посли д’Адміраль і де Грев з пропозиціями до гетьмана І. Петражицького-Кулаги щодо укладення договору про союз («in tractationem confederationis») та відрив його від Речі Посполитої в обмін на надання кращих «прав і привілеїв»⁵⁶. У разі прийняття таких пропозицій це означало б відмову козацтва від зверхності польського сюзерена й перехід до протекції Шведського королівства. У червні 1631 р. під час переговорів посла Швеції у Москві І. Мьолера обговорювалося питання спільних дій обох держав щодо відриву Війська Запорозького від Польсько-Литовської держави⁵⁷. Однак козацький гетьман заарештовує шведів і відсилає їх під вартою до Варшави.

Наступного року Військо Запорозьке відправляє своїх представників на конвокаційний сейм 1632 р. з переліком своїх вимог. Увагу викликає навіть не сам зміст цієї петиції, що свого часу був досить належно опрацьований М. Грушевський⁵⁸, а те, що Військо Запорозьке в цей час не тільки намагається вплинути на вибори короля (а отже, свого нового сюзерена), але й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі Посполитої. Українське козацтво не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда III, але й за допомогою походу багатотисячного війська в напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури.

«Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години — дістанемо поправу наших прав і вольностей рицарських і поручаємо просити пильно, аби (сейм — Т. Ч.) зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вольностями, які належать людям рицарським» ⁵⁹, — говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Отже, головним чином, йшлося про надання козацтву прав, аналогічних польсько-литовській шляхті, адже під «людьми рицарськими» розумівся ніхто інший, як військово-службова шляхта Речі Посполитої. Таким чином, до традиційного переліку суто «козацьких» вимог додавалися ще й «шляхетські». Зважаючи на те, що право вибору короля було одним із привілеїв шляхетського стану, Війську Запорозькому було відмовлено в прагненні стати на один рівень з ним.

Чергова відмова варшавських кіл (а поряд з недопущенням до повноправної участі у сеймових засіданнях козацтву було відмовлено і в більшості інших пунктів) знову призводить до демаршу козацтва в бік Московського царства — на раді Війська Запорозького після одержання негативної відповіді від сеймових послів було вирішено «бити чолом цареві»⁶⁰. Але таке рішення, як і попередні апеляційні заяви щодо Москви, знову не мали практичних наслідків.

Натомість новообраний король Владислав IV, дякуючи козакам за підтримку, своїми унів

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: