Специфічні риси економіки розвинутих країн.

Група розвинутих країн втілює досягнення світової економіки. Ці кра­їни мають найбільші обсяги ВВП, особливо в розрахунку на душу насе­лення, найвищий рівень продуктивності праці, найскладнішу технологію виробництва. Вони вкупі контролюють переважну частину світових капіталопотоків. Незважаючи на невелику частку у світовому населенні (14%), розвинуті країни зосереджують 53% світового ВВП, експортують 68% товарів та 74% послуг в міжнародній торгівлі [23, с. 57]. Найрозви­неніші країни, в першу чергу Велика Сімка, посідають ключові позиції в таких впливових міжнародних організаціях, як МВФ, Світовий Банк, Світова торговельна організація, більшість регіональних банків розвитку, різноманітні фонди розвитку. Саме ця група країни є живильним середо­вищем для утворення ТНК і ТНБ. Розвинуті країни, спираючись на свою економічну й політичну могутність, міжнародний авторитет, формують і втілюють у міжнародні відносини механізм сучасного світового еко­номічного порядку. Вони сьогодні є «законодавцями моди» на новітніші економічні моделі й технології. Вони є взірцем, якого прагнуть досягти менш розвинені країни.

Визначальні відмінності розвинутих країн

Вище вже зверталася увага на те, що в групі розвинутих країн (як і в інших групах) є значні перепади в рівнях розвитку. Досить хоча б порівняти економічні потенціали першої трійки (США, Японія, Німеччи­на) з трійкою аутсайдерів (Португалія, Греція, Іспанія); розрив за душо­вими показниками ВВП між ними двох- і трикратний. Проте є такі спе­цифічні риси, що об'єднують ці країни в суцільну групу розвинутих. Ціка­во, що протягом майже всього XX сторіччя склад «клубу розвинутих» практично не змінився (вже відзначалося, що не можна ставити знаки рівняння між ОЕСР і групою розвинутих держав).

Головним формальним показником, що відокремлює розвинуті країни від інших, є розмір ВВП на душу населення. Наприкінці 90-х років мину­лого століття він становив у середньому (за паритетом купівельної спро­можності валют) 21,5 тис. доларів, тоді як країн, що розвиваються, — 3,2 тис., для країн з перехідною економікою — 5,5 тис [23, с. 58]. Якщо не брати до уваги невелику групу нафтодобувних країн і «східноазіатських драконів», то жодна з країн, що розвивається, не досягає за цим показни­ком рівня навіть Португалії, де він складає 10,8 тис. дол.

Високий показник ВВП є наслідком тривалого розвитку економічних відносин, стадії якого у часі випереджали стадії розвитку інших країн. За способом виробництва розвинуті країни йдуть попереду вже понад півтисячоліття. Така ситуація обумовлена історико-економічними обста­винами. Вже в XIII-XIV ст. в Північній Італії (Генуя, Венеція, Фло­ренція) значно пожвавилася зовнішня, так звана левантійська, торгівля Середземним морем. Італійські купці були торговельними посередника­ми між багатим на той час арабсько-візантійським Сходом та феодальною Європою. Торгівля дуже збагатила італійське купецтво і спричинила по­штовх для економічного розквіту північноіталійських міст та подальшому розвитку економічних відносин. Перша в світі біржа виникла у Венеції; тут також була розпочата техніка банківської справи та комерційного обміну. Венеціанці розробили сучасну систему бухгалтерії (просту й подвійну) й систему державного боргу.

В XIV-XV ст. відбувається розквіт північноєвропейської, так званої ганзейської, торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговельний союз — Ганзу, який здійснював успішну торгівлю із внутрішніми німецькими держава­ми, скандинавськими країнами, Новгородом та Лондоном.

Третій торговельний шлях йшов вздовж Рейну, він сполучав ганзейсь­ку й левантійську торгівлі. На цьому шляху набули швидкого розвитку міста Брюгге, Кьольн та інші. Розширюють діяльність ярмарки, на яких сходяться товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше значення мали Шампанські ярмарки на півночі Франції.

Розквіт торгівлі підготував підґрунтя для подальшого розвитку еко­номічних відносин ще в надрах феодальної Європи. Транс'європейські торговельні зносини поступово зближували народи цього регіону, форму­вали національні ринки, частки яких вже постійно орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формувалися торговельні традиції й стандарти за­гальноєвропейського значення. Зміцненню торговельних відносин пев­ною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскільки хрис­тиянство опанувало майже всю Європу.

Розвиток торгівлі, зростання міст як торговельних і ремісничих центрів прискорили виникнення й поширення капіталістичної мануфак­тури. Після торгівлі це був черговий важливий етап в розвитку продук­тивних сил Західної Європи, який зміцнив її економіку досить суттєво. Мануфактура особливо успішно в XIII-XV ст. упроваджувалася в су­конній та металургійній галузях. Найрозвиненішим промисловим райо­ном у ті часи була Північно-Західна Європа — Фландрія, Брабант, части­на Північної Франції, які входили до Нідерландів.

Розклад феодальних відносин, який посилився в XVI ст., зміцнення абсолютизму і особливо великі географічні відкриття надали нового по­штовху розвиткові продуктивних сил європейських країн. З перенесен­ням торговельних шляхів на океанічні простори зростає економічна мо­гутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії. Обсяги торгівлі збільшуються у багато разів, виникають потужні торговельні компанії для торгівлі з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а незабаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже в XVI ст. виникла товарна й фондова біржа, на якій здійснювалися міжнародні операції з векселями, облігаціями державних позик, колоніальними товарами та валютою. В XVII ст. торговельною сто­лицею світу стає Амстердам, з другої половини XVII ст. і в XVIII ст. зро­стає торговельна роль Лондона.

В епоху абсолютизму монархи країн Європи, особливо Франції, Іспанії та Англії заохочували розвиток промисловості, підтримували мануфактури й торговельні компанії, надавали їм різноманітні пільги в руслі політики меркантилізму. До середини XVIII ст. мануфактурне виробництво було па­нуючою формою промисловості в Західній Європі, тоді як на Сході вироб­ництво знаходилося на ремісничій стадії. В цей час економічна перевага За­ходу над Сходом вже була очевидною; вона втілилася в політичну і військо­ву перевагу, що призвело до формування величезних колоніальних імперій.

До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який роз­почався в Англії з середини XVIII ст., а невдовзі перекинувся до Франції, Нідерландів, Бельгії, Австро-Угорщини, інших країн Європи та Північної Америки. Перехід від мануфактури до машинного виробництва в десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий період часу. Це мало вирішальне значення для затвердження економічної переваги над рештою країн світу. Технічне переозброєння економіки відбувалося нерівномірно серед країн Європи, проте в більшості з них воно заверши­лося до останньої чверті XIX ст., тоді як в країнах Африки, більшості азіатських країн та в деяких латиноамериканських країнах комплексне впровадження машинних засобів виробництва розпочалося лише з сере­дини XX ст. Таким чином, в технічному відношенні розвинуті країни ви­передили «третій світ» майже на століття.

Промислова революція завдяки інтенсивному розвитку комунікацій (залізниці, автомобілі, зв'язок) сприяла ще більшому економічному збли­женню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітряного транспорту). Таким чином, створюва­лися умови для економічної інтеграції розвинутих країн і поширення єди­ного способу виробництва.

Наприкінці XIX ст. завершився промисловий переворот в Росії. Аг­рарна реформа 1861 p., а потім Столипінська реформа сприяли швидкій капіталізації економіки. В 1900-1913 pp. Російська імперія мала найвищі в Європі показники зростання промислової продукції. Вона посідала п'яте місце в світі за обсягом ВВП, і хоча душові показники російської економіки були значно нижче, ніж в західноєвропейських країнах*, все ж таки Російська імперія знаходилася в групі розвинутих. Після революції 1917 р. здійснилася докорінна зміна способу виробництва, й економіка СРСР розвивалася іншим шляхом.

Єдиною країною, яка стала розвинутою, так би мовити, на власному підґрунті, є Японія. Визначальною подією для її економічного розвитку стала «революція Мейдзі» 1868 p., яка скасувала феодальні порядки роз­чистила шляхи до ринкових відносин. Незважаючи на традиційну бага­товікову підозрілість японців до іноземців, японська буржуазія швидко засвоювала передову технологію США та Європи і вже на початку XX ст. Японія перетворилася на індустріальну державу, хоча промисловий пере­ворот остаточно звершився тут тільки після Першої світової війни.

Економічна перевага розвинутих країн в певній мірі підживлювалася ресурсами їх колоній. Колоніальні імперії утворили Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеч­чина, США. Завдяки колоніям розвинуті країни мали дешеву сировину та монопольне положення на ринках збуту своїх товарів. Проте, мабуть не слід трактувати економічну політику метрополій відносно їх колоніальних володінь однозначно негативно. Об'єктивний хід розвитку світової еко­номіки вимагав будівництва промислових об'єктів, створення виробничої інфраструктури на території залежних країн з метою ефективнішого вико­ристання ресурсів. Так, наприклад, в Індії, що була колонією Англії, вже в першій половині XX ст. була досить густа залізнична мережа, виробля­лися локомотиви, вагони, рейки, інша металева продукція, були побудо­вані електростанції. Поступово ефект експлуатації колоній знижувався; під впливом науково-технічної революції споживання сировини відносно скоротилося і її значення для виробництва суттєво впало. Витрати на ут­римання адміністративного апарату й війська в колоніях все менше покри­валися вигодами від експлуатації місцевих ресурсів. Тому колоніальні імперії розпалися не тільки завдяки визвольному руху пригноблених на­родів, не тільки під впливом активізації демократичних сил в самих метро­поліях, але й тому, що експлуатація колоній стала невигідною економічно.

Науково-технічна революція надала нового імпульсу для економічно­го розвитку найрозвиненіших країн. Науково-технічний прогрес вихо­дить і розповсюджується саме з цих країн, бо вони мають для цього і не­обхідні матеріальні ресурси, і розвинений науковий потенціал. Під впли­вом НТП відбувається ще чіткіше розмежування розвинутих країн та аут­сайдерів. Якщо за показниками ВВП, промислового виробництва в ціло­му розбіжності подекуди згладжуються, то технологічний розрив збільшується. В епоху переходу до постіндустріальної стадії розвитку це має вирішальне значення.

З другої половини XX ст. значно посилилися інтеграційні процеси, в першу чергу, — серед індустріальне розвинутих держав. Успішна ево­люція західноєвропейських країн в межах Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найефективніша саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС показав, що в процесі інтеграції здійснюється зближення, вирівнювання основних економічних параметрів країн-членів. Особливо це видно на прикладі Греції, Португалії, Іспанії та Ірландії, які ще в 50-х роках помітно відставали від «класичних» індустріальних держав як за абсолютними, так і за душовими показниками. Тепер же їх належність до групи розвинутих країн не викликає сумніву.

Спільність історико-економічного розвитку — це, так би мовити, зовнішнє середовище, в якому формувалася група розвинутих держав. Внутрішнє середовище обумовлено способом виробництва. Для усіх країн цієї групи притаманний високий рівень розвитку товарного вироб­ництва і ринкових відносин. Товарні відносини поширюються і на робочу силу. Важливою рисою цього способу виробництва, який багатьма дослідниками й політиками традиційно зветься капіталістичним, є відсутність неекономічного принудження. Економічні процеси регулю­ються товарно-грошовими відносинами. Головною метою виробництва стає одержання прибутку.

Ці риси характеризують ринкові відносини в цілому; ринкова еко­номіка сьогодні панує в переважній більшості країн світу й функціонує за механізмом, основи якого були покладені ще в XV-XVI ст. Проте розви­нуті країни відрізняються вищим ступенем зрілості ринкових відносин. Як вже вказувалося, в їх економіці відбувається процес концентрації ви­робництва й капіталу, панування олігополій, переростання національних монополій в транснаціональні, утворення транснаціональних банків.

Переважна більшість ТНК має свої штаб-квартири в розвинутих країнах. В 1999 р. загальна кількість ТНК в світі становила близько 60 тис., а кількість їх зарубіжних філій — 600 тис., їх накопичені зарубіжні інвестиції дорівнювали 4,8 трлн. дол., а глобальні активи — 17,7 трлн. дол. ТНК сьогодні контролюють близько половини світового промислового виробництва, дві третини міжнародної торгівлі, чотири п'ятих світового банку патентів і ліцензій [23, с. 62].

Розвинуті країни практично контролюють світові фінансові ринки, їх частка на ринку акцій становила в 2000 р. 93%, на ринку боргових цінних паперів — 94%. Вони ж є й основними кредиторами; тільки на Японію в 90-х роках приходилося понад 50% наданих міжнародних кредитів. Найбільші ТНБ мають своє походження тільки з розвинутих країн.

Вже відзначалося, що для постіндустріального етапу розвитку еко­номіки особливо важливе значення має випереджаючий розвиток інфор­маційних систем. Частка інвестицій в інформаційні й комунікативні тех­нології розвинутих країн з кожним роком зростає і становить (в % до ВВП) від 5,0 в Японії та Італії, до 7,7 в Швеції.

Найвизначальнішою рисою, що найпомітніше відрізняє розвинуті країни від інших, є високий рівень розвитку соціальні сфери. Це має ви­раження у високих середніх доходах населення, значних витрат на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, охорону довкілля. При цьому важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби і рівня доходів досить виразна останні десятиліття. В цілому по розвине­ним країнам в період 1970-1997 pp. середньомісячний доход на людину виріс майже в 2 рази (з 950 до 1875 дол.), а середньомісячна заробітна пла­та — в 1,6 рази (з 1500 до 2425 дол.). особливо швидко ці показники зрос­тали в Японії (відповідно в 2,6 та 2,5 рази), Греції (2,1 та 2,0), Португалії (2,0 та 2,0). Підвищення середнього рівня доходу в розвинутих країнах су­проводжується поступовим скороченням розриву між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. За цей же період розрив між 10% найбагатших і 10% найбідніших в цілому по групі країн скоротився від 14,0 до 10,0 разів; по США скорочення становило від 26,7 до 19,0, в Японії — від 10,0 до 7,1, в Швейцарії — від 7,8 до 5,4 разів.

Таблиця 1.28. Частка інвестицій в інформаційні і телекомунікаційні технології в ВВП (%), 1999 p.

Соціальні витрати держави в усіх розвинутих країнах збільшилися за 1970-1977 pp. втричі, в тому числі на освіту в 2,8 рази, на охорону здо­ров'я — в 3,1 рази.

Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може слугувати так званий індекс розвитку людини (ІРЛ). Він розраховується як зважена сукупність душових показників доходу, за­робітної плати, купівельної спроможності населення («споживчий ко­шик»), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують.

Таблиця 1.29. Індекс розвитку людини по деяких країнах (1995)

Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість в розвину­тих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як в найменш розвинутих країнах — тільки з 4 Ідо 63 років.

Високий рівень життя в розвинених країнах є слідством як потужного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соціальній сфері. В залежності від ролі уряду, профспілок, роботодавців в господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку: ліберальна, корпоративістська, соціаль­но-ринкова; кожна з них має свої різновиди по окремим країнам.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, в меншій мірі також Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур в механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняльно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкість поведінки в ситуаціях, коли еко­номічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосун­ки між підприємцем та робітником будуються, в перш чергу, на про­фесійних якостях робітника: кваліфікації, освіти, сумлінній праці. Сказане не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не грають ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання — Американська феде­рація праці — Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нараховує понад 13 млн. членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на ви­щих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і таке інше. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-еко­номічні процеси переважно на макрорівні, законодавче впливає на рівень цін в країні, зайнятість тощо. В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати, вищий, ніж в біль­шості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмежен­нями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це сти­мулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає більш активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративізму. В ос­нові моделі полягає ідея соціального партнерства між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспілки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним вста­новлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготов­ку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї гру­пи досить великі; в Швеції, наприклад, вони складають до 29% доходів трудового населення. В скандинавських країнах рівень бідності — най­нижчий в групі розвинутих країн. Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або так званої шведської моделі є високий рівень захище­ності трудівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). В той же час значні ко­шти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підпри­ємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях в разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штаб робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, — потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти вини­кають рідко. Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; ча­стка Швеції в світовій економіці поступово знижується.

Різновидом корпоративістської моделі є ієрархічний корпоративізм. Він притаманний Японії, тому одержав ще назву японської моделі, її харак­терною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики. Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма його тримає на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми си­туаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, в свою чергу, тур­бується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого жит­тя. Так, в деяких японських фірмах молода людина, що хоча оженитися, пи­тає поради на це у свого боса; так вимагає етикет. Третьою характерною ри­сою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, «гуртки са­моосвіти». На це витрачаються значні кошти від держави й фірм.

Соціально-ринкова модель розвитку притаманна Німеччині. Найха­рактернішою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, тимчасово — й постійно безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цій політиці уряд користується підтримкою підприємців і взагалі заможного населення.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: