Священні тексти як джерело права.

Релігійно-канонічні тексти — це норми певних релігій, які

Закріплюються у відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють

Правові відносини суб'єктів правовідносин, незалежно від їхньої приналежності

Чи неприналежності до даної релігійної конфесії. Це джерело права притаманне

Для релігійно-общинної правової системи або для релігійних систем права,

Найбільш поширеним видом яких є система ісламського права. В Україні це

Джерело права практично не застосовується.

Релігійно-правова норма -священні писання, книги, трактати. Акти-документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй значення і забезпечується нею.

Релігійно-правова норма поширена у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплетена з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

Судовий прецедент як джерело права.

Правові системи романо-германської правової сім'ї, проголошуючи спадкоємність традицій римського права, все ж таки відмовилися від «активної казуїстики» і проголосили верховенство закону. Система права в країнах романо-германської сім’ї відрізняється нормативною упорядкованістю і структурованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки.

Зростання ролі судової практики обумовлено тим, що закони та інші нормативно - правові акти регулюють суспільні відносини в узагальненій, абстрактній формі. Але життя завжди багатше, складніше будь-яких формальних настанов. Тому, застосовуючи закон, суд часто не знаходить правової норми для вирішення даної справи. Відмовитися від розгляду спору на цій підставі суд не може, тому у нього залишаються два варіанти дій: або виходячи із загальних принципів тієї чи іншої правової системи, встановити нову норму, або так витлумачити подібну діючу норму, щоб поширити її на даний випадок і покласти в основу свого рішення, так створюються нові норми, які застосовуються в практиці іншими судами, отримуючи обов'язкову силу і стаючи судовим прецедентом.

Серед країн, в яких юридична сила і нормативний характер судових рішень не лише визнаються, але і закріплюються в законодавчому порядку, можна назвати Іспанію, Швейцарію, Португалію, Турцію та ін..

Так, наприклад, в Іспанії судова практика, яка базується на рішеннях Верховного суду Іспанії, формує так звану "загальну правову доктрину" ("doctrinal legal"). Її порушення, відповідно до закону, є однією з підстав оскарження судових рішень до Верховного суду.

Швейцарський цивільний кодекс встановлює, що у разі прогалин у законодавстві суддя повинен діяти, так ніби він сам є законодавцем, дотримуючись при цьому панівної доктрини і традиції.

Велику роль відіграє судова практика в країнах Північної Європи, що зумовлює подібність характеристик цих правових систем із «загальним правом», у зв’язку з чим деякі компаративісти пропонували розглядати дані правові системи як частину англосакського права.

Однак слід зауважити, що не всі країни континентальної Європи дотримуються подібної позиції. Іншу групу утворюють країни, в яких прецедент як результат правотворчої діяльності судів законодавчо не закріплений, тобто формально не визнається, а фактично існує і застосовується (ФРН, Данія, Греція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія та ін.). Зазначені країни визнали концепцію, згідно з якою судове рішення є обов'язковим лише для сторін, що беруть участь у справі. Виходячи із верховенства закону, суди не мають права приймати рішення у вигляді загального розпорядження (відповідно до норм цивільного кодексу Франції). Рішення, прийняте на основі закону, виступає юридичним фактом, а не джерелом права. У Німеччині вважається, що право не може бути створене за допомогою звичаю, правової науки, судових рішень. Цивільний кодекс Австрії обумовлює, що суддівське право не є джерелом права.

Отже, прецедент у країнах «писаного права» грає зазвичай другорядну роль: не конкретні казуси, а закони мають юридичну силу. Судові рішення не розглядаються як фіксація норм права, оскільки, незалежно від судової практики, тут вже склалося цілком самодостатнє право. Як справедливо зазначає М.М. Марченко, відсутність законодавчого закріплення та забезпечення місця і ролі прецедентів у системі інших джерел романо-германського права, їх законодавче замовчування або ж формальна юридична заборона правотворчої діяльності судів у тих чи інших країнах не сприяє усвідомленню реальної важливості прецедентів у континентальному праві та узагальненню відповідної правотворчої та правозастосовчої практики судів

Звичай як джерело права.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це

окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве

право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним

видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або

писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним

джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка

існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового

звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого

права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його

основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними

ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права,

або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-

друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло,

що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але

факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно

діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій

свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з

найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не

приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності

правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж

правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо

самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна

дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що

виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з

правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула

юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На

нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це

пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв

знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати

роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в

нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі

потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин

оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи

можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий

звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових

відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-

общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: