Роздробленість Київської Русі

Доба роздробленості – період в історії Київської Русі 12–13 ст., за якого країною керувало об’єднання найсильніших князів

Федерація – форма державного устрою, союзна держава, що складається з кількох державних утворень за якими зберігається певна незалежність.

Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них такі: велику територію держави й етнічну неоднорідність населення; князівські усобиці; відсутність сталого порядку престолонаслідування; напади степових кочовиків; занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Основною ж причиною більшість дослідників уважає розвиток великого землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені в сильній владі великого князя київського. Володарі удільних князівств проводили власну внутрішню політику на свій розсуд розв'язували, питання війни-та. миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств у середині 12 ст. було біля 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

Порівняння меж удільних земель з територіями слов’янських племен, наштовхує вчених на думку, що велике значення у роздробленості мав етнічний фактор. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання українців, білорусів і росіян пожвавилися, тільки-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь); Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (сучасні російські терени).

І все ж, попри незворотність розпаду і зростання самостійності земель-князівств, Київська Русь до середини 13 ст. була єдиною державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою.

Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств.

Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми, здебільшого пов'язані з організацією спільних походів проти половців.

Кожен удільний князь, тільки-но здобував київський стіл, намагався скористатись своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення центральної державності.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найвпливовіших князів однієї династії Рюриковичів.

Процес «приватизації» колективної спадщини Рюриковичів після смерти Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно. До середини XII ст. на обширах Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких практично жило самостійним політичним життям, визнаючи «старійшинство» київського князя лише номінально. На початку XIII ст. поняття «старійшинства» взагалі щезає зі сторінок літописів, що опосередковано підтверджує занепад політичного інституту зверхности київського престолу над удільними князями. Парадоксом, однак, було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея загальнородового володіння й братерства Рюриковичів. Завдяки цьому тогочасна еліта не сприймала так звану «феодальну роздробленість» (як називають події ХІІ-ХІІІ ст. в історіографії) як остаточний розпад Київської держави. Русь, фактично перетворена на конґломерат окремих політичних організмів, в уяві книжників та їхніх «учнів» - князів і надалі сприймалася як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе «одного діда онуками». Особлива роль у цьому надавалася Києву - «яко то єсть старійший город в землі у всій».

Ці уявлення, зіперті не на реальне життя, а на віртуальні догмати, примушували навіть правителів окраїнних земель знову й знову звертати очі до Києва, претендуючи на жаданий «золотий стіл» і простуючи до нього силою - через віроломство, братовбивство, спустошення «преділів братніх» та нищівні взаємні війни, які практично безперервно потрясали Руссю - у 1068-1069,1078-1079,1094-1097, 1116-1119, 1132-1139, 1146-1157, 1169-1174, 1199, 1202-1203, 1211, 1234 роках. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 р. володарі мінялись 47 разів, назагал же тут пра

вило 24 князя, причому 35 княжінь тривало менш як рік. Тобто Київ залишався об'єктом політичних амбіцій аж до монгольського нападу, а криваві зусилля княжих кланів зосереджувалися на захопленні київського престолу - ефемерного символу єдності.

До середини XII ст. київські правителі ще намагалися втримувати політичний контроль над усіма землями Русі, зокрема - в періоди княжінь таких авторитетних князів, як Володимир Мономах (1113-1125) та його син Мстислав Великий (1125-1132). Однак із часом стара ідея колективного володарювання Рюриковичів звужується до території київського уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто «Руську землю» в стислому значенні - Київщину та Переяславщину. Відтак сфера юрисдикції київського князя охоплювала Київську землю та підконтрольні київському столові Турівське й Переяславське князівства, де князь міг наділяти «причастям» членів власних угруповань. Оскільки ж на «причастя» (частку) в київському володарюванні претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським столом, роздавав у «Руській землі» волості своїм прибічникам. Але й останнє не проходило мирно, бо кожний із дужчих Рюриковичів уважав, що має більшу, ніж «братія», причетність до землі «отців і дідів».

Зі зміцненням удільних князівств, фактично незалежних від Києва, їх правителі вже з першої половини - середини XII ст. почали самі здійснювали роздачу волостей у межах власної юрисдикції на тих самих засадах, як досі це робив київський князь. Саме ці переміни й заклали реальний механізм поступового витворєння кількох цілком самостійних реґіональних політичних утворень - як-от Володимиро-Суздальське, Новгородське, Смоленське, Полоцьке чи Галицько-Волинське князівства. Акцією, котра стала свого роду підсумком "київської" доби в руській історії, вважається похід на Київ володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 р. коли силами його коаліції місто було здобуте й сплюндроване. Як оповідає літопис:

"І грабували вони два дні увесь город -Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали..."

Дослідники, щоправда, зі скепсисом ставляться до надто емоційного опису літописцем-киянином масштабів спустошень, бо Київ грабували та палили й інші князі, здобуваючи «золотий стіл». Одначе промовистим є сам характер акції Андрія Боголюбськго: заради зміцнення власного авторитету він уже не утверджувався в Київ, а сплюндрував його.

Починаючи від середини другої половини XII ст. засади розподілу виглядали вже більш-менш усталеними. За правнуками старшого з Ярославових синів, Ізяслава, утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську й Пінську половини. За нащадками другого Ярославового сина, Святослава, закріпилося Чернігівське князівство (від Святославового сина Олега ця гілка стала називати себе Олеговичами).

Нащадки третього з Ярославових синів, Всеволода, названі за іменем київського князя 1113-1125 рр. Володимира Мономаха Мономаховичами, започаткували два потужні родові коліна - Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого (1157) стали правителями Володимиро-Суздальського князівства історичного ядра майбутньої російської держави (останнім представником цього роду був син Івана Грізного цар Федір Іванович, який помер 1598 р.). Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків та правнуків київського князя 1125-1132 рр. Мстислава Великого, започаткувала аж три гілки. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів, що вигасла у 1320-х рр. (з неї ж виводили себе пізніші волинські княжі роди Острозьких та Заславських, схоже - не безсумнівно). Молодшій гілці Мономаховичів Мстиславичів, смоленській, аж до 1404 р., тобто до переходу під протекторат великого князя литовського, належало Смоленське князівство. Врешті, наприкінці ХІІІ ст. від смоленської гілки відщепилася гілка ярославських князів, котрі визнали зверхність великого московського князя аж наприкінці XV ст.

v Київ ХІІ – ХІІІ ст. залишався одним з найбільших європейських міст (приблизно 50 тис. осіб);

v Значні території, вигідне розміщення, розвинене господарство;

v Не був спадковою вотчиною якогось князівського роду;

v Поступове зростання політичного авторитету.

v За заповітом Ярослава Мудрого князівство успадкував Святослав, його сини заснували династії чернігівських князів: Олег – Олеговичів (Ольговичів), Давид - Давидовичів

v Розпалось на менші уділи, найважливіше серед них Новгород-Сіверське (утворене у наслідок Любецького з’їзду), похід проти половців його князя 1185 р. став основою для поеми «Слово о полку Ігоревім» (1187)

v Місто Чернігів поступалось у розмірах лише Києву

v У 12 ст. у Чернігові було збудовано Борисоглібський собор, Михайлівську, Благовіщенську, П’ятницьку, Успенську церкви.

v Географічне розташування Переяславського князівства визначало життя переяславців, адже їхня земля служила щитом, для Києва й решти руських територій. Це князівство на сході і півдні межувало з Половецькими степами. Через те жителі князівства повинні були боронитися від частих нападів кочівників. З цією метою вздовж кордонів населення будувало земляні вали і укріплені фортеці. Князі Переяславського князівства брали активну участь у походах проти половців.

v Переяславське князівство загалом не мало політичної незалежності й майже цілковито залежало від Києва.

v Виділилось воно у 1054 р. як спадщина сина Ярослава Мудрого Всеволода.

v Піднесення Переяславського князівства за часів роздробленості пов'язують, зокрема,

v з князем Володимиром Глібовичем. У розповіді про смерть цього князя під 1187 р. літописець ужив назву «Україна», Це - найдавніша згадка топоніма «Україна» в писемних джерелах.

v Після монголо-татарської навали Переяславське князівство перестало існувати.

Відносини з кочовими племенами, що з давніх давен проживали у південній частині України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі, київським князям довелося вести боротьбу з хозарами — напівкочовими тюркомовними племенами, які прийшли в Східну Європи після гуннської навали (IV ст.) і проіснували до ХІ_ст. У середи VII в низинах Дону й Волги та на Північному Кавказі вони утворили свою державу — Хозарський каганаг. Найбільшої могутності вона досягла у VIII ст. Хозари підкорили багато слов'янських племен - полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. У процесі формування Київської Русі ці племена були поступово звільнені.

За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд із язічниками в одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та юдеї (до каганату мігрувало чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків із боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю – Ітилі, і це відіграло вирішальну роль, коли потреби централізації підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою. На початку IX ст. нею було оголошено юдаїзм, офіційно запроваджений при кагані Обадії Однак цей крок виявися фатальним для майбутнього Хозарії. Прийнявши юдаїзм, каган і столична ітильська знать протиставилися решті верхівки, що мешкала по далеких кочів'ях, і невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об'єдналися з мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти. Останнього удару Хозарії завдали київські князі, хоча перші походи русів на Каспій датуються ще 860-880-ми роками. Однак перепідкорення місцевих данників Києву стало наслідком повторних нападів руських княжих дружин на каспійське узбережжя в 909, 910, 913, 943 рр., а в 965 р. князь Святослав зруйнував столицю каганату Ітиль. У 60-х рр. X ст. внаслідок війні із русичами і тюрками Хозарський каганат припинив своє існування

Ймовірно, племена тюркізованих іранців, що на середину Х ст. охоплювали простір від Дунаю до Дону

Перша згадка в «Повісті минулих літ» 915 р. «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю». Упродовж 915–1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017, 1036 рр. печеніги підступали до Києва. У 972 р. хан Куря розбив Святослава, вбивши князя.

Для протистояння кочовиками київські князі почали будувати укріплення: написи, які не могла здолати кіннота, а також перешкоджали переганяти худобу.

Київські вали з часом отримали назву Змійових. Згідно з леґендою, ковалі-святі Кузьма й Дем'ян приборкали величезного змія, що пожирав місцевий люд, запрягли чудовисько в плуг і примусили його проорати межу, за яку той не мав переступати; ґрунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив насипи, що кількома півкружжями тягнуться довкола Києва. Насправді ж, ясно, обійшлося без змія. Досліджуючи збережені фрагменти валів, фахівці датують їх кінцем X – XII ст, а саму появу пов'язують із потребами захисту порубіжжя від печенігів та згодом – від половців. Початки цих масштабних розбудов літопис датує 988 р.: «І сказав Володимир: «Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва», і став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з вятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами.»

Зберігалось приблизно 950 км. Змійових валів. Розпочате за Володимира облаштування захисної лінії продовжували його наступники. Як показує багаторічне вивчення валів та прив'язаних до них городищ, що його підсумував Михайло Кучера, вали звично насипали вздовж річок або на їх перетині й оточували внутрішніми та зовнішніми ровами, що витворювало кілька ступеневу лінію перешкод для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки до 3–3,5 м, споруджену з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею. Поблизу засипаних землею. По населених пунктів і в місцях вірогідного прориву на валах влаштовували заборола з бійницями або споруджували невеликі дерев'яні фортеці.

Варто, втім, зауважити, що понад столітнє сусідство русичів із печенігами не зводилося до самої лиш конфронтації. Наприклад, у 943–944.рр. князь Ігор, йдучи походом на Візантію, вів із собою печенізький загін, а в самому Києві в другій половині X ст. вже мешкали вихідці з Печенігії.

Останню битву русичів із печенігами літопис пов'язує з іменем Ярослава Мудрого, датуючи 1036 роком. Печеніги нібито прорвалися «без числа» на Русь і взяли в облогу Київ. Князь, котрий на той час перебував у Новгороді, «зібравши воїв многих, варягів і словен», чимдуж поспішив додому:

«І зступилися вони на місці, де ото нині Святая Софія, митрополія руська, бо тоді [це] було поле поза городом. І сталася січа люта і ледве одолів під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки, і не знали вони, куди втікати, і ті втікаючи тонули в [ріці] Ситомлі, а інші - в інших ріках. І так погинули вони, а решта їх [десь] розбіглась».

Половці – ре тюрські племена кипчаків, інакше – куманів. Вийшли у ІХ ст. з території Киргизії та Казахстану, витіснили печенігів у ХІ ст. і стали проживати у причорноморських степах.

У 1055 р. вперше з’явились на кордоні Київської Русі. Перший удар половців на Русь припадає на 1061 р., коли вони вступили в Переяславську землю й завдали поразки князеві Всеволоду Ярославичу; у1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р. Альті. В цілому ж до початку XIII ст. степовики здійснили 46 великих походів на Русь, причому 19 із них припало на Переяславщину, 16 - на Київську землю, 7 – на Чернігово-Сіверщину і 4 - на Рязань та її околиці.

Від цього часу Південь України згадується в літописах як половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора «Слова о полку Ігоревім», «землею незнаною», яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні та Волги на сході.

У 70-х рр. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейн Сіверського дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Навесні наступного року Ігор із допомогою половця Ондура втік із полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.

З іншого боку, територіальна близькість половецького світу, торговельні контакти, а особливо – регулярні шлюби, якими скріплювалися перемирні угоди між князями та ханами, поступово пом'якшували гостроту протистояння, не раз перетворюючи взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад можна взяти честолюбний похід 1185 р. «у Половецьке поле» новгород-сіверського князя: адже мати, і бабуся Ігоря були, ймовірно,- половчанками, а свого сина Володимира він (уже після походу) із донькою хана Кончака, проти якого бився. За такого інтенсивного родичання не дивно, що вже з XII ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків та родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, щоразу ближче переймаючися внутрішніми проблемами Русі. Відтак невідомо, чим у перспективі могло б обернутися це 200-літнє протистояння, яке поволі перетворювалося на партнерство, якби на східних околицях «Половецького поля» не з’явилась нова сила – монголи.

Баксак – урядовець хана Золотої Орди, який за його дорученням здійснював облік населення і збирання данини на підкорених монголами руських землях.

Золота Орда – монгольська держава, заснована ханом Батиєм на початку 40-х рр. XIII ст., у залежності від якої перебували руські князівства. До її складу входили Крим, Північний Кавказ, Кіпчацьке ханство, Волзька Булгарія, Західний Сибір.

Золотоордикське ярмо – система економічної, політичної і військової залежності від Золотої Орди, встановлена на підкорених монголами руських землях.

Ярлик – документ (грамота) який видавався підлеглим руським князям ханами Золотої Орди на велике або удільне князювання в період золотоординського панування на Русі.

Варто зауважити, про курьозність поняття "татаро-монголи". Історики ХІХ ст. вважали "татарів" представниками тих тюркських народів, що нібито брали участь у завойовницьких походах монголів. Насправді ж в європейських текстах 13 - 14 ст. у тому числі й на Русі «татарами» називали власне монголів. Це слово європейські книжники запозичили з Китаю, де «татарами» іменували всіх кочових сусідів імперії. Під враженнями монгольських погромів латинзований варіант слова "татар" починає ототожнюватися з містичним Тартаром - підземним царством, пеклом, що маркувало монголів («татар») як «пекельних людей», «виплодків диявола». Відтак термін «татаро-морголи» означає – «монголо-монголи»

Перший письмовий твір монгольською мовою «Сокровенне сказания», складений 1240 р., розпочинається з генеалогічної леґенди правлячої династії Чинґізидів, нащадків «Рябого Вовка» [Борте Чино]. Спільний тотем – вовк опосередковано підтверджує генетичну спорідненість монгольського й тюркського етносів, які в II—І тис. до н.е. формувалися на обширах Центральної Азії.

В ході тривалих воєн за вдалу, впродовж XII ст. потрясали Монгольським ханатом, перемогу здобув Темучин - у 1206 р. прибічники оголосили його "чингісханом", тобто «володарем володарів»»

Чинґісхан протягом першого двадцятиліття XIII ст. став правителем усіх кочовиків Великого Степу-від Маньчжурії до Середньої Азії. На підкорених землях, що були розділені між Чинґісхановими сподвижниками, різноплемінне кочове населення господарювало й виконувало повинності на користь свого безпосереднього хазяїна. Власники ж пожалуваних земель («улусів»), своєю чергою, мусили сплачувати данину до скарбниці кагана и посилати в його армію збройні загони визначеної чисельності.

Останнім завоювання Чингісхана стала Середня Азія. Протягом 1219 – 1221 рр. одне за одним під ударами монголів упали казково багаті, квітучі міста Хорезму - Бухара, Самарканд, Ходжент та ін. Ще одне 25-тисячне військо було послане на південне узбережжя Каспію. Перейшовши звідти в Грузію воно захопило Тбілісі й вступило із степові передгір'я Північного Кавказу, а далі рушило в бік Дону. Саме тут, понад Доном, у 1222 р. сталася перша битва монголів із половцями під проводом хана Юрія Кончаковича останні зазнали поразки. Половецьки князь Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Про подальші події руський літопис розповідає так: «І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у городі Києві, [і] нарадилися вони так: Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй»

Відтак, у квітні 1223 р. на Дніпрі, поблизу о.Хортиця, було зібрано велике половецьке на руське військо. Проте ця з'єднана армія, яка 31 травня зійшлася у бою з монголами на р. Калці (нині Кальчик, права притока Кальміюсу], зазнала повного розгрому, через неузгодженість та ворожнечу між князями. Загинуло шестеро князів, а дружинників, коли вірити літописові полягло «бес числа». Давньоруський билинний епос саме з Калкою пов'язує загибель трьох руських богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Нікитича.

Оскільки монгольський (фактично розвідувальний) рейд не передбачав подальшого наступу, їхнє військо після бити на Калці завернуло додому. Тим часом у 1227 р. помер Чинґісхан. і на період заміни володаря, що супроводжувалося внутрішніми тертями, Монголії було не до завойовницьких походів. З утвердженням влади Угедея, третього сина Чингісхана. Згідно з «ясою» (звід законів) ухвалейою на курілтаї: ще за життя Чинґісхана, імперія монголів була розподілена між його синами на кілька володінь-улусів, підпорядкованих верховному правителеві (каану).

Похід за Волгу – в Дешт-и-Кипчак.,Булгарію та Русь – доручався синові Джучі (снуку Чингісхана) Бату, або Батиєві |(як звично називають його руські джерела). Впродовж сені 1236 – весни 1237 р. Батий підкорив Волзьку Булгарію, перетворивши її столицю Великий Булгар на свою тимчасову ставку, а наприкінці 1237р. монгольське військо вступило на територію Рязанського князівства.

«І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. і не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами... І поставив Батий пороки [тарани] під город коло воріт Лядських,... і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним...»

6 грудня 1240 р. впав і Київ. Останні захисники замкнулися в Десятинній церкві й навіть пробували прокопати дідземний хід до Дніпра, однак стіни храму за досі неясних причин обвалилися, поховавши під собою людей. Із-під розграбованого Києва головні Батиєві сили, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь та Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під командуванням темника [воєводи] Бурундая перейшла межі Польщі і, завдавши поразки сандомирському та краківському князям, зруйнувала міста Люблін, Сандомир, Краків та ін., а друга, під проводом самого Батия, попрямувала через Карпати в Угорщину. Король Бела IV був розгромлений, тож кіннота Батия, не зазнавши жодної поразки і смерчем пройшовши по території нинішніх Словаччини, Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла до узбережжя Адріатичного моря, де почала штурм тутешніх міст.

Проте знайомство мешканців Адріатики з монголами на цьому, на їхнє щастя, скінчилося. У березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть каана Угедея, через Боснію, Сербію, Болгарію та причорноморські степи завернув додому, царевичі-чинґізиди мали бути присутніми на курілтаї для виборів нового володаря. Утім, Імперії монголів як єдиному цілому не судилося проіснувати набагато довше від цих подій.

Батий, вважаючи себе скривдженим у виборах, не присягнув новому каану Гуюку. Відкочувавши наприкінці 1242 - на початку І243 рр. у пониззя Волги, він фактично заснував власну державу. При онукові Батия ханові Менгу-Тимурі, котрий прийшов до влади у 1266., улус Батия став уже цілком незалежним від1 монгольських каанів. Його територія починалась у Сибіру закінчуючись аж у нижній течії Дунаю. Держава отримала назву Ак-Орда - Біла орда/Золота орда.

Уламки улусу Батия з XV ст. стали іменуватися ордами - Великою, Заволзькою. Ноґайською та ін.. Столицею Ак-Орди служило місто Сарай у нижньому Поволжі поблизу Сучасного Волгограда, вперше згадана під 1254 р; як місце розташування управлінських органів (власна ставка хана й він сам більшу частину року кочували степом). За правління Батия, що помер 1255 р. було сформовано державно-організаційні засади Золотої Орди - урядово-фіскальний апарат, систему податків. За Батиєвого брата Берке (1255-1266) коли почав розповсюджуватися іслам швидко намножилися осілі смуги, вкриті містами.

Руські князівства самостійного існування не припинили. Монгольська зверхність над ними реалізувалася через отримання данини з населення та через виставлення допоміжної військової сили - дружин князів-васалів. Ішлося також про бранців, узятих у грабіжницьких походах, що їх монголи періодично повторювали або з метою покарати «неслухняного» князя, або на підтримку котрогось із руських правителів у внутрішніх конфліктах. Уже в другій половині ХІІІ ст. окреслюються відмінності у становищі князівств.

Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:

1) руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;

2) на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується;

3) толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Найтяжчі випробування випали Володимиро-Суздальському та Рязанському князівствам, де через територіальну близькість до Орди васальна залежність набула особливо принизливих форм і тривала найдовше. Це, втім, стало додатковим поштовхом до консолідації сил, яка врешті дала змогу відновити незалежність, склавши підвалини майбутньої російської державності

Не завойовані монголами Новгород. Псков та низка князівств на теренах сучасної Білорусі почали все виразніше зближатися зі своїми литовськими сусідами, і згодом це завершиться створенням Великого князівства Литовського. А долю князівств на теренах майбутньої України - Київського, Переяславського, Чернігівського, Турівського та Галицько-Волинського - великою мірою визначили ще передмонгольські події. Виснаживши свої сили війною «за галицьку спадщину», що точилася в 1205-1245 рр., якраз напередодні нападу монголів, пограничні Київщина, Переяславщина та Чернігово-Сіверщина стали безборонною здобиччю Батия. Паралізовані, втручанням ханів у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне – однаковий темп наростання культурних порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії упродовж ХІІІ-ХІУ ст. вдосконалювалися політичні інститути, творилися перші університети… Київ та Чернігів котилися назад. Зокрема, Київ перетворився на такий собі «перехідний кубок»: у колишній столиці Русі за ярликами зодотоординських ханів «правили» князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. Морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепадало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення князівств (наприклад, на Чернігово-Сіверщині на початку XIV ст. їх уже було не менш як десять).

Із 74 міст колишньої Київської Русі 49 було розорено, 14 - вже більше не піднялися з руїн, 15 - із часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а кам'яне будівництво лише через 100 років досягло домонгольського рівня

Л. Гумільов висловив припущення, що на руських землях існувало не золотоординське ярмо, а союз Русі з Ордою, про що свідчать такі особливості:

1) руські князі використовували Золоту Орду в боротьбі за владу;

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: