Основна мета покарань в литовсько-руському праві

У статуті Великого князівства Литовського для позначення покарання

використовувалося декілька термінів: "кара", "страта" тощо. Мета

покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому

заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної

скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому

було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і

болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його

виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р.,

залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів,

утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у

доброму стані всієї держави.

У призначенні покарань особливо наочно виявлявся характер феодального кримінального права як права-привілею. Так, якщо шляхтич зумисно завдав рани або заподіяв каліцтво іншому шляхтичеві, то він міг бути присуджений до таких само ушкоджень і каліцтв за принципом "око за око, зуб за зуб". Якщо ж шляхтич учинив побої або каліцтво простій людині, то присуджувалася лише виплата штрафу (нав'язка). Якщо проста людина поранила чи побила шляхтича, то каралася відсіканням руки, а у випадку завдання каліцтва підлягала страті. Слуга, який поранив пана, підлягав страті, а той, що підняв руку на пана, карався відсіканням руки.

Питання про покарання осіб, винних у вбивстві шляхтича або простої людини, залежно від класової та станової належності як потерпілого, так і злочинця вирішувалося неоднаково. Якщо шляхтича вбили декілька шляхтичів, і всіх їх було визнано винними, то смертній карі підлягав лише один, на вибір звинувачувача, а інші притягалися до тюремного ув'язнення і виплати головщини. У разі вбивства шляхтича простими людьми страті підлягали всі, хоч би скільки їх було, і тільки у випадку вбивства шляхтича у бійці кількість простих людей, що підлягали смертній карі, обмежувалася трьома особами.

Приватна та публічна форма покарань в литовсько-руському праві

Кримінальне право доби Литовських статутів знало різні види покарань. Найбільш поширеними були майнові покарання, що застосовувалися як основні чи додаткові. Майнові покарання полягали у визначенні грошових сум у кратному відношенні до завданого злочином збитку (найчастіше - в подвійному розмірі) або у вигляді конфіскації майна злочинця. Конфіскація також була самостійним видом покарання і застосовувалася до тієї шляхти, що ухилялася від виконання військової повинності. Конфіскацією маєтку каралися нез'явлення до місця збору війська, самовільне залишення військового табору, втеча з поля бою.

Смертна кара могла бути простою і кваліфікованою. Простою стратою вважалося повішення. Як кваліфіковані (мученицькі) види смертної кари застосовувалися: четвертування, спалення, посадження на кіл, утоплення. Тілесні покарання прийнято поділяти на калічувальні та болісні. У разі застосування калічницьких покарань засудженому завдавалося непоправне ушкодження тіла: відрубувалися рука, вухо, ніс або інший орган. Такі покарання мали служити залякуванням для інших, а також назавжди накладали своєрідне тавро на засудженого, попереджаючи всіх про його колишню злочинну діяльність. До болісних покарань належали побиття батогом або різками. Воно могло відбуватися біля ганебного стовпа. Кількість ударів законом і судом не визначалася. Тілесні покарання застосовувалися в основному до простих людей. Шляхтич, який побував у руках ката, втрачав своє шляхетство. Тюремне ув'язнення передусім застосовувалось як тимчасове затримання злочинця до суду. Але від XVI ст. воно вже існувало як основне або додаткове покарання. За Литовськими статутами, тюремне ув'язнення застосовувалося на термін не більше одного року і шести тижнів. Вигнання та оголошення поза законом застосовувалося переважно щодо злочинців-феодалів, якщо вони звинувачувались у злочині, за якого передбачалася смертна кара. Оголошення особи вигнаною (виволання) здійснювалося через акт, що видавався державною канцелярією. Якщо вигнаний упродовж одного року і шести тижнів не був у суді, то визнавався "вічним виволанцем", а його дружина вважалася вдовою, діти - сиротами, маєток переходив спадкоємцям. Усім людям під страхом смертної кари заборонялося переховувати його чи навіть спілкуватися з ним. Убивство виволанця не каралося. У випадку затримання виволанець підлягав негайній страті. Додатковим покаранням для шляхти було позбавлення честі. Прості люди не підлягали цьому покаранню, оскільки вважалося, що вони честю не володіють. Позбавлення честі означало втрату шляхетської гідності. Позбавлялися честі особи, які ухилялися від виконання військової повинності, виволанці (вигнанці), злочинці, засуджені до страти, але помилувані, а також інші злочинці, що побували в руках ката. Покаяння як вид покарання полягало в зобов'язанні засудженого привселюдно в церкві або костьолі, стоячи на піднятому місці, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин.

Відзначаючи жорстокість покарань феодального права на українських землях того часу, вчені (В. Пічета, Й. Юхо) звертають увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав того часу воно було більш гуманним. Ідеї гуманізму позначились у неприйнятті смертної кари щодо вагітних жінок, дітей і підлітків до 16 років, установленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, відсутності таврування злочинців, більш високій відповідальності за злочини проти жінок, порівняно невеликих термінах тюремного ув'язнення.

41.

Біля 1/4 статей у кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.

Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф ("вина за нестаннє").

Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами — то годовщину (штраф родичам).

Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення "добрих людей", письмові докази і присягу. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків.

Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку "добрих людей". Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовою.

Матеріали видання Другого Статуту відкривають простір для подальших розвідок правового, державного і суспільного життя Великого князівства Литовського на основі аналізу джерел права. Зокрема, ми дістаємо змогу проаналізувати такі аспекти судоустрою і судочинства, як устрій, повноваження, функціонування регіональних судів, або судів воєвод і старост (за Статутом 1529 року), порядок комплектування, устрій, різновиди, особливості функціонування судів, створених у ході судової реформи 1564 – 1566 рр., – земського, гродського і підкоморського, визначити різновиди великокнязівського суду, принципи діяльності третейських судів, дістати уявлення про судовий процес до і після судової реформи тощо.

Польське право певною мірою вплинуло лише на обсяг справ, що вважались особливо тяжкими. Перелік цих злочинів до видання Статуту 1529 року, тобто до впровадження писаного права, дещо варіювався в залежності від регіону. Так, на Волині це були “розбой приличний”, тобто, з речовими доказами, “кгвалт”, “всильство” (насильство над жінкою), покалічення шляхтича й підпал.

За Статутом 1566 року, в судді не могли бути обрані ані духовні особи, ані великокнязівські урядники. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном “при зобранью шляхти”. Текст присяги був приведений у Статуті 1566 року.

Статутом 1566 року були внесені положення щодо захисту членів суду, що не було випадковим. Відсутність судової влади сприяла розвиткові в суспільстві правового нігілізму, який виражався в численних випадках протистояння владі. В 1566 р. Другий Статут впровадив гродські суди, які мали судити кримінальні справи мешканців повіту.

Вперше в історії судочинства Великого князівства Литовського за Статутом 1566 року передбачались заходи щодо забезпечення з’явлення звинуваченого до суду. При скоєнні особливо тяжкого злочину в разі ухилення відповідача від з’явлення (і тим самим від здійснення правосуддя) гродський суд негайно повідомляв про це місцеву адміністрацію і чинив виволання. За непослушність праву виволаний оголошувався поза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялося спілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти – сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.

42.

Копним судам були підсудні справи про розбій (гвалт), грабіж, вбивство, крадіжку, підпал, чародійство тощо. Юрисдикції копного суду підлягало все населення копного округу. Копне право до проведення судової реформи не дотримувалося станового поділу суспільства, тому шляхтич, боярин і простий селянин виступають як рівноправні суб’єкти процесуальних правовідносин.

Місце, де збирався копний суд було незмінним протягом багатьох століть і носило назву «звикле место», «копище», «коповище». Очевидно, на коповищах раніше збиралися вервні суди, а можливо перед ними й общинні суди додержавного суспільства. Зібрання копного суду в іншому місці зазвичай визнавалося незаконним, окрім випадків коли обставини вимагали зібрання копного суду на місці здійснення злочину. Учасники копного суду ставали в круг. Місце посередині називалося «копне коло», у нього і ставали учасники судового процесу. Усі учасники копного суду називалися копниками. Кількість копних суддів не була фіксованою і становила в залежності від справи, що розглядалася від 10 до 20 осіб. Вони обиралися населенням копного округу і були авторитетними представниками територіальної громади селяни, міщани і навіть представники шляхти (до проведення судової реформи), що були господарями будинків і мали постійну осідлість в околиці.

Копні суди розглядали як цивільні так і кримінальні справи. Найважливішою категорією цивільних справ, які входили до компетенціії копних судів, були земельні спори. Серед кримінальних справ, які вирішували копні суди, переважали справи про крадіжки. В їх практиці не відбувалось чіткого розмежування судочинства на цивільне і кримінальне. Копному суду були підсудні усі суспільні групи, у тому числі шляхта, яка мешкала у селах. Це могло викликати взаємне дублювання громадськими та державними судами своїх функцій.

Кожна стадія копного судочинства називалася «копа». У залежності від справи, що розглядалася, кількість стадій була різною, але виділяють три основні: гаряча копа (розслідування злочину), велика копа (судовий розгляд) та завита копа (виконання рішення). Характерною рисою копного судочинства було те, що в ньому поєднується досудове слідство, розгляд справи в суді та виконання вироку суду.

Отже, перша стадія копного судочинства – «гаряча копа» передбачала розшук злочинця, дізнання та попереднє слідство у справі. На цій стадії зазвичай не скликалася уся копа у повному складі. Наприклад, при здійсненні крадіжки потерпілий міг покликати родичів, найближчих сусідів та свідків злочину. Кримінальний розшук здійснювався копними судами шляхом гоніння сліду та зводу.

Під час розслідування злочину копні суди застосовували складну систему слідчих дій, що не втратили своєї актуальності й нині: обшук, огляд, допит, ідентифікацію тощо. Досить часто, при здійсненні слідчих дій брав участь возний (державний судовий чиновник), який фіксував результати письмово. Крім цього, з’являються зародки інституту участі в слідчих діях фахівців.

При затриманні злочинця з речовими доказами його вини, ця ж «гаряча» копа його і судила.Не всі справи копа вирішувала на першому засіданні. При розгляді складних справ копа збиралась декілька разів. Якщо перша копа не могла вирішити справу, то збирали «велику» копу. На «велику» копу запрошували по одному-двох чоловіків із трьох сіл сусіднього копного округу, які називалися «люди сторонні», які не мали права голосу, але слідкували за ходом судового процесу, та здійснювали функцію знавців місцевого звичаєвого права. У засіданні «великої» копи брали участь державні урядовці: старости, державці, возний. Возний повинен був письмово оформити все, що відбувалося на копі. Звіт про засідання копного суду возний подавав до гродського суду, який або затверджував рішення копного суду, або виносив свій вирок в даній справі.

У копному судочинстві функціонувала доволі складна система доказів: речові докази «знаки», сліди побоїв, рани, труп вбитої людини, сліди на дорозі, особисте зізнання, покази свідків («видоків», «послухів», «людей»), присяга сторін процесу та свідків, випробування (ордалії) водою, залізом або батогами.

Завершальною стадією копного судочинства була «завита копа». Її назва походить від слова «завити», що означало «остаточна», «генеральна», «свята». «Завитою копою» вважалося будь-яке засідання копного суду, на якому він виносив остаточне рішення у справі. Крім всього, згідно з українськими правовими звичаями стадія «завитої» копи була також стадією виконання вироку копного суду.

«Завита» копа обирала 1–3 виконавців вироку із свого складу на яких покладались функції катів. Під час розгляду справи у копному суді на будь-якій стадії копного процесу допускалася можливість укладання мирової угоди. Потерпілий мав право помиритися із засудженим навіть під час виконання копним судом рішення про смертну кару. Як правило, взамін за прощення винний сплачував потерпілому певну грошову суму.

Рішення копних судів називалися «декретами», «сказаннями», «листами», «цидулами» тощо. Рішення копними суддями повинно було бути прийнято одноголосно, але йому передувала нарада копних суддів. Ці рішення були в основному в усній формі, що значно ускладнює історико-правове дослідження копного суду й судочинства на українських землях, але якщо у громаді була достатньо грамотна особа, то рішення оформлювалося у письмовій формі. Згодом, складання протоколу та оформлення рішень було покладено на возного.

Суворість покарання, присудженого копним судом, залежала від ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину. За злочини невеликої тяжкості копний суд присуджував м’які покарання, зокрема штраф і компенсацію потерпілому заподіяної шкоди. Проте за великі розкрадання, підпали, вбивства, множинність злочинів тощо, покарання були дуже суворими і навіть жорстокими, незважаючи на те, до якого суспільного стану належав потерпілий.

Гродський суд міг підтвердити рішення копного суду, змінити чи скасувати його. Відомі випадки, коли рішення копних судів оскаржувались у земських (розглядали цивільні справи) і каптурових (створювалися та розглядали справи в період безвладдя) судах. Але треба зазначити, що рішення копного суду могли оскаржуватись не тільки в державних судах. Як виняток допускалась в копному судочинстві так звана додаткова стадія копного процесу, яка називалася «обча копа» (загальна копа), в якій брали участь жителі кількох сусідніх копних округів. «Обча копа» була надзвичайним зібранням і забезпечувала неупередженість копного Суду при перегляді справи у другій інстанції.

Підсумовуючи, можемо зазначити, що копне судочинство яке існувало на українських землях явище унікальне. Копні суди не дотримувались принципу станового поділу суспільства. Копний суд, його устрій, організація, форма, був установою звичаєвого права України. Копне судочинство поєднувало досудову стадію, судовий розгляд справи та виконання рішення копного суду. Всі справи в копних судах розглядалися на основі українського звичаєвого права.

43.

Докази поділялись на достатні і недостатні. Достатніми вважались: власне зізнання (в кримінальних справах для його отримання допускалися катування), письмові документи, чия істинність була визнана противною стороною, показання свідків (у цивільних, кримінальних та земельних справах кількість свідків, що вимагалася, була неоднаковою), впіймання з поличним (“лицем”) на місці злочину (на “гарячому вчинку”). В судових актах доби, що розглядається, достатні докази називаються “слушними”: “слушні знаки”, “слушний довод”, “слушна причина”.

Недостатніми доказами вважались: показання одного або двох свідків, “лице”, знайдене у “неподозреної” особи в результаті обшуку в приміщенні, в якому є вікно або інші отвори, або в результаті “гоніння сліду”, і присяга. Протягом XVI ст. новим різновидом доказів у кримінальних справах стає свідчення судового чиновника про результати огляду місця злочину.

Для одержання зізнання законодавство допускало застосування катувань. Статут 1529 року визначає, що не впійманий на місці злочину злодій “подозрений”, за наявності достатніх доказів, має бути відданий на катування тричі протягом дня; якщо він не визнає своєї вини, особа, яка віддала його на катування, повинна сплатити йому за кожне катування по полтині грошей. Якщо під час катувань підозрюваний помре, звинувачувач має сплатити головщину, розмір якої визначається в залежності від станової приналежності катованого. Звинувачений, однак, міг при звинуваченні відкупитись від катувань, сплативши потерпілому вартість краденого. Статут 1566 року вносить деякі зміни в указаний порядок. Підозрюваний має бути підданий катуванню один раз. Якщо він не визнає своєї вини, потерпілий має сплатити йому “нав’язку”, компенсацію.

В цивільних справах пануючим доказом були письмові документи. В XV – XVI ст. майже кожна цивільна угода укладалася в письмовому вигляді й затверджувалася підписами і печатями сторін, свідків або підписами посадових осіб. Серед письмових документів доби, що розглядається, в судових актах згадуються заповіти (“духівниці”, “достаменти”, або “тестаменти”), листи купчі, роздільні, мирові, записні, заставні, визнані, доручні, боргові, вінові.

Пред’явлені документи повинні були відповідати певним вимогам. Для визнання істинним документ мав бути укладеним у присутності свідків і підписаним ними, а також затвердженим їхніми печатками. Особи, які належали до магнатсько-шляхетського стану, а також заможна верхівка міщанства мали свої персональні печатки. Після смерті особи возний, звичайно під час оголошення заповіту (а саме тоді збиралися всі родичі померлого), у присутності родичів і свідків молотком сплющував печатку небіжчика так, щоб знищити зображення на ній.

В судових актах центрального державного суду зустрічаються вказівки на випадки доведення істиності пред’явлених документів присягою, якщо живих свідків не було.

Слід зазначити, що в судовому процесі XIV–XVI ст.ст. свідки виступали не тільки як судовий доказ. У ряді випадків вони брали участь у тих досудових процесуальних діях, які здійснював потерпілий без участі державних органів (“гоніння сліду”, обшук відбувались за участю “людей сторонніх”). Свідками могли бути лише християни, “люди добрі, віри гідні”, які користувались доброю славою у повіті. “Слуги невільні” не могли бути свідками ні за, ні проти своїх панів. Також у свідки не допускали божевільних. Звинувачені по одній справі не могли бути свідками один за одного.

Цивільна справа могла вирішуватись і на підставі свідчень одного свідка, якщо він мав репутацію “віри гідного, статечного”. Але в кримінальних справах свідчення одного або двох свідків вважалося недостатнім доказом. В земельних справах свідків мало бути не менше 18. З них обирались 6 для приведення їх до присяги.

З представлених стороною свідків інша сторона могла обрати (“злюбити”) одного або декількох, а інших мала право “отставити“. Розрізнялись посилання кожної зі сторін на своїх свідків і посилання обох сторін на одних і тих самих, спільних, свідків. В судових актах при посиланні на спільних свідків часто згадується так зване “ставлення шапки”. Ритуал цей походить зі звичаєвого права і полягає в тому, що одна із сторін, на знак своєї впевненості у тому, що показання свідка будуть на її користь, закладала певну суму грошей; як символ закладу, на стіл покладалася шапка. Інша сторона або відмовлялася приставити свою шапку, що означало визнання правоти супротивної сторони і відмову від подальших судових дебатів, або приймала виклик і "приставляла шапку". Суддя визначав термін представлення в суд свідка і вирішував справу згідно з його свідченням. Закладена сума частково йшла на користь суду, частково – стороні, на чию користь давав показання визначений свідок.

Подібною до “ставлення шапки” була “викидщина”. Різниця між ними полягала в тому, що при викидщині сторони не супроводжували свої слова ритуалом покладання шапки перед суддями, а закладали певну, звичайно значну, суму або давали обіцянку пошкодити собі здоров’я чи навіть позбавити себе життя, якщо їхні показання не підтвердяться. Свідки найму землі називалися могаричниками, купівлі коней – баришниками, позики грошей – рахунниками.

Окрім вказаних доказів, важлива роль відводилась речовим доказам, або “лицю”. “Лицем” вважалася крадена річ, виявлена або при впійманні злодія на місці злочину, або при обшуку, або в результаті “гоніння сліду”. “Лице” вважалося достатнім доказом при затриманні злодія “на гарячому вчинку”, на місці злочину. “Лице”, знайдене при обшуку в приміщенні, яке мало вікна або інші отвори, не вважалося достатнім доказом, особливо якщо звинувачений був до того людиною “неподозреною”. Якщо “лице” знаходили в результаті “гоніння сліду”, а звинувачений не визнавав себе винним, вдавалися до “зводу”. Але якщо звинувачений був “злодієм приличним” або “подозреним”, для отримання зізнання його піддавали катуванням.

Ознакою архаїзму є також визнання суддями позаправових доказів. За відсутності або недостатності вищеназваних доказів вдавались до присяги. Звичайно суддя, який розглядав справу, призначав присягу, або ж сама сторона пропонувала принести її. Обряд присягання називався “принести (або піднести) право”. Він полягав у тому, що в призначений час сторона, якій належало присягнути, з’являлась в суд і “підносила право”. Обряд цей був урочистим, бо в тексті присяги згадувалось Боже ім’я, отже, ігнорувати присягу або дати невірні показання було неможливо. Таким чином, присяга була своєрідним різновидом ордалій.

Текст присяги складався судом для кожної конкретної справи і називався “рота” (“ротитися” – присягати).

44.

Процес мав позовний звинувачувально-змагальний характер, лише в тяжких кримінальних справах застосовувалася скрутинія – близька до інквізиційного розслідування з допитами на муках. Позивач означався як "істець", "сторона поводова", "сторона боляча", a відповідач як "позваний", "сторона отпорна". Процесуальну здатність мали всі люди, окрім малолітніх та невільників. Сторони могли мати представництво на процесі, на будь-якій стадії слухання справу можна було припинити.

Типові європейськоцентричні тенденції становлення української правової свідомості та культури як таких не можна не побачити у активному формуванні європейськоструктурованих еволюційних особливих форм українського карного судочинства, а саме, форм скрутинія, які була близькі до західноєвропейського інквізиційного процесу, але в значно м'якішо­му та гуманнішому вигляді. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення. Свідки допитува­лись, як правило, за відсутності звинувачених, а протоколи зізнань були згодом на "розправі" єдиним доказом. Давати свідчення під час скрутинії були зобов'язані всі, кого покликали скрутатори і в цьому була засаднича різниця між ними і звичайними свідками, що їх кликала до суду приватна сторона, і які не мали обов'язку зізнаватися. Скрутинію допускали суди центральні та місцеві від однієї чи обох процесуальних сторін, якщо їхні докази виявилися сумнівними. Зазвичай скрутинію застосовували у справах, що загрожували найважчими карами і то передусім тоді, коли злочинця піймано на "гарячому вчинку", коли справа йшла під розгляд центральних судів, як суду першої або другої інстанції. Скрутинію проводили судді в присутності возних та, як прави­ло, у присутності трьох "шляхетських" свідків. Центральні суди делегували двох своїх суддів, а великий князь - двох-трьох урядовців того повіту, в якому скрутинію проводили, отже процедуру скрутіння можемо вважати примусовою законодавчо структурованою процедурою тоталітаризованої ідеологічної трансформації української суспільної правосвідомості у державно-правову та доказом домінанти останньої у загальній звичаєвій українській правовій свідомості та культурі. Скрутатори заслуховували свід­ків без присутності сторони звинувачення, свідчення записували, опе­чатували та зберігали до "розправи", на яку сторони повинні були з'яви­тися з викликом скрутаторів. При оголошенні вироку свідчення скрутинії могли бути головним доказом. Еволюцію української правової свідомості та культури за Доби Гетьманщини презентумо у прогресивній трансформації процесуального права, яке мало чим відрізнялося від попереднього часу, однак зазнало значних змін унаслідок зміни су­доустрою у XVIII ст. під впливом формалістичного російського процесу, отже набуттям, більшою мірою, штучних форм правовою свідомістю та культурою.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: