|
Державний лад Паризької комуни
Революція 18 березня 1871року була спровокована спробою Тьєра роззброїти Національну гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871 року військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального комітету Національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію.
Центральний комітет Національної гвардії швидко встановив порядок у столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представників, здійснив ряд соціально-економічних заходів. Основні зусилля він, однак, спрямував на організацію виборів до Паризької Комуни.
Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року, а 28 березня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили.
Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни «До французького народу» від 19 квітня 1871 року, покликана «роз'яснити характер, зміст і мету революції», що відбувається. Головною метою революції Декларація проголошувала «визнання і зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства». Одним з принципів політичного устрою була визнана повна автономія Комун на всій території Франції. Невід'ємними правами таких Комун повинні бути: затвердження комунального бюджету, управління місцевими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції, освіти, організація міської оборони і національної гвардії. Повинна бути забезпечена «постійна участь громадян у справах Комуни», вільний захист їх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комунальних чиновників.
Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним. Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе “єдиною владою”. Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам і службовцям їх виконувати. Було накладено «секвестр на все рухоме і нерухоме майно і на цінні папери всіх видів», які належали членам версальських зборів, членам Уряду національної оборони і уряду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними.
Паризька Комуна не знала розподілу влади, її декрети і розпорядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функціями колишніх міністерств».
Першого травня 1871 року був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, який складався з п'яти членів. Але цей орган вже не встиг як слід розгорнути свою діяльність.
Почалася робота по створенню центрального апарату управління. Так, Центральний комітет Національної гвардії направляв до міністерств своїх представників. Те саме робила і Паризька Комуна, призначаючи в усі важливі відомства по одному делегату, який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була знищена чиновницька бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни. Максимум заробітної плати становив шість тисяч франків на рік.
Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони Національної гвардії.
Місцеве управління організовувалося відповідно у двадцяти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії.
Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судді, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати Виконавчій комісії. Мирові судді розбирали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивільних справ.
Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д.
Декретом від 2 квітня 1871 року церква була відокремлена від держави, бюджет культів був скасований. Майно, яке належало релігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби.
Двадцять дев'ятого березня 1871 року з'явився декрет про скасування старої армії і заміну її Національною гвардією. «Ніяка військова сила, — було сказано в декреті, — крім Національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Всі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав Національної гвардії.
За короткий час свого існування Паризька Комуна встигла здійснити ряд важливих соціально-економічних заходів.
У травні 1871 року Комуна затвердила Статут Луврських майстерень з ремонту зброї, який вводив нові принципи керівництва майстернями. Органами управління стали загальні збори робітників, рада майстерень і делегат, який знаходився при Комуні, але обирався загальними зборами робітників.
Велику увагу приділяла Комуна регулюванню умов праці робітників. Був встановлений максимум заробітної, який визначався “в шість тисяч франків на рік”.
Комуна здійснила широку демократизацію системи народної освіти. Проголошувалося введення загальної, безплатної, обов’язкової, всебічної шкільної освіти.
Було вжито термінових заходів щодо боротьби з безробіттям, скасовувалась нічна праця в булочних, вводились привілеї для осіб, зайнятих випуском обмундирування для Національної гвардії. Декретом від 17 квітня було введено відстрочення сплати боргів за комерційними векселями, що врятувало від розорення тисячі дрібних торговців і підприємців.
Однак Французький банк, звідки версальці одержували суми, набагато більші, ніж Комуна, не було націоналізовано. Згодом його дирекція передала версальцям кліше для друкування грошей.
Комуна видала декрет про судову відповідальність шести членів версальського уряду, винних у розв'язуванні громадянської війни, їхнє майно підлягало секвестру. Вводилась кримінальна відповідальність за дезертирство.
19 квітня комунари звернулись із закликом до сільських жителів, в якому переконували їх не вірити версальцям і викладали свою соціально-економічну програму: землю—селянам, знаряддя праці робітникам. Однак основна маса селян Комуну не підтримала.
28 травня 1871 р. версальські війська зайняли Париж. Двадцять два трибунали розглядали справи комунарів і виносили обвинувальні вироки.
Репресіям були піддані прихильники Комуни не тільки в Парижі та Ліоні, а й в інших містах.
Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Не всі свої задуми вона втілила в життя. Але Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагатила його принципово новими державними і правовими інститутами.
Статті Конфедерації 1781 р
Одразу ж після проголошення незалежності (протягом 1775-1778 рр.) в усіх штатах було вироблено та прийнято конституції. Та нерозв'язаним залишалося питання про державну єдність США. Його важливість посилювалась, адже все ще існувала небезпека поразки у війні з Англією. З огляду на це, другий Континентальний конгрес у листопаді 1777 р. приймає першу Конституцію - "Статті конфедерації та вічного союзу", проект якої було передано на схвалення всіх штатів. Остаточно цей документ набуває чинності з 1 березня 1781 р.
Статті конфедерації закріплювали революційні завоювання народу та визначали республіканську форму державного ладу колишніх колоній у Північній Америці, проголосивши утворення конфедерації та вічного союзу штатів. Згідно зі Статтями конфедерації, штати зберігали свій суверенітету внутрішніх і зовнішніх справах. Для керівництва загальними справами (оголошення війни та миру, підписання міжнародних договорів, створення збройних сил тощо) передбачалося щорічно скликати однопалатний конгрес із делегацій, які обирали законодавчі органи штатів. Кожний штат мав право надсилати від двох до семи делегатів, але мав лише один голос. Рішення повинні були прийматися кваліфікованою більшістю (не менше від дев'яти голосів). Конгрес не мав права втручатися у внутрішні справи штатів. Отже, Конгрес був не представницьким, а радше дипломатичним органом. У період між сесіями Конгресу його функції покладалися на Комітет штатів, котрий утворювався з представників від кожного штату (по одному). Однак Комітет, порівняно з Конгресом, мав обмежені права. Проголошений союз штатів був слабким, оскільки:
• не існувало загального бюджету союзу;
• Конгрес не мав права укладати торговельні угоди з іншими
державами, запроваджувати митні тарифи, вводити інші податки
для потреб союзу;
• був відсутній механізм реалізації постанов Конгресу;
• ліве крило в Конгресі та більшість фермерів вважали, що централізація несумісна з демократією.
З огляду на все це, Дж. Вашингтон назвав Статті конфедерації "мотузкою із піску"
114.Основи конституційного права Сполучених Штатів Америки § 1. Конституція (США)
Конституція США була прийнята у 1787 р. Це одна з найдавніших діючих на цей час конституцій та одна з найбільш “жорстких”: більш ніж за 200 років до неї було внесено всього 27 поправок. У протилежність юридичній конституції існує, за виразом американських теоретиків, “жива конституція”. Іншими словами, Конституція 1787 р. діє у даний час з багатьма доповненнями у вигляді судових прецедентів, законів Конгресу, актів президента.
Конституція – порівняно неважкий документ, за визначенням, яке міститься в ній самій, – є “основним законом країни”. Це означає: якщо конституції окремих штатів або закони, проведені законодавчими органами штатів чи всієї країни, суперечать Федеральній Конституції, вони не мають сили. Рішення, внесені Верховним судом США за два сторіччя, підтвердили й закріпили доктрину превалювання Конституції всієї країни.
Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність повинна відповідати статтям Конституції чи законам, складеним згідно з її положеннями. Обрані посадові особи повинні переобиратися у певні строки, і тоді їх послужний список підлягає пильному розгляду громадськістю. Призначені посадові особи повинні виконувати завдання, покладені на них, і можуть бути усунені з посади у тому разі, якщо їхня діяльність буде визнана незадовільною. Виняток становлять члени Верховного суду і федеральні судді, які довічно призначаються Президентом США.
Найчастіше волевиявлення американського народу здійснюється шляхом голосування. У Конституції, однак, передбачається можливість зняття посадових осіб у випадках особливо значних посадових злочинів чи неправомірних дій шляхом спеціальної процедури, відомої під назвою “імпічмент”. Розділ IV ст. 2 говорить: “Президент, Віце-президент і всі громадські посадові особи Сполучених Штатів відсторонюються від посади, якщо при засудженні в порядку імпічменту вони будуть визнані залученими у зраді, хабарництві чи інших тяжких злочинах і провинах”. У таких випадках Палата представників повинна провести законопроект про імпічмент, потім посадова особа постає перед судом, роль якого виконує Сенат під головуванням Голови Верховного суду Сполучених Штатів.
Імпічмент вважається у Сполучених Штатах заходом радикальним. За двісті років існування Штатів тільки тринадцять посадових осіб федеральної системи підлягали цій процедурі. Серед них: дев’ять федеральних суддів, один член Верховного суду, один військовий міністр, один сенатор і один Президент – Ендрю Джонсон. (Юридична комісія Палати представників пропонувала застосувати процедуру імпічменту щодо Президента Річарда Ніксона, але він подав у відставку до того, як законопроект був проведений у Палаті.) У цих тринадцяти випадках тільки четверо федеральних суддів були засуджені і зняті з постів, які вони займали. Посадові особи в адміністрації окремих штатів також можуть підлягати імпічменту з боку законодавчих влад свого штату.
Принципи державного управління. Хоча з часів свого прийняття Конституція зазнала деяких змін, її головні положення залишаються такими, якими вони були у 1789 p.: законодавча, виконавча і судова влада відокремлені одна від одної і розрізняються за своїм завданням. Повноваження, надані кожній з них, врівноважуються правами двох інших. Кожна здійснює контроль за можливими перевищеннями повноважень з боку інших гілок влади.
Конституція, проведені у відповідності з нею закони і договори, запропоновані Президентом і схвалені Сенатом, превалюють над усіма іншими законами, актами і постановами виконавчої влади.
Усі особи рівні перед законом і користуються однаковим правом на захист закону. Усі штати рівноправні, й жоден з них не має права отримувати спеціальні привілеї від федерального уряду.
У встановлених Конституцією межах кожний штат повинен визнавати і поважати закони інших штатів.
Порядок внесення поправок. Творці Конституції ясно усвідомлювали, що в міру розвитку нації до Конституції доведеться вносити зміни. При цьому вони вважали: порядок внесення змін не повинен бути надто легким, з тим щоб уникнути прийняття недостатньо продуманих і поспішних поправок. У той самий час цей порядок не повинен бути й таким, що дозволить меншості затримати проведення законопроектів, за якими стоїть більшість громадян.
їх рішення полягало у розробці подвійної процедури зміни Конституції. Пропозиція про внесення поправки може бути зроблена Конгресом, якщо за неї буде подано не менш як дві третини голосів у кожній палаті. З іншого боку, законодавчі органи двох третин штатів можуть звернутися до Конгресу з вимогою скликання національного Конвенту (з’їзду) для обговорення й складання проекту поправки. У будь-якому випадку для набрання чинності поправка має бути схвалена трьома чвертями штатів.
Крім внесення прямих змін до Конституції, може бути змінене юридичне трактування її положень. Ще у перші роки існування республіки в рішенні у справі “Мербьюрі проти Медіссона”, Верховний суд висунув доктрину судового перегляду, яка полягала в тому, що суд має право на тлумачення постанов Конгресу і винесення рішень про їх конституційність. Ця доктрина дає суду право на інтерпретацію змісту різних розділів Конституції у застосуванні до юридичних, політичних, економічних і соціальних умов, тобто таких, що змінюються. З роками чимало рішень Верховного суду з обширного кола питань – від урядового регламентування роботи радіо і телебачення до встановлення прав обвинувачених за кримінальними справами – привели до зміни меж застосування конституційних положень, без істотних текстуальних змін самої Конституції.
Закони, проведені Конгресом для здійснення положень Основного закону чи для їх пристосування до змінених умов, іноді розширюють і навіть змінюють текст Конституції. Правила і постанови численних агенцій федерального уряду деякою мірою здійснюють аналогічний вплив. В обох випадках кінцевою є думка Верховного суду щодо відповідності таких законів і постанов задумам і духу Конституції.
Білль про права. Поправки
З 1789 p., коли Конституція США набрала чинності, до неї було внесено 27 поправок. Найзначніші зміни були зроблені протягом 1789-1791 pp. За цей період було внесено 10 поправок, які склали так званий білль про права. Вони як єдиний документ були схвалені Конгресом у 1789 р. і ратифіковані 11 штатами до кінця 1791 року.
Під час дебатів із проекту Конституції її прихильники зустріли найсерйозніший опір не з боку противників зміцнення федерального союзу, а з боку політичних діячів, які вважали за необхідне, щоб у Конституції були обов’язково вказані загальні права людини. Одним з таких був Джордж Мейсон, автор Декларації прав штату Віргінія – декларації, яку Можна вважати попередницею білля про права. Коли Дж. Мейсон був делегатом Конституційного Конвента, він відмовився підписувати Конституцію, оскільки, на його думку, в ній не було передбачено достатню охорону індивідуальних прав. Подібне ставлення Дж. Мейсона трохи не стало перешкодою до ратифікації Конституції штатом Віргінія. Штат Масачусетс, з таких самих міркувань, поставив умовою ратифікації внесення доповнення, що гарантує особисті права людини. До відкриття першого Конгресу більшість його учасників була за внесення до Конституції подібних поправок, і Конгресу майже не довелося витрачати час на їх складання.
Ці 200-річні поправки залишилися й досі без змін. Перша поправка до Конституції гарантує свободу совісті, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань. Друга гарантує право громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розміщення військ у приватних будинках без згоди хазяїна. За четвертою поправкою забороняються необгрунтовані обшуки і арешти осіб і майна.
Наступні чотири поправки стосуються судової системи. П’ята забороняє передачу справ про тяжкі злочини до суду без винесення вердикту Великим журі, не допускає повторного суду за один і той самий злочин; забороняє накладення покарання без належного розгляду злочину відповідно до закону, а також каже про те, що обвинувачена особа не може бути примушена свідчити проти самої себе. Шоста поправка гарантує швидкий розгляд кримінальних справ у відкритому суді. В ній містяться вимоги суду з неупередженим складом присяжних, надання кваліфікованого захисту і свідчення у присутності обвинуваченого. Згідно із сьомою поправкою цивільні процеси, в яких ідеться про компенсацію шкоди на суму понад 20 доларів, повинні розглядатися судом присяжних. Восьма поправка забороняє накладання надміру високих застав або штрафів, а також жорстоких чи незвичайних покарань.
Дві останні поправки містять положення більш загального плану. Так, наприклад, у дев’ятій поправці говориться, що наведений у Конституції перелік прав людини не повинен вважатися вичерпним і що люди мають й інші права, про які не сказано в Конституції. Згідно з десятою поправкою, повноваження, не закріплені Конституцією за федеральним урядом, але й не заборонені для виконання штатами, зберігаються за штатами чи за народом.
Захист особистих свобод. Конструктивність Конституції, яка виявилася в організації федерального уряду, дала Сполученим Штатам можливість зберегти виключну стабільність протягом двох століть. Проте навряд чи можна було б вважати більшим досягненням стабільність, надбану на шкоду свободі.
Білль про права і наступні поправки до Конституції дають американському народові певну гарантію загальних прав людини.
Під час національних криз урядам завжди здається привабливим, в інтересах безпеки країни, призупинити дію законів, які гарантують людські права. У Сполучених Штатах такі спроби завжди приймалися вельми неохоче і впроваджувалися у життя під дуже суворим контролем. Наприклад, за часів Другої світової війни виникла необхідність піддати цензурі листування між Сполученими Штатами і закордонними країнами, особливо листи додому з театрів військових дій. Але навіть тоді конституційна гарантія справедливого суду не скасовувалася. Особа, обвинувачена у таких злочинах, як шпигунство, диверсія та інших підривних діях, мала право на захист і згідно з американською системою вважалася невинуватою доти, поки її провина не була доведена.
Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|
