Устава на волоки» 1557 року, причини прийняття, загальний зміст та значення.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з «Уставою на волоки» всі землі того чи іншого господарського двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відводилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяглових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни семи тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинні дні на тиждень.

Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка через незначний час досягла чотирьох—п'яти днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які можна було замінити грошовим податком. Розмір чиншу залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані й дуже погані землі.

Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю тільки грошову ренту у розмірі приблизно 30 грошей на рік з волоки; крім того, вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Водночас «Устава на волоки» підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних наділів, тобто великокнязівської і королівської власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі жорстокішою. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування — десятників, отаманів, старців — на представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше селянських волок. Основним обов'язком війта було відправити селян на панщину і контролювати її виконання. А якщо якийсь селянин «не выйдет на работу, — наголошувала «Устава на волоки», — то за первый день прогула заплатит грош, а за второй день — барана, а если и третий раз прогуляет или через пьянство не выйдет, то кнутом на скамье наказать, а дни пропущенные отработать».

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то, починаючи з останньої чверті XVI ст., фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Унаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася. Неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки й одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користувалися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збільшенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець.

(69)Статут ВКЛ 1529 року,його структура зміст,значення

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії^[1].

Протягом 16 ст. було видано три Л. С.: 1-й або Старий Л. С. 29 вересня 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за «мужика тяглого». Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала».

Зміст:

Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий — про «земську оборону», себто про організацію військової служби. Третій — про шляхетські вольності. Четвертий — про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» — великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.

Загалом слід зазначити, що статут перш за все являв собою збірку феодальних законів,які були привабливими тогочасним феодалам.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: