Турецька альтернатива як відповідь на Андрусівське перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою

«...а тих козаків з одного боку Дніпра Його Царська Величність від присяги на підданство виконаної звільняє, і в протекцію свою приймати...»

(з тексту Андрусівського перемир’я 1667 р.)

Як уже відзначалося раніше, одним з головних чинників, що сприяв утвердженню міцної гетьманської влади в Україні, була політика сусідніх країн, серед яких поруч з Османською імперією та Кримським ханатом вирізнялися Річ Посполита та Московська держава. Згідно тверджень вітчизняних та зарубіжних істориків, московсько-польське Андрусівське перемир’я 1667 р. мало великий вплив на міжнародне та внутрішньополітичне становище Українського гетьманату¹. Однак, незважаючи на прийняття в с. Андрусові на Смоленщині рішень, згідно яких територія України «на правому березі Дніпра» мала відійти під владу польського короля, правобережна частина гетьманату на чолі з П. Дорошенком не підкорилася польсько-російським постановам й продовжила боротьбу за утвердження власної автономії й об’єднання всіх «козацько-руських» земель в єдину державу.

«Андрусівське перемир’я відбулося головним чином коштом України і викликало там велике незадоволення. Поділ країни був найгіршим рішенням для єдиного українського народу, особливо тієї його частини (Лівобережної України — Т. Ч.), що, як і за Гадяча, була вороже налаштована до повороту під Польщу»², — відзначав один з найвідомі-ших польських дослідників цього питання З. Вуйцик. Погоджуючись з висловлюванням історика, хочемо глибше вивчити проблему шляхом дослідження питання реакції українського уряду П. Дорошенка на укладення цього міждержавного договору. Одночасно проаналізуємо політичні заходи інших тогочасних гетьманів різних частин України (І. Брюховецького, Д. Многогрішного, П. Суховієнка), які були розпочаті ними у відповідь на антиукраїнську направленість московсько-польського перемир’я 1667 р.

Отже, переговорний процес між дипломатами Московської держави та Речі Посполитої, який призвів до відомих подій 1667 р., був започаткований ще за три роки до цього: 11 червня 1664 р. у невеличкому містечку Дуровичі (Білорусь) зустрілися делегації обох «високих сторін». Починаючи з 1654 р., вони з невеликою перервою, викликаною Віленським перемир’ям 1656 р., перебували між собою в стані війни. Польську делегацію очолювали серадзький воєвода X. Вержбовський та жмудський староста Є. Глєбович, російську князь М. Одоєвський та боярин А. Ордин-Нащокін. Через місяць, 12 липня, під час восьмої зустрічі польських та російських дипломатів, останні заявили, що хочуть укласти «вічний мир» між царем і королем, але лише на умовах переходу під владу Москви Великого князівства Литовського, всієї території України та Запорожжя. З огляду на задекларовану неможливість виконання цих вимог польською стороною, переговори були відкладені й поновлені лише 1 січня 1666 р. під час з’їзду послів коло с. Звіровичі, що на Білорусі. Однак згодом, 10 травня, російсько-польська комісія перемістилася ближче до Смоленська, в Андрусово. Делегацію Речі Посполитої очолював відомий польський урядовець та дипломат К. Завіша, який і запропонував росіянам в обмін на великі територіальні уступки укласти тимчасовий мир терміном на 12, 15, 18 або 20 років³. У свою чергу, московська делегація, якою вже одноосібно керував А. Ордин-Нащокін, відмовлялася від бажання володіти литовськими землями та Правобережною Україною, незважаючи на згоду Польщі поступитися Лівобережжям. 30 грудня 1666 р. поляки прийняли московські вимоги щодо поділу України й укладення миру на 10, 12 або 16 років. Рівно через місяць, 30 січня 1667 р., такий договір було підписано⁴.

Безперечно, що це перемир’я стало угодою про міжнародно-політичний поділ сфер впливу над Україною. Його третя стаття красномовно свідчила про те, що Лівобережна Україна мала перебувати під протекцією московського царя Олексія Михайловича: «... А у стороні Його Королівської Величності, від Дніпра, що під Києвом, і через увесь той край (Лівобережжя — Т. Ч.), до Путивльського кордону жодного города, ані міста, ані волості у власті через цьогочасні перемирні роки від цього часу і дня належати не буде» ⁵. Четверта стаття договору повністю присвячувалася «українсько-козацькій» проблемі, а тому наводимо її текст повністю: «І те узгоджуємо, що жодна над Козаками Українськими з тієї сторони Дніпра від Переяслава перебуваючих (на Лівобережжі. — Т. Ч.), помста не має чинитися, що деякі в сторону Й.К.В. і Речі Посполитої вдавалися; а тих козаків з одного боку Дніпра Його Царська Величність від присяги на підданство виконаної звільняє, і в протекцію свою приймати, ані до міст і городів там перебуваючих вступати, протягом усього того часу примирного, не буде і накаже. А у відповідь Його Королівська Величність тих Козаків з другої сторони Дніпра ріки (Лівобережжя — Т. Ч.), від Переяслава перебуваючих, в протекцію свою приймати, протягом тих примирних років, не буде і накаже» ⁶. Саме ці дві статті Андрусівського перемир’я переконливо засвідчували поділ України на право- і лівобережну (залежно від Дніпра) частини, зважаючи на протекцію короля чи царя. Дивно, що до цього часу мало хто з істориків звертав увагу на той факт, що московський цар Олексій Михайлович звільняв «козаків з другого боку Дніпра... від присяги на підданство виконаної». Очевидно, йшлося не про останню загальнокозацьку присягу 1659 р., а про акт присяги Війська Запорозького та станів України царю 1654 р. Отже, Московська держава в особі свого зверхника відмовлялася від більшої частини України й тим самим (використовуючи терміни окремих представників російської історіографії), «зраджувала» найбільш активну частину українців, які саме заради виходу з-під влади польського короля та Речі Посполитої визнали протекцію царя й Московської держави. Погоджуємося з думкою В. Смолія, що П. Дорошенко (як, до речі, і вся козацька старшина) добре розумів, що це перемир’я перекреслювало його плани об’єднання обох частин українських земель під однією булавою⁷.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, гетьман П. Дорошенко реагує блискавично: на початку лютого 1667 р. він відсилає своїх послів до Багчисарая з пропозицією укладення українсько-кримського військово-політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана відновлення стосунків з московським царем та участі разом з українцями й росіянами у військових діях проти Польщі⁸. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити до остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханату гетьман намагався замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.

Дуже промовистими, з огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові, були його слова в одному з листів до кримського хана: «...ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з Поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотів»⁹. Але, зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відсилає своїх дипломатів до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 р. посольство Українського гетьманату на чолі з М. Раткевичем-Портянкою було прийнято султаном. Згідно тверджень турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50 000-е військо¹⁰. Польський посол Є. Радзієвський, що в той же час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому у султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі»¹¹. Автор анонімної реляції про посольство Радзієвського у 1667 р. засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернути поляків догори ногами»¹². Очевидно, твердження турецького історика щодо заяви про підданство українців свідчило про повтор політичного кроку П. Дорошенка, який він здійснив у 1666 р.^[11] Вважаємо, що Дорошенкові посли також хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися від нього наказу васальнозалежному кримському хану виступити разом з Українським гетьманатом проти Польщі.

Після відправлення до Криму й Туреччини посольств, які мали чіткі антипольські інструкції, П. Дорошенко розпочинає переговори з московськими представниками — воєводою російського гарнізону в Києві П. Шереметьєвим та стольником В. Тяпкіним. Ті вмовляли українського гетьмана відмовитися від союзу з татарами. На це Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків з Кримом, оскільки хан є союзником Речі Посполитої. У свою чергу, відзначав гетьман, він згідно Гадяцької угоди 1658 р.(!?) є підданим польського короля¹³.

Чи узгоджувалися ці слова правобережного гетьмана із заявою українських послів у Туреччині? Як відзначалося в попередньому розділі, такі начебто взаємозаперечні тези, що висувалися у той час гетьманом, вказували на його гнучку політику, що була направлена на можливість прийняття подвійного протекторату: з одного боку, від турецького султана Мегмеда IV, а з іншого — польського короля Яна II Казимира. Тим паче, що українцям була дуже добре відома аналогічна практика господарів сусіднього Молдавського князівства.

До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією виступу до Галичини, щоб спільно з татарами розгромити основні частини польської армії й оволодіти цією територією західноукраїнських земель. Проте цей похід українсько-татарських сил завершився перемир’ям між Польщею та Україною поблизу Підгайців, яке було укладене 19 жовтня 1667 р¹⁴. Зважаючи на похід запорозьких козаків на чолі з І. Сірком до Криму, татари відмовилися підтримувати Дорошенка й, по суті, примусили його підписати угоду з поляками про підданство королю: «Взнавши маршалок і гетьман польний коронний (Я. Собеський — Т. Ч.) щиру субмісію Петра Дорошенка, гетьмана війська ЙКМ (його королівської милості — Т. Ч.) запорозького, виголосив акт умови, до послуг ЙКМ і Речі Посполитої»¹⁵. Натомість Дорошенко обіцяв не приймати ніяких іноземних протекцій. Крім того, він зобов’язувався не перешкоджати шляхті повертатися до своїх маєтків в Україні та не вводити своїх військ до тих міст, де не було впроваджено козацького устрою. В свою чергу, польська сторона дозволяла українським представникам прибути на черговий сейм для оголошення своїх вимог й обіцяла не вводити коронні підрозділи на територію, що належала гетьманату.

Відразу ж після підписання угоди обома сторонами була укладена присяга¹⁶. Досягнувши у 1667 р. визнання відносної незалежності від Польсько-Литовської держави, Дорошенко вирішив закріпити успіх відповідним договором саме так оцінював діяльність українського уряду в цей час російський історик Г. Санін¹⁷. Однак фактично положення Підгаєцького перемир’я не виконувалися жодною зі сторін.

Зовнішньополітичні заходи Дорошенка: посольства про допомогу до Криму й Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України і укладення перемир’я з Польщею не призвели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 р. Андрусівське перемир’я все ж таки було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Крім того, переговорний процес між польським королем і російським царем продовжувався щодо остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру».

Реакція П. Дорошенка та його оточення на ці дії християнських монархів була вкрай негативною й навіть близькою до панічної. Як засвідчував один з посланців тогочасного московського резидента в Україні В. Тяпкіна Тютєрєв, український гетьман, довідавшись про ратифікацію андрусівських домовленостей у Москві, був дуже засмучений разом з усією старшиною і пролежав «тяжко хворий» протягом двох днів¹⁸. Після цього, як описував далі своє перебування в Чигирині Тютєрєв, Дорошенко запросив його на Службу Божу до церкви, де правили київський митрополит Й. Тукальський і архимандрит Гедеон (Ю. Хмельницький). Під час Служби поминалися польський король і московський цар як захисники християнської віри. Очевидно, такі дії гетьмана мали засвідчити перед посланцем Москви те, що він хоч і шукає захисту в турецького султана, однак не «побусурманився» й сподівається на інше вирішення російсько-польського протистояння за Україну.

У зв’язку з позицією Українського гетьманату положення Андрусівського перемир’я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня-грудня 1667 р. польсько-російські переговори тривають у Москві. Поряд з твердою позицією П. Дорошенка, іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала небезпека безпосереднього втручання в боротьбу за Україну третьої, досить потужної сили, — Османської імперії, яка вирішила зміцнити свої позиції в східноєвропейському регіоні. Адже Московський договір, який був укладений між Росією й Польщею в грудні 1667 р., мав чітку антитурецьку направленість. Однак, разом з тим, згідно досліджень російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, стільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу»¹⁹. Але звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській історіографії договору, який доповнював положення Андрусівського перемир’я.

Вже на початку першої статті Московського договору декларувалася його основна мета «проти Бусурманського (турецького султана і кримського хана. — Т. Ч.) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я — Т. Ч.) залишається»²⁰. Польський король на прохання московського царя пробачав всілякі провинності й відступництва «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, як на нашу думку, про головне «щоб Козаки Українці (правобережні — Т. Ч.) які противляться, за об’явою обох Великих Государів, чи кого-небудь з них, ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися, і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до Й.К.М. (його королівської милості — Т. Ч.) посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства Й.К.М. і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусити їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають» ²¹. Як бачимо, в даному випадку монархи погоджувалися на подвійне підпорядкування України і з огляду на турецьку загрозу — протегування над нею. Згідно договору, цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п’ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч». Це робилося для «уняття свавільних людей там в Україні перебуваючих (очевидно, що це було українське населення підвладне Дорошенку — Т. Ч.) у спільному утриманні обом Великим Государям в послушенстві і до покори привести бунтівливих козаків» ²². Факт існування між урядом П. Дорошенка й Польщею перемир’я не мало зашкодити спільним діям обох держав проти турків. Про це йшлося в тексті грудневого договору між Москвою та Варшавою.

Зрозуміло чому гетьман Дорошенко та його оточення так різко відреагував на цю угоду, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 р., під час перебування в козацькій столиці, вони вислухали від П. Дорошенка і Ю. Хмельницького «багато грубих слів... і ніякої їм учтивості у Чигирині не було»²³. Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та делегувати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й росіян, виклавши в листі від 1 січня 1668 р. До В. Тяпкіна свої думки про участь Московської держави в поділі території Українського гетьманату. З огляду на важливість цього непересічного документа як типового джерела тогочасної політичної думки й розуміння позиції гетьманського уряду, вважаємо за необхідне процитувати його з мінімальними скороченнями.

«...А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, — писав Дорошенко, — розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Богу дякувати, війна припинилася; але яка з того користь для православної Церкви? От у Вітебську не вільно православним мати ані одного храму; в Полоцьку була одна церква, і ту спалили, а нової будувати не дають!

Те саме й по інших містах.

Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати, в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, які рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим. А того ярма (російського — Т. Ч.) нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли...»²⁴. Такою різкою й не дуже дипломатичною була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору.

На пропозиції від російської сторони присягнути цареві на вірність, брат Дорошенка Григорій відповідав: «Ясновельможний пан Гетьман Війська Й.Ц.В. Запорозького Петро Дорошенко і без підданства Його Царській Величності є бажаний...»²⁵. Сам гетьман у листі до кримського хана Аділ-Гірея від 28 січня 1668 р. говорив про те, що він зараз мусить добре думати над тим, щоб поляки і росіяни «якихось злих задумів над нами і цілою Україною виконати не хотіли»²⁶. Щоб цього не сталося, гетьман запропонував ханові здійснити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від московської присутності та об’єднання під єдиною гетьманською владою.

Ознайомлення козацької старшини з текстом Московського договору змусило їх звинуватити польського й російського монархів у порушенні попередніх домовленостей з Українським гетьманатом. «... А зараз, як між Великими Государями мир затвердився, і про Малоросійську землю обопільних Задніпровських народах постанову вчинили і від Війська Запорозького не тільки, щоб послам веліли бути, і відомість їм про ту постанову не вчинили, і тим де Великі Государі договірство (з Україною — Т. Ч.) порушили»²⁷, — відповідали у 1668 р. військовий писар Л. Буслевич та полковник Г. Дорошенко на пропозицію В. Тяпкіна перейти в підданство до московського царя. Разом з тим члени уряду Дорошенка висловлювали надію на те, що укладені польсько-російські договори не будуть довговічними як відзначалося в одному з документів, «...звичайно ті договори постійні не будуть»²⁸.

Така критика українською стороною андрусівських і московських домовленостей та оволодіння П. Дорошенком у 1668 р. Лівобережною Україною, а отже, і значне посилення його влади, змусило Москву й Варшаву піти на деякі поступки українцям. При підготовці т. зв. других Андрусівських переговорів між Польщею й Росією останніми в особі А. Ордина-Нащокіна у серпні 1669 р. було запропоновано представникам гетьманату взяти участь у цьому процесі. Причому запрошувалися посли не тільки від Дорошенка, а й від «сіверського» гетьмана Д. Многогрішного.

«... Щоб від крові і від полону люди в трьох державах (Росії, Польщі та Україні — Т. Ч.) заспокоєні були, і тоді посли і виборні люди з України при створенні Вічного миру і підписання... мають бути, як між мирними державами до вічної міцності й заспокоєння...»²⁹ — відзначалося в одному з тогочасних листів Ордин-Нащокіна. На четвертій зустрічі поляків і росіян в Андрусові 13 жовтня 1669 р. було вирішено скласти послання до П. Дорошенка із запрошенням взяти участь у спільній комісії. Але в листі-відповіді від 23 грудня український гетьман відмовився прислати своїх представників, аргументуючи це тим, що буде окремо домовлятися спочатку з Москвою, а потім з Варшавою. Крім того, Дорошенко запропонував андрусівським комісарам перенести місце своїх засідань до Києва й там вирішити всі спірні питання³⁰.

Пропозиція Дорошенка не була прийнята й натомість 7 березня 1670 р. польськими й російськими комісарами були підтверджені положення Андрусівського перемир’я та Московського договору 1667 р. «в усіх статтях, комах і точках». У результаті цього, було постановлено й надалі скликати спільні дипломатичні комісії за дозволом короля і царя, де, зокрема, обмірковувалися б заходи щодо відриву України від союзу з Османською імперією й «приведення їх до належного послуху»³¹. В свою чергу, гетьман Дорошенко не збирався відмовлятися від протекції турецького султана, відзначаючи, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханату й тієї ж Османської імперії.

Треба відзначити також той факт, що точку зору правобережного гетьмана поділяла більшість старшин його уряду. Ще 27 січня 1670 р., напередодні підтвердження Андрусівського перемир’я, частина козацької еліти, зокрема, чернігівський і лубенський полковники, а також декілька охочекомонних полковників зверталися до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полків із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одності»³². Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви: «Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, той нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись»³³.

Крім заходів, направлених на опанування загальноукраїнською внутрішньополітичною ситуацією (очевидно, що листи від старшини розсилалися по Лівобережній Україні не без відома гетьмана) П. Дорошенко здійснює корекцію своїх зовнішньополітичних задумів якщо раніше (у другій половині 1667 р.) він запрошував московські війська воювати проти Польщі, то тепер звертається до великого коронного гетьмана Речі Посполитої з проханням надати йому підрозділи для військових операцій проти росіян. 19 лютого 1670 р. у листі до Я. Собеського Дорошенко пропонував йому участь у поході на Лівобережну Україну, де розміщувалися московські гарнізони³⁴. Сучасник тих подій, поляк Й. Храповицький у своєму щоденнику згадував, що Дорошенко просив, «щоб Україну (Лівобережну — Т. Ч.) Москві не віддавати і пакти андрусівські відмінити. Питає (Дорошенко — Т. Ч.) короля, якщо б добра свої дідичні там Москві уступив, то мусив собі протекції де-інде шукати»³⁵. Цей запис був датований 30 березня 1670 р. Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчить і лист П. Дорошенка до білоцерківського коменданта, де пропонувався план відвоювання в Москви лівобережної частини України. Окрім того, гетьман також прохав польського урядовця звернутися до свого короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир’я³⁶.

У першій половині 1670-х рр., згідно досліджень польського історика М. Яворського, Дорошенко уособлював тенденцію до співжиття України з Річчю Посполитою, але на нових умовах, які визнавали б широку автономію українських земель; бажав широких прав релігійних, культурних і політичних від Речі Посполитої³⁷. Детально ці вимоги гетьманського уряду П. Дорошенка до владних структур Польщі були оприлюднені його послами під час організації проведення українсько-польської Острозької комісії 10 травня 1670 р., а також викладені в інструкції послам від Українського гетьманату на вальний сейм Речі Посполитої³⁸.

Розкриття проблеми реагування владних кіл поліцентричної України на Андрусівське перемир’я 1667 р. та наступні польсько-московські постанови було б неповним без аналізу того, як сприйняли домовленості про розподіл українських земель між королем і царем інші представниками її державно-політичних структур — гетьманські уряди І. Брюховецького, П. Суховієнка, Д. Многогрішного та кіш Запорозької Січі. Це дало б змогу більш грунтовно визначити, чи була позиція П. Дорошенка щодо андрусівських домовленостей реальною й життєздатною з огляду на специфічність тогочасного політичного устрою козацької держави.

Як дослідив Д. Дорошенко, після укладення Андрусівського перемир’я відносини між Москвою та Запорозькою Січчю значно погіршилися³⁹. Після перебування на Запорожжі й спілкування з кошовою старшиною це підтверджував російський стольник І. Телєпнєв у своєму звіті від 27 лютого 1667 р.⁴⁰ Січовики були незадоволені тим, що у 3-й статті польсько-московського договору відзначалося наступне: «... А вниз Дніпра, що йменується Запороги, і місцеві Козаки, в яких вони там оборонах, островах і поселеннях своїх живуть, мають бути в послушенстві, під обороною високою, і на спільну Обидвом Государям Великим послугу, від наступаючих, чого Боже позбав, Бусурманських сил»⁴¹. У наступних, 18 і 30 статтях, дане положення конкретизувалося записами, де йшлося про обов’язок низовиків разом з росіянами й поляками воювати з кримським ханом і турецьким султаном. Зважаючи на те, що традиційною політикою Січі була гра на протиріччях між Москвою, Варшавою, Багчисараєм, Чигирином і Стамбулом, її провідникам не зовсім сподобалася така визначеність положень Андрусівського перемир’я.

Слід також відзначити дивовижну подібність того, як сприймали рішення російсько-польського перемир’я на Правобережній та Лівобережній Україні. Дізнавшись про конкретику його положень, лівобережний гетьман І. Брюховецький (так само, як і його візаві П. Дорошенко) відразу ж відряджає своїх послів до султана Мегмеда IV. У середині липня 1667 р. вони були прийняті ним у Стамбулі, де просили захисту проти польсько-московських зазіхань на українські землі «обох боків Дніпра»⁴². Ще перед тим Брюховецький направив листи до всіх старшин і жителів полків Лівобережної України із застереженням щодо андрусівських домовленостей. В одному з них від 10 лютого 1667 р. до міщан Новгород-Сіверського гетьман відзначав: «... Коли посли Московські з Польськими комісарами мир, між собою домовившись учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін з Мосоковської і Польської, Україну вітчизну нашу милу розоряти, пустощити»⁴³.

Порівняльний аналіз текстів засвідчує, що саме орієнтуючись на попередні листи-звернення І. Брюховецького (як, до речі, і П. Дорошенка та його старшини) видає свою знамениту відозву-універсал до «всього старшого й меншого війська Запорозького рицарства і всього посполитого християнського в Україні» від 7 жовтня 1668 р. супротивник П. Дорошенка, «татарсько-турецький» ставленик гетьман П. Суховієнко⁴⁴. У ньому він засвідчує розуміння українською елітою проблеми міжнародного розділу козацької держави між більш сильними сусідами: «... Нині ж, коли великих оних монархів, царської його пресвітлої Величності і королівської милості величності, згоди перемир’я, а потім і вічного взяття, присягами закріпленого, в заспокоєння біді України, одна сторона Дніпра від Москви царської величності, а друга від сторони Польської королю його милості визначено і зовсім віддано, щоб її тими мирами, сиріч розділами, малу по малу в міцні тої своєї сторони взявши руки, а потім і усіма силами наступивши, так її уязвити, як людей православних християнський народ, особливо військо Запорозьке старожитним їх місцям славним низовим Запорожжям, жінки і діти і сущі младенці, мечем чи вічним [миром] в тяжку, неначе єгипетську, роботу Московську взяттям знести й викорінити полоном разом, а села з церквами Божими зі всіма їх святостями вогню і запустінню сицевому надати, щоб, замість міст дикі звіри і всякий гад, гнізда свої скоренив...»⁴⁵. А тому, з огляду на розділ України згідно Андрусівського перемир’я, П. Суховієнко, наслідуючи Дорошенка й Брюховецького, закликає правобережних і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «... і всьому єдиноутробному, на цьому і тому боці Дніпра проживаючому, християнському народові, об’являю і повідомляю і застерігаю, щоб ви в союзі і собою милої любові і милості братерської зв’язані міцно, твердо і непорушно перебуваючи»⁴⁶. Саме такий вихід із становища бачив гетьман однієї з частин Правобережної України.

Про реакцію на Андрусівське перемир’я наступника Брюховецького на посаді лівобережного гетьмана Д. Многогрішного може засвідчити наступний факт. Коли в жовтні 1669 р. андрусівські комісари запросили на своє засідання представників Многогрішного як споглядачів, які б мали лише бути присутніми при переговорах без права голосу, ті їм відповіли наступне: «...на посольському з’їзді обох сторін Царської Пресвітлої Величності і короля польського і князя литовського і Послам і Комісарам в посланнях бути Федору Завадському, судді полку Ніжинського, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єремію Єремієву; а на з’їзді їм при польських послах сидіти, тому що Царська Величність їх за служби пожалував дворянською честю; а як вони служили перед цим і Польському королю, їм також за служби давано шляхетство і привілеї королевські у них є..., а тільки їм не сидіти, і їм за честь свою стояти і того не уступати» ⁴⁷. Про своє несприйняття російсько-польського миру неодноразово заявляв гетьман І. Самойлович, що буде висвітлено в наступних розділах.

Отже, лівобережна генеральна старшина погоджувалася брати участь в польсько-московських переговорах, але на паритетних засадах, — «за честь свою стояти», — тим самим перетворюючи переговорний процес у трьохсторонній. Через два роки уряд Д. Многогрішного налагоджує тісні стосунки з П. Дорошенком, а їхня позиція щодо сприйняття перманентних дипломатичних зустрічей Польщі й Росії почала повністю збігатися й була направлена на об’єднання розділених між двома державами українських земель під владою іншого монарха — у даному випадку султана Османської імперії. «(Українці — Т. Ч.) мають зараз Пана, який буде знати, що з ними робити, і як їх стримати»⁴⁸, — заявляв полякам під час переговорів 1672 р. в Бучачі представник Порти.

Очевидно, що Андрусівське перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою лише de jure розмежувало Український гетьманат на сфери впливу польського короля (Правобережжя) та російського царя (Лівобережжя). Осібний статус подвійного підпорядкування отримувало Запорожжя. «...I що та Україна на троє ся розірвала, що дуже зле є...»⁴⁹ — відзначалося з цього приводу вже в одному з перших вітчизняних полемічних трактатів, який було написано 1671 р. З іншого боку — положення російсько-польського перемир’я de facto довгий час (включно до 1686 р.) залишалися невиконаними з огляду на їхнє несприйняття більшістю представників українських політичних структур. Саме намагання Польщі й Росії підписати мир за рахунок поділу України спонукало її тогочасних зверхників шукати підтримки в іншого протектора в особі турецького султана, який, на їхню думку, зміг би забезпечити цілісність козацької держави та її реальну участь у міжнародних відносинах Центрально-Східної Європи.

«Козацький колабораціонізм» та українська політика Польсько-Литовської держави

(1660–1670-ті рр.)

«Погодимося, панове молодці, з ляхами і будемо мати більше — покірне телятко дві матки ссе»

(з виступу П. Тетері на Генеральній раді, 1658 р.)

Як довели польські науковці, після Оливського миру 1660 р. головний вектор зовнішньої політики Речі Посполитої був спрямований на схід, а контакти з Москвою, Багчисараєм і Стамбулом стали визначальними для польської дипломатії¹. У попередніх розділах вже досліджувалося основне питання, яке польські королі вирішували в переговорах з російським царем, турецьким султаном і кримським ханом. Це була проблема міжнародно-правового визначення (підпорядкування) політичного статусу Українського гетьманату. Разом з тим, річпосполитський уряд намагався власними силами добитися повернення козацької держави під свою владу й нав’язати її зверхникам ті відносини, які існували між Варшавою та Українським гетьманатом (одержавленим Військом Запорозьким) до 1648 р. Коли стало зрозумілим, що військовими засобами Україну не повернеш, а дипломатичні потуги традиційно є досить довготривалими, польська верхівка запланувала ряд спеціальних операцій, що були направлені на дискредитацію керівних діячів та розкол української еліти.

Ще навесні 1654 р. на розгляді в сенаті Речі Посполитої знаходилися проекти відторгнення гетьманату від московського протекторату. Їхні положення були наступними: 1) домогтися розколу старшини, обіцяючи їй відновлення дії Зборівського трактату; 2) проголосити нового гетьмана на противагу Б. Хмельницькому й надавати йому всіляку підтримку, задля провокування українського населення на громадянську війну². Влітку 1657 р. ряд провідних польських діячів (серед яких С. Потоцький, Є. Любомирський, С. Чарнецький, Я. Сапєга) домовилися між собою повернути українські землі шляхом розпалювання сварок між старшиною й рядовим козацтвом та постійного вказування Москві на начебто «зрадницькі» дії українського уряду³. Якби такі заходи не мали результату, то планувалося позбавити життя (шляхом отруєння) найголовніших козацьких провідників.

З огляду на впровадження окремих положень даних проектів, «козацький колабораціонізм» став проявлятися ще за володарювання Б. Хмельницького, коли окремі представники української еліти йшли на співпрацю із зовнішнім ворогом козацької держави. Такі випадки траплялися й за гетьманування І. Виговського. Окрім того, вже починаючи з 1659 р. панівні кола Речі Посполитої проводять цілеспрямовану діяльність щодо обрання на гетьманську посаду вигідної для них особи. Таким було переобрання на Корсунській раді в листопаді 1660 р. Ю. Хмельницького. Незважаючи на невдоволення значної частини старшини положеннями Слободищенського трактату, королівський представник С. Беневський зумів переконати козацьких провідників і «чернь» у необхідності подальшого перебування Хмельниченка на посаді гетьмана та добився голосування саме за нього⁴. Більш того, саме Беневський переконав сина Б. Хмельницького не відмовлятися від булави, і аргументуючи це тим, що більшість полковників хоче повернення Виговського, який неодмінно буде мстити сину Хмельницького. Польський урядовець також вмовив Юрія взяти собі генеральним писарем П. Тетерю, який став «людиною, яка б могла проводити польську політику»⁵.

У травні 1659 р., після від’їзду української делегації з вального сейму, що ратифікував Гадяцьку угоду, полковник Тетеря залишився у Варшаві й вступив на службу при королівському дворі Яна II Казимира. Восени наступного року він за дорученням свого патрона прибуває до України і, при безпосередній участі польського представника С. Беневського, обирається в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету здобутого у попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя...»⁶ — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: