Нові явища в розвитку історичної

Науки в Україні першої половини

XVIII ст.

VII. 1. Українська історіографія в контексті просвітництва та раціоналізму

•

VII.2. Вплив виступу І. Мазепи на автономістську орієнтацію української

історичної думки

•

VII.3. Початок антикварної і археографічної

діяльності та перші спроби документалізації

української історії

___________ Мета:

З'ясувати зародження нових ідей і явищ в україн­ській історичній думці під впливом просвітництва та раціо­налізму, розкрити посилення автономістських настроїв після виступу І. Мазепи, показати зародження антикварної та археографічної діяльності і її значення для української історії та її доку менталізацїі.

XVIII ст., зокрема його перша половина і середина, - дуже важливий період на шляху становлення української історич­ної науки. З одного боку - це гостра боротьба за збереження Гетьманщини - автономного державного утворення України у складі Московської імперії, початок його руйнування, розви­ток Слобідської України, посилення русифікації і полонізації українського народу, піднесення національно-визвольного руху на Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях. З другого боку - це остаточне виокремлення історичної науки з літературно-наукової творчості в країнах Західної Європи, потужний розвиток просвітництва, зародження раціоналізму в історіософії, що прямо або опосередковано впливало на українську історичну думку. Вона збагатилася рядом нових літописно-історичних творів, які, продовжуючи княжо-ко­зацьку літописну традицію, започаткували новий рубіж істо­ричної творчості - перші кроки щодо застосування принципів науки до осмислення історичних подій і явищ. Помітними стають спроби документалізації історичних праць. Поспіль за літописами С. Величка, Г. Граб'янки з'являються твори істориків С. Лукомського, П. Симоновського, А. Чепи, В. Руба­на, Я. Марковича та інших, виникають нові культурно-освітні центри, розгортається збирання старожитностей, джерел, зо­середжується археографічна діяльність, зростає національна та історична свідомість українців. Під впливом просвітництва, діяльності Г. Сковороди та інших просвітників започатко-

вується етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, поєднаний з автономізмом, як протестна орієнтація національного руху, розвитку історичних знань.

VII. 1. Українська історіографія в контексті ідей просвітництва та раціоналізму

Перша половина XVIII ст. пов'язана із зародженням ідеології просвітництва як синтезу ідей гуманізму та рефор­мації, прихильники якої вважали, що рушієм суспільного прогресу виступають освіта, освічені особистості. На відміну від просвітителів, просвітники виступали прихильниками освіченого абсолютизму, ідеї цінності людини, її вдосконален­ня, вивільнення науки з-під опіки теології. Осередком просвіт­ництва була Західна Європа, зокрема Франція, де з середини XVIII ст. історія стала самостійною навчальною дисципліною, була оприлюднена 30-томна історія Франції.

У Великій Британії активізувалась діяльність товариства антикварів, публікації старовини, в університетах Оксфорда і Кембриджа були відкриті кафедри нової історії, розгорнулись наукові дискурси. З просвітництвом тісно пов'язана концепція раціоналізму, за якою основою історичного розвитку є розум, а людина здатна за допомогою розуму осягнути закони природи і суспільства, встановити справедливі відносини, побудувати суспільство загального добробуту. Засобом до цього розглядав­ся прогрес науки і освіти.

Ідеї просвітництва, раціоналізму не обминули Україну. Во­ни торкнулися усіх українських земель, як тих, що були у складі Речі Посполитої, так і Гетьманщини, і Слобідської України, що були під Росією. Коли королем Польщі став Станіслав Понятовський, проблеми світської освіти і науки ви­сунулися на перший план його державницької діяльності. Лібералізм польського керівництва наштовхнувся на спротив реакційної політики Росії, Пруссії та Австрії.

Польща стала своєрідним резервуаром, через який поширю­вались в Україні прогресивні західноєвропейські просвіт­ницькі ідеї. Провідниками просвітництва були Станіслав Ста-шец, Гучо Коллонтай, історик Адам Нарушевич та ін. Чимало вихідців з України навчалися в Кракові та Варшаві, не кажучи вже про Львівський університет, заснований 1661 р. з правом викладання всіх тогочасних дисциплін та присудження вче­них ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора.

Розвитку просвітництва в Росії сприяли деякі реформи Петра І, діяльність М. Ломоносова, Д. Фонвізіна, М. Новікова та ін., а також сотні українців - вихованців Києво-Могилян-ської академії, діячів української церкви. Українська Геть­манщина продукувала і постачала високоосвічені кадри для Московщини. Ще при Петрі І майже всі єпископські кафедри в московських парафіях займали українці, а з часів Єлизавети вони призначалися канцлерами, магістрами, професорами університету, директорами шкіл тощо. Відплив інтелектуаль­них сил з України був втратою для неї, але за умов імперії для багатьох освічених українців це був чи не єдиний спосіб реалізувати свій талант.

Українське просвітництво ґрунтувалося як на власних традиціях гуманістів-просвітителів Київської Русі, так і на запозичених ідеях західноєвропейських енциклопедистів Вольтера, Дідро, Монтеск'є, Віко та ін. Національні традиції просвітництва були закладені діячами братств і Києво-Моги-лянської академії. її випускники справили помітний вплив на розвиток просвітництва в Росії в цілому. Зокрема Р. Ко-зицький (1725-1775), будучи професором університету у Петербурзі, очолив тут гурток «Зібрання», який опікувався перекладом на російську мову «Енциклопедії» Дідро, творів інших західних просвітників, виданням журналів. Плодотвор­ну просвітницьку діяльність провадив інший вихованець Київської академії і Петербурзького університету, член мало­російської колегії Яків Ковельський (1727-1793) - енциклопе­дист, філософ та цінитель старовини. Професійно займаючись математикою і фізикою, він перекладав і коментував філо­софські та історичні твори Гольберга, Верто, Шофіна та ін. Його праця «Філософські рішення», роздуми про людське пізнання, ідеї лібералізму і соціальної справедливості справляли помітний вплив на формування молодої генерації російських і українських просвітників.

Суспільний ідеал просвітники ув'язували з ідеями свободи особи, рівності, справедливості. За Я. Ковельським, суспіль­ство має сповідувати розумний егоїзм, доброчесність, орієнту­ватися на загальну вигоду. Просвітницьким рух в Україні визначали, насамперед, представники української шляхти та вищої козацької старшини. Провідники просвітництва не могли не зважати на нову фазу наростання національно-ви­звольної боротьби проти політики Польщі, Московщини, Ту­реччини, Кримського ханства. Вже в першій половині XVIII ст.

на українському Правобережжі розгорнувся гайдамацький рух, який поповнювався і очолювався вихідцями із запорозького козацтва. Згодом він переріс у велике визвольне повстання під назвою Коліївщина, для придушення якого об'єдналися польська шляхта і російський царизм. На Галичині активно діяли загони опришків. Вихід з тяжкого економічного і соціального становища, національне визволення України просвітники вбачали в піднесенні освітнього рівня населення, у відродженні національних традицій, розвитку шкільництва і науки. За таких умов на чільне місце висувалась потреба подальшого розвитку знань з історії українського народу, ук­раїнського козацтва, Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького і української державності.

Під впливом просвітництва зміню вались характер, зміст і функції історичної думки, яка переглянула акценти щодо пріоритетів дослідження, висунувши на перший план особи­стість, проблеми духовності, побуту, звичаїв.

Особливість українського просвітництва зумовлювалась тим, що ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі у XVIII ст. ще не існувало потужного середнього класу як основного носія ліберально-демократичних ідей просвітництва в Західній Європі. Тому цю функцію брала на себе освічена частина ко­зацької старшини, яка вірила в силу освіти і розум, виступала на оборону національних традицій і окремішності українсько­го народу, його культури, звичаїв, обрядів. Називаючи себе шляхетством, представники української козацької старшини у своїх маєтках створювали освітні гуртки, підтримували шкільництво при церквах, стимулювали розвиток і поширен­ня історичних знань.

У середині XVIII ст. створюється ряд проектів щодо відкриття українського університету, зокрема за наказом К. Розумовського в 1760 р. було спроектовано заснування світського університету в Батурині з історико-філологічними, юридичними, медичними та природничо-математичними ка­федрами. Обговорювались пропозиції про університети у Києві, Чернігові, Лубнах.

Однак усі ці проекти не знаходили підтримки царизму, який боявся, що ріст освіти українців посилить дух мазепин-ства і сепаратистські настрої Гетьманщини. Як живий струмок історичної пам'яті українців, розвивалася усна історична творчість, самобутня пісенна і побутова культура, релігійна і світська обрядовість. Пошанування предків, знання родоводу,

виховання любові до батьків, до рідного краю супроводжува­лось нагромадженням родинних реліквій, документів, ко­лекціонуванням старовини. Інтерес до історії свого роду, свого села, краю переростав у зацікавленість історією всього народу, України в цілому, її минулого і сучасності.

З високими ідеалами просвітництва співзвучні ідеї бароко як стилю не тільки мистецтва, але й мислення та поведінки людей перехідної епохи, епохи наукових відкриттів. Його за­родження в Україні пов'язане з добою І. Мазепи, з утверджен­ням національно-гуманістичних цінностей. Провідною рисою українського бароко стало звертання до національних тра­дицій не тільки в літературі, мистецтві, архітектурі, але й у суспільній свідомості, в історичній думці. Осередком барокової культури, барокового філософського та історичного мислення була Києво-Могилянська академія, яка, на жаль, потрапивши під контроль царської влади, дедалі більше русифікувалася і відповідно впливала на українське суспільство. Тим не менше гуманістичні, просвітницькі ідеї, що продукувались в Ака­демії, і самі носії цих ідей відігравали домінуючу роль у суспільному житті України.

З просвітництвом пов'язане зародження нових історико-філософських течій, зокрема раціоналізму, який досягнув помітного розвитку в середині XVIII ст. Прихильники цієї течії вважали розум основою будь-якого пізнання, в т. ч. й історичного. Для козацько-старшинських літописів, ряду інших історичних творів характерним стало возвеличування провідників національно-визвольного руху, українських геть­манів, полководців як людей освічених і наділених великою мудрістю. Елементи такого трактування історії простежува­лись і в давньоукраїнських літописах княжої доби.

Феномен барокового мислення українського просвітництва, його гуманістичної сутності найбільш яскраво відтворює просвітницька діяльність і творча спадщина Григорія Сковоро­ди (1722-1794) - вихованця Київської академії, видатного філософа, талановитого поета і перекладача. Українська історіографія завдячує Г. Сковороді за возвеличування лю­дини, за аргументацію її здатності пізнати світ, його минуле і сучасне, за переклади творів Цицерона, Плутарха, Горація, Овідія та ін. Філософія для Г. Сковороди - це любов до муд­рості, яка скеровує людину до тієї мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам. Якщо суспільство не створює людям умов для виявлення і розвитку їхніх природних

здібностей, для опанування мудрістю, то воно є нерозумним і спотвореним. Як просвітник філософ вважав, що ідеальним може бути тільки таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію творчих здібностей, насамперед шляхом освіти і самопізнання. Найвищою і пріоритетною (за словами Г. Сково­роди, «верховною» наукою) він вважав науку про людину. У цій науці відводилось важливе місце і знанням з історії людства, людських цивілізацій, суспільного устрою. Історія - шлях до мудрості. Філософ оспівує образ римської богині мудрості Мінерви, визнає універсальність людського розуму. Вся його система поглядів, ґрунтуючись на теорії «трьох світів» та «двох натур», проникнута раціоналістичними засадами, ідеєю всесвітнього розуму, вбачала в ньому духовне підґрунтя науки і освіти, рушія людського життя. Людина може пізнати всесвітній розум, на його думку, тільки на шляху опанування Біблії як носія закону Божого, що є категорією вічності. Всі людські перекази, в т. ч. й історичні, є лише «тінь» відобра­ження закону Божого, тобто «Премудрості». Головне філо­софське питання, яке він осмислював, це не тільки відношення Буття і Свідомості, але й проблема походження людини, її сутності, шляху до щастя. Орієнтація на філософію «серця», яке розглядалося джерелом добра, життя, істини і свободи, вирізняло погляди Г. Сковороди від багатьох його сучасників. У творах філософа прославляються високі морально-етичні ідеали, зокрема «отець вольності» Б. Хмельницький, розкрит вається значення історії для формування духовності особи.

Філософські погляди Г. Сковороди справляли помітний вплив на суспільну свідомість, на розвиток української істо­ричної думки, оскільки він творив і навчав українців, був не­розривно зв'язаний з Україною та її історією, залишився взірцем служіння своєму народові. З іменем Г. Сковороди та його послідовників співвідноситься етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, що ґрунту­вався на усвідомленні передовою верствою українського суспільства необхідності автономного розвитку України, її відлучення від Польщі та Росії як неодмінної умови збережен­ня національної самобутності українців. У такому руслі про­дуктивним міг бути і розвиток української національної історіографії.

Окремо слід зупинитися на історичних поглядах Георгія (Григорія) Кониського (1717-1795) - теж вихованця, ви­кладача і ректора Київської академії (1751), активного

просвітницького діяча, автора низки церковних, філософ­ських, історичних і літературних творів. На його лекціях і творах помітно позначились тогочасні західноєвропейські філософські вчення гуманістичного і просвітницького спряму­вання. Універсальним проявом історичного процесу він вва­жав рух, перпіорушієм якого є Бог. Важливу роль в осмисленні історії вчений відводив філософії, значенню людини як творчо­му началу пізнання.

У своїх історичних працях «Записка... о том, что в России до конца XVI века не бьіло унии с Римской церковью» (1747), «Рга^а і луоіпозсі оЬукга1;е1о\¥ Когопу Роізкіеу і \у кз. Іл£е\лг-зкіе£о» (1776) та інших виступав за повернення уніатів до пра­вослав'я, обстоював національні і релігійні права українців та білорусів, що проживали у складі Речі Посполитої, засуджу­вав суспільні вади. З іменем Г. Кониського деякі дослідники пов'язують написання «Історії русів», однак це науково не підтверджено.

Активну просвітницьку діяльність провадив учень Г. Ко­ниського Василь Рубан (1742-1795) - вихованець Київської академії та Московського університету, історик, перекладач, поет, видавець журналу в Петербурзі «Ни то, ни се», збірника «Старовина та новина». Він видав подорожні записки В. Гри-горовича-Барського - українського мандрівника і письменни­ка про Угорщину, Австрію, Грецію, Італію та інші країни. За участю вихованця Київської академії, особистого секретаря Катерини II О. Безбородька опублікував «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1777), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777). До їх розгляду ще повернемось, однак без цих відомостей про В. Рубана була б збіднена загальна картина українського просвітництва.

З просвітницькою діяльністю пов'язано чимало українсько-козацьких родин. Прикладом тут можуть бути Полетики: Андрій Павлович, Григорій та Іван Андрійовичі, Григорій Іванович, Василь Григорович та ін. Ряд істориків (О. Лазарев­ський, І. Борщак) серед можливих авторів «Історії русів» на­зивають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Григорій Андрійович після закінчення Київської академії пра­цював перекладачем у Петербурзькій академії наук, головним інспектором шляхетського корпусу, був депутатом комісії зі складання «Нового уложения». Він активно обстоював авто­номний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничих

праць, зокрема «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена бьіла и о образе ее управлення» та ін. Г. Полетика укладач унікального словника: «Словарь на шести язьїках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).

Ці та інші приклади переконливо засвідчують, що в умовах імперської політики Росії та Речі Посполитої чимало освічених українців були приречені служити інтересам інших держав, але їх просвітницька діяльність опосередковано мала важливе значення і для української справи, і для національної історич­ної думки.

Отже, українська історична думка першої половини і сере­дини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського циві-лізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітницт­ва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.

VII.2. Вплив виступу І. Мазепи

на автономістську орієнтацію української

історичної думки

Прагнення І. Мазепи об'єднати всі українські землі в соборний державний організм, визволити Правобережжя від польського панування, стримати російську експансію, побуду­вати державу західноєвропейського зразка, наростання проти-московських настроїв у козацькому середовищі викликало роздратування і невдоволення Петра І. Дізнавшись про ук­раїнсько-шведський союз, Петро І видав універсал до україн­ського народу, в якому І. Мазепа проголошувався зрадником і звинувачувався у спробах віддати Україну в польську неволю і нав'язати українцям католицьку віру. Після проголошення анафеми І. Мазепі, нещадного знищення Батурина, драматич­ної Полтавської битви в суспільній свідомості не тільки не затухли, а ще більше розгорілися як автономістські, антимос-ковські, так і антипольські настрої. Ці настрої знайшли свій відбиток і в суспільно-політичній та історичній думці.

Передова козацька верства негативно реагувала на запро­вадження Малоросійської колегії, що було відвертим кроком

до ліквідації Гетьманщини, на масові репресії російських військ, на обмеження у вживанні української мови, у виданні книг, особливо після 1721 р., коли Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати україно­мовні книги, коли з Києва за кордон було вислано студентів Києво-Могилянської академії - уродженців українських зе­мель. Обурення викликали дії Малоросійської колегії (1722) як органу петровської колоніальної адміністрації на Лівобе­режжі України, що мав замінити її гетьманський устрій. Попри зовнішню лояльність української козацької еліти до владних структур Російської імперії, українську історію вона не ототожнювала з російською, а сприймала як автономну час­тину, як окрему гілку. Твори козацької історіографії, що дійшли до нас, були написані староукраїнською мовою, набли­женою до церковнослов'янської, а при їх виданні у XIX ст. вони русифікувалися. За змістом, за ідейною спрямованістю козацьке історичне писання утверджувало національно-ви­звольні ідеї, автономістські погляди, зверталося до героїчних сторінок української минувшини, насамперед до доби Хмель­ниччини і Визвольної війни, намагалося ув'язати козацько-гетьманську добу з княжими часами.

У тій чи іншій формі автономістські погляди сповідують літописні твори, насамперед Григорія Граб'янки (друга полови­на XVII ст. - 1738) - українського козацького історика, гадяць-кого полкового судді, борця за скасування Малоросійської колегії і відновлення влади гетьмана, одного з авторів Коло-мацьких чолобитних статей, за які разом з П. Полуботком був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Загинув від ран у крим­ському поході козаків під час російської війни 1735-1739 рр. Його основний твір «Действия презельной брани Богдана Хмель-ницкого»¹, названий Археографічною комісією «Літопис

¹ Одним з перших дослідників «Літопису Г. Граб'янки» був М. Мак­симович (1854). У 1992 р. у перекладі В. Шевчука опублікований «Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки», повна назва якого така: «Перебіг презельної і від початку поляків щонайкри-вавішої битви Богдана Хмельницького гетьмана запорізького, що то­чилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Граб'янки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».

Г. Граб'янки», висвітлює українську минувшину від давніх часів до початку XVIII ст., судячи із назви, був завершений 1710 р., тобто тоді, коли антимазепинська істерія Петра І на­брала свого апогею.

Літературно-художнє осмислення конкретних історичних подій і фактів здійснено під впливом національного героїчного епосу, в дусі українського бароко, ідей романтизму, характер­ного для доби І. Мазепи, що зумовило деяку ідеалізацію та героїзацію історичних постатей. Тексту літопису як епіграф до історії козацької доби України передують два вірші: «По­хвала віршами Хмельницькому от народа Малоросійського» та «Вірш на герб Малоросійський». За авторським задумом вони мали бути проілюстровані портретом гетьмана та гербом Вій­ська Запорозького (козак з мушкетом).

Твір проникнутий ідеєю раціоналізму, починаючи від возве­личування таланту і мудрості Б. Хмельницького і завершуючи висвітленням усіх історичних подій, рушійною силою яких виступає людський розум, здібності, доля. Автор вдається до стилю бароко, аби подати образ гетьмана, гіперболізує та іде­алізує його риси, звертається до народної творчості, легенд, переказів, створених власноруч промов і діалогів. І хоч події доведені лише до 1708 р., тобто до виступу І. Мазепи, твір проникнутий симпатіями до борців за українську автономію і незалежність, до їхніх військових подвигів.

Науковості літопису надає його джерельна база, представле­на офіційними актами, документами гетьманської канцелярії, записами свідків подій, творами польських істориків М. Кро-мера, А. Бєльського, А. Гваньїні, німецьких - С. Пуфендор-фа, Й. Гібнера. Автор залучив відомості, які фігурують у ко­зацьких щоденниках, «Літописі Самовидця», «Кройніці» Ф. Са-фоновича, а також народні легенди, оповідання, думи, пісні, прислів'я. Він підкреслює, що пише історію не на розміркову­ваннях, а на основі вірогідного матеріалу і фактів.

Головне місце у творі займають події Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького і постать самого гетьмана, якого він подав як взірець справжнього народного ватажка, борця за волю України. Ще у вступі Г. Граб'янка поставив за мету пока­зати самобутність українського народу в колі інших рівних на­родів, описаних у книгах римських, польських, німецьких істориків, його боротьбу за свою землю і волю.

Мазепинський дух присутній у тих частинах літопису, де автор викладає позицію козацької старшини щодо дотримання царським урядом статей Б. Хмельницького, за збереження

гетьманського устрою, за відновлення цілісності України. Твір окреслює географічні межі проживання українців як єдиного народу, що з давніх часів заселяє територію від Дністра до верхів'їв Десни і від Чорного моря до верхів'їв Дніпра.

Варто звернути увагу і на роздуми Г. Граб'янки щодо ролі історичних знань, особливо в освітньому розвитку людей. Він застерігав від забуття героїки козацького українського народу, яка за своїм значенням нічим не менша від історії давнього Єгипту, розгрому монголо-татарських орд, минувшини інших народів. Зазначимо, що оцінка наступників Б. Хмельницького проводиться з позиції українського автономізму та лояльності, ідеалізується, зокрема, образ Я. Сомка як відважного і сміли­вого воїна, вірного слуги царської величності та виконавця йо­го волі. Натомість гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, І. Брюховецький, П. Дорошенко подаються стримано або й не­гативно, як такі, що приховували свою ворожість до царя.

Якщо врахувати, що «Літопис Г. Граб'янки» появився в умовах розпалу боротьби царизму з «мазепинством», коли ук­раїнське суспільство гостро потребувало моральної підтримки і опори на героїчне минуле, то можна без перебільшення сказа­ти, що він виконав свою роль, утверджуючи почуття нескоре­ності, гідності, національної гордості. З його сторінок Україна поставала як самобутній державний організм зі своєю славною і багатою історією. На цьому історичному тлі незаангажований читач міг виправдати виступ І. Мазепи як борця за збереження прав і вольностей Гетьманщини, відновлення цілісності та державної незалежності України. Про велику популярність і розповсюдженість літопису свідчить те, що його текст, за підрахунками дослідників, відомий більше як у 50 списках. Кожна освічена старшинська родина вважала за честь мати в домашній бібліотеці рукописну книгу Григорія Граб'янки..

Логічним продовженням традицій княжого і козацького" літописання став «Літопис Самійла Велична» (1670-1728) -перше системне висвітлення історії української козацької держави, максимально наближене до наукового розуміння історичного процесу¹. Його автор з козацького роду на Полтав-

¹ Найвірогідніше твір був написаний у 20-х рр. XVIII ст. і вперше ви­даний у 4-х т. Київською археографічною комісією у 1848-1864 рр. під назвою «Летопись собитий в юго-западной России в XVII в.». Ве­ликий інтерес до «Літопису» виявляв Т. Шевченко. Найповніше дво­томне видання твору здійснено у 1991 р. за редакцією В. Шевчука.

щині, вчився у Києво-Могилянській академії, займав важливу посаду в Генеральній військовій канцелярії при І. Мазепі, учи­телював, збирав старожитності. Вивчивши документальні джерела, праці українських і зарубіжних літописців, С. Ве-личко створив працю¹, яка складається з 4 частин: перша присвячена козацькій війні Б. Хмельницького з поляками 1648-1659 рр., окремі епізоди охоплюють період до 1720 р.; друга і третя частини побудовані на канцелярських документах і матеріалах подій 1660-1686 та 1687-1700 рр. і висвітлюють життя Гетьманщини і Правобережжя цих років, хоча подаються окремі відомості і про події 1720-1723 рр. У четвертій частині, як додатки, вміщені безпосередньо документи або витяги з них.

Праця С. Велична не є літописом у його традиційному зна­ченні. Це - радше хроніка, публіцистичний нарис і збірка документальних матеріалів (універсали, угоди, листи тощо). Оглядаючи використані джерела, С. Велично, згадавши відомі йому твори німецького історика С. Пуфендорфа, польського історика С. Твардовського, козацького літописця С. Зорки, реальність імені якого не доведена, на перше місце ставить документи і матеріали Гетьманської канцелярії і власні спо­стереження. Зазначимо, що в ряді випадків автор сам творив документи, видаючи їх за автентичні. У рукописі були порт­ретні зображення гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка, М. Ханенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича і І. Мазепи. її автор висту­пає як істинний син України, як щирий патріот української козацької держави, великий прихильник державницького чи­ну Б. Хмельницького та інших гетьманів.

Свої погляди на історію він виклав у передмові до читача, підкресливши винятково важливе науково-пізнавальне зна-

¹ Літопис мав таку повну назву: «Сказання про війну козацьку з по­ляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорізьких, вісім літ точилася. А близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при все­сильній Божій помочі, козаками і татарами з тяжкого людського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який писав ту війну віршами у своїй книзі, «Війна домова» названій. Нині ж коротко, стилем істо­ричним і наріччям малоросійським, справлено й написано старання­ми Самуїла Величка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жулах, повіту Полтавського, року 1720».

чення історичних знань, їх корисність для кожної людини. Книжне знання минулого автор порівнює з медикаментами, з ліками, які духовно допомагають у скрутні хвилини. С. Велич-ко подав один з перших зразків критичного ставлення до дже­рел, продемонстрував уміння доводити вірогідність і прав­дивість свідчень, хоча й не уникнув ряду недостовірностей.

Найбільший приріст нових знань С. Велично дав у царині історії Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. До пріоритетних заслуг гетьмана віднесено звільнення ук­раїнського народу від польського ярма та перехід під руку російського царя. Автор не тільки ділиться особистими вра­женнями від руйнівного становища міст та сіл на Правобе­режжі, яке він побачив під час походу козацького війська на допомогу полякам проти шведів, але прагне знайти відповідь на питання, як могло так статися, що Україна перетворилася в пустку, які причини спустошення рідної землі. Відповіді на ці питання літописець шукав у свідченнях учасників подій, у роздумах попередніх дослідників. Водночас він виступає як український патріот, як оптиміст, що цілком відповідало баро­ковому стилю описування подій та їх пояснення.

Синтезуючи відомості про «Літопис С. Величка», варто на­голосити ще на двох його аспектах, що мають пряме відношен­ня до збагачення української історичної думки. По-перше, це цілісне трактування самих понять «Україна» та «український народ». Україну він розглядає як територію по обох боках Дніпра, заселену одним народом. До нього застосовуються як синоніми такі назви: найчастіше - український, рідше - мало­російський, а інколи козацький. Українцями називає автор і населення князівства Руського (Львів, Галич та ін.), і Волині, звертаючи увагу на деякі етнографічні особливості цього краю. По-друге, українська історія постає у С. Величка в контексті європейської історії, у тісному зв'язку з подіями у Польщі, Угорщині, Молдові, Туреччині, Росії, Криму, деяких інших країнах. Намагання літописця поставити український народ у рівень з іншими народами, ув'язати з їх історією всеціло відповідало ідеї, яку сповідував І. Мазепа і яку успадкувала значна частина козацької старшини.

Ріст освітнього і культурного рівня козацько-старшинської верстви і української шляхти супроводжувався підвищенням інтересу до історії, об'єктивно диктував потребу в переході від козацького літописання до узагальнюючих історичних творів. Саме цим можна пояснити появу в середині та другій половині

XVIII ст. низки компілятивних праць з метою створення пов­ної історії України. Серед них варте уваги «Коротке описання Малоросії», що було видрукуване в 1878 р. як додаток до «Літопису Самовидця». Твір написаний у стилі козацького літописання в середині 30-х рр. XVIII ст. і охоплював події з княжих часів до 1734 р. Якщо домонгольський період Русі, за­хоплення її Ордою, а згодом Польщею і Литвою подано схема­тично, то оповідання про козацьку Україну, Визвольну війну українського народу, виклад подій на рубежі XVII-XVIII ст. носить докладний характер. По суті, це була стисла, система­тизована історія України, в якій за хронологією висвітлюва­лись події з X до XVIII ст. Автор описання не встановлений, але цілком очевидною є його приналежність до тієї частини козацької старшини, яка схвально ставилась до переходу Ук­раїни під руку Москви. Він бачив своє завдання в тому, аби по­казати, як гетьман Б. Хмельницький після вигнання поляків привів «під високодержавну руку государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всеросійського». Іншими словами, поява цього і подібних до нього творів пе­реслідувала двояку мету: доводити тяглість української історії від княжої доби і формувати водночас суспільну думку про її спільність з російською історією.

Дослідники «Короткого описання Малоросії» дійшли вис­новку, що його автор, на відміну від Г. Граб'янки і С. Величка, не розшукував і не досліджував джерела, а скомпілював свій твір на основі готових свідчень, запозичених у попередників. Простота і доступність викладу матеріалу надали цьому твору досить широкої популярності, а його текст використовували автори наступних праць з історії України, в т. ч. й зарубіжні.

Серед інших творів літописного характеру цієї доби можна назвати «Чернігівський літопис», що нагадує хроніку подій з 1587 до 1725 р., а також «Летописец, или Описание краткое, знайтнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом бьіл козацким». Цей «Літописець» свого часу ґрунтовно досліджував, готуючи його до друку, В. Антонович. Він довів, що автором твору міг бути Яків Лизогуб (1675-1749) - вихованець Києво-Могилянської академії, генеральний бун­чужний, якого, за наказом Петра І, було ув'язнено у Петро-павлівській фортеці, а після смерті імператора він став наказ­ним гетьманом. З другої половини XIX ст. цей твір фігурує в історіографії як «Літопис Лизогуба». В його основу покладено

різні козацькі хроніки, але в першу чергу «Літопис Самовидця», а також фамільні записи родини Лизогубів. Відомо, що ця ро­дина була на боці І. Мазепи, х

123Следующая ⇒

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

---

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: