Характеристика збірки Н.Забіла «під дубомзеленим»(снігурочка, рукавичка

Збірку чудових літературних казок для дітей створила й Наталя Забіла. В основу цих казок поетеса теж поклала зміст народних, але написала їх віршем, тому вони легко вивчаються напам’ять. Одну з них ми й опрацюємо на сьогоднішньому уроці. Звернемо також увагу й на те, що змінила поетеса в змісті народної казки. Тож побуваймо на уроці в ролі юних літературознавців-дослідників. Та спочатку познайомимося з письменницею. Хто вона, Наталя Забіла?

- Одну з найкращих своїх книг — збірку казок для дітей Н. Забіла назвала «Під дубом зеленим». Цю збірку поетеса відкрила словами, адресованими до нас:

Наталя Забіла — вроджена казкарка. Її казки беруть свої витоки з багатющої скарбниці української народної творчості. Без голої дидактики вона вчить дітей бути добрими, справедливими, мужніми, любити все суще на Землі. Відомі фольклорні сюжети набувають в її інтерпретації нових акцентів, що якнайбільше відповідають світосприйманню дітей. Письменниця твердо обстоює право на «щасливий кінець», виходячи з несхитного переконання, що дитячу психіку дуже легко зранити. Аналіз творів Наталі Забіли свідчить про те, що письменниця у своїй творчості керується саме такими поглядами, враховуючи радісне сприйняття життя дитиною, її бажання, щоб добро завжди перемагало зло, щоб кожна, навіть найдраматичніша, історія мала щасливий фінал. Смуток, безвихідь, загибель героя можуть завдати дитині глибокої моральної травми. Тому її казки, як й інші твори для найменших, мають мажорне звучання: Плескачик (Колобок), зазнавши небезпечних пригод, все ж залишається живим, звірі з казки «Рукавичка» повертають загублену річ дівчинці, щоб не мерзли в неї руки, навіть Снігуронька в обробці казкарки йде з життя, не викликаючи смутку.

2. Особливості збірки Г.Тютюнника «Ласочка». Характеристика головного героя.

Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзо-лочений сонячним промінням, туркотіли при-путні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро. хря-хря.

Арсен знав, що то вепри з виводками вепре-нят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища.

А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.

Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима.

Потім перевело погляд у задок човна і облизну-лося: на дні, засланім травою, лежала риба.

— Ану! — сказав Арсен і ляснув себе долонею по коліну.

— Бойове! — сказав Арсен. — То що тобі — рибки закортіло?

— Ну, на вже, — Арсен трохи подумав і додав: — Ласочка.

Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й ухопило її передніми лапами.

— Молодця! — похвалив Арсен і заходився міняти наживу.

Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинув йому рибину — одну, бо лисеня більше не просило.

Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що його звати Ласочка і що коли Арсен каже: «Встань!» або «Ляж!», то треба вставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює. Сидить-сидить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться. Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди, побачивши у човні рибу, а лягала в траву й ждала. Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.

А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде, передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопив вудочку, смик — є окунь!

— На, Ласочко, це ти спіймала! — весело сказав Арсен і кинув окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки поплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.

Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі.

Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?

А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу — бабі та внукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува. Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє — немає.

А вчетверте озирнувся — стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї — лисеня.

— Ласочко? — невпевнено покликав Арсен. Лисиця задріботіла передніми лапами, замолотила хвостом по землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося й тихенько заскімлило.

— Те-те-те. — весело сказав Арсен. — Це що ж виходить: я увесь ваш рід годуватиму?

Лисеня спіймало її передніми лапами і стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси,

влучні рецензії-мініатюри. В них він виявив глибоко розуміння горьківського, багатогранного таланту.

Марійка Підгірянка — псевдонім Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської, української поетеси, яка народилася 29 березня 1881р. в с. Білі Ослави на Івано-Франківщині в родині лісничого.
В 1900р. закінчила вчительську семінарію, потім працювала у школі. Померла 20 травня 1963р., похована у Львові.
Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904р. в періодичних виданнях. Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла 1908р. Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. Основні мотиви віршів М. Підгірянки до 1939р. — мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні пісні («Співанки», «Вечір», «Що роблю я, що я дію»)

Недосконала методика не розвивала розум школяра, а притупляла його. Саме так сталося з Грицем, кмітливим і допитливим хлопчиком, який за рік навчання нічого не засвоїв, крім "а баба галамага" (за оповіданням "Грицева шкільна наука").

Інтернаціональне виховання без національного - фальш і облуда. "Все, що йде поза рами нації, - застерігав І. Франко, -

Мету національного виховання української молоді І. Франко вбачав у всебічній підготовці її до здійснення найвищого ідеалу - осягнення власної державності, до чинної творчої участі в розбудові духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.
Національне виховання у своїй найглибшій суті - це творення і безупинне удосконалення нації, тобто це виховання для її потреб. То й провідним завданням його І. Франко висуває формування українця, основними прикметами якого виступають свідомий патріотизм, висока моральність, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підриємливість й ініціатива.

Народився Юрій Феодосійович у Дніпродзержинську на Дніпропетровщині в сім'ї учителів. Свій творчий шлях Ю. Ярмиш розпочав з віршів, хоча потім перейшов на прозу.

Київський університет (факультет журналістики).
Після закінчення університету Ю. Ярмиш був направлений у Крим, де працював у книжковому видавництві. Першу збірку «Вітрисько» було опубліковано 1960 року в Криму. А потім були книжки «Чудесні моря», «Казка стукає у двері», Юрієві Ярмишу доводилось багато подорожувати. Він побував в Англії, Канаді, Ім'я українського казкаря Ю. Ярмиша посіло одне з чільних місць серед письменників, які пишуть для дітей і про дітей.

«Казкове я бачу у всьому — у житті людини, у природі, у мрії про майбутнє, а часом і в звичайних предметах, веселих, печальних і смішних, що оточують нас. Казка об’єднує людей. Хоч би які були різні за сюжетами казки, у них завжди добро перемагає зло, люди прагнуть до краси, справедливості», — говорить Ю.Ярмиш. Саме з таких казок — красивих, добрих і правдивих склав письменник свою збірку «Дванадцятиголовий Дракончик»: казки / Ю. Ярмиш; худож. П.В. Мірончик та ін.– Х.: Белкар-книга, 2006.– 47 с.: ілюстр.– (Сер. «Промінець»).

Казки збірки призначені дітям дошкільного та молодшого шкільного віку. Називаються вони так: «Ведмежаткове сонечко», «Жук і Гусениця», «Крокодил, який гірко плакав», «Як песик сам себе знайшов», «Весняна казка», «Пухнастий хвостик» та «Дванадцятиголовий Дракончик». Майже всі герої цих казочок – дикі й домашні тварини, а також явища природи. Ти, мабуть, уже знайомий з цими творами. Тож почитай їх молодшому братикові, чи сестричці, особливо тоді, коли вам буде сумно або нудно. І як тільки ви їх прочитаєте, вам відразу стане легко і весело. Бо твори ці лагідні, ніжні і завершуються благополучно. А ще тобі обов’язково захочеться зробити для когось щось хороше, комусь допомогти чи щось подарувати. Бо сюжети казок підкажуть, що зроблене добро обов’язково до тебе повернеться. Це яскраво підтверджує казка «Пухнастий хвостик». У творах письменника багато усіляких пригод і вигадок, ось як у казці «Дванадцятиголовий Дракончик». Як пише письменник, жив Дракончик «На вулиці Вересневій, де ростуть дерева вишневі», і був він «товстенький, як пончик. Маленький ще, проте вже два-на-дця-ти-го-ло-вий!». І які ж ті голови були «симпатичні: носики кирпатенькі, оченята блакитно-зеленкуваті, а вушка загострені, як наконечники списів, до того ж рудуваті, мов осінні ліси...».

Це був наш, український Дракончик, бо любив сидіти на стільці, який зробили на Броварській меблевій фабриці. А коли він їв, на усіх його дванадцяти довгих шиях були зав’язані серветки, що їх вишили у селі Літки, розташованому на березі Десни. Туди за ними їздила мама-Дракониха. До речі, у неї була лише одна голова, у татка Дракона — три. Дракончик нічого нікому поганого не робив, але самому впоратися із собою йому було дуже непросто. І усе через голови. Кожна з них хотіла щось своє, вони частенько між собою сперечалися та ще й могли поштовхати одна одну. А якщо до цього додати ще три пари Дракончикових лап, які також частенько хотіли йти в різні боки, то тоді ти зрозумієш, як не просто було жити такому малюкові. Та все ж було у головах Дракончика одне спільне почуття — любов до мами — найвродливішої і найдобрішої у світі мами-Драконихи.

Казковий світ Юрія Ярмиша – дивний світ. Герої його казок – наші сучасники. Ти можеш їх зустріти серед своїх друзів, рідних, а інколи у комусь із них впізнати і самого себе. Але ж казка є казка. І у творах письменника поряд із реальними живуть вигадані, фантастичні істоти, які вміють розмовляти, мають розум, людські почуття, добру чи недобру вдачу. І, відповідно до свого характеру, роблять добрі і недобрі вчинки. Такі герої зустрінуться тобі у збірці Ю. Ярмиша «Сповідь чаклуна»: казки та повісті / Ю. Ярмиш; худож. П.В. Мірончик, Н.О. Ель Маулюд.– Х.: Белкар-книга, 2006.– 207 с.: ілюстр.– (Скарбничка школяра).

Твори цієї збірки призначені якраз для дітей твого віку. Починається вона казкою «Незвичайна сповідь». Її герой — юний Чародій, що хотів робити лише добро. Але у нього все виходило навпаки. Він вчиться у школі молодих Чародіїв, але вчиться не дуже сумлінно. Любить побешкетувати, неуважно слухає вчителів. Словом, у його щоденнику одні трійки і зауваження. Наприклад, «Зірвав урок чорної магії, а потім білої магії», «На перерві катався без дозволу на Чортовому колесі, збив із ніг завідувача лабораторією надчарівних досліджень Бурбона Онуфрійовича Мольфара», або про те, що забрав у «юної чаклунки Галі її персональне помело, став невидимим, літав під партами і підказував учням біля дошки». Та і рідного тата, знаного Чаклуна він теж не дуже то й слухав. Якось, коли батько вчив сина перевтілюватись у домовика, малий раптом згадав про футбольний матч і про орла, бо лише птах міг встигнути на стадіон до початку гри. «І тоді у мене, — згадує Чародій, — зненацька виросли крила! Зрадівши, я негайно вилетів у вікно,... зробив над стадіоном коло і плавно приземлився у проході на центральну трибуну. Матч уже розпочався. Та, помітивши мене, і уболівальники, і футболісти принишкли і стежили за моїм польотом». Повітряного «зайця» затримали, але матч було зірвано. І подібних пригод у не такому вже й довгому житті юного Чародія було чимало. А все тому, що, як каже його тато Чарівник, «...у навчанні треба бути послідовним, наполегливо накопичувати чарівні знання (як і усякі інші). Лише за такої умови ти станеш справжнім чаклуном. Кожен свою справу повинен робити блискуче. Інакше не варто й братися». Дуже боїться юний Чародій, що за його витівки тато перетворить сина на футбольні ворота і будуть по ньому весь час гатити м’ячем. А тому вирішує надалі слухатись тата і сподівається, що все обійдеться. Будемо сподіватись і ми. Додамо лише, що живе сім’я чародіїв у звичайній квартирі серед звичайних людей. І цілком можливо, що і у тебе є сусіди-чародії. А ось у казці «Найстрашніший Чародій» уже мовиться про чаклуна, «який умів робити те, чого не вмів ніхто: ловив сонячні промені і ховав їх у чорну скриньку», одягав ковпаки на квіти, щоб ніхто не бачив їхньої краси. А ще він любив усе сіре, тому ганчіркою стирав з барвистих крилець метеликів дивовижні візерунки. Жирафам вкорочував шиї, а зебрам фарбував білі смужки у чорне. Та ще й так знахабнів, що, завітавши у гості до Юрія Феодосійовича, наказав йому кинути писати казки. Уявляєш? Таке вигадав! Нічого хорошого він не умів робити. А все тому, що був нездатний творити дива, не мав фантазії, не вмів мріяти. І в результаті письменник перетворив Страшного Чародія на ніщо. Бо якраз у казкаря мрії та фантазії достатньо.

Багато тем зачіпає письменник у своїх творах. Одна із них – любов до своєї країни, до Батьківщини. Про це йдеться у казці «Летюче дерево». Це дерево було незвичайним, рожевим на колір. І, мабуть, це спонукало дерево до незвичайних вчинків. Йому захотілося на край світу, подалі від рідного лісу. І це бажання чудовим чином здійснилося. Вітер відніс Рожеве Дерево аж в Африку, де така «спека — аж трава шкварчить», де немає ні ясенів, ні Іволги, ні Соловейка, що тільки й знав своє «тьох-тьох». «Минав час. Рожеве Дерево почало вже забувати свій ліс. Старе життя здавалось йому дивним сном, сивою казкою». А на душі у Рожевого Дерева ставало все сумніше, і сумніше. І захотілося йому додому, у рідний ліс, бо у чужій землі його зернятка навіть не проростали. Але повернутись на рідну землю Рожеве Дерево вже не могло. Бо у чужих краях добре бути гостем, а щасливою людина може бути лише у себе вдома.

Багато інших лаконічних, ненав’язливих казок та казкових оповідань збірки «Сповідь чаклуна» переконають тебе у тому, що кожна людина у житті має чогось навчитись, кожному потрібно виконувати свої обов’язки, не можна чванитися, ледарювати, заздрити, брехати, адже брехунам не вірять навіть тоді, коли вони говорять правду.

Малі жанри фольклору - це невеликі за обсягом фольклорні твори. У деяких роботах зустрічається визначення дитячий фольклор, оскільки такі народні твори входять в життя людини дуже рано, задовго до оволодіння мовою.

Колискова пісня - один з найдавніших жанрів фольклору, на що вказує той факт, що в ньому збереглися елементи змови-оберега.

Потешка - елемент педагогіки, пісенька-примовки, супутня грі з пальцями, руками і ногами дитини.

Пестушко (від слова пестувати, тобто няньчити, пестити) - короткий віршований наспів няньок і матерів, які пестують немовляти.

Примовка (від баять, тобто розповідати) - віршована коротка весела історія, яку розповідає мама своїй дитині,

Заклички - один з видів заклікательних пісень язичницького походження. Вони відображають інтереси та уявлення селян про господарство та сім'ю.

Лічилка - невеликий віршик, форма жеребкування, за допомогою якої визначають, хто водить у грі

Скоромовка - фраза, побудована на поєднанні звуків, що ускладнюють швидке вимову слів.

Загадка, як і прислів'я, являє собою короткий образне визначення предмета чи явища, але на відміну від прислів'я вона дає це визначення в алегоричній, нарочито затемненій формі.

1. читать надо казки Шарль Перро
Пересказала Т. Габбе

Жил-был один почтенный и знатный человек. Первая жена его умерла, и он женился во второй раз, да на такой сварливой и высокомерной женщине, какой свет еще не видывал.

У нее были две дочери, очень похожие на свою матушку и лицом, и умом, и характером.

У мужа тоже была дочка, добрая, приветливая, милая – вся в покойную мать. А мать ее была женщина самая красивая и добрая.

И вот новая хозяйка вошла в дом. Тут-то и показала она свой нрав. Все было ей не по вкусу, но больше всего невзлюбила она свою падчерицу. Девушка была так хороша, что мачехины дочки рядом с нею казались еще хуже.

Бедную падчерицу заставляли делать всю самую грязную и тяжелую работу в доме: она чистила котлы и кастрюли, мыла лестницы, убирала комнаты мачехи и обеих барышень – своих сестриц.

Спала она на чердаке, под самой крышей, на колючей соломенной подстилке. А у обеих сестриц были комнаты с паркетными полами цветного дерева, с кроватями, разубранными по последней моде, и с большими зеркалами, в которых модою было увидеть себя с головы до ног.

Бедная девушка молча сносила все обиды и не решалась пожаловаться даже отцу. Мачеха так прибрала его к рукам, что он теперь на все смотрел ее глазами и, наверно, только побранил бы дочку за неблагодарность и непослушание.

Вечером, окончив работу, она забиралась в уголок возле камина и сидела там на ящике с золой. Поэтому сестры, а за ними и все в доме прозвали ее Золушкой.

А все-таки Золушка в своем стареньком платьице, перепачканном золою, была во сто раз милее, чем ее сестрицы, разодетые в бархат и шелк.

И вот как-то раз сын короля той страны устроил большой бал и созвал на него всех знатных людей с женами и дочерьми.

Золушкины сестры тоже получили приглашение на бал. Они очень обрадовались и сейчас же принялись выбирать наряды и придумывать, как бы причесаться, чтобы удивить всех гостей и понравиться принцу.

У бедной Золушки работы и заботы стало еще больше, чем всегда. Ей пришлось гладить сестрам платья, крахмалить их юбки, плоить воротники и оборки.

В доме только и разговору было, что о нарядах.

– Я, – говорила старшая, – надену красное бархатное платье и драгоценный убор, который мне привезли из-за моря.

– А я, – говорила младшая, – надену самое скромное платье, но зато у меня будет накидка, расшитая золотыми цветами, и бриллиантовый пояс, какого нет ни у одной знатной дамы.

Послали за искуснейшей модисткой, чтобы она соорудила им чепчики с двойной оборкой, а мушки купили у самой лучшей мастерицы в городе.

Сестры то и дело подзывали Золушку и спрашивали у нее, какой выбрать гребень, ленту или пряжку. Они знали, что Золушка лучше понимает, что красиво и что некрасиво.

Никто не умел так искусно, как она, приколоть кружева или завить локоны.

– А что, Золушка, хотелось бы тебе поехать на королевский бал? – спрашивали сестры, пока она причесывала их перед зеркалом.

– Ах, что вы, сестрицы! Вы смеетесь надо мной! Разве меня пустят во дворец в этом платье и в этих башмаках!

– Что правда, то правда. Вот была бы умора, если бы такая замарашка явилась на бал!

Другая на месте Золушки причесала бы сестриц как можно хуже. Но Золушка была добра: она причесала их как можно лучше.

За два дня до бала сестрицы от волнения перестали обедать и ужинать. Они ни на минуту не отходили от зеркала и разорвали больше дюжины шнурков, пытаясь потуже затянуть свои талии и сделаться потоньше и постройнее.

И вот наконец долгожданный день настал. Мачеха и сестры уехали.

Золушка долго смотрела им вслед, а когда их карета исчезла за поворотом, она закрыла лицо руками и горько заплакала.

Ее крестная, которая как раз в это время зашла навестить бедную девушку, застала ее в слезах.

– Что с тобой, дитя мое? – спросила она. Но Золушка так горько плакала, что даже не могла ответить.

– Тебе хотелось бы поехать на бал, не правда ли? – спросила крестная.

Она была фея – волшебница – и слышала не только то, что говорят, но и то, что думают.

– Что ж, будь только умницей, – сказала фея, – а уж я позабочусь о том, чтобы ты могла побывать сегодня во дворце. Сбегай-ка на огород да принеси мне оттуда большую тыкву!

Золушка побежала на огород, выбрала самую большую тыкву и принесла крестной. Ей очень хотелось спросить, каким образом простая тыква поможет ей попасть на королевский бал. но она не решилась.

А фея, не говоря ни слова, разрезала тыкву и вынула из нее всю мякоть. Потом она прикоснулась к ее желтой толстой корке своей волшебной палочкой, и пустая тыква сразу превратилась в прекрасную резную карету, позолоченную от крыши до колес.

Затем фея послала Золушку в кладовую за мышеловкой. В мышеловке оказалось полдюжины живых мышей.

Фея велела Золушке приоткрыть дверцу и выпустить на волю всех мышей по очереди, одну за другой. Едва только мышь выбегала из своей темницы, фея прикасалась к ней палочкой, и от этого прикосновения обыкновенная серая мышка сейчас же превращалась в серого, мышастого коня.

Не прошло и минуты, как перед Золушкой уже стояла великолепная упряжка из шести статных коней в серебряной сбруе.

Заметив, что фея призадумалась, Золушка робко спросила:

– Что, если посмотреть, не попалась ли в крысоловку крыса? Может быть, она годится в кучера?

– Твоя правда, – сказала волшебница. – Поди посмотри.

Золушка принесла крысоловку, из которой выглядывали три большие крысы.

Фея выбрала одну из них, самую крупную и усатую, дотронулась до нее своей палочкой, и крыса сейчас же превратилась в толстого кучера с пышными усами, – таким усам позавидовал бы даже главный королевский кучер.

– А теперь, – сказала фея, – ступай в сад. Там за лейкой, на куче песка, ты найдешь шесть ящериц. Принеси-ка их сюда.

Не успела Золушка вытряхнуть ящериц из фартука, как фея превратила их в выездных лакеев, одетых в зеленые ливреи, украшенные золотым галуном.

Все шестеро проворно вскочили на запятки кареты с таким важным видом, словно всю свою жизнь служили выездными лакеями и никогда не были ящерицами...

– Ну вот, – сказала фея, – теперь у тебя есть свой выезд, и ты можешь, не теряя времени, ехать во дворец. Что, довольна ты?

– Очень! – сказала Золушка. – Но разве можно ехать на королевский бал в этом старом, испачканном золой платье?

Фея ничего не ответила. Она только слегка прикоснулась к Золушкиному платью своей волшебной палочкой, и старое платье превратилось в чудесный наряд из серебряной и золотой парчи, весь усыпанный драгоценными камнями.

Последним подарком феи были туфельки из чистейшего хрусталя, какие и не снились ни одной девушке.

Когда Золушка была уже совсем готова, фея усадила ее в карету и строго-настрого приказала возвратиться домой до полуночи.

– Если ты опоздаешь хоть на одну минутку, – сказала она, – твоя карета снова сделается тыквой, лошади – мышами, лакеи – ящерицами, а твой пышный наряд опять превратится в старенькое, залатанное платьице.

– Не беспокойтесь, я не опоздаю! – ответила Золушка и, не помня себя от радости, отправилась во дворец.

Принц, которому доложили, что на бал приехала прекрасная, но никому не известная принцесса, сам выбежал встречать ее. Он подал ей руку, помог выйти из кареты и повел в зал, где уже находились король с королевой и придворные.

Все сразу стихло. Скрипки замолкли. И музыканты, и гости невольно загляделись на незнакомую красавицу, которая приехала на бал позже всех.

“Ах, как она хороша!” - говорили шепотом кавалер кавалеру и дама даме.

Даже король, который был очень стар и больше дремал, чем смотрел по сторонам, и тот открыл глаза, поглядел на Золушку и сказал королеве вполголоса, что давно уже не видел такой обворожительной особы.

Придворные дамы были заняты только тем, что рассматривали ее платье и головной убор, чтобы завтра же заказать себе что-нибудь похожее, если только им удастся найти таких же искусных мастеров и такую же прекрасную ткань.

Принц усадил свою гостью на самое почетное место, а чуть только заиграла музыка, подошел к ней и пригласил на танец.

Она танцевала так легко и грациозно, что все залюбовались ею еще больше, чем прежде.

После танцев разносили угощение. Но принц ничего не мог есть – он не сводил глаз со своей дамы. А Золушка в это время разыскала своих сестер, подсела к ним и, сказав каждой несколько приятных слов, угостила их апельсинами и лимонами, которые поднес ей сам принц.

Это им очень польстило. Они и не ожидали такого внимания со стороны незнакомой принцессы.

Но вот, беседуя с ними, Золушка вдруг услышала, что дворцовые часы бьют одиннадцать часов и три четверти. Она встала, поклонилась всем и пошла к выходу так быстро, что никто не успел догнать ее.

Вернувшись из дворца, она еще сумела до приезда мачехи и сестер забежать к волшебнице и поблагодарить ее за счастливый вечер.

– Ах, если бы можно было и завтра поехать во дворец! – сказала она. – Принц так просил меня...

И она рассказала крестной обо всем, что было во дворце.

Едва только Золушка переступила порог и надела свой старый передник и деревянные башмаки, как в дверь постучали. Это вернулись с бала мачеха и сестры.

– Долго же вы, сестрицы, гостили нынче во дворце! – сказала Золушка, зевая и потягиваясь, словно только что проснулась.

– Ну, если бы ты была с нами на балу, ты бы тоже не стала торопиться домой, – сказала одна из сестер. – Там была одна принцесса, такая красавица, что и во сне лучше не увидишь! Мы ей, должно быть, очень понравились. Она подсела к нам и даже угостила апельсинами и лимонами.

– Ну, этого никто не знает... – сказала старшая сестрица.

– Принц, кажется, готов отдать полжизни, чтобы только узнать, кто она такая. Золушка улыбнулась.

– Неужели эта принцесса и вправду так хороша? – спросила она. – Какие вы счастливые!.. Нельзя ли и мне хоть одним глазком посмотреть на нее? Ах, сестрица Жавотта, дайте мне на один вечер ваше желтое платье, которое вы носите дома каждый день!

– Этого только не хватало! – сказала Жавотта, пожимая плечами. Дать свое платье такой замарашке, как ты! Кажется, я еще не сошла с ума.

Золушка не ждала другого ответа и нисколько не огорчилась. В самом деле: что бы стала она делать, если бы Жавотта вдруг расщедрилась и вздумала одолжить ей свое платье!

На другой вечер сестры опять отправились во дворец – и Золушка тоже... На этот раз она была еще прекраснее и наряднее, чем накануне.

Принц не отходил от нее ни на минуту. Он был так приветлив, говорил такие приятные вещи, что Золушка забыла обо всем на свете, даже о том, что ей надо уехать вовремя, и спохватилась только тогда, когда часы стали бить полночь.

Она поднялась с места и убежала быстрее лани.

Принц бросился за ней, но ее и след простыл. Только на ступеньке лестницы лежала маленькая хрустальная туфелька. Принц бережно поднял ее и приказал расспросить привратников, не видел ли кто-нибудь из них, куда уехала прекрасная принцесса. Но никто никакой принцессы не видал. Правда, привратники заметили, что мимо них пробежала какая-то бедно одетая девушка, но она скорее была похожа на нищенку, чем на принцессу.

Тем временем Золушка, задыхаясь от усталости, прибежала домой. У нее не было больше ни кареты, ни лакеев. Ее бальный наряд снова превратился в старенькое, поношенное платьице, и от всего ее великолепия только и осталось, что маленькая хрустальная туфелька, точно такая же, как та, которую она потеряла на дворцовой лестнице.

Когда обе сестрицы вернулись домой, Золушка спросила у них, весело ли им было нынче на балу и приезжала ли опять во дворец вчерашняя красавица.

Сестры наперебой стали рассказывать, что принцесса и на этот раз была на балу, но убежала, чуть только часы начали бить двенадцать.

– Она так торопилась, что даже потеряла свой хрустальный башмачок, – сказала старшая сестрица.

– А принц поднял его и до конца бала не выпускал из рук, – сказала младшая.

– Должно быть, он по уши влюблен в эту красавицу, которая теряет на балах башмаки, – добавила мачеха.

И это была правда. Через несколько дней принц приказал объявить во всеуслышание, под звуки труб и фанфар, что девушка, которой придется впору хрустальная туфелька, станет его женой.

Разумеется, сначала туфельку стали мерить принцессам, потом герцогиням, потом придворным дамам, но все было напрасно: она была тесна и герцогиням, и принцессам, и придворным дамам.

Ах, как старались обе сестрицы натянуть маленькую туфельку на свои большие ноги! Но она не лезла им даже на кончики пальцев. Золушка, которая с первого взгляда узнала свою туфельку, улыбаясь, смотрела на эти напрасные попытки.

– А ведь она, кажется, будет впору мне, – сказала Золушка.

Сестрицы так и залились злым смехом. Но придворный кавалер, который примерял туфельку, внимательно посмотрел на Золушку и, заметив, что она очень красива, сказал:

– Я получил приказание от принца примерить туфельку всем девушкам в городе. Позвольте вашу ножку, сударыня!

Он усадил Золушку в кресло и, надев хрустальную туфельку на ее маленькую ножку, сразу увидел, что больше примерять ему не придется: башмачок был точь-в-точь по ножке, а ножка – по башмачку.

Сестры замерли от удивления. Но еще больше удивились они, когда Золушка достала из кармана вторую хрустальную туфельку – совсем такую же, как первая, только на другую ногу – и надела, не говоря ни слова. В эту самую минуту дверь отворилась, и в комнату вошла фея – Золушкина крестная.

Она дотронулась своей волшебной палочкой до бедного платья Золушки, и оно стало еще пышнее и красивее, чем было накануне на балу.

Тут только обе сестрицы поняли, кто была та красавица, которую они видели во дворце. Они кинулись к ногам Золушки, чтобы вымолить себе прощение за все обиды, которые она вытерпела от них. Золушка простила сестер от всего сердца – ведь она была не только хороша собой, но и добра.

Ее отвезли во дворец к молодому принцу, который нашел, что она стала еще прелестнее, чем была прежде.

А через несколько дней сыграли веселую свадьбу.

Жила-была маленькая девочка. Мать любила ее без памяти, а бабушка еще больше. Ко дню рождения внучки подарила ей бабушка красную шапочку. С тех пор девочка всюду в ней ходила. Соседи так про нее и говорили:

Как-то раз испекла мама пирожок и сказала дочке:

– Сходи-ка, Красная Шапочка, к бабушке, снеси ей пирожок и горшочек масла да узнай, здорова ли она.

Собралась Красная Шапочка и пошла к бабушке.

– Куда ты идешь. Красная Шапочка? – спрашивает Волк.

– Иду к бабушке и несу ей пирожок и горшочек масла.

– Далеко, – отвечает Красная Шапочка. – Вон в той деревне, за мельницей, в первом домике с края.

– Ладно, – говорит Волк, – я тоже хочу проведать твою бабушку. Я по этой дороге пойду, а ты ступай по той. Посмотрим, кто из нас раньше придет.

Сказал это Волк и побежал, что было духу, по самой короткой дорожке.

А Красная Шапочка пошла по самой длинной дороге. Шла она не торопясь, по пути останавливалась, рвала цветы и собирала в букеты. Не успела она еще до мельницы дойти, а Волк уже прискакал к бабушкиному домику и стучится в дверь:
Тук-тук!

– Это я, внучка ваша, Красная Шапочка, – отвечает Волк, – я к вам в гости пришла, пирожок принесла и горшочек масла.

А бабушка была в то время больна и лежала в постели. Она подумала, что это и в самом деле Красная Шапочка, и крикнула:

– Дерни за веревочку, дитя мое, дверь и откроется!

Волк дернул за веревочку – дверь и открылась.

Бросился Волк на бабушку и разом проглотил ее. Он был очень голоден, потому что три дня ничего не ел. Потом закрыл дверь, улегся на бабушкину постель и стал поджидать Красную Шапочку.

– Кто там? – спрашивает Волк. А голос у него грубый, хриплый.

Красная Шапочка испугалась было, но потом подумала, что бабушка охрипла от простуды, и ответила:

– Это я, внучка ваша. Принесла вам пирожок и горшочек масла!

– Дерни за веревочку, дитя мое, дверь и откроется.

Красная Шапочка дернула за веревочку-дверь и открылась. Вошла девочка в домик, а Волк спрятался под одеяло и говорит:

– Положи-ка, внучка, пирожок на стол, горшочек на полку поставь, а сама приляг рядом со мной!

Красная Шапочка прилегла рядом с Волком и спрашивает:

– Бабушка, почему у вас такие большие глаза?

Не успела Красная Шапочка и охнуть, как Волк бросился на нее и проглотил.

Но, по счастью, в это время проходили мимо домика дровосеки с топорами на плечах. Услышали они шум, вбежали в домик и убили Волка. А потом распороли ему брюхо, и оттуда вышла Красная Шапочка, а за ней и бабушка – обе целые и невредимые.

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: