Право власності і володіння в київській русі

В рабовласницьких державах Причорномор'я і Приазов'я право було рабовласницьким. Воно мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів. Основним джерелом права в Ольвії були закони про державне життя, які видавали народні збори. Попередньо закони обговорювалися і приймалися сенатом. Законами, що приймалися народними зборами регулювалося внутрішнє і зовнішнє життя Херсонесу. Крім законів в Ольвії і Херсонесі діяли звичаї та декрети грецьких міст. В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про його характерні особливості й джерела складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій яких увійшла до Боспорського царства, права скіфо-сарматської держави, а також римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість правових норм стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державної і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов'язальне право регламентувалися найчіткіше. Правовому регулюванню підлягала й регламентація повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що була в державній власності, або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам. Найтяжчими злочинами вважалися замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Відомими були злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалися судовими виконавцями. Право у Скіфії було звичаєвим.

Правова система Скіфії грунтувалась на звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними). Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий, а щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному.

В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему Афінської рабовласницької республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, місцеві звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв агораному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.

Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.

Джерела права: законодавча діяльність царів, право грецьких міст-полісів, що входили до Боспорського царства, звичаї місцевих племен, римське право. Передбачалась державна і приватна власність на землю (цар був верховним власником, тому всі землевласники несли йому повинності), худобу, рухоме майно, рабів. Було розвинене зобов`язальне право: договори купівлі-продажу, дарування, позики та ін. Найнебезпечнішими злочинами вважались: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними вигнанцями, - що карались смертною карою з конфіскацією майна. Були відомі також злочини проти власності і проти особи, за які передбачались такі покарання: смертна кара, конфіскація майна, штрафи. Судові рішення виконували судові виконавці.

5. В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.

У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов’язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визначених державою звичаїв. Держава забеспечувала їх дотримання, захищала від порушень.

До давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін.  Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.  

У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас.  

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава – давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам’ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст.  

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославовичів, а потім – у Поширену редакцію Руської Правди.

6. Літопис зберіг чотири договори Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр.., Ігоря 944 р. і один короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р. Договори складалися на грецькій мові і з належними змінами форми перекладалися на мову, зрозумілу Русі.

Основний зміст договорів складають норми торговельного, міжнародного, приватного, кримінального, цивільного права.

За мирним договором 907 р. візантійці зобов'язалися виплатити Русі грошову контрибуцію, а потім щорічно сплачувати ще й данину, він домігся для руських купців права безмитної торгівлі на візантійських ринках. У 911 р. Олег підтвердив свій мирний договір з Візантією.

Новий мирний договір був укладений в 944 році. Між країнами відновлювалися мирні відносини. Візантія зобов'язалася, як і раніше виплачувати Русі щорічну грошову данину і надати військову контрибуцію. Були підтверджені багато статей договору 911 р. Однак право безмитної російської торгівлі у Візантії було скасовано. Торгівля, за договорами, була переважно мінова.

Договори Олега та Ігоря вказують на відповідальність за вбивство руським візантійця і навпаки; встановлюють відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень «ударом мечем» чи іншим предметом; розрізняють крадіжку, грабіж і розбій, визначають покарання за них; є постанова про спадкування русів, які перебувають на службі у візантійського імператора. У цих нормах фахівці бачать зачатки міжнародного приватного права (наприклад, питання охорони майнових прав іноземців, порядок спадкування майна, що залишилося після руського у Візантії).

Значення. Вони сприяли переходу до більш досконалих юридичних форм і понять. Норми, сформульовані в цих договорах зачіпають широке коло питань: відносини, норми міжнародного співробітництва, кримінального та цивільного права.

Вони мали правотворчу функцію, вони формулювали норми права. І, на думку багатьох сучасних істориків і правознавців, норми, сформульовані в тих договорах, мають відмінну юридичну розробленість, особливо норми міжнародного права. У договорах Русі з Візантією Х ст. більшість учених бачать початок законодавства на Русі. Договір став головним засобом переходу від звичаєвого права до законодавства.

Договори мали величезне культурне значення, тому що почасти підготували прийняття Руссю християнства.

7. Основними договорами були: договір Новгорода з Готським берегом та німецькими містами про мир, про посольські та торгові зносини та про суди, датований 1191-1192 р., проект договору Смоленська з Ригою та Готським берегом (відомий також під назвою “проект невідомого смоленського князя” та “угода Смоленська з Ригою та Готським берегом”), датований початком XIII ст., договір Смоленська з Ригою та Готським берегом 1229р. (також відомий під назвою “Смоленська торгівельна правда”), договір Новгорода с Готським берегом, Любеком та німецькими містами про мир та торгівлю 1262 р., договір князя Полоцького і Вітебського Герденя з Ригою та Готським берегом 1264 р., договір Полоцького Ізяслава з Ригою, Готським берегом та Любеком 1265 р. та договір Новгорода з Любеком та Готським берегом про торгівлю і суд 1269р. тощо (всього близько 20 договорів, що дійшли до нас в тому чи іншому вигляді).

Зміст договорів присвячений регулюванню різних відносин у різних галузях права: кримінальному, цивільному, морському тощо. Певна увага приділена і фінансово-правовому регулюванню міжнародної торгівлі. (Особливості - Загальним для усіх договорів руських князівств з німецькими державами було сприяння розвитку міжнародної торгівлі; відстоювали рівність прав купців, але певні преференції надавалися іноземцям на території іншої держави; усі платежі (торгові мита) визначають лише у давньоруських грошових одиницях)

Значення: Договори руських князівств з німецькими державами та містами були важливим засобом розвитку та посилення міжнародної торгівлі як на Русі, так і в регіоні Балтійського моря. Вони підтримували закладений у міжнародні відносини Візантією принцип свободи торгівлі, але відкидали обмеження щодо видів товарів, належних для купівлі та продажу. Договори пронизані принципом взаємного протекціонізму іноземного капіталу перед національним, що сприяло розширенню міжнародної торгівлі. Сильна та стабільна економіка Київської Русі дозволила встановити як основну для визначення усіх платежів саме давньоруську грошову одиницю. Нарешті, розвитку торгівлі сприяли невисокі за розмірами мита та незначна їх кількість.

8. Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом 860 р. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди.

Літопис зберіг чотири договори Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр.., Ігоря 944 р. і один короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р. Основний зміст договорів складають норми торговельного, міжнародного, приватного, кримінального, цивільного права.

Актами нормотворчості були “статути” та “уроки” княгині Ольги.

Реформаційний доробок Володимира Великого містить запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земленим”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Правда Ярослава” (1016 р.).

Руська правда – юридична пам’ятка 11 ст., джерело права Київської Русі, кодифікація норм звичаєвого права проведена Ярославом Мудрим. Внаслідок продовження його синами систематизації норм права (Правда Ярославичів 1072р.) видано коротку і розширену її редакцію та вибірку галузевих норм права для певних судів. Більше того, Просторова правда закінчується законами Володимира Мономаха (“Повчання дітям…” 1097р.). «Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. Це виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.

Із «церковних уставів» нормотворчого значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава» і «Устав князя Всеволода Новгородського». «Устав Володимира Святого» відноситься до Х ст., всі інші більш пізнішого часу: XI і XII ст.

законодавчі акти доби Руської (Київської) держави, які встановлювали правові основи взаємовідносин держави і церкви, світської і церковної влади, правового статусу духовенства, юрисдикції руської церкви, доповнювали або змінювали існуюче звичаєве право у сферах державного управління або суду. Найдавніші з них — Устав князя Володимира Святославовича і Устав князя Ярослава Володимировича. Перший з'явився у науковому обігу в 1775 p., але «за віком» він старший навіть за Найдавнішу Правду, бо був написаний після хрещення Русі наприкінці X ст. Приблизно у 995—996 pp. князь Володимир видав грамоту, якою визнав право церкви на застосування норм церковного законодавства, виділив десятину церкві Богородиці і заклав основи церковної юрисдикції. Ще за життя Володимира разом із заснуванням єпископських кафедр грамоту було перероблено на ранній Устав, текст якого складався, доповнювався і розвивався протягом XI — XII ст. До нас дійшло понад 200 списків Уставу в семи редакціях. Документ фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини княжої і церковної влади, визначає місце церковної організації в Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих, торговельних, судових зборів і мита, врожаю та домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей від світського судочинства.І тобто надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатися у церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Знач на частина правових норм Уставу виходила з Біблійних заповідей, Еклоги — візантійського законодавчого зводу VIII ст., Закона Судного людем — південнослов’янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зводу законів IX ст., П'ятикнижжя Мойсея та деяких інших пам'яток світової культури. Устав князя Ярослава про церковні суди (до наукового обігу увійшло майже 60 списків його Короткої редакції, близько 20 списків Розширеної редакції і ще понад два десятки Рум'янцевської, Тарнавської, Устюзької та Західно-руської редакцій) — це другий етап письмового правового оформлення давньоруської церкви. Складений він великим князем і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 pp. При цьому грецький номоканон по суті був відкинутий. Більше того, Устав у багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, віддає до компетенції церковної юрисдикції справи, які у Візантії належали до компетенції світських судів, і навпаки, запроваджує типово руську систему покарань, тобто Устав дуже схожий на Руську Правду і споріднений із правовою системою Київської Русі, яка складалася на той час. Проголошуючи незалежність церковного і княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, Устав князя Ярослава містить систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбні відносини, стосунки церковної влади із зовнішнім світом, відомчі взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, закріплює їх привілеї. Він спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викрадання дівчини для укладання шлюбу, передбачає суворі грошові покарання за зґвалтування жінок, забороняє розірвання шлюбу без провини з боку однієї з сторін або самовільне припинення шлюбних відносин, встановлює санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки із кровними родичами, духовною ріднею, свояками, з іновірцями, за двоєженство, блуд з черницею, скотолозтво, побиття жінкою чоловіка, бійку між жінками, образу чужої жінки наклепом або побиттям, за непідкорення батьківській волі та ін. Окремі статті Уставу містили вказівки на злочинні дії ченців, попів та попівен (блуд, пияцтво, порушення меж своїх приходів при виконанні обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлученими від церкви, самовільний постриг). Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручатиметься у справи церковних судів. Вважалося злочином і підлягало церковному осудові споживання кінського і ведмежого м'яса, а також м'яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиці.

Перше знайомство росіян з візантійським правом відноситься ще до часу, що передував прийняттю християнства: візантійськими елементами пройняті договори руських з греками X століття, що регулювали відносини російських і греків під час перебування перших в Царгороді. ^[18] Визнається безсумнівним, що на Русі з найперших часів існування християнства були відомі у слов'янському перекладі обидва Номоканона, що вживалися в візантійської церкви: Номоканон в 50 титулів і Номоканон в 14 титулів. Перший з цих Номоканонів був переведений на слов'янську мову ще до хрещення Русі, в епоху звернення до християнства болгар і моравів, і в російських списках незмінно утримував свою первісну болгарську редакцію. Номоканон ж у XIV титулів в його найдавнішої редакції був переведений на Русі, ймовірно, при Ярославі I. Одночасно з Номоканона в Росію були занесені і ін пам'ятники В. законодавства (Еклога, під назвою "Главизно премудрих і вірних царів Леона і Костянтина", і Прохірон, під ім'ям "Градського закону"), які разом з Номоканона входили до складу стародавніх збірок, відомих під назвою Кормчої Книги (див. це сл.). При перших же християнських князів перейшов до нас і "Закон судний людем", складений приватною особою в Болгарії, ймовірно, до кінця IX століття. Це - переробка 17-го титулу Исаврийской еклоги, тобто статуту про злочини і покарання, пристосовуються візантійське кримінальне законодавство до побуту варварського народу, який брав християнство. Упорядник призводить візантійські членовредітельние та ін покарання, але замість них нерідко призначає публічне церковне покаяння (віддачу в пост). У пізніших рукописних збірках зустрічається поширена редакція "Закону судного", під ім'ям "Судебника царя Константина" (тобто Великого). Укладач її викреслив віддачу в пост за церковним законом, зберігши лише покарання членовредітельние. Ця робота має характер не законодавчого статуту, розрахованого на практичне застосування, а келійно-умоглядного вправи, яке зроблено якимось духовним обличчям, може бути, вже на Русі, а не у південних слов'ян. ^[19] Відсутність тлумачень і тяжко слов'янського перекладу давали себе почувати в церковній практиці, внаслідок чого київський митрополит Кирило II звернувся до Болгарії за новими книгами і, отримавши звідти сербську Кормчу св. Сави, представив її Володимирському Собор 1274 р. Через сербську Кормчу до нас перейшли: "Закон Моїсеєв" (вибірка з Виходу, Левіта, Числ і Второзаконня), деякі церковні новели Олексія Комнена і повний переклад Прохірона ^[20]. У 1649 р. приступлено було до офіційного видання Кормчої книги. Практичним джерелом нашого церковного права є ще один пам'ятник візантійського походження - Номоканон, який з 1639 р. Друкується при великому Требнику. Вперше ця збірка надрукований був у Києві в 1620 р., під назвою: "Номоканон або законне правило", Памви Беринди, який видання своє зробив з рукописи, принесеної в Київ з Афона. Це - покаянний статут, складений з праці Матвія Властаря. СР А. Павлов, "Номоканон при великому Требнику" (Одеса, 1872), і М. Горчаков, "До історії епітимійних Номоканонів православної церкви" ^[21]. Крім того, у древній Русі були відомі й інші юридичні збірники візантійського походження. Цікава за своїм змістом і історичним значенням компіляція, що відноситься до кінця XII або початку XIII століття і носить в рукописах назву "Книги законні, ними ж годиться кожну справу ісправляті всім православним князем". До складу її входять: 1) "Закони земледельним від Оустініанових книг" - землеробський статут (νόμος γεωργικος), 2) "Закон про казнех", 3) "Закон про поділ шлюбом", тобто про причини розлучення і 4) "Глави про послусех "; три останні відділу запозичені з Прохірона і Еклоги. Перекладач не тільки перекладати на російську мову окремі візантійські терміни, які мали технічне значення, але і робить у тексті іноземних законів деякі зміни, скорочення та доповнення до видах пристосування їх до рос. побуті і поняттям. Прямих свідчень про практичне застосування землеробського статуту (решта частини компіляції були відомі з Кормчої) ми не маємо, але дуже ймовірно, що він застосовувався в духовних судах, особливо по відношенню до селян, що сиділи на землях духовенства. Перше повне видання "Книг законних" було зроблено в 1768 р. С. Башиловим (див.); потім в 1805 р. перша частина цієї збірки надрукована була Максимовичем в його "маркері російських законів" (т. II, М.), де вона поміщена у вигляді продовження відомого церковного статуту, приписуваного великому князю Ярославу I, і над обома пам'ятками поставлено одне загальне заголовок: " Статут великого князя Ярослава Володимировича про церковні суди і про земських справах ". Заголовок це було джерелом непорозумінь для російських науковців. Лише в новітній час А. С. Павлов остаточно довів, що уявний статут Ярослава про земських справах є не що інше, як перша частина "Книг законних", він же в соч. "Книги законні" ^[22] видав повний слов'янський текст цієї компіляції і підшукав до нього найбільш відповідний грецький оригінал. Інший юридичний збірник, за своїм характером і змістом дуже близький до "Книгам законним", з'явився у нас в кінці XIII або на початку XIV ст. під назвою "мірила праведного"; цей збірник складений був з готового слов'янського матеріалу, запозиченого з Кормчої, і повинен був служити як моральним повчанням, так і юридичним керівництвом для суддів. Ср статтю Н. Калачова в його "Архіві історико-юридичних відомостей, що відносяться до Росії" ^[23]. Одночасно з друкуванням Кормчої патріарх Никон доручив одному з учених південно-західної Русі, Єпіфаній Славинецький, новий переклад пам'яток візантійського права. Переклад, зроблений Єпіфаній, залишився в рукописи, яка покладена була в "патріаршої скарбниці" для зручності охочих читати і списувати її.

Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під візантійськими впливами складалися юридичні формулювання понять про спадщину, духівниці і т. д. Цих впливів, однак, не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе грунту в житті народному, не відповідали народному правовому почуттю, очевидно, просто відкидалися народом і не входили в життя.

Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого. Традиція обрання дівчиною собі нареченого тривала в Україні ще й у XVIII ст..

Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі. На ряді відбувалися заручини — висловлення згоди нареченими взяти шлюб. На заручинах їли різні страви, у тому числі й розрізали сир. Відмова нареченого від одруження вважалася образою честі й гідності дівчини, а тому передбачалися певні санкції. Згідно із ст. 35 Статутом Ярослава Мудрого, колишній наречений повинен був відшкодувати матеріальні збитки в повному обсязі, яких зазнала рідня нареченої, а також моральні збитки: «Про девку, сыр краявши, за сором си 3 гривни, а что потеряно, тое заплатити...*

Відповідно до норм давньоукраїнського звичаєвого права, шлюбний договір набував чинності, каш наречена подавала рушники або хустки. В іншому випадку це було порушенням звичаєвої правової норми.

Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків.

За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дівчини самостійно проявляти свою волю шодо взяття шлюбу: «Аіце девка не вьсхощеть замуж, то отец и мати силою дадять. А что девка учинить над собою, отец и мати митрополиту в вине». Шлюбний вік для дівчини становив 16-18 років, а для хлопця — 18 років.

Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, заборонявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником: «Аще жидовин или бессермени будеть с руською, на

иноязычницех митрополиту 50 гривен, а руською поняти в дом церковный». Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря: «Аше же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, поняти ю в дом церковный*. Ті з батьків, хто вчасно не одружував своїх дочок, мали сплачувати штраф: «Аще девка засядеть великих бояр, — зазначалося в ст. 7, — митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота, а нарочитих людии —12 гривен, а простои чади рубль*.

Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вважався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбулося весілля.

У російській історико-правовій науці домінує погляд, що в Київській Русі дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім’я відносилася до так званого «деспотичного типу»1. Зазначені відносини і тип сім’ї були характерні тільки для північно-східної (Московської) частини колишньої території Київської Русі. Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в Середньому Подніпров’ї в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім’ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства.

У давньоукраїнській сім’ї головну роль у вихованні дітей відігравала мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність.

Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичаєвого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах одного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана.

Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із ст. 10 Статуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постригти в черниці. З літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без по стриження в монахині: у 1117 р. Ярослав Святославич «умыслил с женою своею... без всякой причины от нея развестись».

Отже, у давньоукраїнському суспільстві періоду Київської Русі домінували погляди, що шлюб може бути вільно укладений та розірваний з певних причіш. Норми, які регулювали подружні відносини, були такими. що виникали в результаті компромісу між нормами звкчасвого й церковного права. Держава санкціонувала ті норми, які закріпляли духовну свободу, рівноправність подружжя та гуманізм у їхніх стосунках.

Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування тощо. В її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсутності - братами або, якщо вони малолітні, опікунами. У ст. 34 Статуту Ярослава Мудрого посаг іменується як «сватебное и с говорное*. Він складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла претендувати на спадщину.

Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувалася так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружини на випадок його смерті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно» не можна було відчужувати без згоди дружини.

Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не встигала зробити заповіт («без языка ли умреть»), то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила («то у кого будеть на дворе была ю кормил, то тому взяти»).

Після смерті батька майно могли успадковувати як дружина, так і дочки. Якщо майно успадковувала дружина, то діти не могли вимагати поділу майна. Відповідно до ст. 106 «Просторової правди», мати могла залишати майно будь-кому з дітей. Якщо дружина помирала раніше від чоловіка, то він мав право лише користуватися її майном. Отже, жінка могла бути як спадкодавцем, так і спадкоємцем. Вона могла також успадковувати як батьківське, так і материнське майно. Можна стверджувати, що в окремих випадках жінка користувалася ширшими правами, ніж чоловік.

Договір Русі з Візантією 911 року говорить про «обряженіє» - спадкування за заповітом: «Якщо хтось помре, не розпорядившись своїм майном, а своїх в Греції у нього не буде, то нехай повертається майно його на Русь найближчим молодшим родичам. Якщо ж зробить заповіт, то візьме заповідане той,... на кого написаний заповіт»Цей порядок наслідування був поширеним серед дружинників, які були на службі у Візантії.

Спадкові відносини регулювалися Руською Правдою приблизно так, як і в інші феодальних країнах Європи. Спадкування допускалося за заповітом (рядом) та за законом (в тому випадку, коли не було складено заповіт).

У разі спадкування за законом спадкоємцями першої черги були сини померлого. Спадкове майно надходило нерозділеним і ділилося самими спадкоємцями.

За старовинним загальнослов’янським звичаєм батьківський двір завжди без поділу передавався молодшому синові. Дочки померлого, за наявності у них братів, до спадкування не долучалися.

Незаміжні доньки, виходячи заміж, отримували від свої братів лише посаг. Оскільки порядок спадкування в Київській Русі носив становий характер, дочки феодалів (за відсутності братів) визнавалися спадкоємцями, а дочки смердів спадкувати не могли. Спадкове майно кріпосного за відсутності синів (выморочное наследство – відумерлий спадок) надходило до володіння князя. В цьому випадку князь зобов’язувався надати дочкам померлого посаг.

За спадкування за законом другий з подружжя не визнавався спадкоємцем. Дружина у випадку смерті чоловіка отримувала виділ, тобто майно, набуте нею до шлюбу. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та другим з подружжя. Позашлюбні діти та діти рабинь не могли бути спадкоємцями за батьком. Діти, які мали вітчима, спадкували лише за рідним батьком.

Руська Правда містила норми спадкового права стосовно лише рухомого майна (будинок, худоба, товар, раби). Земля була колективною власністю громади.

Форма заповіту була усною, але, можливо, в деяких випадках, існувало і письмове його оформлення.

Окрім чоловіка, господаря, спадкодавцем могла бути і дружина. Це природно, оскільки в древньому руському праві існувало поняття окремої власності подружжя. Дружина не тільки могла мати окреме майно, а й розпоряджатися ним, але в законі більше уваги приділяється все таки заповітові чоловіка

Законодавець не обмежував свободу заповіту матері. У випадку жорстокого поводження з нею синів, вона могла позбавити ї спадку. Якщо всі сини були з нею «лихі», вона могла заповісти майно дочці, навіть, заміжній.

Судові справи стосовно спадку за уставами Володимира і Ярослава належали духовному суду і згадувалися лише в розширеній редакції Руської Правди. За уставом Володимира Мономаха в Руську Правду було включено збірник «узаконенй» про спадок, що складався з статей, які визначали порядок спадкування дітьми після батьків за відсутності заповіту. Ці статті встановили, що за смердом можуть спадкувати лише сини, а за боярином – і сини, і дочки.

Розвинутість зобов’язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсне

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: