Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







ВСТУПНІ ЗАВВАГИ ДО ДОЩЕЧКИ ЧИСЛО 16





Фотокопію цієї дощечки бачимо на початку цього видання. Міг би читач подумати, що вони всі збереглися в таких фотокопіях. Нажаль, маємо тільки дві такі фотографії.

Тільки дві сфотографував Ю. Міролюбов із цілої збірки, яка [49] носила первісну назву: ДОЩЕЧКИ ІЗЕНБЕКА. Історія їх відкриття, збереження і жахливого загину відома із інших видань. Ми будемо її розглядати, але вперше слід їх вивчати у їхній появі. А появилися вони у відписах, які зробив для своїх студій Ю. Міролюбов у Бельгії перед другою світовою війною, заки вони загинули наслідком воєнної ситуації у цій другій світовій війні.

Із цих двох дощечок, збережених у фотокопіях, тільки одна, а саме дощечка число 16, була відома у виданнях Міролюбова та С. Лєсного, себто проф. Парамонова. Другу із них оголосив після смерти Міролюбова інж. М. Скрипник у 6-ій частині свого збірного видання п.з. «ВЛЕС КНИГА», 1972 р.

Саме тому ці дві дощечки заслуговують на особливу увагу. Вони є єдиними зразками нашої старинної азбуки і способу писання.

Коли глянемо на нашу дощечку то завважимо перш за все незвичайну густоту букв і їх нерозривність під однією лінією над ними. Це згущення випливає, звичайно, із потреби ощадности площі до писання. Але для палеографів такий спосіб нерозривного письма не був несподіванкою. Так писалося санскритські тексти і буддійські. Дощечки були там дуже тоненькі, крихкі і вимагали переписування що двісті років, що й робили монахи по буддійських монастирях.

Постає перше питання читача, як же збереглися наші дощечки? Тут мушу відіслати їх до Лондонського Музею, де зберігаються виконання із Святині Бога Мітри, яку збудували римські легіонери у старому Лондоні, а також інші виконання із римських часів із першого століття нашої доби. І що ж виявляється? Є там листи писані на дощечках по-латині саме із того часу. Дощечки покривали воском і тоненьким рильцем – теж на виставі – писали лист. Якщо писар помилився, тоді замазував віск на дощечці кульочкою на другому кінці рильцятка і писав наново. Дощечки із м'ягкого дерева не такі тоненькі як індійські. Віск повідлітав, але місцями можна читати лист.

Наші дощечки були дещо грубші і була одна дуже важна ріжниця у техніці писання, а саме: вони теж були покриті воском, але після написання їх вмочали у фарбі, що проникала в місцях, де не було воску. Цілком так, як пишуться наші писанки.

Розуміємо, отже, що спосіб писання був досить складний і це було додатковою причиною густоти письма. А в тім це залежало і від руки писаря.

Однак, цією «нерозбивкою», або т.зв. «сплошняком» були писані манускрипти того часу. Так ще писалося «Слово про похід [50] Ігоря», що й спричинило деякі нерозуміння тексту, саме при розподілі на слова.

Але є ще важніша характеристична риса цього письма. Автор пропускає часто букви, саме там, де очевидно не можна було інакше читати. Пропускав голосні й приголосні. Його читач мусив навчитися читати такий текст. Сам оригінал давав йому основу. Це щось подібне як пізніші «титли». Титла – це знак над словом, в якому пропущені букви одна чи більше. (Вчить нас Шевченко: не минати ніже титли!). Ці титли писалися у словах часто вживаних. Наведу кілька прикладів:

Агл – замість Ангел, Бг – замість Бог, Хс – замість Христос, Оць – замість отець, Ст – замість свент, себто свят, Чк – замість чоловік, Мчк –замість мученик і т.д. Подібні титли іншого знаку як «V» були відомі теж ще в найстарших манускриптах у Англії. Читач мусив їх знати і читав плавно.

Ріжниця між нашим текстом у тому, що титли не позначені над словом і їх вживають також у звичайних словах.

Звідси теж перші дослідники «Книги Велеса» робили численні помилки, читаючи ці скорочені слова, як буцімто в оригінальному звучанні. Учені, знайомі із основами палеографії, такої помилки не зробили б. Але ж за перші досліди взялися аматори.

Отже слово БО читали як БО, а не як Бог і т.д.

Пригадаймо теж, що в старинних текстах напр. єврейських і арабських, пропускали голосні в середині слова, що теж утруднювало зрозуміння тексту. Клясичний приклад тут сама назва Бога: В тексті було тільки ИХВ, звідси спір, чи читали Єхова, чи ЯХВЕ. В новіших часах впроваджено діякритичні знаки у виді точок, чи рисочок у арабському.

В нашому тексті автор пише НШЕМУ, це очевидно НАШЕМУ. пише БГУ, це очевидно БОГУ, пише ДАЖБО, це очевидно ДАЖБОГ. (Один малограмотний самовчений так і впирався при тому, що має бути Дажбо, а не Дажбог.)

Немає теж малих і великих букв. Всі букви великі, як на старинних написах.

Про саму мову доведеться говорити окремо, коли назбираємо із читачами матеріял для індукції та висновків.

Можемо приступити, отже, до читання мого перекладу, а далі до відмічень про інші існуючі переклади вже оголошені. [51]

 

Переклад дощечки число 16

Влесові присвячуємо оцю книгу,

Богові нашому,

бо в ньому є прибіжище наше і сила.

У прадавніх часах був муж,

а був він благий і хоробрий

і його назвали батьком у Русі.

А мав він жену і дві дочері.

Вони мали багаті череди, корови і вівці

і з ними бував він у степах,

але ніде не знайшов мужів для своїх дочерей.

Отже молив він Богів,

аби рід його не пересікся.

А Дажбог почув тую молитву

і дав йому те, що він вимолив.

Так і сталося.

Він (Дажбог) оплодотворив їх (дочок)

у невидимий спосіб, таючися.

Бог зійшов межи нас!

І будемо мати потомство!

Вже про ясла дбаємо!

Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!

До нього грядемо!

Двох синів маємо від Бога нашого!

І йому проголошуємо славу:

Хай буде благословенний

завжди, нині і присно

і від віків до віків!

Це було нам сповіщено

про дві чудотворниці

...... (далі читання останньої півлінії

непевне, деякі букви нечіткі).

 

Важніші завваги до тексту.

Ближчого розгляду вимагають перш за все ті місця, де мій переклад ріжниться в основному змісті від інших дотепер оголошених.

Отже, перший український переклад дав нам А. Кирпич. Він оголошений у «Влес Книзі», частина І в лютому 1968-го року, на сторінці 11. За цим перекладом пішли інші перекладачі, тому його розгляд важливий. Читаємо там: [52]

«І він нігде не мав мужів про дочок своїх, так молив богів, аби рід його не пересікся. І Дажбо почув мольбу ту і по мольбі дав йому ізмолене, бо ж були видані заміж тії. Се бо трапляється між: нами і маємо виряжатися: се ж бо Ясна чтемо, тут бог Влес отроча несе, до нього сходимся і піднімаємо до Бога нашого і тому речемо хвалу: «Будь благословен вождь нині і присно, од віків і навіки». Сказано єсть про кудесників, але те прошедше не завернеться».

Як бачимо у перекладі немає ні слова ні про чудесне народження, ні про двох синів. Взагалі немає у перекладі граматичної форми двійні, або дуалісу. У благословенні стрічаємо якогось «вождя», якого я в тексті не знаходжу.

Нещодавно появився теж вибір із текстів «Влес Книги» в англійській мові. Я надзвичайно втішився тим зусиллям пана Віктора Качура та його молодих студентів, про яких він згадує. В основному, однак, він теж іде за текстом А. Кирпича.

Наведім це місце:

Victor Kachur: The Book of Vies (Vies Knyha), translated from the Old Slavonic. Columbus, Ohio, 1973.

«And Dazhbo gave him the thing prayed for, because the daughters were given in marriage. For this happens among us, and we have to depart. For it is the light that we read – which god Vies brings to our young men. To him we come together, and call to our god, and to him we speak praise:

«Be (thou) a blessed leader, from now and for ever, from the ages to the ages.»

Wy say this of the miracle makers. And that which has gone by will not return.»

Отже розглянемо текст після слів:

«А Дажбог почув тую молитву і дав йому те, що він вимолив.»

Слідує текст:

ТАКО БЯ – себто просто ТАК СТАЛОСЯ. Коротке ствердження як вислід молитви і рішення Бога. Так сталося. І далі автор розкаже нам, як саме сталося оте:

ОЖЕЩА И ТАЯ СЕ.

Це найважніше місце тексту. Ключ до зрозуміння цього місця – це слова «ТАЯ СЕ». Зовсім певно, я зрозумів це місце. Слово «ТАЯ» – це абсолютівум часу теперішнього від «таїти». Таку форму абсолютівум стрічаємо ще в архаїзмах Шевченка:

«І МИ ЧИТАЯ ОЖИВАЄМ» себто «і ми читаючи оживаємо».

Все ж таки я беру кожне слово під побільшуюче скло [54] лінгвістичної аналізи. Не вірю собі і заглядаю до словників, бо ж слова в ріжних часах можуть мати ріжний зміст.

Отже знаходжу:

ТАИТИ – оккультаре (лат.) та КРІПТЕЙН (грецьке).

Це у Мікльосіча.

Отже не маємо сумніву, що ці слова значать: ТАЮЧИСЯ, себто діючи у спосіб невидимий, тайно.

Доказано.

Розглядаймо ОЖЕЩА, я читаю ОЖЕНЩА, носовий звук або затратився, або його пропустив автор.

Слово походить від коріня ЖЕН – грецьке ҐЕН, санскритське ДЖА і ДЖАН-ДЖАНА – рід, грецьке ґенос – ґіґномай. Воно значить РОДИТИ, звідси ЖЕНА – родителька. Оженшувати – це стара кавзативна форма, що значить спричинювати родження, себто запліднити, оплодотворювати.

Форма ОЖЕЩА чи ОЖЕНЩА є аористом замість ОЖЕЩЕН (носове ЕН, яке я не можу написати на моїй машинці). Таке носове ЕН перейшло в певну добу на А, отже ОЖЕНЩА – це аорист. Можна теж думати, що це той сам абсолютив.

Отже значення: ЗАПЛІДНИВ ЇХ, або ЗАПЛІДНЮЮЧИ ЇХ.

Слово «И» – це двійня виключно для жіночого роду, писане в пізніших текстах через «ЯТЬ». Значить: знахідний відмінок, «ЇХ ДВІ», себто дві дочки Батька Русі.

Підметом в обох випадках може бути тільки ДАЖБОГ із попередніх слів.

Не можна перекладати тексту «оженив їх», бо про жінок кажемо «видати заміж». В цьому випадку мусила б теж бути згадка і про цих женихів. Але ж тоді немає змислу «ТАЯ СЕ».

Цей ясний, але чудесний текст зовсім не йшов в голову нашим перекладачам.

Бо ж мова тут про зачаття, яке вони, як християни, мусили б визнати як т.зв. «Непорочне».

Дальші слова потверджують це значення:

БО ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ

Я читаю: БОГ ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ, але коли б читати навіть так, як є, то це не змінить змісту.

ПЕРЕКЛАД:

БОГ ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, або БО ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, підмет буде тоді як у попередніх словах.

Аналізуймо слово: ГРЕНДЕ – це просто те саме, що ГРЯДЕ, в [54] значенні «ГРЯНУВ» себто зійшов між них, бо ГРЕНДЕ – це також аорист.

Саме слово походить від індо-европейського ҐГРЕДГ, зенд-авест ҐЕРИД; стрічаємо цей корінь у латині: інҐРЕДіор і т.д. Не буду наводити цілого апарату порівняльної лінгвістики. Старослов'янське: ГРЯСТИ від згаданого мною протослов'янського ГРЕНДСТИ. ГРЕНДЕ – це знову аорист, час теперішній був би «грендеть».

Отже, це місце не можна перекладати інакше як: БОГ зійшов між них. Якщо БО прийняти за сполучку «бо», то це не змінить значення. Тоді буде: Зійшов між них, підмет із попередніх слів.

Отже це сполучує із словами: таємно, таючися зійшов між них. Текст зовсім суцільний і ясний.

Звідки взяли перекладачі: Таке трапляється межи нами?

Якраз навпаки. Таке трапляється раз в історії нашого народу. Мова про чудесне народження. Слово «грендсти» не можна перекладати як «трапляється».

Читаємо далі:

А ІМЕМО ВРЖЕТЕСЕ.

Перш за все «ІМЕМО» не означає МАЄМО. Так виглядає наш старий час майбутній, утворений через допоміжне дієслово «імати». В сьогоднішній мові кажемо: БУДЕМО. Можна б і часом перекласти цей час як «МАЄМО», але тоді кладемо емфатичний натиск на це слово. Я хотів тільки підкреслити, що авторам перекладу була зовсім невідомою елементарна граматика староукраїнської та старослов'янської мови. Переходимо до слова: ВРЖЕНТЕСЕ. Воно не справляє ніякої трудносте. Знайдемо його, навіть, у Преображенського: «Этимологический словарь русского языка», том І, сторінка 73. ВЕРГНУТЬ – значить кинути, старослов'янське ВРГНОНТІ, значить між іншим: кластися на землю, щоб скинути плід, сплодитися.

Знову змисл цілком суцільний. Дві дочки висказують тут свою радість: Будемо оплоджуватися, будемо мати потомство. Будемо виряжатися, чи маємо виряжатися, зовсім не відповідає значенню слова «ВЕРГНУТЬ». Доказано ясно. Читаємо далі:

СЕ БО ЯСНА ТЩЕМО.

Дбаємо про ясна. Тут вистачить пояснення Б. Грінченка, який ще в сучасній мові знаходить як рівнорядні значення: ЯСНА І ЯСЛА, том IV, сторінка 544. [55]

ТУ БГ ВЛЕС ОТРЩЕ НЕСЯ.

ТУТ БОГ ВЕЛБС ПРИНІС ДВОЄ ОТРОЧАТ.

Місце легке до перекладу. Треба, однак, відмітити, що ОТРЩЕ, себто ОТРОЩЕ – це знову двійня. Отже мова про двох малих хлопців. Слово «ОТРОЩЕ» відкриває нам етимологію пізнішого слова «ОТРОК». Отроще – це те, що виросло. Отрок уживається у значенні хлопця від 7-14 літ, себто час, коли молодий хлопець служив у лицаря, чи воїна і вчився звичаїв та воювання. Тут це слово ужите про новонароджених хлопців у поетичному змислі, себто здорові хлоп'ята, що їх вже можна назвати отроками.

НЕСЯ не є часом теперішнім. Було б НЕСЕТЬ. Це аорист замість НЕСЕН. Тут знову звук «ЕН» вимовляли вже як «Я».

СЕМУ ГРЕДЕХОМ.

ДО ЦЬОГО ПРИБІГАЄМО.

До цього (Бога) грядемо. Тут слово ГРЕНДСТИ повторюється і воно не значить «трапляється» як вище перекладали його.

СЕНА ІМЬМ ОДО БОЗЕ НАША.

Слово СИН, через глибоке «ы», якого не вживає наш автор, пише він через «Е». Тут цікава відміна цього слова. Це, очевидно, двійня. Мова про двох синів. В інших старослов'янських текстах стрічаємо форму двійні: Сыны. Міг би хтось думати, що це вид неправильний. Але! Але стрічаємо цю форму у Зогравському Євангелії. Це Євангеліє заключає більше форм південнослов'янського виду. І таке явище стрічаю неодноразово і воно характеристичне. Знавці старослов'янської мови знають, що не було одностайної старослов'янської мови, було їх стільки, скільки текстів із поодиноких країн преширокого слов'янського розселення.

Розселення часу «Книги Велеса» безмірно широке. Вони знають країни від Волги (Рай Ріки) до Дунаю і на північ до Ільмерського озера. Але головний театр їх боїв буде на півдні. Звідси закраска часто полудневослов'янської, старослов'янської мови, хоч такий теоретичний поділ ані в тому часі, ані в їх свідомості не існував. Про це буде мова у дальших частинах моїх дослідів. Тут відмічую характеристичний приклад.

Думаю, що цього досить, щоб оборонити мій переклад.

Граматика і порівняльне мовознавство були чужими для наших перекладачів. Я хочу виразно підкреслити, щоб читачі не думали, що я на них гніваюся. Навпаки, я їх люблю і гордий за них, що взялися за непідсильне діло і зачали сміливо воювати за пізнання найстаршого і найціннішого пам'ятника, про час, в якому черепочки [56] археології не говорили до нас ніякою мовою. А ось вони заговорили! Двійня, чи не двійня, аорист чи не аорист, але наші перекладачі знали, що це наша прабатьківська мова.

Зокрема Андрій Кирпич виявив дослівно геніяльну інтуїцію. Розібрав слова чи відчув їх значення там, де фахівець їх не розумів би. Він не завжди мав щастя. Тут так склалося, що зібрані приклади, де він мав мало щастя. Дедалі вникав він у тексти щораз краще.

Те саме відноситься до ще молодих кандидатів на вчених із групи Віктора Качура. Вони горять бажанням сказати світові, що ми не безбатченки. За нами минуле і свідомість, яка сягає глибоко до часів із розростання і розподілу індо-европейських народів на їх сьогоднішні народи і групи.

Таке важливе є свідчення «Книги Велеса», як побачимо далі.

 

Народження народу.

Віра народу є формою самоусвідомлення самого в собі для себе самого. Це рівночасно усвідомлення себе серед світу і серед оточення інших народів.

Чим ширше і вище сягає це його усвідомлення, тим ширше і вище сягає його призначення, його завдання і його доля в світі. Побачимо, що усвідомлення Української Нації сягає самого вершка Всесвіту.

Всесвіт – це не тільки Космос у астрономічному визначенні т.зв. фізико-космосу, що його бачив Ґалілей крізь свої шкельця, чи навіть той, що його бачить модерний астроном, крізь гігантські телескопи, ані навіть не той, що його бачить астронавт, здивований, що не побачив трону Єгови.

Всесвіт, у латинському значенні Універсум, обіймає всі видимі й невидимі світи, а в тому і необмежений світ духових з'явищ, всепроникаючий, ширший чи вищий від обмеженого змислами т.зв. фізичного світу. Апарати фізика чи астронома – це тільки поширення дії його змислів. Це світ вузько утотожнений із так зв. «природою» із мертвої матерії, яка чомусь-то дрижить, сповнена рухом без мислі і без змислу.

Але принаймні наша людська природа є духовою. Цей аксіом ствердив уже філософ Декарт: «Я ДУМАЮ, ОТЖЕ Я Є!»

Я є істотою, що думає. Я є істотою невидимої душі. Душа Духової Природи. І тут Природа, значить уже, щось іншого. Природа у визначенні Г. Сковороди. Саме таку Природу відкриває для себе і [57] для нас наш думаючий Прапредок. Матерія-лісти прогомонілого дев'ятнадцятого століття назвали це примітивним анімізмом і відкрили в людині... той сам примітивний анімізм.

Життя народу, як нації, починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової Природи.

ВСІ БОГИ ІСНУЮТЬ У СВАРОЗІ І ЧЕРЕЗ СВАРОГА.

В історії нашої нації відкриваємо її вчасне пізнання СВАРОГА, який обіймає собою СВІТ БОГІВ, СВІТ ПРАВА, як основи Всесвіту, саме Універсуму, і врешті СВІТ ЯВИ, себто наш видимий Світ, як він нам являється, це той наш Світ сьогодні називаємо «фізичним», або «Світом Природи».

Такої гігантської концепції не знаходжу ні в одній релігії і, що важніше, ні в одній філософії в такій ранній добі людського світовідчування і думання.

Наш Міт може видаватися наївним для обмеженої людини нашого фізично-матеріялістичного думання. Майже вся наука є в полоні цього безкритичного, догматичного думання, хоч вже сьогодні видно проломи. Індетермінізм вже зобов'язує в науці від найдрібнішого протону до найбільших галактик.

В найкращому разі наша людина втікає, чи ще заслонюється якимсь дуалізмом науки і віри.

Для наших прапредків Всесвіт був єдиний у Сварозі, т.зв. «Фізичний Світ» – це Світ Яви, себто Світ з'явищ для нас.

Кант проаналізує його на всі боки і на всі лади, розбере на всі категорії людського думання і тоді відкриє... що цей світ це тільки з'явище, або по-німецьки «Ді вельт алс ершайнунґ».

Світ, як його бачимо, є тільки з'явищем. Він є – по суті – інший у собі. Кант пробує прорвати серпанок Ізиди, пробує розгадати чим є Світ у собі, чим є Предмет у собі, чим є «Дінґ ан зіх».

Але туї він стверджує, що цієї заслони наших змислів і наших категорій думання йому не вдалося прорвати. Він сумнівається, чи може це зробити, яканебуть майбутня метафізика, яка бажала б бути наукою.

КАНТ НЕ ЗНАЄ!

Але наш ПРАПРЕДОК ЗНАЄ!

ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ, БАТЬКО БОГІВ І ВСЕСВІТУ.

ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ У БЕЗКОНЕЧНІЙ МНОГОПРОЯВНОСТІ СВОЄЇ ІСТОТИ. ВІН Є ОДИН І БЕЗКОНЕЧНО МНОЖЕСТВЕННИЙ У СВОЇХ ПРОЯВАХ, У СВОЇЙ ТВОРЧОСТІ.

Божественне походження народу – це його духова метрика [58] народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначує і творить свою духову сутність. Усвідомлення стає дією, стає історичним чином, стає духовою сутністю народу. Стає нацією в наймодернішому змислі цього слова.

Починається історія народу як нації.

Історія людини починається від її народження.

Спробуємо тепер зрозуміти глибший змисл нашого гимну.

Насамперед Богам спробуємо приглянутися. Стрічаємо дві назви двох Богів.

Книгу Віри народу присвячує наш Віщун Велесові.

Прабатько молиться до богів у числі многім. Його молитву чує ДАЖБОГ. Це він у чудесний спосіб запліднює дві дочки Прабатька. Але це Велес приносить двох молодих хлопчиків.

Отже вже тут, в самому началі проявлення Віри, бачимо і стверджуємо яскравий вираз ГЕНОТЕЇЗМУ, який далі зустрінемо і будемо досліджувати в цілій книзі.

Велес – це БОГ РОЗСВІТЛЕННЯ. Це той, що приносить Вічне Світло Сварога на нашу Землю. Сонце – це його вияв. Але ДУХОВЕ ПРОСВІТЛЕННЯ – це також вияв Світла. Віщун Боян є його внуком.

ДАЖБОГ – це БОГ ВСЕБІЧНОГО ВОГНЮ. Це живе його Горіння.

БОГ ВОГНЮ, що є в СОНЦІ. Бог людського вогню, животворчого дару ДАЖБОГА. Бог домашнього вогню. Бог вогню, що горить у Жертві. Бог Народження, Бог Весілля. Бог людської радости і щастя. Він приносить на землю, він оплодотворює все, що живе Вічним Вогнем і Світлом Сонця. Це, отже, теж Бог Сонця у цьому змислі. ДАЖБОГ – це горіння у ДУШІ НАЦІЇ. Там він здійснює її історію.

Так що ж! Чи це два Боги, чи це один Бог? В тому питанні саме вияв генотеїзму. Це рівночасно два Боги і рівночасно один Бог. Вогонь і Світло не те саме як з'явище, хоч як два з'явища вони нерозривні. Отак і ці два Божества. Можна сказати, що це дві назви. Але це не так просто. Це також дві сутності. Світло відділене від свого джерела існує самостійно як окреме з'явище. Ранкове Світло, ще перед появою сонця, існує немов самостійно. І справді, раз відділившись від сонця, іде його проміння у всесвіт, як самостійна істота. Його назвуть наші предки Богинею Світання, або Утренею (як прочитаємо в окремій студії). Але все це існує, живе, діє у одному Вічному Світлі Сварога,

Хай мовчать Канти і Шопенгаури перед глибиною цієї метафізики наших віщунів і волхвів. [59]

І саме їх вчення про Богів розгорне перед нами усю красу і живучість, усю мінливість не в сімох, але в тисячу барвах Всесвіту Сварога. А діє він і живе в усіх Божествах, його проявах, його еманаціях, його видах, його назвах, його синах.

Оце перша наша лекція генотеїзму. А друге вчення це:

 







ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.