Подвійна гра П. Дорошенка: визнання одночасної зверхності короля Речі Посполитої й султана Османської імперії

«...він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався»

(з листа польських сенаторів до російського посла, 1668 р.)

Через сім років після смерті Б. Хмельницького втілювати в життя започатковану ним політику полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату задля здобуття більшої удільності для козацької держави взявся один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти Петро Дорошенко. Усунувши шляхом змови з татарами свого попередника С. Опару, Дорошенко, очевидно, за порадою кримського хана, відразу ж задекларував свою прихильність до протекції «природного» сюзерена українських гетьманів польського короля. Вже на початку свого правління П. Дорошенко вислав декілька листів до Яна II Казимира. У них він повідомляв про визнання його зверхності, а також прохав вислати універсали до кошового отамана й лівобережного гетьмана, щоб ті швидше повернулися до «королівської ласки». Крім того, Дорошенко просив надати йому можливість вибирати «українську індукту» на потреби козацького війська¹. Правобережний гетьман також нагадував про те, що саме завдяки його «старанням» під протекцію короля повернулося населення усього Подністров’я й Побужжя, а тому він хотів би одержати за це «уконтенування» на Військо Запорозьке, яке б могли обрахувати прислані королем спеціальні комісари. Також Дорошенко просив про увільнення від обов’язку утримувати польські залоги в українських містах².

Невдовзі з Чигирина до Варшави відправилось українське посольство, яке мало завдання домовитися з монархом Речі Посполитої про те, щоб: 1) коронне військо в Україні жорстоко не поводилося з місцевим населенням; 2) польські жовніри не зупинялися на «квартирування» там само, де й українська піхота; 3) польський гарнізон було виведено з Чигирина; 4) гетьману надали привілей на вибір індукти й різних доходів з Чигиринського староства; 5) пришвидшили посилання королівських листів на Запорожжя; 6) дали згоду на звільнення з польської в’язниці митрополита Й. Тукальського, колишнього гетьмана Ю. Хмельницького, полковника Г. Гуляницького, а також — з московського полону братів Дорошенка — Андрія й Григорія³.

Зважаючи на те, що бажаної реакції з боку короля на ці прохання майже не було, П. Дорошенко на початку 1666 р. повторно відрядив до столиці Польсько-Литовської держави своїх представників. Вони мали повторити попередні «пункти» від Українського гетьманату та передати Яну II Казимиру лист, в якому гетьман нагадував своєму патрону, що він «мусить щодня проливати піт на услугах короля», і якщо той не прислухається до його прохань, то він складе з себе гетьманський уряд⁴. У відповідь на це король відписує Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й здійснює відносини з Кримським ханатом без погодження з Варшавою. Виправдовуючись перед королем, український гетьман повідомляв, що одержав цей титул без дозволу польського монарха лише тому, що бачив «велику руїну цілої України», і задля того, щоб «Військо Запорозьке не залишилося без голови». А стосовно союзницьких відносин гетьманату з ханатом, Дорошенко зазначав, що це було лише на користь Речі Посполитої⁵.

У наданій «Інструкції» від імені «всієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря та осавулів, полковників, сотників, отаманів, товариства і черні Війська Його Королівської Милості» й за дорученням «одностайної» козацької ради на варшавському сеймі 1666 р. повинні були обумовлюватися правовий статус Війська Запорозького, права православних українців, питання освіти тощо⁶. Посли мали домагатися, щоб сейм сприяв у справі затвердження королем на гетьманстві Дорошенка, якого згідно рішень ради, обрано тепер «єдинодушно і вільними голосами». Саме таким чином П. Дорошенко хотів стати не лише першим серед козацького стану («політичного народу»), але й забезпечити собі права легітимного правителя-васала всієї України. І хоча домагання козаків зродилися лише до відновлення умов Зборівської угоди 1649 р., вони, однак, так і не були прийняті польською стороною.

Саме це, на нашу думку, й підштовхувало гетьманський уряд до пошуку кращого протектора для України. А оскільки польський і московський монархи вже показали, на що вони здатні, вибір зупинився на третьому, який хоча й виступав раніше в ролі сюзерена Українського гетьманату, але швидше формального, ніж реального. Це був ніхто інший, як «володар усього світу», султан Османської імперії Мегмед IV. Історики засвідчують, що перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом відбулися вже в лютому 1666 р., коли після Лисянської ради гетьман повідомив султана про схильність до визнання його зверхності⁷. Очевидно, це й справді було так, адже у квітні того ж року в листі великого візиря Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-Паші^[10]вказувалося на те, що український гетьман є підданим султана⁸. Восени того ж року поблизу Цибульника Дорошенко, згідно свідчень очевидців, присягнув трьом солтанам Кримського ханату, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві»⁹. Причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря (про визнання його зверхності) було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель.

Інформацію про фактичне вирішення питання щодо розподілу сфер впливу над Україною П. Дорошенко одержав влітку 1666 р. 26 липня він звертається із скаргою до короля на те, що його не ставлять до відома про хід польсько-російських переговорів. Однак Ян II Казимир не лише ігнорує прохання гетьмана, але й 13 серпня віддає наказ коронному війську вирушити в Україну. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками коло Цибульника та змусило його добиватися унезалежнення Українського гетьманату від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханату, з перспективою прийняття турецького протекторату. Одночасно П. Дорошенко намагається приховати такі свої заходи від польського монарха, про що переконливо свідчить його тогочасне листування з великим коронним маршалком Я. Собеським. У листі від 1 листопада 1666 р. український гетьман писав: «...як вірний підданий Його Королівської Милості... військ Й.К.М.ці (його королівської милості — Т. Ч.) коронних, що в Україні залишаються... не зганяв із становиськ... того без волі Й.К.М. вчинити не можу»¹⁰. Наступного року в результаті протистояння польських військ з одного боку й татарських та українських — з іншого, королем та українським гетьманом коло Підгайців було укладене тимчасове перемир’я, яке узаконило тогочасні відносини між протектором і його підданим. Ця угода мала назву «Освідчення підданства для Короля і Речі Посполитої зі сторони козаків»¹¹. Обома сторінами була принесена присяга з вуст гетьмана Дорошенка та старшини вона звучала так: «... так і ми в тім же вірнім підданстві до його Королівської Милості і Речі Посполитої Польської почуваючись в онім статечно на віки триматися будемо... всілякої сторонньої протекції з сторонніми [монархами] без відомості його королівської Милості і Речі Посполитої усілякої кореспонденції мати не будемо, ані Посольств але... наші прохання милостиво виконай, а ми то, що зараз висловлено у пунктах під Підгайцями описаних, і то, що зараз обіцяймо, дотримуватися обіцяємо і присягою цього — чистою стверджуємо» ¹². Присягу протектора-сюзерена від імені короля озвучили польські урядовці: «Ми комісари від Ясновельможного Й.М. (його милості — Т. Ч.) Пана Маршалка Великого Гетьмана Польського Коронного, до трактування з Військами Й.К.Мсі (його королівської милості — Т. Ч.) Запорозькими виправлені, присягаємо... іменем Короля Й.Мці і Речі Посполитої, і Військ Коронних... Тоді того усього дотримаємо...»¹³.

До Підгаєцького перемир’я й присяги королеві, що, на нашу дкмку, стало поразкою політичних планів Дорошенка щодо здобуття удільності, гетьмана підштовхнула чергова «зрада» татар, які перед тим уклали союзницьку угоду з Польщею й таким чином примусили українського правителя підписати з нею перемир’я. Проте в грудні 1667 р. гетьман погоджується прийняти від верховної коронної влади «правління на Чигирин, хоругву, булаву й інші клейноди військові»¹⁴. Одночасно Дорошенко запропонував Я. Собеському узгодити засади майбутніх відносин між Українським гетьманатом та Короною Польською. Очевидно, таким чином Дорошенко хотів покращити для себе попередні умови підданства королеві та відтягнути час для залагодження своїх стосунків з султаном Османської імперії.

Нещирість гетьманського уряду щодо Варшави засвідчило українське посольство до Стамбула на чолі з О. Ясенком у липні 1667 р. та до Багчисарая в квітні наступного року, де посли Дорошенка закликали турецького й татарського монархів виступити проти «ляхів»¹⁵. Зазначимо, що активні переговори з турецькою стороною відбувалися як до, так і після Підгаєцького перемир’я, яке не зупинило «дрейф» Українського гетьманату в бік Османської імперії, що розпочався ще у 1665 р. за гетьманування С. Опари. У січні 1668 р. в Чигирині відбулася Старшинська рада на якій прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів козацької держави: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя — Т. Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати» ¹⁶. Щодо міжнародних проблем гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького»¹⁷. Крім того, українська сторона висувала наступні умови підданства османському володарю: 1) Україна не повинна сплачувати данину; 2) султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; 3) прислані в Україну турецькі війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; 4) зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до гетьманату й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; 5) кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; 6) султан не має права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; 7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті¹⁸. Якби Мегмед IV не прийняв цих пропозицій, то, як відзначалося в документі під назвою «Статті, на яких П. Дорошенко піддався турському султану, привезені з Царгорода», гетьман з усім «Військом Запорозьким подумає й іншим яким про себе заявить способом»¹⁹. Тобто, гетьманський уряд «лякав» султана тим, що у випадку неприйняття запропонованих умов Україна буде шукати собі іншого протектора. Як засвідчили наступні події, султан Мегмед IV погодився лише з окремими пунктами, а саме не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків) та дозволити їм самостійно обирати гетьмана²⁰.

Які ж причини спонукали П. Дорошенка та його оточення відмовитися від присяги королеві, що була дана три місяці тому, у жовтні 1667 р.? По перше, принципове рішення щодо орієнтації на султанську зверхність було прийняте гетьманом ще у 1666 р., по-друге, Дорошенко зрозумів, що Андрусівське перемир’я між королем і царем є справою більш довготривалою, ніж очікувалося; по-третє, польська сторона не дотримувалася взятих на себе зобов’язань у Підгайцях, а також постійно порушувала положення Гадяцької та Чуднівської угод. Але, незважаючи на взаємні образи та декларування (хоча й таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом Його Королівської Милості Війська Запорозького». Як повідомляв у жовтні 1668 р. С. Яблоновський Собеському, «Військо Запорозьке і поспільство все мило згадують В. М. Пана, називаючи тільки Отцем і Добродієм»²¹. Хоча натомість існували й інші свідчення серед польських урядовців: «... козацькі обмани нам відомі, ось і тепер писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська а він, Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався» ²². Однак, незважаючи на це, політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Свідченням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження П. Дорошенка на гетьманстві в березні 1668 р. Хоча універсал польського монарха й був вручений гетьману лише через рік (ймовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику²³ ще 3 березня 1668 р., переконливо промовляв про вірно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику — «лякати короля султаном, а султана — королем».

У червні на старшинській раді Війська Запорозького урочисто прийнято турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану²⁴, а у вересні 1668 р. до Чигирина прибув Гачабаш-паша, який запевнив П. Дорошенка про прийняття України під турецький протекторат²⁵. Але головні події, що засвідчували новий зовнішньополітичний поворот у намаганні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, розгорнулися у 1669 р. У березні на Генеральній раді поблизу Корсуня офіційно проголошено про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Невдовзі гетьман П. Дорошенко прийняв від нового сюзерена Мегмеда IV булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень.

Таким чином, у руках Дорошенка одночасно опинилися й булава від короля, і клейноди від султана. Цей факт промовисто свідчив про намагання гетьмана паралельно заручитися протекціями обох монархів. Треба відзначити, що такої подвійної залежності (більшою мірою номінальної) Дорошенко намагався дотримуватися до кінця свого гетьманства.

У відповідь на таку політику уряду П. Дорошенка поляки скористалися «козирною картою», яку довгий час тримали в «рукаві»: за їхньою підтримкою від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі без згоди Дорошенка гетьманом обирається М. Ханенко. На його користь перед тим склав «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великої турботи Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею за Правобережжя, мав вирішувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації України. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (Ханенка деякий час підгримував хан Аділ-Гірей) для противаги тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні.

Ще одним доказом того, що гетьманський уряд Дорошенка проводив політику полівасалітетності, стало висилання «пунктів» від «усього» Війська Запорозького на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. (і це після березневої заяви про підданство султанові!). У них знову, в основному, повторювалися вимоги, які були направлені ще на сейм 1666 р.²⁶«Пункти» про потреби Війська та «руського» народу були зачитані вже на коронаційному сеймі в жовтні 1669 р., коли на королівському троні Речі Посполитої затвердили Михайла Корибута Вишневецького. На цьому сеймі були присутні посли від Дорошенка, екс-генеральний обозний І. Демиденко та писар Чигиринського полку С. Ковальський, що мали при собі інструкцію, як діяти і що говорити на сеймі²⁷. Вони зустрілися з новообраним королем і передали йому петицію від Українського гетьманату. Цікаво, що Михайло Корибут прийняв українців, незважаючи на оголошення раніше на останньому з сеймових засідань листа від сілістрійського паші про перехід Дорошенка під султанську протекцію²⁸. Крім того, у цей же час у Варшаві перебували посли від «альтернативного» гетьмана М. Ханенка, які також повідомили короля й «стани» Речі Посполитої про «зраду» П. Дорошенка. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина направляє до польського короля листа, в якому запевнює його, що не піддавався султанові²⁹. Це ще раз засвідчило бажання гетьмана не відмовлятися від сюзеренітету короля.

Одночасно з «паралельним» визнанням польської й турецької протекцій, що повинно було нейтралізувати коронні війська від вторгнення до козацької України й розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережного гетьманських урядів, П. Дорошенко не забував і про московський напрямок у своїй зовнішній політиці.

Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати традиційну козацьку дипломатію з російським государем, а саме обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Москви та якоюсь мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра».

Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» припадає на кінець 1668 р. У листопаді П. Дорошенко після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметьєвим відсилає до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі «статті», на яких гетьман погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з П. Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому у дванадцяти запропонованих «статтях» один з перших пунктів засвідчував бажання П. Дорошенка залучити московські війська для боротьби з татарами. Також козацький зверхник висловлював сподівання, що на польський трон після смерті Яна II Казимира буде кандидувати царевич Олексій та прохав прислати до нього царського представника для укладення «великого» українсько-російського договору³⁰.

У цей час Дорошенко заявляв Шеремєтьєву: «...за моїм старанням не тільки сей бік України, де... ми нині проживаємо, під його царської Величності руку віддано буде, але ще і все належне поки панство чи князівство руське кордон проведений був: Перемишль, Ярослав, Галич, Володимир, ті головні міста князівства руського маю в Бога моїм надію, аж по них обмежений буде, то князівства руського богоспасенного города Києва... під його високу міцну руку віддати»³¹. Невдовзі до Чигирина прибула довірена особа царя — відомий дипломат В. Тяпкін. Йому й були оголошені «таємні» пункти (старшина не хотіла, щоб вони стали відомі широкому загалу з огляду на тогочасні антимосковські настрої в Україні), згідно яких: 1) цар мав вивести свої гарнізони з українських міст; 2) зберігалася непорушність козацьких «прав і вольностей»; 4) гетьманом «обох сторін Дніпра» повинен бути П. Дорошенко; 5) з українських станів не стягувати податків; 6) лівобережний регіментар І. Брюховецький має віддати свою булаву Дорошенкові³². За підрахунками вчених, протягом 1667 — першої половини 1668 рр. гетьман прийняв у Чигирині 8 російських посольств³³.

Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також і султанську протекцію, український гетьман неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всієї України під зверхністю московського монарха³⁴. У силу різних причин, найголовнішою серед яких було російсько-польське примирення, ця «мрія» (яка, на нашу думку, лише декларувалася заради складних дипломатичних комбінацій гетьмана кінцевою метою яких було унезалежнення своєї влади) так і не здійснилася. Коли у червні 1673 р. до гетьманської резиденції прибув царський посланник Полховський з місією агітувати П. Дорошенка щодо підданства цареві, то гетьман відповів московському дипломату, що государ у свій час не прийняв його до себе, а тому зараз хай не гнівається про турецьке підданство Українського гетьманату. Окрім того, гетьман висловлював занепокоєння політикою Москви, направленою на поглиблення мирних стосунків з Річчю Посполитою. «...Невідомо, для чого це цар робить, чи не хочуть вони вдвох з польським королем мене зловити і звести мене з світу? Про своє життя мені байдуже, але чи буде від того краще цареві?»³⁵ — говорив Дорошенко, заявляючи Полховському, що він лише тоді прийме царську протекцію, коли московський монарх присягне йому дотримуватися укладеного між ними договору про охорону «вольностей» України та її станів. Лише у цьому разі, а також за умови дотримання таємності українсько-російських переговорів, продовжував гетьман, він може позбутися зверхності Мегмеда IV, тим паче, що султан порушив попередні домовленості й почав «перетворювати церкви на мечеті». А з польським королем, заявив Дорошенко, гетьманат взагалі може не укладати нового договору.

Разом з тим Полховському було викладено бачення умов, за яких перехід Українського гетьманату під протекторат царя став би реальністю. В основному вони базувалися на положеннях проекту підданства від 1668 р. і концентрувалися на принципах, виголошених Дорошенком: «...цар буде козаків обороняти, а командувати ними буде гетьман, який за ту оборону буде по всяк час готовий на послугу цареві. Коли, дасть Бог, уся Україна об’єднається, то цар буде діставати з неї мільйон і більше доходу... Для чого купець і всякий міщанин по містах не мав би платити податків? Що ж до селян, то лиш ті мали б платити до царського скарбу, які не роблять на пана...» ³⁶. Таким чином між царем і гетьманом планувалося встановити зв’язки васально-ленного типу, але з певною специфікою, яка полягала у сплаті податків напряму до Москви, а не через залежного господаря. На додаток Дорошенко висловив згоду в разі потреби здати гетьманство «якщо знайдеться хтось, кращий за мене, хто би й царя не підвів, і себе з Україною не загубив»³⁷. Власне ці його слова і були втілені у життя через три роки, коли у жовтні 1676 р. П. Дорошенко передав до Москви турецькі санджаки, тим самим намагаючись забезпечити єдність України під владою І. Самойловича.

Але перед тим Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королеві. На весняний сейм 1670 р. він вислав своїх представників С. Білоцерківського і П. Смярдовського. Українські посли мали отримати відповідь на «супліку» Війська Запорозького на сейм 1669 р. (адже послів, що поверталися з того сейму було вбито загоном польського шляхтича Карвовського, який, очевидно, й знищив відповідні документи), а також довідатися про час і місце проведення польсько-української мирної комісії з вироблення окремої угоди та запропонувати якнайшвидше її праведення з метою затвердження вже на сеймі 1670 р. Окрім того, вони мали отримати королівську резолюцію у справі приналежності Лівобережної України: чи мав Дорошенко її й далі «відвойовувати у Москви, чи покинути останній на поталу?»³⁸

Зацікавленість української сторони у швидкому проведенні спільної комісії була продиктована нічим іншим як бажанням турків поміняти Дорошенка на гетьманстві на користь слабшого і більш поступливого політика, якого вони бачили в особі Ю. Хмельницького. Отже, у травні 1670 р. Дорошенко висилає на комісію (місцем її проведення був визначений Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем. Вони мали донести до польських комісарів під керівництвом черніговського воєводи С. Беньовського наступні вимоги гетьмана та «всього Війська Запорозького»: 1) гетьманська влада має поширювався на Київське та Брацлавське воєводства, до яких має бути прилучена частини Полісся (Пінський, Мозирськй і Річицький повіти), Волинського («по Горинь») та Подільського («по Меджибіж») воєводств; 2) на території Українського гетьманату не повинно було бути королівщин, польська шляхта не мала права там не лише проживати, але й мати землі та маєтності; 3) всілякі урядові посади, включно з сенаторськими у Київським воєводстві повинні належати лише православній шляхті; у Брацлавськім і Чернігівськім воєводствах поперемінно мали урядувати католики і православні; 4) коронне військо могло перебувати в Україні лише за викликом гетьмана; 5) козаки могли вільно пересуватися в межах цілої Речі Посполитої без сплати мита; 6) визнати «вольності» православних і скасувати унію на українських землях; 7) православні єпископати в Луцьку, Львові, Перемишлі та Холмі мали підлягати владі київського митрополита; 8) православна віра та українська («руська») мова повинна була визнаватися як в церквах, так і в трибуналах, судах та сеймах; 9) заснування другої Академії в Києві на правах з Краківською та скасування єзуїтських навчальних закладів в Україні; 10) повернення православній церкві відібраної уніатами власності та дозвіл участі у вальному сеймі Речі Посполитої митрополита і п’яти православних єпископів³⁹.

Запропонований у 1670 р. проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчили чергову спробу П. Дорошенка унезалежнитися від коронної влади. Оцінюючи його з історично-правової точки зору, А. Пшибось зазначав, що це були ні унійний зв’язок між Україною та Польщею, ні тим більше широка автономія першої у складі останньої⁴⁰. Він цілковито погоджувався зі своїм польським колегою В. Конопчинським щодо того, що острозькі пропозиції української сторони були примиренням двох самостійних потуг. Але сподіванням П. Дорошенка так і не вдалося здійснитися, зважаючи на колабораційну політику його супротивника М. Ханенка, який 2 вересня 1670 р. підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою.

В основному Острозька (Ханенка) угода повторювала положення Слободищенського трактату Ю. Хмельницького з Яном II Казимимром і набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Недарма П. Дорошенко після прибуття його послів з вального сейму 1670 р. (там спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханенком, а Дорошенка визнано «зрадником» Речі Посполитої) відразу ж скликав Старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров... вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!»⁴¹. Гетьман просив повідомити Михайлу Корибуту, що з 1667 р. він вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів.

Згідно звіту Шумлянського після повернення до Варшави, козаки Дорошенка, ознайомившись з Острозькою угодою найбільше сміялися і глузували з того пункту, де говорилося, що польська шляхта і католицьке духовенство можуть повернутися до своїх маєтностей. Вони саркастично питали львівського митрополита: «чому ж пани не їдуть, адже теперішній гетьман Ханенко їм дозволив?»⁴².

Щоб остаточно «налякати короля султаном» 1 грудня 1670 р. Старшинська рада остаточно ухвалює визнати протекцію Мегмеда IV⁴³. Окрім того, Дорошенко виконує свою погрозу й посилає до Багчисараю брацлавського полковника Лисицю із завданням прохати кримського хана про надання військової допомоги проти Польщі. З аналогічним завданням до Стамбулу відправляється паволоцький полковник Ярош. Обурений відмовою укласти з ним договір у листі до Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко у доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я, що порушувалося, на його думку, насамперед комендантом Білої Церкви та польським полковником Я. Пивом, який повністю вирізав поліське село Ольшанку. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості»⁴⁴ — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську — одного гетьмана».

У лютому 1671 р. після завершення Генеральної ради в Корсуні до короля Речі Посполитої звертаються чигиринський полковник — Я. Корицький, канівсвький — М. Павлович, білоцерківський — С. Бутенко, паволоцький — Г. Гамалія, кальницький — Г. Коваленко, тарговицький — С. Щербина, уманський — Г. Білогруд, Корсунський — Ф. Кандиба, кожен з яких особисто відправляє листа (текст усіх листів був майже ідентичний) до монарха з підтримкою політичного курсу П. Дорошенка та власними образами на непоступливість польської сторони: «... Адже тоді (перед 1648 р. — Т. Ч.) не тільки гетьман чи полковник, але й найменший староста та ревізор був поляк, через що Військо терпіло всілякі утиски й мусіло з такого ярма визволитись. Вже двадцять років, як неможна згасити тої пожежі. Звольте Ваша Королівська Милість виявити нам свою панську ласку і не стримуйся, благаємо, в задоволенні всіх наших потреб»⁴⁵.

Польський дослідник М. Яворський так визначив військові плани Українського гетьманату у 1671 р.: на першому етапі — опанувати найважливіші польські фортеці в Україні (Біла Церква, Димер) й убезпечити себе від наступу литовських військ з Півночі; на другому етапі — об’єднатися з татарськими і турецькими підрозділами задля розбиття коронного війська й нав’язування Речі Посполитій договору, в якому б вона зреклася України на користь Османської імперії й визнала гетьмана П. Дорошенка за султанського ленника⁴⁶.

Щоб приспати пильність польської сторони український гетьман й далі листувався з королем Михайлом Корибутом та великим коронним гетьманом Я. Собеським. У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову висилає до Варшави пропозиції примирення (вони повторювали Острозький проект) тим самим востаннє пропонуючи Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни⁴⁷. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько-турецьких сил розпочинає облогу Білої Церкви. Натомість на територію правобережної частини козацької України вступає польська армія на чолі з Собеським, яка, підсилена полками М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року опанувала Брацлавом, Могилевим, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами.

Незважаючи на сутички між обома арміями, П. Дорошенко не полишав задумів укладення «грунтовного трактату» з Річчю Посполитою, про що свідчив його лист до короля від 24 серпня 1671 р. Разом з тим, посилення наступу коронних військ змушує гетьмана висловлюватися вже відвертіше: «непевність ласки Й.К.М. ці (його королівської милості — Т. Ч.)... викликає у мене і в Війська Запорозького бажання, що інших мушу шукати протекцій, аби визволена з неволі Україна від Прадідів, Дідів, і нинішніх Батьків posteritati віддав» ⁴⁸. На нашу думку, ці слова Дорошенка можна витлумачити наступним чином — «прадідами» та «дідами» Дорошенко називав польських монархів, що володіли Україною від часу Люблінської унії 1569 р., а він її від них визволив, але, зважаючи на відсутність сталої династичної традиції, змушений був передати Україну іншому «батькові» — турецькому султанові.

Окрім польського і турецького напрямків забезпечення монаршої зверхності, П. Дорошенком відпрацьовувався й варіант підлеглості бранденбурзькому курфюрсту. Хоча, очевидно, це був знову лише тактичний хід задля тиску на Річ Посполиту з метою отримання від неї більших «привілеїв і вольностей». Адже така підлеглість передбачалася лише у випадку висунення Фрідрихом I Вільгельмом своєї кандидатури під час чергових виборів польського короля. 28 березня 1671 р. гетьман направив до курфюрста лист в якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини, знову залишитись під природнім Паном, багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших заключали угоду за присягою самого Й.М. (його милості — Т. Ч.) Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів: але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім’я наше знищити.» ⁴⁹. Наступні слова Дорошенка засвідчували, що він і надалі, незважаючи на договір з султаном, продовжував дотримуватися польської протекції: «... майже всі сусідні держави чули, щиро горнувся через багатьох моїх послів з моїм і всього Війська Запорозького підданством, до Маєстату Й.М. польського короля колишнього і теперішнього»⁵⁰.

Початок у 1671 р. українсько-польської війни наблизив час безпосереднього втручання Османської імперії в події, що розгорталися в Україні. Нарешті турецький султан відгукнувся на прохання П. Дорошенка й розпочав підготовку до великого походу проти Польщі на допомогу своєму українському підданому. Влітку 1672 р. майже 270-тисячна турецька армія (до неї входили підрозділи османських васалів) перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні П. Дорошенко мав аудієнцію у Мегмеда IV, де, очевидно, той дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах. Українські представники були постійно присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у Бучачі — «перед кожної сесією бували у каймакана (керівника турецьких дипломатів — І. Ч.)»⁵¹. Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам були наступними: 1) кордони України окреслити по річки Лабунь і Горинь; 2) віддати йому всі гармати, що знаходилися у польських фортецях; 3) віддати ту частину артилерії, які Руський воєвода забрав з Чигирина; 4) щоб не було іншого митрополита та до юрисдикції Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі; 5) щоб всі уніатські церкви були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовано костьоли були віддані⁵². В листопаді український гетьман отримав грамоту-«нісан» від султана на підтвердження його прав щодо володіння Україною у статусі османського підданого⁵³. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед IV також вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам⁵⁴.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П. Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 р. розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Виявилося, що Мегмед IV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «колег»-монархів. Він оголошує провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам’янці. Турецькі гарнізони вводяться не лише до західноподільських міст, але й до східних — Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда IV, останній у січні 1673 р. видав спеціальний диплом-«берат», в якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його (П. Дорошенка — Т. Ч.) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам»⁵⁵, це не зняло напруги у відношенні українців до присутніх на їх землях турецьких військових та урядовців.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало вирішення спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикцій міста Могилева. Султан Мегмед IV, який перед тим хотів включити його до Кам’янецького еялету, все ж таки не встояв перед домаганнями Дорошенка і залишив під його владою полкове місто на умовах: «...Поки він є гетьманом, повинен ними (мешканцями Могилева — Т. Ч.) правити, й

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: