Гетьммансько-королівські та гетьмансько-царські договори, причини прийняття, зміст та значення.

Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб. Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні християни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а питання про Берестейську унію мав розв’язати вальний сейм. Католики не мали права проживати в українських містах;

Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Посполитою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисдикція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на територію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися польським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданство шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;

Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Руського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згідно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своєрідним національним зборам — народній раді. Виконавча — гетьманові, найвища судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська церковна унія. Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства;

Слободищенський (або Чуднівський) трактат — договір, укладений гетьманом Юрієм Хмельницьким з Польщею в Слободищі, коло м. Чуднова 17 (27). 10. 1660. Слободищенський трактат скасовував невигідні для України, продиктовані Москвою Переяславські статті 1659, розривав союз із московським царем і відновлював державний зв'язок України з Річчю Посполитою. На підставі Слободищенського трактату Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов'язана воювати разом з польським військом проти Москви й не нападати на Кримські володіння. Наслідком цього трактату була капітуляція московського війська.

Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався “Проситель-ні статті”. У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. “Просительні статті”, царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву “Березневі статті” Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на російську, що зберігається у справах Посольського приказу.Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд зберіг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанства. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарбниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського староства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, залишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозділу у фортеці Кодак.Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, гетьману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.

Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали договори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним новим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасовані зовсім.

Перея́славські статті́ (рос. Переяславские статьи) — козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року в Переяславі. Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московської держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким. Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрого царський уряд вважав зрадником. Обранням Юрія Хмельницького гетьманом і підписанням Переяславських статей закінчилася Україно-російська війна (1658—1659) років.

Московські статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовтня 1665 року, за іншими даними, 12(22) жовтня між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства.

Глухівські статті 1669. В основі спирався цей договір на «статтях Б. Хмельницького», але в подробицях змагав до ще більшого обмеження автономії України. Московські воєводи мали резидувати не тільки в Києві, але й у Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. Вони не повинні були вмішуватися в місцеву управу, а збір податків для царського скарбу мали переводити гетьманські урядовці. Кількість реєстровиків означено на 30.000, а крім цього мав бути створений осібний полк з 1000 козаків-компанійців, щось як прибічна сторожа гетьмана, чи пак палева жандармерія для приборкування невдоволених. Заборонено теж гетьманові заводити дипломатичні зв`язки з чужими державами, як теж заборонено козакам ввозити в Московщину тютюн та горілку.

Конотопські статті 1672 - українсько-московський договір, підписаний 17.6.1672 у Козачій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська обл.). Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України І. Самойловича між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено К.с., які проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. При підписанні статей було присутнє московське посольство на чолі з Г. Ромодановським, архиепископ Л. Баранович, генеральна і полкова сташина, козацькі війська (бл. 4 тис. чол.) і делегація ніжинських міщан. К.с., які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 з деякими доповненнями. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в області зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П. Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За К.с, значно обмежувалась гетьманська влада на користь старшини. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів (посад - Авт.) або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду. Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, К.с. створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.

Коломацькі статті — міждержавний договір, укладений 25 липня 1687 на річці Коломак між новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московським царем. Договір складався з 22 пунктів (статей). В основу Коломацьких статей було покладено попередні українсько-московські договори, затверджені козацькими радами при обранні гетьманів Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича. Коломацькі статті, в основному, повторювали з деякими змінами текст Глухівських статей 1669 року та містили кілька нових пунктів.Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти (18-22) значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною. У гетьманській столиці — Батурині — розміщувався полк московських стрільців.Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини.

Решетилівські статті 1709 — історіографічна назва листування гетьмана І.Скоропадського та Петра І з питань правового статусу України. Складалися з двох документів — "Просительних статей" гетьмана і відповіді Петра І. Після закінчення Полтавської битви Скоропадський з козацького табору під Решетилівкою 17 липня 1709 відправив до Петра І "Просительні статті" з проханням затвердити їх. Вони складалися з 14 пунктів, у яких йшлося передусім про підтвердження "прав і вольностей" Гетьманщини, а також викладалися прохання залишати українських козаків у походах під командуванням своєї старшини, а не російських офіцерів, які знущаються над ними; віддати українському урядові гармати, забрані царськими військами в Батурині; заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України; звільнити українське населення від обтяжливих постоїв московських військ та ін. Цар у своїй відповіді загалом підтверджував "права і вольності", обіцяв згодом дати й "Статті" (що не було зроблено), а також наказати воєводам, щоб вони "не інтересувались до українського населення", а г на інші прохання відповів відмовою. Одночасно цар встановлював російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату та ін. Водночас з відповіддю гетьманові цар призначив при ньому міністра-стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну. Десять пунктів явної інструкції зобов'язували міністра стежити за тим, щоб в Україні "не було зради", і давали йому право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи козацького війська. В таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, довідуватися про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов старшини і козаків, тримати при особі гетьмана два російських полки, підпорядковані міністрові.

" Рішительні пункти " 1728 — царський указ, виданий у 1728 гетьманові України Данилові Апостолу, яким визначалося правове становище України в межах Російської імперії. Був відповіддю на козацьку петицію з проханням відновити укладання україно-московських договорів при обранні нових гетьманів та на подані Д.Апостолом "гетьманські статті", спрямовані на захист державної автономії України. 28 "Рішительних пунктів" указу повністю розвіяли сподівання старшини. Гетьман міг обиратися тільки за згоди царя, в окремих випадках не мав права вести дипломатичні зносини з чужоземними державами, під час війни підлягав російському фельдмаршалові, а не цареві, як то було раніше. Наймане козацьке військо (крім реєстрового) обмежувалося трьома полками. Гетьманська резиденція надалі залишалася у Глухові. Кандидатів на генеральну старшину і полковників затверджував цар, на нижчу старшину — гетьман. Вищою судовою апеляційною інстанцією мав слугувати Генеральний суд, який складався з трьох українців і трьох росіян під президентством гетьмана. Дозволявся вільний приїзд чужоземних купців, однак індукта (мито за імпортні товари) віддавалася російському скарбові. Скасовувалася заборона росіянам купувати землі в Україні, але вони не мали права селити на цих землях російських кріпаків. Росіяни, що володіли маєтками в Україні, повинні були підлягати українській владі. Заборонялося відбирати землі від козаків. Хоча " Рішительні пункти " в дечому обмежували українську автономію, водночас вони поклали край 20-річному свавіллю царських урядовців і російських феодалів у Гетьманщині.

49. Провідне місце серед правових актів гетьманської влади займали універсали. Універсал - термін,

рецептований із римського права, найбільш поширеними енциклопедичним визначенням якого є: 1)

письмовий розпорядчий акт аміністративно-політичного змісту, який в Україні в другій половині XVII -

XVIII ст. видавали гетьмани, Генеральна військова канцелярія, іноді представники генеральної старшини і

полковники [2, с. 211]; 2) офіційні акти державної влади України-Гетьманщини, які видавалися від імені гетьмана й Генеральної військової канцелярії та містили в собі закони та розпорядження [3, с. 184].

Дослідник історії українського права М. Є. Слабченко трактує універсали як односторонні акти гетьманської волі, які могли мати значення і закону, і підзаконного акта [4, с. 46]. Враховуючи теоретичні аспекти

правознавства, можна сформулювати наступне визначення універсалу, а саме: це нормативно-правові акти

гетьманської влади другої половини XVII - першої половини XVIII ст., котрі регламентували суспільні

відносини шляхом встановлення (скасування або зміни) правових норм, визначали права й обов'язки

конкретних учасників правовідносин, встановлювали ступінь відповідальності окремих осіб та суспільних

Це була традиційна форма місцевих законодавчих актів, які приймалися ще у Запорозькій Січі,

призначені для широкого загалу, щоб повідомити про певну справу. В Речі Посполитій прерогатива

прийняття універсалів належала польському королю та коронному гетьманові. Наприкінці XVI ст. право

приймати універсали - військові розпорядження - польський уряд поширив і на гетьманів козацького

реєстрового війська. Уні - версали посвідчувалися королівською печаткою, яка разом з іншими відзнаками

гетьманської влади (клейнодами) вручалася козацькому гетьманові представниками польського уряду [5, с.

204]. У діловодство універсал як правовий акт Козацької України запроваджений Б. Хмельницьким і

побутував протягом усього існування Гетьманщини для звертання до народу, доведення до широкого загалу

військових та адміністративних розпоряджень, наказів про мобілізацію війська, військові походи, про

призначення полковників та інших старшин, повідомлення про господарські і фінансові справи, про взяття

під протекцію осіб і установ, про підтвердження наявних і надання нових земель, маєтків. Писалися вони

здебільшого в Генеральній військовій канцелярії стисло, лаконічно, від імені гетьмана.

Універсали, що призначалися для широкого опублікування, доводилися до відома всього населення -

козаків, селян, міщан і мали відповідні звернення: «Всему православному христианскому народу духовного

и мирского чинов в городе и во всех ме и селах того полку обретающемуся...» [7, с. 18]. Така широка

публікація проводилася, зокрема, тоді, коли йшлося про обмеження і заборону селянських переходів,

розшук та приймання втікачів - селян і солдатів, нові правила торгівлі тощо.

За невиконання норм універсалів або за порушення зроблених у них розпоряджень встановлювалися

різні покарання. За своїм змістом універсали охоплюють найрізноманітніші сфери управління Україною і

повно відображають діяльність гетьманської влади. Саме вони були найбільш поширеними тогочасними

забезпечити повного та достатнього висвітлення усього масиву виданих того часу універсалів, а тому може

З метою більш детального та повного висвітлення правових актів гетьманської влади, враховуючи

окремі аспекти теорії права, що стосується дослідження джерел права, доцільною буде їх класифікація за

Зокрема, серед правових актів гетьманської влади можна виділити такі: ^ правові акти з військових питань

та поточного управління; ^ правові акти із земельних питань, зокрема з приводу надання, підтвердження,

успадкування, передачі, вирішення спірних питань та охорони права власності на земельні ділянки та

майно; ^ правові акти, що визначали соціальне становище найбільш незахище-

них суспільних станів, зокрема селянства, козацтва, міщанства; ^ правові акти, що стосувалися розвитку

господарства Лівобережної України, а саме з приводу розвитку різних галузей сільського господарства та

промисловості, права на заняття окремими видами діяльності;

^ правові акти, що стосувалися розвитку міст та органів місцевого самоврядування;

^ правові акти, що регламентували судову систему Гетьманщини, серед яких виділили в окрему групу

правові акти, що стосувалися протистояння гетьманської влади діяльності І Малоросійської колегії;

^ правові акти щодо розпорядження церковними справами, призначення та підтвердження духовних осіб; ^

Серед інших правових актів гетьманської влади, що були близькими до універсалів, є ордери та

інструкції. Наближені до досліджуваного періоду визначення цих понять дає історик В. І. Горобець у своїй

праці «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.», а саме: ордер - розпоряджен- ня-сповіщення, спущене

з вищої інстанції на місця, інструкція визначала статус службових та уповноважених осіб, містила офіційні

регламентації щодо здійснюваних заходів, дій [15, с. 36]. Отже, гетьманські ордери - правові акти, що

стосувалися вирішення конкретних питань суспільно- політичних відносин, а гетьманські інструкції - це

правові акти, за якими визначався механізм реалізації рішень вищих органів влади, порядок діяльності

судових органів, установлювалися права та обов'язки службовців. Ордер та інструкція як правові акти

гетьманської влади стають популярними з XVIII ст. і в більшості виходили з Генеральної військової

З XVIII ст. під впливом російської системи права провідним розпорядчим документом стає указ.

Традиційна українська правова система такого джерела права не знала, і лише в монархічній Московії, а

потім Російській імперії він існував як одне з основних джерел права та йменувався «іменний указ». Указ

можна визначити як нормативно-правовий акт, що являв собою волевиявлення самодержавця і необмеженої

влади монарха, за своєю юридичною природою мав силу закону. Однак у правовій системі Гетьманщини

він знайшов своє місце як правовий акт Генеральної військової канцелярії, що фактично дублював іменні

укази імператора, які стосувалися Лівобережної України, чи виконував посередницьку функцію між

Проміжне місце між універсалами й указами у 30-х роках XVIII ст. займали листи. Асимілюючись із

першими, вони йменуються «писаннями» і зберігають відповідні формули кліше в усіх клаузулах,

починаючи із заголовної частини і завершуючи кінцевим протоколом. Зливаючись з указами, чимало листів

еволюціонували в накази, чому сприяв запозичений з універсалів імператив «приказываем» та

інструктивний виклад. У сучасному юридичному трактуванні лист у Гетьманщині - розпорядження

адміністративно-політичного характеру, яке видавалося за підписом гетьмана [16, с. 307]. Гетьманські

листи часто повідомляли про прийняті владою законодавчі акти та порядок введення їх у дію, а тому

носили, як правило, характер підзаконного правового акта. Схожу правову функцію поряд з гетьманськими

листами виконували грамоти. Як письмовий документ грамота набула широкого поширення в Русі і за доби

феодалізму в Україні, проте вже з XV ст. набула лише змісту правового акта [17, с. 34].

Отже, в першій половині XVIII ст. у правовій системі Лівобережної України поряд із традиційними

джерелами права Козацької України (звичаєве право, джерела права польсько-литовського походження)

досить вагоме місце займали правові акти гетьмана та гетьманської влади, що свідчить про високий ступінь

розвитку тогочасної національної правової системи України.

Таким чином, правові акти органів гетьманської влади відповідно до тогочасних тенденцій свідчать, що

Лівобережна Україна першої половини XVIII ст. була наділена такою важливою ознакою автономної держа-

ви, як власна система права, основою якої були правові акти гетьманської влади. Достатньо повноцінні та

структурно злагоджені правові акти регламентували всі сфери суспільного життя та забезпечували

50. На перших порах існування Гетьманату до складу Власної канцелярії гетьмана входили: помічники генерального писаря, офіцери для доручень та інші чини за штатом. При цьому зазначалося, що штати Канцелярії можуть бути збільшені або скорочені лише волею гетьмана. Розподіл же обов’язків між ними і внутрішній розпорядок справоведення в ній встановлювалися інструкцією генерального писаря.

Канцелярія могла приймати на ім’я гетьмана:

• скарги щодо постанов вищих державних установ, проте лише на невідповідний події виклад у постанові, а також коли це підтверджується достовірними доводами;

• скарги на дії та розпорядження міністрів, головноуправляючих окремими частинами та губерніальних старост, коли такі дії чи розпорядження не підлягають оскарженню за законом перед Сенатом (формулювання було запозичене із ст.1 Тимчасового керівництва установленого Сенатом Російської імперії видання 1892 р. та з ст.171–173 установлення міністерств від того ж року);

• прохання про дарування милостей, в особливих випадках, коли вони не підлягають під дію чинних законів, але за умов, якщо цим не порушуються забезпечені законом інтереси та громадянські права;

• прохання про помилування та пом’якшення участі осіб, що засуджені або відбувають покарання.

Подібні скарги та прохання, що подавалися на ім’я гетьмана, а також визначені на них папери звільнялися від гербового збору. Скарги та прохання повинні були подаватися не інакше, як від імені та за ясним підписом прохача, із вказівкою його місця проживання та адреси переписувача (якщо прохання написане чужою рукою). При цьому подання скарг та прохань через довірених осіб допускалося лише у двох випадках:

1) якщо в справі беруть участь кілька осіб і всі вони (або кілька з них) уповноважать на це одного з них своєю довіреністю та

2) якщо у справах, що стосуються цілої верстви суспільства, або громадської установи, скарга чи прохання принесені законним її представником, який уповноважений на це встановленим порядком.

У скаргах на визначення департаментів Сенату мали бути наведені закони, які прохач вважав порушеними, а також докази та доводи, на яких він визначав своє подання із доданням свідоцтва про час оголошення оскарженого визначення або застосування такого до виконання. Якщо ж означене свідоцтво до скарги не було докладене, то на його подання прохачу призначався термін не більше одного місяця. До скарг на постанови вищих державних установ мало бути додано свідоцтво про час оголошення оскарженої постанови або застосування її до чинного виконання.

Гетьманською канцелярією залишалися поза розглядом скарги і прохання, що були подані із порушенням вищенаведених умов, скарги на постанови вищих державних установ, що були подані по витоку чотирьох місяців від часу оголошення оскарженої постанови або з часу застосування її до чинного виконання, а також скарги та прохання, написані непослідовно або без смислового викладу, на клаптиках паперу чи з некультурними висловами.

Крім того, генеральний писар залишав без наслідків, не подаючи на розгляд гетьмана, й перенадсилав у відділи прохань:

• скарги та прохання, що не були передбачені вищевказаними умовами;

• скарги на місця нижчі та середні, а також такі, що були залишені поза розглядом й надійшли повторно, якщо при цьому не наведено нових обставин, підтверджених доказами;

• скарги і прохання на установи нижчого та середнього рангу з приводів, за якими в загальному законному порядкові належить звертатися до службового начальства або до встановлених відомств та установ;

• ті скарги, що належать розгляду Ради міністрів про призначення пенсій за особливі службові відзнаки та заслуги прохача;

• прохання службових осіб про будь-які нагороди, що подаються поза відома їхнього начальства;

• скарги на звільнення з посад з подання начальника частини, без пояснення причин;

• прохання про виключення з послужних списків або по атестатах та наказів про відставку відміток і накладених покарань. Усі решта означених і встановлених вищенаведеними умовами скарг та прохань генеральний писар подавав на розгляд гетьманові, отримуючи від глави держави дозвіл на залишення їх без наслідків або на внесення справ у ту вищу установу, в якій вони були вирішені. Окремі питання, що не могли бути вирішені у законодавчому порядкові відповідними установами та інституціями, запрошувалися для розгляду та вирішення самим П.Скоропадським.

У випадкові розгляду скарг і прохань, поданих до Власної канцелярії гетьмана, у Державному Сенаті чи Раді міністрів генеральний писар мав бути присутнім на таких засіданнях**. Прохання про помилування та пом’якшення покарань генеральним писарем передавалися на розгляд міністру юстиції (щодо осіб, засуджених судами цивільного відомства) та військовому чи морському міністру (щодо осіб, засуджених військовими або військово-морськими судами). Прохання та скарги по духовному відомству, котрі стосувалися духовних справ та управління православної церкви і підлягали залишенню без розгляду гетьманом, передавалися міністрові сповідань. В особливо поважних випадках генеральний писар запитував у П.Скоропадського повеління на передачу прохання міністру сповідань для гетьмана. Усі прохання передавалися на облік гетьманському господарю.

Рішення й повеління гетьмана з приводу розглянутих ним справ повідомлялися генеральному писареві для доведення до відома таоголошення особам, що подавали скарги або прохання. На вимогу генерального писаря відповідні відомства мали повідомляти свідчення необхідні для розв’язання скарг та прохань і надавати для огляду оригінали справоведення тощо. Прохання про одноразові грошові надання задовольнялися з джерел окремо для цього установлених, а видача на це гетьманом дозволу могла бути зумовлена лише в силу крайньої бідності прохачів з державної скарбниці за попереднім, кожного разу, узгодженні з міністром фінансів та в розмірах визначених на безпосередній погляд особисто П.Скоропадського.

52. Мали чинність джерела права польсько-литовського походження: князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути, зокрема Литовські статути та збірники магдебурзького права. їх законність підтверджували гетьманські універсали та інструкції судам.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: