Східна деспотія ( головні риси та особливості). три головних відомства управління.

Східна деспотія (головні риси та особливості). три головних відомства управління.

Коротко: Східна деспотія (головні риси та особливості). Три головних відомства управління

Східна деспотія - «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Головні риси:збереження значних пережитків первіснообщинного ладу-сусідської общини;відсутність на перших порах приватної власності на землю;наявність колективного рабоволодіння;збереження первісних форм рабства(домашнього рабства); створення деспотичної форми правління - необмежена влада монарха;наявність трьох галузей, відомств чи систем управління-відомства внутрішніх справ(займалось проблемою управління країною, накладання чи стягування податків)відомства військових справ (функції оборони країни від нападів агресивних сусідів, організація військових походів, будівництво річкового флоту)відомства публічних робіт(система органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт-іригаційної системи-каналів, водосховищ, будівництво палаців)

Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, де можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор. В його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників.

Другий фактор зародження державності – військова організація суспільства. Війна стала ефективним і дешевим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчення), які започатковують «військову демократію». Найважливіші питання життя племені чи об'єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Вперше з'являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства – політична влада.

Рабовласницька держава є за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньому Сході виявив природний фактор – необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління – стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше, вона характеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.

Другою особливістю суспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неоднорідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознаками родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.

Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а)раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.

Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство і рабство як форма покарання за вчинений злочин.

Політично раби завжди знаходилися поза межами громадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право і дієздатності. Рабовласництво виявляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:

а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей – продати в рабство;

б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;

в) у рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;

г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.

Третьою особливістю соціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.

Отже, перші держави виникають ще в IV тис. до н.е.; кожна із них має власну історію виникнення, розвитку, падіння, характерні особливості права. Але можна виділити спільні риси, притаманні усім державам Стародавнього Сходу, а саме:

Усю систему органів управління очолював фараон, цар.

15 - Поділ всіх раніше рівноправних в Індії на групи (варни) у другій половині ІІ тис. до н.е

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.

Серед заходів,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переваж-но із класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

Так як нерівність між бідними і заможними стала тоді, так би мовити, безмежною, держава перебувала у надзвичайно небезпечному стані. Увесь простий народ був боржником заможних: обробляли землю, віддаючи заможним шосту частку врожаю,... інші брали у заможних у борг гроші під заклад тіла, їх лихварі мали право віддати в рабство, причому одні залишалися рабами на батьківщині, інших продавали на чужину. Дехто змушений був продавати навіть власних дітей (ніякий закон не забороняв цього) і втікати з батьківщини через жорстокість лихварів. Проте величезна більшість, і до того ж люди великої фізичної сили, збирались і умовляли один одного не залишатися байдужими глядачами, а обрати собі вожаком надійну людину і звільнити боржників, які пропустили строк плати, а землю переділити і повністю змінити державний лад.

Тоді найрозсудливіші люди в Афінах, бачачи, що Солон, мабуть, єдина людина, за якою немає ніякої вини, яка не є спільником заможних у їх злочинах і у той же час не пригнічена злиднями, як бідні, стали просити його взяти до своїх рук державні справи і ліквідувати протиріччя. Між іншим, Фаній Лесьбоський (письменник IV—III ст. до н.е.) розповідає, що сам Солон для врятування вітчизни вдався до обману обох сторін: бідним він таємно обіцяв розподіл землі, а людям заможним — забезпечення боргових зобов'язань.

... Його обрали архонтом, одночасно і посередником, і законодавцем. Усі прийняли його із задоволенням: заможні — як людину заможну, а бідні — як чесну...

Першим актом його державної діяльності був закон, у відповідності з яким існуючі борги були скасовані і у майбутньому заборонялось давати гроші у борг «під заклад тіла»...

Солон не догодив ні тій, ні іншій стороні: заможних він розгнівив тим, що знищив боргові зобов'язання, а бідних — ще більше тим, що не здійснив переділу землі, на який вони сподівалися...

...Бажаючи залишити усі вищі посади за заможними, як було раніше, а до решти посад, до яких раніше простий люд не допускався, допустити і його, Солон увів оцінку майна громадян. Так, тих, хто виробив у сукупності п'ятсот мір продуктів, як сухих, так і рідинних, він поставив першими і назвав їх «пентакосіомедимнами» (п'ятсотмірниками), другими поставив тих, хто міг утримувати коня або виробляти триста мір: цих називали «вершниками»; «зевгитами» (зев-гит, той, хто володіє парою волів, коней) були названі люди третього цензу, у яких було двісті мір тих і інших продуктів, разом взятих. Всі решта називалися «фетами», їм він не дозволив займати якусь посаду; вони брали участь в управлінні лише через участь у народних зборах і могли бути суддями. Останнє здавалось спочатку незначним правом, але опісля стало у достатній мірі важливим, тому що більшість важливих справ потрапляли до суддів. Більш того, на рішення по тих справах, які Солон передав посадовим особам, він дозволив також апелювати до суду.

Солон створив раду Ареопага із архонтів, які щорічно мінялися; він сам був його членом як колишній архонт. Але бачачи у народу нахабні задуми і зверхність, народжені знищенням боргів, він створив другу раду, обравши до неї по сто осіб від кожної із чотирьох філ. їм він доручив заздалегідь, раніше народу, обговорювати справи і не дозволяти винесення жодної справи на народні збори без попереднього обговорення. А «верхній раді» (Ареопагу) він передав нагляд і охорону законів...

Сецесія (право) — правний принцип. Вживається до певної територіальної чи національної одиниці, що намагається здійснити програму відокремлення від однієї держави на користь іншої, часто з метою утворення власної.

Магістрати (від лат. magistrates — сановник, начальник) — посадові особи Стародавнього Риму в епоху Республіки (509—30 pp. до н. е.). Розрізнювалися магістрати ординарні — ті, що обиралися народними зборами, і екстраординарні — ті, що обиралися або призначалися за надзвичайних обставин, а також вищі магістрати, що обиралися в центуріатних коміціях, і нижчі — які обиралися в трибутних коміціях. Вищими ординарними магістратами були цензори, які проводили перепис громадян і стежили за їхньою поведінкою, консули і претори. Нижчі ординарні магістрати — едили, які відповідали за порядок і благоустрій у місті Римі, квестори, які відали скарбницею, тощо. Особливе місце серед ординарних магістратів займали народні трибуни, які контролювали діяльність всієї влади і захищали громадян від її свавілля. Вищі екстраординарні магістрати — диктатор, начальник кінноти та інші. Магістрати мали право видавати едикти, які мали обов'язкову силу до закінчення терміну їх повноважень, вершити суд, накладати штрафи. Вищі магістрати, виключаючи цензорів, володіли верховною владою (імперієм), що давала право очолювати військо, здійснювати карну юрисдикцію і мати почесну охорону (лікторів).

Магістрати з імперієм і народні трибуни скликали сенат і народні збори і керували їхніми засіданнями, мали законодавчу ініціативу і право піддавати громадян арешту. У своїй діяльності магістрати спиралися на помічників і радників з числа доданих ним державних друзів. Римські магістратури (посади) були колегіальними, виключаючи диктатора і начальника кінноти, безплатними, підзвітними і річними (крім піврічної диктатури) за терміном дії. Не допускалося зосередження декількох магістратур одночасно в однієї особи.

Важливі рішення магістрат повинен був приймати, обговоривши їх заздалегідь на своїй раді або в сенаті. Вирок магістрата громадянин міг оскаржити на народних зборах (право провокації). Бути вибраним в магістрати міг римський громадянин зі стану вершників, який прослужив не менше ніж 10 років в кавалерії або 20 років у піхоті. Але з І ст. до н. е., після появи професійної армії, від претендентів на магістратури вже не вимагали служби у війську. Законом Віллія (180 р. до н. є.) був встановлений порядок проходження магістратур: квестура, претура і консулат, причому заборонялося займати вищі магістратури, мінуючи нижчі. З колишніх магістратів, починаючи з квестора, комплектувався сенат. Колишні консули і претори очолювали управління провінціями вже як промагістрати. Формально владу магістратів обмежували народні збори, фактично — сенат. Система магістратур була зумовлена державним устроєм римської цивільної общини, який виключав монархічний і бюрократичний характер управління. В епоху імперії (ЗО р. до н. є. — 476 р. н. є.) надзвичайні магістрати зникли, а ординарні обирав сенат під контролем імператора.

Періодизація історії римського права не співпадає з пе-ріодизацією історії римської держави. Властивість права по-лягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у су-спільному і державному розвитку країни.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Закони були записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини. Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян..

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями.

Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в купівлі нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу. Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”.

Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і бор-жник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном.

Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.

Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зі-брань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів. Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.

На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується “користі окремих осіб”. Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права приватного.

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”.

Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з дого-вору, або з делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невико-нання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.

а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”.

Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.

В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ.

Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода).

За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в пе-ріод імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях.

Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.

Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближній ро-дич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зреш-тою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів. Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і завірятись свідками.

Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати. Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть.

Після видання кодексів Грегоріана, Гермогена та імп. Феодосія імператорські конституції видавалися й далі, в той час як багато з них виявилися вже скасованими. Отже, постала конча потреба в перегляді кодексів та їх доповнень., Панівний клас Римської імперії був зацікавлений в анулюванні застарілих норм-і в оновленні права. На здійснення цієї мети була спрямована і.політика в, галузі законодавства. Уже Феодосій II мав намір зробити загальний перегляд як конституцій, так і юридичної літератури, і укласти єдиний цілісний звід, але задум свій не здійснив. Виконав цей план у найширшому масштабі візантійський імператор Юстиніан.

Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.

Насамперед Юстиніан вирішив упорядкувати конституції, які були видані після Теодозіанського кодексу, і переглянути попередні кодекси, вилучити все застаріле, а діюче об'єднати в один збірник.

З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова. комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати.

Це складне завдання комісія виконала в надзвичайно короткий термін. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найбільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом. Усі цитати розподілені в 50 книгах, які своєю чергою поділяються на певну кількість титулів з відповідними заголовками. У середині кожного титулу теж у певному порядку розміщені цитати, кожна з яких починається із зазначення автора і твору, з якого вона взята.

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: