Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Грінченко, змалювання дитячих характерів в оповіданнях «украла», «Олеся».





«Украла».

Оповідання “Олеся” – простими реченнями зримо відтворює тривожну добу татарських набігів на Україну. В центрі твору – патріотичний подвиг 16-літної дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, - Грінченко мотивує її вчинок тим, що вона врятувала рідне село, людей, дідуся. Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли “не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги – дівчата”.
Важливими для сприйняття змісту твору є останні слова діда Данила:
“- Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!”
Важливий виховний потенціал несе оповідання “Украла”. Насамперед автор звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб. Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку. Однак Василь Митрович вирішив дізнатися правду і запитав Олександру. Вона спершу боязко мовчала, натомість “сита, добре годована” і завжди весела Пріська торохтіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель вперто домагався почути правду від винуватиці. І Олександра визнала себе винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому украла, дала просту відповідь: “Я їсти хотіла”. Вона крізь сльози пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько – п’яничка все пропиває.
Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась. Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для Олександри якісь харчі. Вражає виховний момент: вчитель не промовив до дітей жодного слова, не дорікнув нікому. Діти все зрозуміли самі. В останньому реченні оповідання ми бачимо, що Олександра виросла порядною людиною: “Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною”.

Коли вчитель зайшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне.
— Що тут у вас діється?
Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра. Це була дівчинка першого року навчання, дочка сільського писарчука-п’янички. Вона сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл. Її біляве, у веснянках обличчя було біле, як крейда.
Озвалася Пріська — подруга Олександри. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська була дівчина сита, добре годована — вона завсігди носила з дому гарну їжу. Пріська погано вчилася, але була дуже весела й не могла говорити не сміючись. Вона й тепер, осміхаючись, загомоніла:
— Та Олександра вкрала в мене хліб! — сказала Пріська и зареготалася.
Ця звістка дуже вразила вчителя. Такого в школі ще не було.
— Олександре, правда цьому?
Вона нерухомо сиділа, мов кам’яна.
— Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла надвір. Я прибігла до неї, а вона злякалась: "Не кажи, — каже, — вчителеві".
Олександра сиділа мовчки. Учні загомоніли: "Та що там її питати. І так видно. Вигнати її зі школи, а то й про нас думатимуть". Але вчитель сказав:
— Ви вже налагодились вигонити Олександру зі школи. Може, воно й не так було. Ну, Олександро, кажи. Я думаю, що воно не так було. Певно, то ти свій хліб їла, бо я ніколи не повірю, що ти можеш украсти.
Голосне ридання розітнуло школу. На вмовляння дівчина ридала ще дужче і ніяк не хотіла сказати, чому вона так зробила. Учитель бачив, що сказати це їй ще важче, ніж було зізнатися.
Нарешті вона видавила з себе:
— Я їсти хотіла... У нас... У нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять... усе пропивають. Ми їмо сухарі цілий тиждень...
Учитель відвів Олександру в свою кімнату, щоб вона заспокоїлася. А коли зайшов у клас, то з десяток рук простяглося до нього з їжею. Однак Олександра не хотіла нічого їсти й тільки плакала. Тоді вчитель звелів дітям співати молитву й завів Олександру в клас.
Після цього ні вчитель, ні діти не згадували Олександрі того випадку. Товаришки люблять її, часто пригощають чимось. Але вона пригощається рідко. А цього року здасть всі екзамени і вийде зі школи розумною і правдивою дівчиною.

«Олеся»

Це було давно: тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили одбиватись од ворогів. Татари грабували, палили й руйнували села, вбивали людей, брали їх у полон і продавали туркам у тяжку неволю.
У невеличкому селі на Волині жили прості люди-хлібороби. Довелося зазнати лиха і цьому селу, але тільки один раз, бо село заховалось у лісі і знайти його було важко. Край села у хатці жив старий дід Данило, колишній козак, що був колись у турецькій неволі, але визволився відтіля. Тепер він пасічникував. Жінка його давно вмерла, і він прийняв до себе двох дітей-сиріт: дівчинку Олесю років шістнадцяти і хлопчика-стрибунця Михайлика. Вони були щасливі разом. Діти любили слухати оповіді діда, і просили, сидячи в садку, щоб він ще й ще розповів про турецьку й татарську неволю. І дід Данило розповідав, як був він на турецькій каторзі на кораблі прикований до місця ланцюгом: встати можна, і лягти, і сидіти, а піти — ні. І гребли вони веслами, женучи суднину. А за ними дивився наглядач і полосував голі спини нагаями та колючою червоною таволгою, щоб швидше гребли. І кров текла. Годували погано: цвілими сухарями та смердючою водою. Покалічено старого тоді добре було та ще й порубано, як у бран брато. То як визволили козаки — не здатний був уже козакувати. А батьки і Михайлика, і Олесі були сусідами дідовими у селі. Набігла якось татарва... Діти ще малі були: Олесі — сім років, а Михайлику — зо два. Одбивались селяни завзято, та нічого не вдіяли. Село татари спалили, багато людей в полон забрали, багато повбивали. А дехто повтікав. Оті втікачі повернулись сюди потім та й знову тут побудувались. А старого чимсь по голові вдарено було, він упав, а як вночі отямився — побачив, що круг нього люди лежать, пішов він між трупами та й знайшов Михайлика коло мертвої матері. І батько лежав тут з розрубаною головою. І Олесині батьки були тут же мертві. А саму Олесю знайшов пізніше у лісі. Якось вона туди забігла.
Олеся сидить і не ворухнеться, доки дід розповідає. Обличчя в неї бліде, в очах палає якийсь вогонь.
— Не журіться, діточки, — каже дід, — ваші батьки полягли доброю смертю, рідний край боронячи. Кожен чоловік повинен боронити від ворога рідний край, не жаліючи свого життя.
— Не жаліючи свого життя!.. — промовить дівчина тихо і замислиться ще дужче, і довго замислена ходить.
Одного разу в неділю пішли діти в ліс по ягоди. У лісі було величезне болото-багновище. Іноді, не знаючи, набреде на нього людина та й утопне. Дід боявся, щоб з дітьми нічого не трапилось, і застерігав ходити до болота. Перейти ліс не можна було, бо там болото, а обходити далеко — верстов шість. Та було там багато ягід. Пішли діти на другий бік лісу.
Одійшли вже далеко від дому і побачили чужих людей, що їхали верхи. Олеся пізнала тих людей — це були татари. Вони шукали село. А як знайдуть, то спалять, людей повбивають. Треба бігти, треба сказати!.. Але ж татари їдуть кіньми: вони доїдуть швидше, ніж вона добіжить. Треба їх тут загаяти. Олеся послала Михайлика в село попередити дідуся, що татари їдуть, а сама вийшла з лісу і пішла в другий бік од села. Ішла так, мовби не бачила татар. Але татари її побачили, наздогнали і сказали, щоб провела їх до села. Тільки щоб не одурила, бо вб’ють. Накинули їй на шию аркан і пустили поперед себе. Олеся повела. Вона знайшла стежку, що бігла зо степу, і пішла нею. Татари їхали за нею. Ліс густішав. Олеся вела ворогів прямо в середину лісу, де було болото. Вона добре знала ліс, бо часто ходила сюди по гриби та ягоди. Невеличка смужка твердої землі вела у драговину. Туди дівчина і повела татар. Навкруги була така пуща, що тільки хто добре знав ліс, міг вийти відціля. Тут зупинилася, повернулася до татар, глянула ворогам у вічі і тихо промовила:
— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль.
Тієї ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона-додолу, головонька схилилась, і чиста душа покинула тіло. Татари повернули назад.
А Михайлик тим часом добіг додому. Він сказав, що татар хтозна-скільки. Люди покидали все і потікали в ліс. День просиділи у лісі, далі їм не стало харчів, вони послали двох парубків подивитись, що в селі. Парубки повернулись і сказали, що в селі все ціле. Люди зрозуміли, що татари їх обминули, і почали вертатись додому. Дід Данило попрохав декілька чоловік, і всі, озброївшись, гуртом шукали Олесю в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю. Тут знайшли татарські сліди і по тих слідах пройшли у лісову пущу. Татар не було, лише коні, що позагрузали в болоті. А татари, мабуть, позлазили та й потопли у багнюці. Дід Данило перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї у неї був татарський аркан. Зрозуміли всі, що своєю смертю вона врятувала рідне село.
Другого дня ховали Олесю. Вона лежала в труні тиха й спокійна, убрана, як молода княгиня. Здавалось, що на обличчі в неї сяяла якась радість. Ридаючи провели її до ями, ридаючи засипали землею. Плакали всі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки, і подруги-дівчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову, простяг руки над могилкою і сказав:
— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті







Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.