Основи образотворчого мистецтва

Сучасна педагогіка розглядає естетичне виховання як процес, спрямований на опанування дитиною багатством вітчизняної та світової духовної культури, формування цілісної особистості, досягнення гармонії індивідуального і суспільного, усвідомлення нових ідей, почадів, потреб, ідеалів, прагнення до перетворення дійсності за законами краси. Естетичне виховання, таким чином, виконує дві соціальні функції, які утворюють єдиний процес: формування естетико-ціннісної орієнтації особистості і розвиток її естетично-творчого потенціалу.

Ці функції визначають місце естетичного виховання в суспільному житті, його зв'язок з іншими видами виховної діяльності, в першу чергу з моральним вихованням, оскільки існує органічна єдність між естетичними і етичними цінностями.

Естетичне (від гр. "aisthetikos" - чуттєве сприймання) і етичне (від гр. "еthikе" — вдача, звичай, характер) — дві специфічні сфери явищ суспільного життя та форми їх оцінок. Будучи відносно самостійними, вони, разом із тим, близькі одна до одної. Це виявляється у стосунках між людьми, їх поглядах на явища, дії, вчинки, поведінку, духовні цінності. Не існує ізольованих "естетичних властивостей" дійсності так само, як і не існує особливих, предметно-відокремлених "фактів" моралі. Моральна і естетична цінності є відбиттям у свідомості людини як істоти суспільно-історичної потреби і цілей, які реалізуються в кожній сфері людської діяльності - у праці й побуті, економіці й політиці, науці й мистецтві.

Взаємозв'язок естетичного і етичного належить до провідних, глибинних закономірностей історичного розвитку мистецтва, які визначить і виражають його соціальну функцію і смисл, дають підстави розглядати його як надзвичайне досягнення духовної культури суспільства і людини.

Художнє виховання як складова естетичного виховання передбачає цілеспрямоване й послідовне формування в дітей, починаючи з дошкільного віку, почуття прекрасного в мистецтві, стійкої потреби у пізнанні різних його видів, форм, жанрів й образної мови, оцінного ставлення з позиції морально-естетичних критеріїв до втілених у його творах художніх образів; спонукання до творчого відтворення враження про реальну дійсність у продуктах власної художньої діяльності.

Успішність розв'язання завдань, поставлених суспільством перед художнім вихованням дітей, залежить від об'єктивних і суб'єктивних умов, необхідних для його здійснення

До об'єктивних умов належить, перш за все, ставлення суспільства людини до мистецтва як виду духовного опанування дійсності, врахування у виховному процесі сукупності тих соціальних функцій, які воно виконує в суспільстві - гедоністичної, пізнавальної, виховної, перетворюючої комунікативної та ін.

Гедоністична (від гр. "hedonе" - задоволення) функція мистецтва – власне те, що, у першу чергу, привертає до нього увагу людини, визначається природною чуттєвою чарівністю його образів. Естетична організація звуків, фарб, пластичних форм, рухів тощо закономірно породжує під час їх сприймання насолоду. Адже гармонія, ритм, симетрія, пропорційність, рівновага, впорядкованість трактуються як стійкі і загальні визначені ознаки краси, належать до естетичної категорії "прекрасне". Їх прояви цінуються у всьому: в природі, суспільстві, людині і безумовно мистецтві.

Разом із тим естетична своєрідність, чуттєва експресія - це тільки одна з якісних зовнішніх ознак мистецтва. Мистецтво є справжнім джерелом пізнання реального життя, воно завжди націлене на осягнення суттєвих його сторін. До того ж у центрі художнього пізнання завжди знаходиться людина, що втілює в собі всю сукупність суспільних відносин, яка живе в конкретному світі, у певному соціальному й природному середовищі, певний історичний.

Відтворюючи дійсність у художньому образі, митець є не пасивним ілюстратором тих або інших явищ життя, а творцем-мислителем, здатним визначити своє ставлення до них і справити на цій основі моральний естетичний вплив на глядача, читача, слухача.

У постановці в художньому творі морально-естетичних проблем (зіткнення добра і зла, інтересу і обов'язку, проблеми смислу життя, щастя та ін.), що вирішується естетично, мистецтво тим самим поширює досвід людини, активізує її почуття і свідомість, розвиває інтуїцію і уявлення, сприяє моральному й естетичному самовизначенню, формує художні смаки і естетичні ідеали.

Але досягнення дієвості впливу мистецтва на людину може бути реальним лише за умови врахування його комунікативної (від лат "соmmuniсо" - зв’язую, спілкуюся) функції – розповсюдження високохудожніх творів мистецтва і надання можливості людям постійно спілкуватися з ними, використовуючи з цією метою як оригінали, так і репродукції, виконавську діяльність професійних і аматорських колективів (у тому числі й дитячих), сучасні технічні засоби запису й відтворення зображення і звуку тощо. Отже, зазначена функція потребує у свою чергу наявності відповідної матеріальної бази, яка включає: накопичений фонд творів різних видів мистецтв, технічні засоби, атрибути, обладнання і матеріали, необхідні для залучення дітей до активної художньої діяльності тощо.

Нарешті, однією з вирішальних об’єктивних умов ефективності опанування дітьми основами художньої культури є висококваліфікований і відданий своїй справі педагог-вихователь, педагог-наставник, удосконалено і творчо володіючий сучасною теорією і практикою навчально-виховного процесу, здатний створити культурний простір на основі дії перелічених функцій мистецтв.

До суб’єктивних умов належить рівень сформованості в дитини тих психічних процесів і утворень, які забезпечують її готовність до свідомого спілкування з творами мистецтв, реалізацію творчих задумів у власній художній діяльності.

У даному навчальному посібнику висвітленні експериментально визначення й апробовані тривалою практикою підходи до вирішення завдань художнього виховання дітей у контексті оволодіння ними вихідними основами образотворчої діяльності. Його мета – розкрити зміст, форми і методи виховного і навчального процесів, теоретично обґрунтувати їх вибір і спрямованість на формування готовності дитини до естетичного сприймання творів образотворчого мистецтва та вирішення поставлених перед нею навчальних і творчих завдань.

Обґрунтування теоретичних і практичних питань з методики управління образотворчою діяльністю дітей полягає у визначенні образотворчого мистецтва як специфічною форми пізнання дійсності та його ролі в розвитку культури суспільства та людини; розуміння психічного розвитку дитини як процесу, що має конкретно-історичну і соціальну природу. Тому педагогічний процес, спрямований на вирішення загальних і часткових завдань художнього виховання дітей, розглядається не як самоціль, а як умова засвоєння ними в найбільш простих формах соціального досвіду, накопиченого людством. Поняття «соціальний досвід» щодо художнього виховання в контексті оволодіння образотворчою діяльністю означає привласнення дитиною суто людських властивостей і дій, а також послідовне пізнання нею світу, в якому вона живе і в якому відбувається її становлення як особистості.

Сутність завдань, спрямованих на професійну підготовку фахівця системи дошкільного виховання в галузі керівництва образотворчою діяльністю дітей та особливості послідовного їх вирішення викладено у відповідних розділах даного навчального посібника. Провідними з цих завдань є:

· усвідомлення студентами сутності образотворчого мистецтва та його ролі в духовому становленні особистості;

· опанування теорією і практикою формування готовності дитини до образотворчої діяльності та естетичного сприймання творів образотворчого мистецтва;

· визначення суттєвих особливостей творчої діяльності дітей та умов, сприятливих для її активізації, виховання в них оцінного ставлення до дійсності з позицій засвоєних морально-естетичних критеріїв;

· усвідомлення соціальної ролі педагога-вихователя у формуванні духовної культури дитини.

Архітектура (від лат. "arhitekturа" від грецьк. "arhitektor"— зодчий, будівник), зодчество — мистецтво проектувати та будувати споруди, які необхідні для життя і діяльності людини.

За визначенням давньоримського зодчого Вітрувія, автора трактату «Десять книжок про архітектуру», споруда повинна відповідати трьом вимогам: доцільності, міцності й красі. Визначені ще в першому століття нової ери вимоги актуальні й у наш час. Тобто у творах архітектури рішення практичних, утилітарних завдань безпосередньо пов'язане з художньою творчістю — створення архітектурного образу який виражає певний ідейно-художній зміст.

Протягом усього історичного розвитку архітектура створила різноманітні типи споруд, у яких відтворені особливості природно-кліматичних умов, побуту, традицій, національної культури, рівня техніки і т. д. різних епох і народів.

До основних типів архітектурних споруд належать: житлові будинки; адміністративні та громадські будівлі (театри, музеї, навчальні заклади, стадіони), інженерно-технічні споруди, в яких досягнутий художній задум будівничих конструкцій (мости, телевізійні башти, греблі тощо).

Вирішуючи соціально-побутові, будівельно-технічні та ідейно-художні завдання, архітектура застосовує різноманітні композиції та образні засоби. Найважливіші з них — це загальна композиція окремої будівлі або ансамблю, поєднання її з навколишнім міським або природничим середовищем, гармонійне сполучення розмірів окремих частин будівлі між собою і в цілому, співвідношення споруди та її окремих частин до людини (масштабність), різні засоби розчленування стінних площин та інше; пластичне опорядження частин і деталей будинку, використання оздоблюючи матеріалів, які мають ту чи іншу фактуру, пластичні якості та інше; використання кольору та різноманітних декоративних елементів,поєднання архітектурних форм скульптурою, живописом і творами декоративно-прикладного мистецтва.

Всі споруди, які побудовані в один і той же історичний період, зважаючи на наявність існуючих між ними відмін, мають загальні і должні особливості. Виконані за допомогою одних і тих же художніх особів, вони утворюють відносно стійку спільність архітектури певної епохи, її стиль.

Архітектурний стиль (від грецьк. "stilus" — палочка для письма) це стійка єдність образної системи виразних засобів, які характеризують художню своєрідність тих чи інших сукупностей явищ мистецтв що обумовлені політичними, економічними та соціальними відносинами, пануючими в тому чи іншому історичному періоді, і складеними у зв'язку з цим світоглядом, культурними традиціями та естетичними ідеалами. В історичному розвитку архітектури відомі декілька основних стилів: античний, романський, готика, відродження (Ренесанс), класицизм, ампір, конструктивізм та інші.

Античний стиль (від лат. "antigus" давній) виник у давньогрецькому миcтецтві, яке, заданими сучасної науки, розвивалося у межах 1-го тисячоліття до нової ери і першої половини 1-го тисячолітті нової ери. Архітектура цього періоду відзначається прагненням до засвоєння великих відкритих просторів, до ефекту грандіозності, величчю, сміливістю інженерно-будівничої думки, логікою конструкцій, імпозантністю форм, докладністю й майстерністю виконання. Особливість міст — велич архітектурних ансамблі яким притаманні злагода будівель між собою і з навколишньою природою, постійність планування, підкреслення горизонталей та вертикалей фасадних площин, симетричність і фронтальність композицій споруд як елементів ансамблю, розрахованих на сприймання їх фасаду.

Пам'ятники архітектури античного мистецтва: храм Афіни-Парфенос (Парфенон) у Афінському Акрополі (Греція), Колізей у Римі, храм Посейдона у Пестули (Італія) та інші.

Романський стиль (від лат. "Rоmа" — Рим), виник і закріпився в ХІ-ХІІ століттях у країнах Західної Європи —Італії, Франції. Іспанії, Португалії та інших, тобто країн, територію яких колись займала Римська імперія.

Особливості архітектури цього періоду обумовлені тим, що вона повинна була служити, в першу чергу, меті війни і захисту. Численні замки, монастирі романської епохи — це монументальні масивні споруди товстими гладкими стінами, крихітними вікнами-бійницями і високими баштами. Будувалися вони, як правило, на недосяжних височинах.

Романські собори, за звичаєм, приземисті, їх архітектура й скульптура, велична у своїй простоті, була покликана виховувати в людях покірливість до церкви, усвідомлення незначності реального повсякденного життя. Серед споруд романського стилю: Собор у Вермсі (Німеччина), Абатство Мон Сен-Мішель (Франція), Костьол святого Яна в Познані (Польща). Риси романського стилю відтворилися і в мистецтві Давньої Русі, зокрема в архітектурі Володимиро-суздальської школи — Успенський собор у Володимирі, Кирилівська церква в Києві тощо.

Готика (від італ. "gotісо" — готський, від назви германського войовничого племені готів) — завершальний етап розвитку середньовічного мистецтва країн Західної, Центральної і частково Східної Європи, який охоплює період від середини XII по XV-XVI століття. Готика розвивалась у країнах, де панувала католицька церква, тому мистецтво архітектури залишалося переважно культовим за призначенням і релігійним за змістом. Крім того, від романського стилю готика успадкувала главенство архітектури в системі мистецтв і традиційні типи культових споруд. Особливе місце займає собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури та живопису (переважно вітражі). Не спів розмірний з людиною простір собору, вертикалізм його башт (які досягають іноді 150м) і зведень, підпорядкування скульптури динаміці архітектурних ритмів, багатокольорове сяйво вітражів здійснювали могутній емоційний вплив на віруючих.

Водночас із будівництвом культових споруд інтенсивно розвивалося містобудування та громадська архітектура. Міські архітектурні ансамблі включали культові та громадські споруди, укріплення, мости, колодязі. Міста оточувалися міцними стінами з пишно прикрашеними прорізними баштами.

Смілива та складна каркасна конструкція споруд, яка втілила торжество інженерної думки, надала можливості подолати масивність романських будівель, полегшити стіни та зведення, створити динамічну єдність внутрішнього простору.

В стилі готики збудовані: собор у Лимбурзі (Німеччина), собор Нотр-Дам у Реймсі, собор Паризької Богоматері (Франція) кості Діви Мари у Гданську (Польща), Домський собор у Ризі (Латвія). В Україні елементи готики мали місце в архітектурі ХІV-ХV століть — костьол у Дрогобичі в с. Вежняках Львівської області та інші.

Відродження, Ренесанс (від франц. «renaissance» - епоха в культурному та ідейному розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи період XIV-XVI століть. Культура Відродження має специфічні можливості перехідної епохи від середньовіччя до нового часу, в якій переплетіння старого і нового створили своєрідний якісно новий сплав.

Архітектурі цього періоду притаманне звертання до естетичного принципів, традицій античного, греко-римського зодчества. Античний стиль був творчо переосмислена і ствердився в новій класичній формі.

Архітектурні пам’ятники епохи Відродження: Собор святого Петра в Римі, Палац Медичі-Рікарді у Флоренції, Палац дожів у Венеції (Італія) та інші.

У кінці XVI – на початку XVII століття помітним став плив італійського Відродження на українську архітектуру зокрема в Києві, Львові, Чернігові, Житомирі, Черкасах та інших містах поєднувалися риси цього стилю з національними традиціями будівництва.

Бароко (від італ. «barocco»- буквально – дивовижний, химерний) стиль в архітектурі кінця XVI- середини XVIII століть, який виник в Італії і з часом розповсюдився в інших країнах Європи та Латинської Америки. Для бароко притаманні увиразнення святковості, урочистості, пишна декоративність, динамічність композиції.

В архітектурі це виявилося в контрастах форм зі скульптурними прикрасами, світлотіньовими й кольоровими ефектами. Прикладами пам’ятників у стилі бароко можуть служити: Палац Барберині в Римі (Італія), Андріївський собор у Києві (Україна), комплекс у Царському Селі зараз м. Пушкін, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі (Росія) та інші.

Класицизм (від лат. "сlasicum" — зразковий) — художній стиль і напрямок у європейському мистецтві ХУІІ - початкуXIX століть, для якого ідеальним (класичним) зразком було своєрідне переосмислення античного мистецтва. В архітектурі класицизму основними компонентами були симетрична композиція споруд, геометричне чітке й зручне планування примущень, строгість архітектурних форм, стриманість прикрас.

У стилі класицизму побудовані: Академія художеств, Ісакіївський собор у Санкт-Петербурзі (Росія), палац П.Румянцева-Задунайського в с. Качанівка Чернігівської області, Графська пристань, Петропавлівський собор у Севастополі, Контрактовий будинок у Києві (Україна) та інші.

Ампір (від франц. "еmpirе" — імперія) — стиль в архітектурі трьох перших десятиліть, який завершив еволюцію класицизму. Орієнтуючись на зразки античного мистецтва, ампір переважно спирався на архітектурну спадщину Греції та імператорського Риму, черпаючи з неї мотиви для втілення величі й могутності: монументальні масивні портики, військова емблематика в архітектурних деталях і декорі.

Ампір спочатку склався у Франції, а потім з різними інтерпретаціями, обумовленими особливостями політичного й суспільного життя, — в інших країнах Європи. Наприклад, у період правління Наполеона 1 з метою уславлення військових успіхів використовувалася монументальна архітектура: тріумфальні арки, пам'ятні колони та інші меморіальні споруди.

Прикладом архітектурних пам'ятників у стилі ампір можуть служити: Тріумфальні арки на площах Етуаль, Карузель, церква Мадлен у Парижі (Франція); Александринський театр, тепер театр драми ім. О. С. Пушкіна, Адміралтейство у Санкт-Петербурзі (Росія) та інші.

Конструктивізм (від лат. "соnstructivus" — необхідний для будови, доцільний) — напрямок у сучасному мистецтві, який виник у 20-ті роки XX століття. В архітектурі конструктивізм близький до функціоналізму та раціоналізму. Його прихильники намагалися переосмислити формотворчі можливості нової техніки, її логічних цілеспрямованих конструкцій, а також естетичні можливості таких матеріалів, як метал, скло, бетон.

Серед споруд конструктивізму: Держпром, Поштамт у Харкові, Будинок лікарів у Києві, житловий масив Перемоги у Дніпропетровську (Україна); Кремлівський палац з'їздів, Олімпійський комплекс на проспекті Миру у Москві (Росія) та інші.

Особливості архітектури дитячих дошкільних закладів. У нашій країні сучаснідошкільні заклади будуються за типовими та індивідуальними проектами, що продовжують пошук оптимального стилю "обличчя" архітектурної споруди, яка б максимально відповідала побутовим та естетичним потребам дітей.

Типи споруд дитячих дошкільних закладів мають істотну відмінність між собою в залежності, перш за все, від їхпризначення та особливостей функціонування: загальні чи оздоровчі, постійні чи сезонні та інше. Ці особливості визначаються й технічними досягненнями в будівництві, кліматичними умовами, особливостями місцевості. Наприклад у зонах, які страждають від землетрусів, усі споруди будуються з допоміжними кріпленнями стін і міжповерхових перекрита, що, у свою чергу, позначається в значною мірою на типі архітектури. Для споруд жарких кліматичних умов притаманне розгорнуте предметно-просторе середовище, наявність козирків, прогулянкових веранд — лоджій і планувань, які забезпечують затінення і добре провітрювання. У районах із прохолодними кліматичними умовами споруди мають більш компактне планування, закрите від вітру й негоди подвір'я.

З метою створення максимального психологічного й естетичного комфорту для дітей у сучасних спорудах плануються закриті прогулянкові веранди, які поєднані заскленими переходами, зимовими садами плавальними басейнами, фонтанами, соляріями та іншими зручностями.

Як свідчить практика, найбільш зручними виявилися одно - і двоповерхові будівлі дошкільних закладів. За звичаєм, міські дошкільні заклади бути розміщена в багатоповерховому оточенні, і їх витягнута за горизонталлю архітектура як емоційне ядро мікрорайону повинна бути розміщена у середній оправі міської забудови. В цих умовах образну виразність одно - і двоповерховій споруді дошкільного закладу надає обсяг композиції, орієнтація за сонцем, гра світла й тіні, використання конструкцій, малюнка й матеріалу покрівлі, рельєф місцевості та рослин, кольорове та фактурне опорядження фасадів.

У деяких вітчизняних і зарубіжних спорудах дошкільних закладів використовуються плоскі покрівлі для прийняття дітьми сонячних та повітряних ванн (солярій, аерарій). Такі покрівлі з нескладним їх переустаткуванням захисними тентами та огорожами зручні для влаштування на них всіляких озеленень і навіть саду. Це дуже перспективний та оригінальний засіб збільшення корисної площі з мінімальними економічними затратами. Зрозуміло, її використання можливе лише за умови абсолютної безпеки для здоров'я і життя дітей.

У цілому, підвищені вимоги й до оформлення входів і виходів дітей з приміщення. Як правило, вони виділяються кольором, оригінальною конструкцією, фактурним опорядженням та освітленням.

Естетична якість архітектури приміщень є свої особливості. В їі основу покладені обсяжно-планувальна структура, колір, малюнок та інші елементи привабливості опоряджувальних робіт, розміщення вікон відносно сонячного світла, дверей та інше.

Графіка (від грецьк. "gгарhіс" — пишу, креслю, малюю) як термін спочатку застосовувався лише щодо письма та каліграфії. Нового значення він набув наприкінці XIX і початку XX століття у зв'язку з бурхливим розвитком промислової поліграфії та розповсюдження каліграфічне чіткого, контрастного лінійного малюнка, зручного для фотомеханічного його відтворений книзі чи журналі. У той час графіка визначилася як мистецтво, в основу якого покладені лінія, контраст чорного та білого. Таке розуміння графік згодом було поширене.

У сучасному розумінні графіка означає вид мистецтва, в основу якого покладений малюнок, але який вирішує свої зображувальні завдання і використовує з цією метою особисті засоби та виразні можливості, їй можуть бути притаманні старанна обсяжно-просторова побудова зацікавленість оповіданням, ґрунтовне вивчення| натури, виявлення структури та фактури предмета. Але художник-графік може обмежитися і побіжним враженням, умовним позначенням предмета або начебто натякнути на нього, звертаючись до уявлення глядача. Незавершеність та лаконізм зображення при цьому служать одним із головних засобів художньої виразності.

Обсяжність образу в графіці часто досягається економією і концентрацією художніх засобів, образно-виразними метафорами. Тому в ній поряд із завершеними композиціями самостійну художню цінність можуть мати натурні начерки, ескізи творів живопису, скульптури, архітектури.

Крім контурної лінії, у техніці графіки використовуються штрих, крапка, світлотіньова або кольорова пляма й поверхня паперу — основного (крім шовку або пергаменту) матеріалу цього виду мистецтва.

Залежно від призначення і змісту, графіку підрозділяють на станкову, книжкову та журнально-газетну,плакатну, художньо-виробничу або прикладну.

Станкова графіка охоплює твори, які мають самостійне художнє значення (тематична композиція, портрет, пейзаж, натюрморт). Це малюнок або серії малюнків, а також ескізи, етюди з натури. Переважне значення станковій графіці мають акварель,гуаш, пастель, темпера, туш, олівець.

У станковій графіці використовується також і друкована техніка — естамп(від франц.”estamре” — відбиток), до якої, належно від матеріалу (дерево, метал, лінолеум, камінь), належать гравюра та літографія.

Книжкова і журнально-газетна графіка створює ідейно-художню єдність із літературним або супроводжувальним текстом, і, разом з тим, призначена для декоративно-художнього оформлення книжки або журналу (супроводжувальна графіка).

Книжкова ілюстрація, перш за все, тісно пов'язана з художньою ідеєю літературного твору, але це не означає, що вона повинна були лише оптичним двійником тексту. Художник-ілюстратор, крім наочного тлумачення змісту, начебто знову створює ті положення, настрої і емоції, які поет або письменник не змогли відтворити. Використовуючи художньо-зображувальні можливості графіки, він доповнює образний стрій тексту, допомагаючи тим самим слову перетворитися у конкретно-чуттєвий образі тим самим посилити естетичне враження від прочитаного твору.

Плакат ( від лат. "рlacatum" — свідоцтво) — це широко розповсюджена різновидність художньої графіки, яка спрямована на рішення агітаційно-роз'яснювальних завдань, активний і масовий вплив на людей. Звідси характерні для плаката чіткість, лаконізм як змісту, так і формі також відносно більші (для твору графіки) розміри. Важливою умовою впливу плаката - органічна єдність тексту із зображенням.

За призначенням плакати розподіляюся на політичні, культурно-освітні, інструктивні, рекламні, карикатурні та інші.

Художньо-виробнича або прикладна графіка – це виготовлення етикеток, поштових марок, цінних паперів, дипломів, грамот та інше.

Багатоцільове використання графіки у всіх сферах людської діяльності підвищує її ідейно-естетичне значення, робить її важливим фактором у задоволенні художніх запитів суспільстві.

Живопис є одним із основних видів образотворчого мистецтва, в якому завдання пізнання, тлумачення і образного відображення навколишньої дійсності вирішуються за допомогою фарб, які наносяться на її яку тверду поверхню. У художніх творах живопису використовують: колір у тісному зв'язку з малюнком, світлотінь, виразність мазків, фактура й композиція, за допомогою яких художник відтворює на площині колористичне багатство світу, обсяжність предметів, їх якісну, матеріальну своєрідність, просторову глибину і світлоповітряне середовище. Живопис може передавати стан нерухомості й відчуття стрімкого руху. У ньому можливі розгорнуте оповідання і складний сюжет, що дає можливість, не тільки наочно втілювати видимі явища реального світу, відображати різноманітне життя людей, але й розкривати суть історичних процесів.

За вирішенням завдань живопис розподіляється на монументальний станковий і декоративний.

Монументальний живопис пов'язаний із відтворенням суспільно значимого змісту, який втілюється у величній формі. Художньому образу таких творів споріднена естетична категорія "піднесене".

Особливість монументального живопису полягає в тому, що він потребує ясності та лаконізму композиції, чіткості та узагальнення малюнка; великих кольорових мас, особливого осмислення ракурсів і перспективи з урахуванням сприймання з великої відстані й під різним кутом зору. У рамках цих загальних вимог можлива велика різноманітність художніх рішень.

Монументальні живописні твори здебільшого пов'язані з архітектурою,але в той же час мають і самостійний суспільно значимий образний зміст. До них відносять: панно, розпис, мозаїку.

Станковий живопис об'єднує твори самостійного значення, не пов’язані із яким-небудь художнім ансамблем або суто утилітарними функціями. Він відрізняється найбільше широкими можливостями відтворення життя. Творам станкового живопису притаманна тонка, психологічно багатогранна характеристика образів і багатство нюансів форм.

Декоративний живопис (від лат. "dесоrаrе"— прикрашати) пов'язаний з архітектурним ансамблем і призначений (на відміну від монументального живопису) для оздоблення або підкреслення конструкцій і функцій споруди.

Залежно від узагальнення змісту (особливого характеру життєвих зв’язків і відносин), спрямованості, відбору життєвих явищ та їх художнього втілення, ідейно-естетичної оцінки в станковому живописі відрізняють такі жанри (від франц. "gеnrе"— рід, вид):історичний, батальні портрет, побутовий, пейзаж, натюрморт, анімалістичний.

Історичний жанр дає змогу уявити історичні постаті та відтворює історичні події та історичні особистості, які мають велике значення які минулого так і для сучасного суспільства. Він утворився як самостійний жанр в епоху Відродження і набув широкого розвитку в мистецтві ХІХ століття. Академічно-естетичні погляди XVII-XIX століть обмежували, як правило, тематикуісторичного жанру лише темами з античної історії, міфології та християнських релігійних легенд. Тому історичний живопис довгий час залишався умовно зрозумілим або офіційним жанром, далеким від реалізму. Але багато з великих майстрів мистецтва минулого зуміли подолати обмеженість у розумінні цього жанру офіційною естетикою і збагатити свої історичні твори дійсним історичним пафосом, поставити в них великі суспільні питання, правдиво відобразити суттєві сторони життя народу. Нерідко навіть міфологічні сюжети використовувалися як "маскування", під прикриттям якого художник виражав у творі сміливі для свого часу думки та ідеї. Так, у картині О.О.Іванова «Йосип, який тлумачить сни в темниці хлібодару і виночерпію» (1832 р.) сучасники художника побачили натяк на криваву розправу Миколи Із декабристами.

Історичний живопис більш, ніж інші жанри, пов'язаний з наукою, зумів пройти шлях від суб'єктивно-ідеалістичного возвеличення історичної особи до розкриття дійсного значення і ролі народних мас в історії.

По-різному в кожні історичні епохи розуміли і морально-виховну роль цього жанру. Так, у XVIII і на початку XIX століть класичний живопис у відповідності з естетичними вимогами просвітян виховував глядача, демонструючи йому приклади благородних вчинків, які здійснили теорії минулих століть (С.Торелі. Алегорія на перемогу Катерини II над турками і татарами (1772р.);О.П.Лосенко. Прощання Гектора з Андромахою (1773 р.);П.1.Соколов. Дедал прив'язує крила Ікару (1777 р.) та інші). Історичні живописці романтичного напрямку домагалися того ж хоча їх герой був емоційно активнішим, духовно багатшим, ніж розмірковуючи герой класицистів (К.П.Брюлов. Останній день Помпеї)(1830 - 1833рр.): Ф.О.Бруні. Смерть Каміли, сестри Горація (1824р.), міми змій (1837-1841 рр.). та інші).

Реалістичний історичний живопис другої половини XIX століття відкрив нові шляхи контакту із глядачем. «Виховання прикладом» зашиється і тут, але найбільш важливим стає інший засіб морального впливу на людину. Історичний живопис розвиває її естетично, збагачує знанням, вчить розмірковувати, бачити історичні корені сучасних явищ. Через естетичну насолоду — до освіти народу, у цьому, по суті, полягає лозунг історичного живопису реалістичного напрямку. Звідси багатство соціальної, наукової, психологічної, художньої інформації, велика кількість паралелей з найбільш злободенною дійсністю. В цьому напрямку творчість В.І.Сурікова - явище, не перевершене ніким із сучасників.

Протягом усього існування історичний живопис залежав, напевно, більш, ніж якийсь інший жанр, від офіційної політики. Але пристосовувалися лише посередності. Передовий історичний живопис завжди служив «істинні, добру і красі".

Батальний жанр (від франц. "ЬаtаіІІе" — битва) присвячений військовій тематиці, яка включає, головним чином, зображення битв, а також інших епізодів, пов'язаних з війною. У ході свого історичного розвитку батальний жанр частіше за все ставив завдання прославити військові доблесті. Батальні твори алегоричного і символічного характеру, як завжди, пов'язані з героїзованим образом полководця-переможця, були широко розповсюджені ще в мистецтві Давнього Сходу і Давнього Риму. У Середньовічному мистецтві батальні сцени зустрічаються в книжковій мініатюрі, головним чином як ілюстрація до військової хронічки.

Художників Відродження батальний жанр приваблював своєю драматичною стороною — напруга шаленого бою, відтворення емоцій боротьби (Леонардо да Вінчі. Битва при Ангарі (1503—1506 рр.): Мікеланджело. Битва при Кашіне (1504-1506 рр.); Д.Веласкес. Здача Бреди (1634 р.): М В Ломоносов. Полтавська баталія (1762— 1764 рр.) та інші. При цьому особлива увага приділялася просторовому та композиційному рішенню, вивченню складних ракурсів, героїчному узагальненню та іншому, порівняно менше історично-реальній обстановці бою.

З середини XVII століття розвивається документально-хроніканий батальний жанр, який фіксував епізоди битв із більшою або менш точністю, але без справжнього драматизму.

У Європейському живописі широкого розвитку батальний жанр набув в епоху наполеонівських війн (А. Гро, Т.Жеріко, Е.Делакруа, Ф.Гойя). З початку XIX століття тема війни насичується новим, гуманістичним змістом, настійливо проймається тема "страхіття війни". Найбільшою мірою це стосується творчості Ф.Гойї, В.В.Верещагіна.

У XX столітті руйнівні та жорстокі війни радикально змінили батальний жанр, розширивши його межі й художній смисл. У багатьох творах порушувалися історико-філософські та соціальні питання, проблеми миру й війни, фашизму та війни, війни та людського суспільства та інше.

Вітчизняний батальний жанр наповнюється патріотичним змістом визвольної боротьби народу проти фашистських загарбників. Благородна ненависть до жорстокого ворога, піднесена любов до Батьківщину всі благородні чуття знайшли своє відображення у творах цього жанру (О.Дейнека. Окраїна Москви (1941 р.); Оборона Севастополю (1942 р.), О.Пластов. Фашист пролетів (1942 р.); С. Герасимов. Матипартизі (1943 р.); Ю.Шменов. Фронтова дорога (1944 р.); П.Кривоногов. Корсунь-Шевченківське побоїще (1944р.) та інше.

Тема Великої Вітчизняної війни знайшла своє відображення й у післявоєнні роки (П.Кривоногов. Перемога (1948 р.), На Курській дузі (1949 р.). Захист Брестської фортеці (1951 р.); П. Мальцев. Штурм Сапун-гори (1958 р.); М.Бут. В ім'я життя (1956р.)та інші. Значний внесок у розвиток батального жанру зробили й художники України — Ф. Рубо. Атака запоріжців у степу (1881 р.); В.Костецький. Повернення (1947 р.), В.Пузирков. Чорноморці (1947р.); Т.Мальцев, Г.Марченко, М.Присєм Діорама «Штурм Сапун-гори 7 лютого 1944 року» (1959 р.); М. Самоки Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем(1953р.); О.Лопухов. Перемога (1973р.); О.Сафаргалін. Медсестра(1965р.); М.Присєкін. Діоря «Битва за Київ, 1943 рік» (1978 р.), «Куліковська битва» (1980р.), «Наше діло праве» (1984-1985 рр.) та інші.

Побутовий жанр в образотворчому мистецтві присвячений відображенню повсякденного поодинокого й суспільного життя (за звичаєм, сучасного художнику). Він розповсюджений переважно в живописі, графіці: скульптурі.

Перші твори цього жанру зустрічаються ще в первісному мистецтві, а також у мистецтвах Давнього Сходу, Давньої Греції, Давнього Риму, Київської Русі тощо, де побутові «жанрові») сцени включалися у міфологічні композиції.

В епоху Відродження в європейському живописі релігійні та алегоричні сцени набули характеру розповіді про реальні події, наповнилися побутовими деталями. (Джото, А.Лоренцеті в Італії, Ян ван Ейк, Р.Кампен, Гертген тот Сін-Янс в Нідерландах; брати Лімбург у Франції; М.Шонгауер у Німеччині тощо).

Як самостійний розділ побутовий жанр сформувався в XVII столітті. Він представлений, перш за все, творами майстрів голландської школи (Пітер де Хоха, Стен, Терборх, Вермейєр Дельфтський та інші).

У різних національних школах зображення повсякд

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: