Розділ V. ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Підрозділ 1. Загальні положення зобов’язального права

Поняття зобов’язального права та його місце в системі галузі цивільного права.

1. Поняття, підстави виникнення та класифікація зобов’язань.

2. Суб’єкти зобов’язань. Треті особи у зобов’язанні. Зміна осіб у зобов’язанні.

4. Способи забезпечення належного виконання зобов’язань.

Громадянин Польщі Кашик передав управління своїм автомобілем «Volvo» своєму знайомому Сизову (громадянину України), який не мав посвідчення водія, а сам пересів на пасажирське місце. При виїзді з головної на другорядну дорогу Сизов не впорався з керуванням і зіткнувся з автомобілем «КамАЗ» під управлінням Демченка, який знаходився в стані легкого алкогольного сп’яніння.

Внаслідок ДТП були пошкоджені обидва автомобілі. Крім того, водій Сизов отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Кашик пред’явив позов про відшкодування шкоди до АТП, якому належав автомобіль «КамАЗ». АТП позов не визнало і вказало, що оскільки Демченко був у нетверезому стані, то він і повинен відповідати.

В адміністративних матеріалах ДАІ, наданих суду, було відзначено, що зіткнення відбулося з вини обох водіїв.

Які зобов’язальні правовідносини виникли між учасниками ДТП і що є підставою їх виникнення?

Сіренко отримав кредит для закінчення будівництва житлового будинку в сумі 25 000 грн строком на 3 роки. При укладенні кредитного договору був оформлений договір поруки, згідно з яким двоюрідний брат позичальника Тюрін зобов’язувався повертати платежі за кредитним договором у випадку невиконання позичальником свого зобов’язання. Через півтора року після укладення договору Сіренко помер і неповернена банку сума склала 12 000 грн. Банк звернувся до суду про стягнення з громадянина Тюріна зазначеної суми. Тюрін проти позову заперечував, мотивуючи це тим, що смерть Сіренка припиняє зобов’язання з кредитного договору і відповідно припиняється договір поруки. Більше того, Тюрін заявив, що зазначена сума повинна бути стягнена з дружини і сина позичальника, які є підприємцями і, крім того, спадкоємцями Сіренка. Суд задовольнив позов банку, посилаючись на те, що згідно з цивільним законодавством у випадку невиконання зобов’язання, забезпеченого порукою, поручитель відповідає у тому ж обсязі, що і боржник.

Проаналізуйте позиції сторін. Чи правомірне рішення суду?

Чекаленко пред’явила позов до Сичової про стягнення з неї 2500 грн. У позовній заяві Чекаленко посилалася на те, що вона хотіла купити квартиру Сичової, та передала останній завдаток у сумі 2500 грн. Про отримання зазначеної суми Сичова видала розписку, де вказала, що вказана сума отримана нею як завдаток за договором купівлі-продажу квартири. Через кілька днів Чекаленко зателефонувала Сичовій і сказала, що відмовляється від договору і вимагала повернення зазначеної суми. Сичова повернути гроші відмовилась, посилаючись на норми ЦК про завдаток. Суд відмовив в задоволенні позовних вимог Чекаленко.

Дайте визначення завдатку. Чим завдаток відрізняється від авансу? Чи може в даному випадку мова йти про завдаток? Чи вірне рішення виніс суд?

Опанасенко пред’явила позов до Миколенко про стягнення 2827 грн за невиконання грошового зобов’язання. Позивачка зазначила, що відповідач за договором позики одержав від неї 14 650 грн. і зобов’язувався повернути борг протягом двох років, проте зробив це лише через шість років. Посилаючись на те, що відповідач прострочив виконання грошового зобов’язання, він має сплатити за час прострочення 3% річних з простроченої суми, а саме 2827 грн.

Проаналізуйте підстави виникнення зобов’язання, його характер та зміст.

Туров уклав з Черненко договір підряду на виконання робіт по ремонту та фарбуванню свого автомобіля. Але у зв’язку з хворобою Туров не зміг виконати зобов’язання особисто, тому і попросив зробити це свого сина, який також мав необхідні знання та досвід для виконання обумовленої договором роботи. Проти цього заперечував Черненко. Він наполягав на розірванні укладеного договору та вимагав повернути передані за ремонт і фарбування гроші, а після відмови в цьому Турова подав до суду позов з вказаними вимогами.

Яке рішення має прийняти суд? Поясніть на цьому прикладі порядок покладання виконання зобов’язання третьою особою.

Водій АТП Білан порушив правила дорожнього руху, що призвело до зіткнення автомашини АТП з автомашиною Зоріна. Оскільки аварія сталася з вини Білана, то він погодився добровільно відремонтувати пошкоджений автомобіль Зоріна в гаражі автобази. Для цього він домовився з працівниками автобази Павловим і Василенком, що вони відремонтують машину Зоріна. Однак коли ремонт було закінчено, Білан відмовився сплатити обумовлену суму, посилаючись на те, що за шкоду повинна відповідати автобаза, як власник джерела підвищеної небезпеки. Павлов і Василенко пред’явили до суду позовну заяву про стягнення з Білана вартості ремонтних робіт, посилаючись на те, що всі роботи виконувались ними в неробочий час і з використанням власних матеріалів.

Проаналізуйте зобов’язання, що виникли в наведеній ситуації, та їх підстави. Яке рішення повинен прийняти суд?

Ващенко 5 листопада 2007 р. пред’явила позов до Зайченка про стягнення 13 000 грн. Позивачка зазначала, що 2 листопада 2004 р. відповідач позичив у неї вказану суму, видавши про це розписку, в якій строк повернення боргу не було обумовлено. Посилаючись на те, що відповідач відмовився повернути борг, позивачка просила суд задовольнити її вимоги. Суд відмовив у позові, виходячи з того, що позивачка без поважних причин пропустила трирічний строк позовної давності.

Чи правильне рішення виніс суд? Як має бути вирішена справа в апеляційному порядку?

Питання для самоконтролю та теми рефератів:

1. Поняття функції та значення цивільно-правового договору.

4. Публічний договір, договір приєднання, попередній договір, договір на користь третьої особи.

5. Порядок укладення договору. Оферта. Акцепт.

7. Зміст цивільно-правового договору і класифікація його умов.

9. Підстави для зміни або розірвання договору.

Марченко продав Гузенко будинок. Частину грошей Гузенко сплатив на момент укладення договору, а частину мав віддати через три місяці. Договір було посвідчено нотаріусом та зареєстровано у реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Однак коли Гузенко намагався вселитись у будинок, Марченко заперечив йому в цьому на тій підставі, що договір стає дійсним лише після сплати повної вартості будинку. А поки що Гузенко може в’їхати в будинок за умови укладення договору оренди на тримісячний строк. Гузенко погодився на це, але наполягав на тому, щоб сума орендної плати увійшла у суму, яку він мав сплатити Марченко за договором купівлі-продажу будинку. Марченко з ним не погодився.

Гузенко подав позовну заяву до суду, де просив зарахувати суму оренди будинку до суми, що має бути сплачена ним Марченку за договором купівлі-продажу.

Іщенко пред'явив позов до Чепурної про визнання дійсним укладеного в усній формі договору купівлі-продажу. Позивач зазначав, що 14 травня 2007 р. уклав з відповідачкою правочин, за яким купив у неї за
96 500 грн будинок у м. Ужгороді. Вартість його була сплачена відповідачці. У зв'язку з тим, що відповідачка постійно проживала в іншому населеному пункті, а в момент приїзду до м. Ужгорода в неї не було при собі свідоцтва про шлюб, договір не було нотаріально оформлено. Відповідачка обіцяла зробити це під час наступного приїзду до м. Ужгорода, але потім відмовилась.

Варенко подав до одного з місцевих судів м. Харкова позовну заяву з вимогою до Райкіної про виселення останньої та усіх осіб, що з нею проживають, із квартири, розташованої в місті Харкові. Він зазначав, що є власником цього житла і проживав у ньому зі своєю дружиною. Восени 2007 р. для лікування Варенко з сім’єю тимчасово переїхав до дочки в м. Дніпропетровськ, а на час відсутності поселив у квартиру відповідачку. Остання на пропозицію власника після його повернення звільнити житло відповіла відмовою, житло не звільнила.

Райкіна пред'явила зустрічний позов і просила визнати факт укладення договору купівлі-продажу квартири, оскільки Варенко фактично продав житло їй за 123 000 грн, але від нотаріального посвідчення правочину відмовився лише через небажання платити державне мито.

Знаходячись у відрядженні, Яковлєв прочитав у місцевій газеті оголошення про продаж Чередою комплекту крил для автомобіля. Оглянувши крила та інші запасні частини, Яковлєв погодився їх купити, але оскільки в нього не вистачало грошей, він попросив почекати його повернення через 7 днів та дав завдаток. Повернувшись із відрядження, Яковлєв захворів, про що сповістив Череду і попросив його почекати.

Череда, якому терміново потрібні були гроші, продав крила Докучаєву, а одержаний завдаток надіслав Яковлєву з повідомленням про свою відмову від укладення правочину. Не одержавши переказ та повідомлення, Яковлєв приїхав за запасними частинами.

Чи виникло зобов’язання між Яковлєвим і Чередою? Який порядок і особливості укладення договорів?

Марченко та Супрунов домовились про те, що Марченко за договором позики передасть Супрунову суму в розмірі 17 000 грн. 1 липня 2007 р. вони уклали договір позики письмово та посвідчили його нотаріально. За цим договором Марченко повинен був передати вказану суму не пізніше 1 вересня 2007 р. У встановлений строк Марченко відмовився передати вказану суму через те, що між ним та Супруновим виникла сварка.

Супрунов, посилаючись на те, що договір не може бути в односторонньому порядку розірвано, звернувся до суду. В позові він просив зобов’язати Марченка виконати умови договору позики.

1.Поняття зобов’язального права і його місце в системі галузі цивільного права.

2.Зобов’язальне правовідношення (зобов’язання).

3. Суб’єкти зобов’язань. Треті особи у зобов’язанні. Зміна осіб у зобов’язанні.

5. Способи забезпечення належного виконання зобов’язань.

14. Цивільно-правова відповідальність: поняття, умови, види.

15. Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності.

1. Про бібліотеки і бібліотечну справу. Закон України від 27 січня 1995р. (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 7. - ст.45.

2. Про господарські товариства. Закон України від 19 вересня 1991 р. (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 49. - ст.682.

3. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні. Закон України від 16 листопада 1992р.(із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 1. - ст.1.

4. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – Ч. 1. – 692 с.

5. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – С.166-187, 211-220.

6. Цивільне право України: Підручник: У 2 т./ Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. Ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо – Фадєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – С.111-166.

7. Цивільне право України: Курс лекцій. У 6-ти т. Т. 5. Кн.. 2. Договірне право: Ч. 1. Загальні положення та договори на передачу майна у власність / Р.Б. Шишка (керівник авт. кол.), Є.О. Мічурін та ін..; За ред. Р.Б. Шишки. – Харків: Еспада, 2006. – 336 с.

8. Цивільне право України: Навч. Посіб. / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та ін.. – За ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – 448 с.

9.Про господарські товариства. Закон України від 19 вересня 1991р. № (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 49. - ст.682.

10. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Закон України від 15 травня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 31-32. – ст.263.

11.Про інформацію. Закон України (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 48. – ст.650.

12. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – Ч. 1. – 692 с.

13. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – С.187

Зобов’язальне право – це система цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини (переважно відносини майнового обороту), що виникають у зв’язку з переданням майна, виконанням робіт, наданням послуг, відшкодуванням шкоди або поверненням безпідставно придбаного майна.

Зобов’язальне право, як підгалузь цивільного права, складається з системи правових інститутів. Ця система поділяється на дві частини: загальні положення про зобов’язання (їх норми спрямовані на закріплення положень, що стосуються усіх зобов’язань, наприклад забезпечення належного виконання зобов’язань) та окремі види зобов’язань (їх норми регулюють конкретні види зобов’язань, наприклад договір купівлі-продажу чи зобов’язання із відшкодування шкоди).

Норми зобов’язального права містяться переважно у книзі п’ятій ЦК та інших актах цивільного законодавства, наприклад у Законі України «Про заставу».

Визначаючи місце зобов’язального права у системі цивільного права, то слід зазначити, що у зв’язку з тим, що предметом зобов’язального права, як підгалузі цивільного права, є також майнові відносини, то виникає насамперед питання про співвідношення зобов’язальних правовідносин з правовідносинами власності.

Слід виділити такі основні відмітні ознаки зобов’язального права від речового права:

– речове право припускає наявність лише активного суб’єкта, носія права, який здійснює свої правомочності шляхом прямого та безпосереднього впливу на річ, що є об’єктом його права. Зобов’язальне право вимагає, як ми бачили, наявність активного суб’єкта – кредитора, пасивного суб’єкта – боржника та дії, що є предметом правовідносин;

– речове право, що здійснюється шляхом безпосереднього впливу на річ, є абсолютним, тобто протистоїть кожній особі; зобов’язальне право відносне – кредитор може вимагати вчинення відповідної дії лише від боржника;

– через абсолютний характер речового права з ним пов’язані право слідування (носій цього права може вимагати його здійснення, у чиїх би руках річ не знаходилася) і право переваги (носій цього права користується перевагою перед іншими особами, зокрема кредиторами). Із зобов’язальним правом не пов’язується ні право слідування, ні право переваги. Примусове стягнення кредитором може бути звернено тільки на цінності, які входять на момент стягнення до складу майна боржника, але не на цінності, що вибули з нього. При цьому кожен кредитор конкурує з усіма іншими кредиторами свого боржника;

– речове право, за загальним правилом, не обмежене строком дії, зобов’язальне право припиняється виконанням боржником свого обов’язку.

Під виконанням зобов’язання розуміють здійснення кредитором і боржником дій, опосередкованих їх правами та обов’язками, що випливають із зобов’язання. Так, під виконанням договірного зобов’язання купівлі-продажу слід вважати одночасно передання речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прийняття цієї суми продавцем.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов’язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов’язані з переданням певного майна, поняттям предмета виконання охоплюється і це конкретне майно.

У ст. 526 ЦК загальні умови виконання зобов’язань формулюються так: зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. При цьому спеціально підкреслено дві обставини, а саме: при виконанні зобов’язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту; виконання зобов’язання має опиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення. Вони розглядаються як найважливіші критерії, за допомогою яких може визначатися принцип належного виконання зобов’язання. Не припускається одностороння відмова від виконання зобов’язання або його одностороння зміна, окрім випадків, передбачених договором або вказаних безпосередньо в законі.

У зобов’язаннях можуть брати участь фізичні та юридичні особи, а також держава. Суб’єктів зобов’язальних правовідносин прийнято іменувати сторонами. Кожнезобов’язання має виконуватися належними сторонами. В зобов’язанні завжди присутні дві сторони: правомочна (кредитор), яка висуває якісь вимоги, і зобов’язана (боржник) – яка повинна їх виконати.

Місце виконання зобов’язання. Зобов’язання має бути виконане в місці, визначеному договором.

Якщо місце виконання зобов’язання не встановлено в договорі, виконання провадиться:

– за зобов’язаннями про передання нерухомого майна (у власність, користування або з іншою правовою метою), – за місцем знаходження цього майна;

– за зобов’язаннями про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, – за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

– за зобов’язаннями про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, – за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання;

– за грошовими зобов’язаннями – за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, – за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов’язання змінив своє місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов’язання має виконуватися за новим місцем проживання кредитора з віднесенням на його рахунок усіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;

– за іншими зобов’язаннями – за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Строк (термін) виконання зобов’язання. Зобов’язання має виконуватися в строк (термін), встановлений договором. Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Можливе і дострокове виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Спосіб виконання. Спосіб виконання зобов’язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Якщо предмет зобов’язання пов’язаний з якоюсь єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути проведене інакше, як шляхом передачі цієї речі боржником кредиторові відразу і в цілому.

Проте можливі зобов’язання з передання сукупності речей або відповідної суми грошей, зокрема грошей у договорі позики, кількох однорідних речей у договорі купівлі-продажу або поставки і т.д. У таких випадках зобов’язання може бути здійснене не тільки шляхом вчинення однократного акту, а й частинами – у формі кількох розподілених у часі дій. Виконання зобов’язання частинами нерідко передбачається законом, договором або випливає із змісту і суті зобов’язання.

Найбільш поширеним способом забезпечення виконання договірних зобов’язань, особливо грошових та строкових, є неустойка. Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Предметом неустойки відповідно до ст. 551 ЦК може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Однак у наукових дослідженнях поширено відзначається, що предметом неустойки можуть бути також і права вимоги[4], існує також думка, що предметом неустойки можуть бути тільки речі, що визначені родовими ознаками[5].

У цивільному праві неустойка розглядається у декількох аспектах:

– власне як неустойка, про яку наразі йде мова;

– як санкція за вчинене цивільне чи господарське правопорушення. Санкціями визнаються заходи впливу на порушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Відповідно до ч. 2 ст. 217 ГК до господарських санкцій віднесено відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, а у ст. 230 ГК прямо вказано, що неустойка, штраф, пеня є господарськими санкціями;

– як засіб реалізації компенсаційної функції цивільного права.

Неустойка завжди вважалась найпоширенішим способом забезпечення виконання зобов’язань. Отримання грошової суми кредитором за невиконання чи неналежне виконання боржником свого обов’язку надає можливість кредиторові реалізувати свої права за рахунок інших джерел. Це є важливим правовим засобом реалізації принципу належного виконання зобов’язань.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки й характеру порушення забезпечених нею зобов’язань неустойка може виступати у таких правових формах:

а) штраф – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, або у твердій грошовій сумі. Так, типовими правилами користування бібліотеками в Україні, що затверджені наказом Міністерства культури і мистецтв України від 5 травня 1999 р. № 275 встановлено, що в разі пошкодження або втрати документа через МБА чи внутрішньосистемний книгообмін користувач за домовленістю з бібліотекою-фондоутримувачем повинен замінити його аналогічним документом (чи копією) або внести кратне грошове відшкодування вартості документа, розмір якого визначається бібліотеками залежно від цінності видання. Такий штраф може сягати 10-кратної вартості видання;

б) пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Договірна неустойка встановлюється самими сторонами. Зазвичай умова про сплату договірної неустойки безпосередньо включається в сам договір. У разі, якщо за якихось причин така умова не включена безпосередньо в договір, сторони можуть додаткового домовитися про її сплату. При цьому такий правочин повинен бути укладений в письмовій формі незалежно від суми неустойки і від форми, якою оформлено основне зобов'язання. Недотримання письмової форми спричиняє недійсність угоди про неустойку.

Підстави виникнення обов’язку зі сплати неустойки співпадають з підставами покладення на боржника цивільно-правової відповідальності. Тому кредитор не вправі вимагати сплати неустойки, якщо боржник не несе відповідальності за порушення зобов’язання (наприклад, через дію непереборної сили).

За співвідношенням неустойки зі збитками прийнято виділяти такі види неустойки:

1) штрафну (Нш), за якої кредитор вправі вимагати стягнення неустойки в повному обсязі, незалежно від відшкодування збитків. Її математичну формулу можна подати так: Нш=Н+З, де Нш (неустойка штрафна), Н (неустойка), З (збитки). Така неустойка є основною і найбільш повно гарантує майнові інтереси кредитора, оскільки він має право стягнути у повній мірі і неустойку і отримані збитки;

2) виняткову (Нв), за якою стягується тільки неустойка без права на відшкодування збитків. Вона вираховується за формулою: Нв=Н. Така неустойка, наприклад, стягується з транспортних організацій за порушення ними зобов’язань по доставці вантажів або кореспонденції.

3) залікову (Нз), за якої кредитор вправі вимагати, крім сплати неустойки, відшкодування збитків у частині, не покритій неустойкою. Вона вираховується за формулою: Нз=Н+(З-Н);

4) альтернативну (На), за якої кредитор вправі стягувати з боржника або неустойку, або збитки. Вона визначається за формулою: НА =НÙЗ.

Завдаток – найбільш застосовуваний у грошових зобов’язаннях спосіб забезпечення їх виконання. Здебільшого він розрахований на застосування у відносинах між фізичними особами, хоча може бути використаний і у відносинах між юридичними особами.

Завдатком відповіднодо ч.1 ст. 570 ЦК є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Важливо вказати й на законодавче застереження, що коли не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

У доктрині цивільного права є загальноприйнятим, що завдаток виконує три функції: платіжну, посвідчувальну та забезпечувальну.

Платіжна функція виявляється в тому, що завдаток видається в рахунок майбутніх платежів, отримуваних за основним (забезпечувальним) договором. Проте завдаток відрізняється від звичайних платежів за договором тим, що сплачується кредитору наперед[6]. Наприклад, за договором підряду може бути передбачена сплата за окремі виконані етапи роботи. Але така плата не може визнаватися завдатком.

Посвідчувальна функція завдатку полягає в тому, що він видається на підтвердження зобов’язання між сторонами, зокрема укладення договору. Передаючи завдаток, боржник тим самим підтверджує наявність зобов’язання, в рахунок платежів за яким завдаток і видається.

Забезпечувальна функція завдатку полягає в тому, що у разі невиконання зобов’язання стороною, яка дала завдаток (завдаткодавцем), то він залишається в іншої сторони (завдаткоотримувача). За таких умов є логічним висновок, що завдаток може виконувати й компенсаційну функцію, тобто використовується на відшкодування завдаткоотримувачу збитків, пов’язаних з неналежним виконанням забезпеченого завдатком зобов’язання.

У правочині про завдаток може міститися умова про обмеження розміру збитків сумою відступного (завдатку), за якою сторони відмовляються від права на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку. Їх відповідальність за невиконання основного зобов’язання обмежується втратою завдатку чи поверненням його в подвійному розмірі.

Ст. 571 ЦК встановлює правові наслідки порушення або припинення зобов’язання, забезпеченого завдатком, зокрема:

1) якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора;

2) якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості;

3) сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати іншій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором;

4) у разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку (ч.1 ст. 553 ЦК).

Договір поруки є одностороннім, відплатним або безоплатним, консенсуальним. Сторонами поруки є кредитор та поручитель. Боржник не є учасником договору. Поручителями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, якщо законом не встановлено для них заборони бути поручителем. При цьому поручителів може бути одночасно декілька. Обсяг і характер відповідальності поручителя залежать від змісту договору поруки. У ньому мають бути точно визначені зобов’язання, за виконання яких поручитель поручається, і сума, у межах якої діє порука.

Ознаками поруки, як способу забезпечення виконання зобов’язання, є:

– порука використовується у відносинах за участю як фізичних, так і юридичних осіб;

– порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога;

– порука має додатковий (акцесорний) характер: недійсність основного зобов’язання тягне за собою і недійсність акцесорного, тобто поруки;

– сфера застосування поруки досить широка, але найчастіше вона використовується для забезпечення грошових зобов’язань;

– порука виникає лише на підставі договору між кредитором боржника та поручителем. Договір поруки укладається в письмовій формі між кредитором за основним зобов’язанням і поручителем. У деяких випадках порука може встановлюватися на підставі закону.

Законом врегульовані наслідки порушення забезпеченого порукою зобов’язання. Зокрема, у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Звідси особи, що незалежно одна від одної поручилися за одного і того ж боржника за різними договорами поруки, не стають зобов’язаними по відношенню один до одного, хоча і беруть на себе солідарну з боржником відповідальність перед кредитором.

За порукою поручитель може відповідати (залежно від умов поруки) перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків. Іншими словами, поручитель практично бере на себе зобов’язання боржника, якщо той не виконав його. Не виключена спільна порука, тобто порука одночасно двох та більше осіб. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (ч.3 ст. 554 ЦК).

Відповідно до ст. 555 ЦК передбачено права та обов’язки поручителя у разі пред’явлення до нього вимоги. Так, у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Однак і сам поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці запере

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: