Скептицизм: філософські погляди.

Скептицизм як окремий напрямок виник в перiод кризи античного суспiльства (IV ст. до н.е.). Скептики вказували на вiдноснiсть людського пiзнання, неможливiсть формального обґрунтування знання, залежнiсть пiзнання вiд рiзних умов (обставини життя, стан органiв чуття, вплив традицiй i звичок тощо). У якості поміркованого скептицизму виступає пробабілізм — вчення про ймовірність істини (відсутність абсолютних істин) (Аркесілай, Лакід). Так само і в житті не можна вважати всі цінності абсолютними, тому повна атараксія недосяжна. В центрі уваги поміркованих скептиків постає визначення ймовірності істинності знання. Розум спирається на чуття, які завжди неточні, а розум, замкнений сам на собі, заходить в тупик. Тому, дійсно, мудрецю варто утримуватися від суджень, але тільки від категоричних. Можна висловлювати гіпотетичні судження, які мають три рівня ймовірності: (1) ймовірні; (2) ймовірні та перевірені; (3) ймовірні, перевірені та всебічно підтверджені (але все одно лише майже достовірні). Всебічно підтвердженими вважаються судження, що узгоджуються з іншими підтвердженими судженнями.

Скептики формулюють тропи — способи обгрунтування неможливості достовірного пізнання. Першi чотири

тропи Енесідема заперечують можливiсть пiзнання речей на основi плинності, невизначеностi i суперечливостi чуттєвого пiзнання людини — те, що одному здається смачним, іншому — гидке, хтось має гостріший зір, а хтось гірший слух тощо. Іншi чотири

виходять зі стану об’єкту — віддалені об’єкти здаються маленькими, в залежності від куту огляду міняють колір тощо. Дев’ятий троп є узагальненням попереднiх, а десятий — стверджує неможливiсть пiзнання у зв’язку з рiзноманiттям людських думок, намiрiв, звичаїв

тощо. Скептик Агриппа також формулює неможливість віднайдення остаточного обгрунтування для знання, спроба обґрунтувати будь-яке положення приводить до трьох однаково незадовільних варіантів: (1) повторення (коло) в обгрунтуванні; (2) нескінченність обгрунтування; (3) прийняття на віру певних положень. Агностицизм (непізнаваність світу) скептиків гостро поставив проблему знання та істини, можливості остаточного обгрунтування знання, його плюралізму та антидогматизму.

Стоїцизм: філософські погляди.

Стоїцизм — школа у давньогрецькiй фiлософiї, заснована Зеноном з Кiтiона приблизно 300 р. до н.е. Відомими стоїками були Клеанф та Хрісіпп. Зенон вводить термін “логіка”. Цим терміном стоїки позначали дослідження внутрішньої (думки) та зовнішньої мови (говоріння). Стоїки внесли чималий вклад у розвиток логіки: вони досліджували закони логіки, логічну форму, методи міркувань. Світ для стоїків є пізнаваним і розумом, і чуттями. Але пізнання має бути каталептичним (пасивним) — суб’єкт не повинен нічого привносити в область сприйняття, щоб не зашкодити об’єктивності сприйняття. Джерело знань стоїки вбачали у відчуттях та сприйняттях (сенсуалізм) — новонароджена дитина не має ніяких вроджених ідей чи потенційних знань — вона є “чистим папірусом”, на якому чуттєвий досвід записується у вигляді знаків мови. Стоїки заперечували реальне існування загальних понять, вважаючи їх іменами, якими люди називають схожі предмети (номіналізм). Стоїки відстоювали детермінізм (все має свою причину у минулому) та телеологізм (все має мету у майбутньому), чим повністю перетворювали людину на пасивну істоту, розумне знаряддя долі.

На думку стоїків, фiлософiя — це вчення про те, як треба жити. Щастя стоїки вбачали у свободі від пристрастей, в душевному спокої. В житті, все визначається долею, провидінням. Бог — розумний і скеровує світ до блага. Того, хто з цим погоджується, доля веде за собою, а того, хто чинить опір, — спрямовує насильно. Пристрасті — джерело зла:дурості, боягузтва, надмірності та несправедливості, їх потрібно приборкувати, протиставляючи їм чесноти. Стоїки вперше вводять поняття морально байдужого (адіафора) — те, що не є ні добром, ні злом, що потрібно приймати таким, яке воно є, бо воно не залежить від волі людини. Стоїки виховували в собі атараксію та апатію — відсторонення, бесстрасність, піднесеність над буденним життям, в цьому вони вбачали шлях до евдемонії — найвищого щастя та блаженства, як результату гармонії волі людини і волі Бога. Обов’язок людини - жити в гармонії з природою і розумом, чеснота --- сама по собі вже є нагородою.

Загальна характеристика філософії Середньовіччя.

Середньовiчна фiлософiя — етап у розвитку захiдноєвропейської фiлософiї з II по ХV ст., головним свiтоглядним принципом в рамках якого був теоцентризм. Основними завданнями філософії Середніх віків було обґрунтування догматiв Церкви, пояснення біблійних iстин.

Етапи Середньовiчної фiлософiї:

- патристика (II – IХ ст.);

- схоластика (Х – ХV ст.).

Основні принципи середньовічного світорозуміння:

- теоцентризм — розумiння Бога як джерела, центра i мети усього сущого.

- креацiонiзм — вiра в творення свiту з нiчого Богом;

- есхатологізм — уявлення про кінець світу, кінцеву долю людства та сенс його існування;

- супранатуралiзм — вiра в iснування особливого свiту духовних сутностей, незалежних від

матеріального світу;

- провiденцiалiзм — релiгiйне тлумачення людської iсторiї як здiйснення Божого плану спасiння людства, як прояв Божественного провидiння.

- сотеріологізм — уявлення про можливість спасіння в релігії вічної і безмертної душі.

Джерела Середньовiчної фiлософiї:

- християнське віровчення;

- філософські системи Платона та Аристотеля;

- містичні вчення неоплатонізму, неопіфагорейців, Філона Олександрійського.

Особливостi Середньовiчної фiлософiї:

- сакралізація — втрата фiлософiєю самостiйного статусу i пiдпорядкування релiгiї;

- традицiоналiзм, опора на авторитети,

- коментаторський i монологiчний характер фiлософствування;

- ірраціональність — наявність нерозв’язних раціональними методами суперечностей;

- визнання віри основним методом пізнання істини.

Представники: Квiнт Тертуллiан, Бернар Клервоський, Аврелiй Августин, Ансельм Кентерберiйський, Фома Аквiнський, Орiген, Вiльям Оккам, Дунс Скот.

Філософія апологетиків.

Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнсь­ких істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є супе­речливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платан, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Квінт Тертулліан проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Йому належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії.

Патристика.

Патристика — етап у розвитку середньовiчної фiлософiї (II–VIIIст.), який характеризується дiяльнiстю апологетiв — мислителів, що здійснювали виправдання та захист християнського віровчення, i Отцiв церкви — релігійно-філософських діячів, що внесли значний вклад у систематизацію християнського віровчення, здійснили його раціональний виклад і започаткували християнську теологію.

Особливості патристики:

- безумовне визнання авторитету Святого Писання;

- спрямована на захист християнської віри перед єретиками, язичниками та іновірцями;

- починається створення систематичної теології — вчення про Бога;

- здійснюється спроба раціонально осмислити основні положення християнства;

- формулюється проблема джерел достовірного пізнання, співвідношення знання та віри;

Проблеми класичного періоду патристики:

1) тринітарна проблема, тобто єдності та триєдності Бога;

2) христологічна проблема (поєднання у Христі двох природ - божественної та людської);

3) антропологічна проблема (питання про божественну благодать і гріховну природу людини у плані її порятунку та спокути).

У класичній патристиці вирізняють два потоки:

1) грецький потік (Олександрійський, Кесарійський, Ніський);

2) латинський потік (Медіаланський, Стриданський, Августин).

Заключний період патристики (VI-VIII ст.):

1) стабілізація догматики;

2) енциклопедична кодифікація наук на чолі з теологією.

Представники цього періоду: Візантійський, Дамаскін та ін.

Філософія Схоластики.

Схоластика — етап розвитку середньовiчної католицької фiлософiї (IХ-ХIV ст.), в рамках якого вiдбувається поєднання християнського богослов’я та аристотелівської логіки для раціонального обгрунтування істинності положень християнського віровчення. В ходi міркувань схоласти намагалися довести положення, сформульовані Отцями Церкви та вивести раціональні наслідки зі Святого Письма. Як метод пізнання схоластика не давала нового знання про світ, виведені за її допомогою висновки не містили нічого такого, що б не містилося у Святому Писанні чи Святому Переказі, проте вона значно спрощувала пояснення релігійних істин шляхом їх раціонального обгрунтування, виведення з основних християнських догматів.

Особливості схоластики:

- спирається на розвинене вчення Святих Отців — Священний Переказ;

- високий ступінь теоретичності та систематизованість творів;

- дискусійність, вимога обґрунтованості проголошуваних тез;

- частковий відхід від платонівської філософії до аристотелівської;

- схоластична логіка стає основним методом філософствування;

- постановка проблеми універсалій, питання про співвідношення об’єктивного та суб’єктивного знання, свідомості та світу;

- формулювання концепції “двоїстої істини” як результату поєднання віри та знання.

Представники: Ансельм Кентерберiйський, Фома Аквiнський, Альберт Великий, Вiльям Оккам, Дунс Скот та iн.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: