Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







ІІ. Розповідь про письменника.





1. Слово вчителя.
Повідомлення біографічних відомостей, цікавих моментів з життя письменника. (Книга для вчителя. Українська література 6 клас – З. Я. Воєвода, Г. О. Скоб’як – 2006 р., с. 125-129).

2. Бесіда за картинами.
Розгляньте уважно пейзажі В. Винниченка.
- Які слова матері письменника, на вашу думку, можна використати як підпис до цих картин? (Надзвичайно любив волю, повітря і рух.)

ІІІ. Оповідання "Федько-халамидник".

1. Слово вчителя.

Перше знайомство читачів з цим відчайдухом відбулося ще 1912 р., коли оповідання про нього з’явилося друком на сторінках київської газети "Рада". Винниченкові було тоді тридцять два роки, і мешкав він далеко від України – у Франції. Отож як літературний персонаж Федько-Халамидник має французьку "прописку".

Свій перший літературний твір В. Винниченко написав у 14 років. Була то поема про Запорозьку Січ, за яку автор, як він сам згадував, "дістав перше політичне ув’язнення в гімназії (тиждень темного карцеру)".

В оповіданнях Винниченка душевне очищення часто відбувається через трагедію. Очищення ж передбачає спів страждання, готовність прийняти чужий біль як власний. І, звичайно, розуміння іншого, навіть якщо цей інший – зовсім на такий, як усі.

І Федько-халамидник теж на такий, як усі. Він заводій, дитячий "отаман". "Спокій був його ворогом", - сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризиковані розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком!

В оповіданні "Федько-халамидник" важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психо-логічний сюжет. Кульмінацією є сцена, у якій після пригоди на річці, коли Федько врятував від загибелі хлопчика Толю, батьки тяжко карають ні в чому не винного "халамидника". Слабкодухий, боягузливий Толя хоче перекласти свою провину на Федька – і той ще раз рятує його. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий великодушність."Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він під-няв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його…"

Федько пожалів Толю, а поплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настраханого і завдати йому удару – це не у Федьковому характері, це понад його гідність!

Він гордий тією гордістю, що здатна змусити людину діяти наперекір обставинам, а то й усупереч загальноприйнятим уявленням. В основі тут – виняткова вразливість душі, яка означає стихійне відчуття самоцінності власного Я і готовність будь-що захищати його.

В. Винниченко любив показувати своїх персонажів у ризикованих ситуаціях, доводячи кульмінацію до тієї точки, коли починається балансування між життям і смертю. Йому близькі маленькі "зухи" (відчайдухи, "халамидники", дитячі ватаги – "чудні", "кумедні", незрозумілі для свого оточення).

2. Читання твору учнями.

3. Словникова робота.

а) Тлумачення невідомих слів.
Халамидник – бешкетник, пустун, урвитель.
Незабрукована – вулиця, не вимощена камінням.
Розсотувати – розмочувати, розкручувати.
Набакир – набік.
Проскура – церковний хлібець.
Ринва – труба або жолоб для стікання води.
Пацати – ляскати по воді.
Випещені – доглянуті.
Шворка – тонкий мотузок.

б) Добір синонімів.
Кортіти – бажати, хотіти; кортить – муляє, шпигає, пече.
Ловкий – спритний, зграбний, меткий, вправний, моторний, в’юнкий.

4. Робота за текстом.
а) Цитатна характеристика образів.

 

Федько Толя
Це був чистий розбишака-халамидник. Там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму "закадишному" другові. Спокій був його ворогом. …перший по силі на всю вулицю. Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. …він раптом вертається і віддає змія. Федько брехати не любить. Не любить також Федько товаришів видавати. - Нещастячко ти моє! - І за що мене Бог покарав таким сибірякою. …а Федька кладуть на стілець і луплять. - А давай об заклад, що перейду на той бік. А Федько справді щось надзвичайне виробляв на річці. - Ловкий хлопчак, що й говорити. - Ну й шибеник! – зітхав хто-небудь. Оце молодець, так молодець. - Толю, Толю! – кричав Федько. – Подай мені палицю свою… Я вилізу. Федько відвів очі від Толі, похилився і тихо сказав: - Повів. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив на двір трошки боязно… соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. …бідненький Толя приходив додому задрипа-ний, подраний, з розбитим носом. Мати про Толю: "То дитина благородна, ніжна, а ти (про Федька) мужичня, "мурло ти репане". Толя тихенько хреститься й блідне. Толі холодно й страшно. Він сходить з ґанку і обережно йде до хлопців. Ніжні випещені ніжки його спотикаються… Увечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі… Толя був увесь закутаний в шарфики… Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані. Толя розтерявся… Толі зробилося страшно… ноги ослабли, сковза-лись по льоду. Але крижину в цей час підбило до берега і Толя, як стріла, вилетів з неї. - Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен!.. Йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника. Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися з чижиком.

 

Федько Толя
Добро Зло
Правда Брехня
Сміливість Боягузтво
Чесність Підлість
Білий Чорний
Активний Пасивний
Альтруїст Егоїст
Давав Брав
Чесний Підлий
Веселий Понурий
Відвертий Скритий
Гарний Поганий
Грубий Делікатний
Достойний Негідний
Жвавий Повільний
Зовнішній Внутрішній
Людяність Бездушний
Духовний Матеріальний
Позитивний Негативний
Невинний Винний
Сила Кволість
Світло Темрява
Симпатія Антипатія
Явний Таємний
Життя Смерть

Висновок:

Федько і Толя – дві різні людини.
- Що говорять про Федька? (Розбишака-халамидник, босявка, сибіряка, пробий голова, шибеник, ірод, ловкий хлопчик, молодець.)
- Що говорять про Толю? (Дитина ніжна, делікатна, смирна.)
- Що побачили за масками?

б) Мовна розминка.
Випишіть у дві колонки слова-антоніми, які характеризують героїв твору.
Отже, за маскою ми побачили, як ховається зло і яке беззахисне добро. Потрібно добрий пуд солі з’їсти, щоб розібратися, де є добро, а де зло.
Тому думайте, а тоді робіть.

63) Олекса́ндр Іва́нович Копиле́нко (*1 серпня 1900, Костянтиноград — †1 грудня 1958, Київ) — український письменник, дитячий письменник, педагог, критик.

[ред.]Біографія

Меморіальна дошка О. Копиленку на будинку письменників Роліт уКиєві

Надгробок О. Копиленка наБайковому цвинтарі в Києві

Народився 1 серпня 1900 року в місті Костянтиноград у сім'ї залізничника (з 1922 — Красноград)Полтавської губернії. Тут в 1912 році вступає до Красноградської вчительської семінарії і в 1916 році закінчує його круглим відмінником природничого факультету.

§ 1922 рік — перше оповідання: «Там мабуть край»

§ 1923 рік — виходить перша збірка «Кара-круча»

§ 1926 рік — оповідання для дітей «Сенчині пригоди»

Я. Тинченко:

« В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. »

Протягом 20-х років публікуються перші книги Копиленка «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу», які за короткий час кілька разів перевидавались.

Був Копиленко членом літературих об'єднань «Плуг», потім «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», виконував обов'язки редактора журналу «Всесвіт», входив до складу редколегії журналу «Соціалістична борозна», співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось «Кореліс».

1934 року Олександр Копиленко видав збірку оповідань для дітей «В лісі», у якій були цікаві спостереження за природою, життям птахів та звірів. Відтоді і до кінця свого життя він немовби дописував цю книгу. У подальшому під назвою «Як вони поживають» вона отримала популярність серед читачів, неодноразово перевидавалася.

З 1934 року жив у Києві, в будинку письменників Роліт. З Києвом пов'язані дія дилогії, що принесла письменнику популярність — романів «Дуже добре» (1936) та «Десятикласники» (1938).

Похований на Байковому цвинтарі.

Ю́рій Корні́йович Смо́лич (8 липня (*25 червня 1900, Умань — †26 серпня 1976, Київ) — український письменник, журналіст, театральний критик. Діяч УНР. Редактор журналів «Сільський театр» (1926—1929), «УЖ» (1928—1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936—1937), «Україна» (1943—1950).

Зміст [сховати] · 1 Біографія · 2 Творчість · 3 Твори · 4 Література · 5 Посилання

[ред.]Біографія

Народився третьою дитиною в родині гімназійного вчителя Корнелія Смолича. У 1911—1913 роках навчався в Кам’янець-Подільській гімназії.

По закінченні Жмеринської чоловічої гімназії (1913—1917) навчався в Київському комерційному інституті (1918).

"В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. " Я. Тинченко

Під час українсько-російської війни 1918—1921 певний час працював санітаром і лікпомом у Червоному Хресті, актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922—1924). З 1923 року жив уХаркові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомосу УСРР (1924—1928), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво».

Протягом 1929—1934 працював позаштатним постійним театральним рецензентом у газеті «Вісти ВУЦВК», потім «Комуніст». Редагував журнали «Сільський театр» (1926—1929), «УЖ» (1928—1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936—1937), «Україна» (1943—1950). З 1934 — заступник голови, а впродовж 1938—1944 рр. — голова Харківської обласної організації СПРУ, зокрема й в евакуації в Алма-Аті (Казахстан). З травня 1944 року жив у Києві. Член правління СП СРСР (1942—1976), заступник голови СПУ та член секретаріату правління СПУ (1944—1963). Член КПРС (1951), кандидат у члени ЦК КПУ (1971).

Працював кореспондентом газети «Известия» по УРСР (1946), у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину (1959). Голова, а потім президент Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном «Україна» (1961—1976). Герой Соціалістичної Праці (1970). Голова правління СПУ (1971—1973), секретар правління СП СРСР (1971—1976). Делеґат з’їздів КПУ (1971, 1976), профспілок УРСР (1972), депутат Верховної Ради УРСР кількох скликань. Лауреат багатьох міжнародних, урядових республіканських і всесоюзних нагород.

Після війни мешкав у Києві, в будинку письменників Роліт, з 1956 р. — в будинку на вул. Заньковецької, 5/2, на фасаді якого йому встановлено пам’ятну дошку. Похований на Байковому цвинтарі.

[ред.]Творчість

Друкувався з 1917 року, як театральний критик — з 1923-го, як прозаїк — з 1924-го. Член літературних організацій Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923—1925), ВАПЛІТЕ (1926—1927), «Техно-мистецька група „А“» (1928—1929), СПРУ/СПУ (1934—1976), СП СРСР (1935—1976). Перша збірка оповідань «Кінець міста за базаром» вийшла 1924 р., відтак з’явилися збірки «Неділі і понеділки» (1927), «Мова мовчання (Кримінальна новела)» (1929), «П’ять оповідань» (1930), «Його біографія» (1934), «Загибель інтервенції. Оповідання про боротьбу з німецькою інтервенцією» (1941), «Народ воює. Оповідання про боротьбу з німецькими інтервентами» (1941), «Новели» (1942), «Без права на смерть» (1943), «Битва» (1943), «Бої за фронтом» (1943), «Мирні люди» (1943), «Как Сабит Мухтар и Айша помогают фронту» (1944), «День починається рано» (1950), «Цвіт яблуні» (1951), «Мужська розмова» (1953).

Юрій Смолич близько 1928 р.

Проза Смолича 1920-х років характеризується експериментами й шуканнями в галузі мистецької форми, ориґінальністю й гостротою сюжетної будови. Смолич став одним з основоположників фантастичної прози в радянській українській літературі, поклавши початок цьому жанрові романом «Останній Ейджевуд» (1926). Далі були романи «Півтори людини» (1927), «Господарство доктора Гальванеску» (1929), трилогія «Прекрасні катастрофи»: «Четверта причина» (1932), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), та «Що було потім» (1934). З кінця 20-х років Смолич звертається до жанру сатиричного роману з елементами «химерної прози»: «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)» (1928), «По той бік серця» (1930), «Сорок вісім годин» (1933).

До кращих творів Смолича другої половини 30-х років належить автобіографічна трилогія «Наші тайни» (1936), «Дитинство» (1937), і «Вісімнадцятилітні» (1938). Подіям Другої світової війни присвячено його романи «Вони не пройшли» (1946), «Ми разом були в бою». У 1950-х pp. Смолич звертається до подій громадянської війни в Україні: «Світанок над морем» (1956) та дилогія «Мир хатам, війна палацам» (1958) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960). Це публіцистичні романи-памфлети про діячів УНР, їхня мистецька вартість зведена нанівець ґротесковим стилем політичної аґітки.

Меморіальна дошка на будинку в Києві де проживав Смолич Ю. К.

Юрій Смолич яко письменник уповні реалізувався в жанрі спогадів. Його найвище літературне досягнення — мемуарна трилогія «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970), а також окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) та «Мої сучасники» (1978).

Смолич виступав і як публіцист («Після війни. Вибрані статті за 1945—1946 рр.» (1947), «Суд идет. Памфлеты и статьи» (1951), «Вороги людства та їх найманці (Американські імперіалісти та українські буржуазні націоналісти)» (1953), «З народом чи проти народу» (1958), «Про хороше в людях» (у співавторстві з Максимом Рильським; 1965)), і як критик-популяризатор («Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953)), і як театральний критик («Драмгурток у робітничому клубі» (1925), «Про театр» (1977).

Олесь (Олександр) Васильович Донченко (* 19 серпня 1902, с. Великі Сорочинці Полтавської області —†12 квітня 1954, м. ЛубниПолтавської області) — український радянський поет, прозаїк, казкар.

Зміст [сховати] · 1 Біографія · 2 Твори: · 3 Кінематографічні роботи · 4 Джерела

[ред.]Біографія

Народився на Полтавщині у сім'ї вчителя. Дитинство і юність провів у місті Лубни. Закінчив Лубенську чоловічу гімназію та курси позашкільної освіти.

Вірші і п'єси почав писати ще в шкільні роки. Відразу по закінченні гімназії включився в революційні перетворення в Україні: був позашкільним вчителем, районним інспектором політосвіти. Перші вірші було надруковано у 1918 році. В цей неспокійний час він багато їздить по селах, організовує хати-читальні, бібліотеки, драмгуртки, клуби, роз'яснює декрети Радянської влади, читає лекції, виступає зі своїми віршами.

В 1924 році записується добровольцем у прикордонні війська, служить в кавалерійскому полку, що був розквартирований у Гнівані, а згодом переведений із західного кордону до Проскурова. На військовій службі О. Донченко обіймає посаду старшого полкового вчителя. Водночас він продовжує писати вірші, поеми.

1926 року виходить друком його перша поетична збірка — «Червона писанка». Невдозі після виходу цієї збірки, восени 1926 року, О. Донченка було відкликано з армії для літературної роботи.

Він оселився в Харкові — тодішній столиці України, вступив в організацію літераторів-комсомольців «Молодняк», Пролітфронт, ВУСПП і цілком присвятив себе письменництву, працюючи у відділі дитячої літератури Державного видавництва України.

За чотири роки, з 1927-го по 1931-й, О. Донченко видав понад тридцять книжок своїх віршів і казок для маленьких читачів, згодом перейшов до прози — оповідань і повістей, теж здебільшого призначених для дітей і юнацтва.

В роки Великої Вітчизняної війни О. Донченко, який не потрапив до армії за станом здоров'я, був евакуйований разом з родиною до Казахстану, де працював кореспондентом газети «Угольная магистраль».

По війні повернувся до Харкова, а згодом оселився в місті своєї молодості — Лубнах, де й провів останні роки свого життя.

[ред.]Твори:

Романи

§ «Зоряна фортеця», (1933)

§ «Море відступає» (1934)

§ «Карборундовий камінь» (1946)

§ «Золота медаль» (1954)

Повісті

§ «Дим над яругами» (1929)

§ «Дві весни» (1931)

§ «Оаза в степу» (1932)

§ «Море відступає» (1934)

§ «Розвідувачі нетрів» (1934)

§ «Родина Мартинових» (1934)

§ «Батьківщина» (1936)

§ «Школа над морем» (1937)

§ «Лукія», повість (1939)

§ «Карафуто» (1940)

§ «Підводний корабель» (1941)

§ «Серце беркута» (1945)

§ «Лісничиха» (1947)

§ «Повість про новий дім» (1947)

§ «Заповітне слово» (1949)

§ «Шахта в степу» (1949)

§ «Юрко Васюта» (1950)

та інші. Збірки оповідань

§ «Сурми» (1928)

§ «Галаганчик» (1936)

§ «Пісня жайворонка» (1947)

§ «Секрет» (1947)

§ «Дочка» (1950)

та інші.

Загалом Олесь Донченко видав близько ста книжок для дітей та юнацтва.

62 Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так записано в знайденій у Київському міському архіві в справах Комерційного інституту виписці з церковної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й — насамперед! — виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) — і природженим малярем. У 1.90.1 —1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907—1913 pp. — в семінарії. У 1913р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу«Світло». З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє». Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне». У 1918р.

Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг». [14:18] У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.

Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — заслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом. [3:95] У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась [18:55] у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав». [3:45 - 46] З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладу, збагативши українське письменство набутками інших літератур. Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України. Помер поет 16 вересня 1967 р.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість — виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі»,— констатував О. Білецький. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу — а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти — західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Белий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше — музика у слові»![6]

Та музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,'— Лиш Сонячні Кларнети». Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети — «не гучні труби, які сповіщатимуть живих І мертвих про Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу». Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.[8] Під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...», І все ж є багато відмінного між цими творами. У М. Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучасний дослідник Г. Клочек писав: «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...» Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансівілїтерацій,.

Стану я, гляну я — Скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон як золотий.

З переливами Йде весна Запашна,

Квітами-перлами Закосичена.

Ритмомелодична структура вірша «Арфами, арфами...» легка й граційна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчувається передчуття автором змін у соціальному житті. «І Білий, і Блок...» — вірш зовсім іншого настрою: сум'яття душі людини в пореволюційний час, проблема вибору, віра у воскресіння українського народу.Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить...», де важливу роль відіграє паралелізм каротин природи і людських переживань. Загальна емоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся «Чари ночі» Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою з військами Муравйова під Кругами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі: На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих.-На Аскольдовій могилі Поховали їх. Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918р. аж до нашого часу ніколи більше не друкувався. Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його, замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета.

Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічнім борінні.

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з'являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.

Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм...» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я...», «Розкажи, розкажи мені, поле...», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу...», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий...», «Як не горю, я не живу...», «Дух народів горить...»).

«Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю.[15:45- 43]

Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.

Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).

Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».

Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та «Сталь і ніжність» (1941).

В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів «Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга», 1943.

Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.

У спадщині поета — близько п'ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).[7:20]

Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, І. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, І. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981р. «З щоденникових записів» та ін.).

) Могутній талант Тичини - щедрий. Він збагатив художню скарбницю творами феноменальними за своєю правдивістю, щирістю, неповторністю ліризму і досконалістю форми.

Новаторство для Тичини - одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність. Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових традицій - це одне із джерел новаторства: "У мистецтві реалізму сміливе новаторство в художньому зображенні життя поєднується з використанням і розвитком усіх прогресивних традицій світової культури."

Призначення митця - новатора поет вбачав в тому,щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. Тичина підкреслював: "Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству." Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини.

Перша збірка віршів "Сонячні кларнети" принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Франка, Лесі Українки.[19]

Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи. Більшість з них присвячено темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовим для розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційні події 1917 року. В збірці відчутні імпульси громадянськості, що йшли від традицій демократичної літератури. Але це зовсім не означає, що Тичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Франко, Леся Українка, або таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. В його світогляді проявлялись суперечливі риси.

І, незважаючи на це, "Сонячні кларнети" відіграли важливу роль у розвитку української поезії.

Поява "Сонячних кларнетів" сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини - видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив "красу нового дня" - красу соціалістичної дійсності.

Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою

якої відкрився для читачів новий "сонячно-кларнетний" світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність "Сонячних кларнетів" як найхарактернішу особливість цієї збірки.

"Насамперед музика" - цей заклик французьког<







ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.