|
Фактори економічного розвитку та основні економічні проблеми країн, що розвиваються.Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, за останні 10 років викликано низкою причин: * Різними мотивами перенесення ряду виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промисловості, такі як швейна, текстильна, взуттєва, приладобудування й електроніка були зорієнтовані на дешеві і багаточисельні трудові ресурси країн, що розвиваються. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергетика, деревообробка більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі — нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинених країнах були витиснені з них у країни «Третього світу». Країни цієї групи для залучення інвестицій створювали сприятливий інвестиційний клімат, пільгове оподаткування як усередині країни, так і в зонах сумісного підприємництва. •> Стабілізацією політичної ситуації в багатьох країнах, що розвиваються. Націоналізація економіки після одержання країнами незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували привабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканість вкладених капіталів і придбаної власності. *J* Сформованою в 90-х роках загальною сприятливою економічною ситуацією у світі, ростом суспільного виробництва як у розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспортних. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що у свою чергу оживило споживчий попит в середині країн, що розвиваються. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвиваються, з боку розвинутих. Капітали нафтоекспортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування. «І* Проведенням структурних реформ в економіці країн, що розвиваються. У цих країнах продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних, трудомістких і навіть на-укомістких. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність приватизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика по зниженню рівня інфляції, боротьбі з корупцією, тіньовим капіталом. «»» Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпорто-замінної на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвиваються, раніше щільно залежали від кон'юнктури світового експорту, бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту багаточисельної групи товарів. У даний час вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні, що дало можливість, зокрема, встояти під час азіатської фінансово-економічної кризи 1997-1998 pp. Економічний підйом у країнах Третього світу сприяв росту загального і душового ВВП країн, що розвиваються, а це, у свою чергу, стимулювало внутрішні інвестиції і внутрішній ринок. Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою визначаються інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустріалізацією, перетоком ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, очаговість передових форм виробництва. Перехід цих країн до індустріального розвитку призвів до зниження питомої ваги зайнятих у сільському господарстві з 75% у 1950 р. до 50% у 1998 р. У країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. При цьому в створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК. ТНК і їхні філії контролюють значну частину експорту країн, що розвиваються. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок і розділили його на окремі сегменти, контрольовані країнами «золотого мільярда» — США, Японією, Великою Британією і ФРН. Після здобуття незалежності в 50-60-ті роки і націоналізації виробництва країни, що розвиваються, стали накопичувати внутрішні інвестиції й одержувати іноземні. Спочатку іноземні інвестиції йшли в основному в експортоорієнтовані сировинні галузі, але згодом капітал став вкладатися й в імпортозаміщуючі галузі, — тобто стала виявлятися тенденція індустріалізації країн «Периферії». Таким чином, частка країн, що розвиваються, знизилася з 40% в 1994 р. до 19%в 2000 р. Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є країни з динамічною економікою — Бразилія, Мексика, Індія. Уповільнення темпів залучення ПП в азіатські країни, що розвиваються, пов'язано із тривалою стагнацією японської економіки. Слабкі позиції на ринку ПП у Аргентини, економіка якої переживає серйозні труднощі. Збільшенню протоку інвестицій в Африку перешкоджає невисокий рівень розвитку економіки, неефективне державне управління й нестабільна політична ситуація в ряді країн. Промислова революція в країнах, що розвиваються, в основному здійснювалася через розвиток галузей, що виробляють промислові товари короткострокового і середньострокового користування. Галузі промисловості, що виробляють товари тривалого користування і товари виробничого призначення, стали розвиватися пізніше — при наявності відповідної економічної бази. Істотною виявилася роль держави і державного сектора в економіці. У багатьох країнах Третього світу була реалізована концепція етатизма-широкомасштабного втручання держави в економіку, націоналізації промисловості й інфраструктури, державного контролю за цінами, курсом валют, зовнішньою торгівлею, промисловістю. На початковому етапі розвитку національних економік це був виправданий захід, спрямований на концентрацію економічних ресурсів в одних руках. Для згладжування соціальних, економічних і політичних проблем уряди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підприємств. Для зниження рівня безробіття — штучно завищували число зайнятих на цих підприємствах. Іноді в політичних цілях (всупереч економічним інтересам) укладали угоди на постачання сировини, партій товарів або надання концесій конкретному постачальнику або закордонній фірмі. Ця модель розвитку виправдала себе в країнах, де при владі знаходилася ерудована еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Прикладами тому — Сінгапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними природними, економічними і фінансовими можливостями для економічного розвитку, модель этатизма призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу — неоліберальну модель розвитку. Ця модель широко застосовувалася в країнах Латинської Америки (ЛА). Протягом останніх 20-30 років усі країни ЛА використовували модель, розроблену в 50-ті роки експертами Економічної комісії для Латинської Америки і Карибського басейну. Автори моделі «периферійної економіки» запропонували здійснити структурні перетворення по формуванню імпортозамінної індустріалізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економічної інтеграції і регіонального співробітництва. Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була грати держава, як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного росту. Починаючи з 70-х років, країнами здійснювалися спроби подолання депресії і забезпечення економічного росту, але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а носили характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду виробництва. У 90-х роках була запропонована нова модель — «Вашингтонський консенсус», вона була підтримана МВФ і рекомендована також всім країнам із перехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого: 1. Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен перевищувати резерви, що дозволяють профінансувати його без росту інфляції. Дефіцит по поточних статтях (без урахування відсотка виплати за боргами) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше. 2. Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути переорієнтовані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сферу економічну — базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура. 3. Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширення податкової бази із застосуванням прогресивної шкали оподатковування. 4. Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредитування «привілейованих» позичальників. Розвиток ринкових механізмів регулювання процентних ставок. 5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рівень повинен стимулювати швидкий зріст нетрадиційного експорту. 6. Лібералізація торгівлі. Зменшення митних тарифів до 10%. 7. Прямі іноземкі інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ПП, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами. 8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані. 9. Дерегулювання. Уряд повинен переглянути закони і постанови, що жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових господарських суб'єктів. 10. Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширюватися в тому числі і на неформальний сектор. Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині і Бразилії. У інших країнах — Болівія, Гайана, Гватемала, Гондурас, Парагвай, Перу — в ході реалізації стабілізаційних програм, у тій або іншій мірі заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлення економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бумом, у першу чергу на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції сприяли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування. Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, країни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони складали 65% від загальної суми податків, то в ЛА — 25%. Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна парадоксальна ситуація, коли, з одному боку, держава спричиняла надмірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого, — була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки знаходилася під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе не властиві їй функції і нездійсненні зобов'язання, потопаючи в корупції і затягуючи країну в боргову яму. Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібералізація зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, зменшилося число рівнів митного захисту. Паралельно йшов процес лібералізації допуску іноземного капіталу. До середини 90-х років у ЛА панував тільки національний і державний капітал. Пізніше рівні пільгові умови були надані й іноземному капіталу. Угруповання країн, що розвиваються, можна уявити у вигляді піраміди, верхівку якої складають НІК з високими темпами економічного розвитку і найвищим як серед країн, що розвиваються так і серед багатьох розвинутих країн душовим ВВП. За ними йдуть країни середнього рівня розвитку, що зберігають в останні десятиліття високі темпи економічного розвитку з динамікою на їхнє прискорення. Ближче до основи й основу піраміди складають слаборозвинені і найбідніші країни — сама багаточисельна група. Вона також неоднорідна і супроводжується тенденцією постійного вимивання на більш високий рівень піраміди усе нових і нових країн. Приклади тому Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та інші, що покинули за останні декілька років нижчу групу і перейшли на щабель вище. Модель наздоганяючого розвитку, має явні хиби: прагнення забезпечити свою економіку одними промисловими товарами, неминуче викликає необхідність імпорту інших товарів і засобів їх виробництва. Щоб задовольнити ці все зростаючі потреби, необхідно постійно збільшувати експорт або брати кредити. Розширення експорту, починаючи з 50-х років, виявилося проблематичним, тому що світові ціни на сировину і сільськогосподарську продукцію постійно падають за рахунок застосування в розвинутих країнах енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Це призвело до росту зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, і збільшенню залежності від нових видів імпорту. Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від потреб в імпорті особливо гостро проявилося під час енергетичної кризи 70-х років. У зв'язку з багаторазовим ростом цін на нафту в країнах, не забезпечених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, вирос товарний і грошовий дефіцит. Це викликало інфляцію, спад виробництва, зростання зовнішньої заборгованості. Коли ціни на нафту на світовому ринку стабілізувалися, то накопичилися борги й економічні проблеми стали стримувати темпи розвитку країн. Так за 1952-1970 pp. питома вага країн, що розвиваються, у світовому експорті знизилася з 33 до 19%. Уникнули економічного спаду лише ті країни, що до цього часу зуміли диверсифікувати свою економіку за рахунок промислового виробництва. Це Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг. Темпи їхнього промислового росту з 70-х років були вище не тільки країн, що розвиваються, але і більшості розвинутих, за що вони стали називатися чотирма «драконами» Південно-Східної Азії. Порівняно швидко оправилися від кризи і такі країни як Таїланд, Малайзія, Індонезія, на дешеві трудові ресурси котрих стали з 70-х років орієнтуватися «дракони» Південно-Східної Азії. У міжнародному поділі праці також виділилася високими темпами розвитку ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких розвивалася високими темпами з різних причин: Індія — за рахунок значного природно-ресурсного потенціалу й акценту на розвиток національної важкої промисловості; Туреччина — за рахунок своєчасного використання спаду виробництва в країнах СНД; Пакистан — за рахунок економічної допомоги США, що значно збільшилася під час присутності в сусідньому Афганістані радянських військ; Шрі-Ланка — за рахунок розширення експорту чаю. Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпортозамінної та експортоорієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктур, налагодження й удосконалювання моделей макроекономіч-ного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залу чення капіталу, досвіду і високих технологій розвинутих країн, сприяло модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. При цьому даний процес охопив не тільки «тигрів» ПСА, але й ряд великих країн — Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію та ін. Це викликало значне прискорення динаміки і слаборозвинених країн. Якщо приріст їх ВВП на душу населення в 1900-1938 pp. складав 0,4-0,6%, то за 1950-1999 р. - 2,6-2,8%. За період із 1800 по 1998 роки абсолютний розмір розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються, виріс у 50 разів. З 80-х років вперше в історії розвитку Периферії проявилася тенденція скорочення розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються. Темпи щорічного приросту ВВП за 1991-2000 pp. по розвинутих країнах склали 2.2%, а по країнах, що розвиваються — 5,0%. У той же час, якщо в розвинутих країнах у повоєнний період посилилися процеси конвергенції — зближення рівнів розвитку, то в країнах, що розвиваються, продовжилося розшарування країн за рівнем розвитку: до розвинутих наблизилося 27 країн, а слаборозвиненими стали вважати 50. Для більшості країн Азії економічний зріст був викликаний виходом із фінансової кризи в НІК. У Латинській Америці уповільнення темпів розвитку пов'язано з наслідками валютної кризи в Бразилії і промисловим спадом в Аргентині. Найближчим часом цей спад буде усунутий за рахунок зовнішньої торгівлі, поліпшення загальної кон'юнктури ринку і пожвавлення туризму. Збереження за країнами, що розвиваються, репутації «сировинних придатків» або «бананових республік» згодом ще більш гостро позначиться на зниженні темпів їхнього росту через несприятливу кон'юнктуру на світовому ринку: на сільськогосподарському ринку стабільно відзначається перевищення пропозиції над попитом і далі ця тенденція буде зберігатися. Подальше впровадження матеріале- і енергозберігаючих технологій знижує попит на сировину для промисловості. Країни, що розвиваються, не мають достатніх засобів для проведення наукових досліджень і впровадження новітніх досягнень науки і техніки. Вони змушені або купувати не зовсім нові технології, або постійно знаходитися в положенні наздоганяючих, що також ніяк не сприяє їхньому розвитку і скороченню розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Рівень науково-технічного прогресу в цих країнах стримується також за рахунок людського потенціалу. Тут відзначається низька кваліфікація кадрів, висока неписьменність, у тому числі функціональна, що унеможливлює швидкий перехід на високі технології. Крім цього, висока народжуваність постійно випереджає темпи економічного росту. ВВП на душу населення, при відносному зростанні виробництва, все одно падає. У даний час в країнах, що розвиваються, мешкає 4,8 млрд людей, а до 2025 року очікується 7,8 млрд. Низький рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва як однієї з головних сфер зайнятості і джерела їжі більшості' країн, що розвиваються, продовжує істотно залежати від погодних умов і стримує розвиток країн. Слабкий рівень розвитку інженерної, соціальної і ринкової інфраструктур, низький рівень освіти й охорони здоров'я, нерозвиненість або слабка розвиненість транспортної, телекомунікаційної, фінансової інфраструктури, зародковий рівень комп'ютеризації стримує приток іноземних інвестицій як'одного з джерел росту. Постійно виникаючі внутрішні і зовнішні конфлікти, процвітання нар-кобізнесу, торгівлі зброєю і людьми, підтримка світового тероризму, розквіт тіньової економіки, відмивання «брудних грошей» знижують привабливість країн для солідного довгострокового значного і середнього бізнесу, що в черговий раз призводить до залучення цих країн у бізнес дрібних ділків, що роблять швидкі гроші за рахунок сумнівних фінансових операцій.
ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала... ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования... Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем... ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|