Фактори економічного розвитку та основні економічні проблеми країн, що розвиваються.

Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, за ос­танні 10 років викликано низкою причин:

* Різними мотивами перенесення ряду виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промисловості, такі як швейна, текстильна, взуттєва, приладобудування й електроніка були зорієнтовані на дешеві і багаточисельні трудові ресурси країн, що розвиваються. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка ко­льорових металів, нафтопереробка, електроенергетика, деревообробка більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі — нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-папе­рова промисловість, хімія органічного синтезу через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинених країнах були витиснені з них у країни «Третього світу».

Країни цієї групи для залучення інвестицій створювали сприятливий

інвестиційний клімат, пільгове оподаткування як усередині країни, так і

в зонах сумісного підприємництва.

•> Стабілізацією політичної ситуації в багатьох країнах, що розвива­ються. Націоналізація економіки після одержання країнами незалеж­ності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували привабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недо­торканість вкладених капіталів і придбаної власності.

*J* Сформованою в 90-х роках загальною сприятливою економічною ситуацією у світі, ростом суспільного виробництва як у розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспортних. Це викликало підви­щення попиту на сировину і паливо, що у свою чергу оживило спожив­чий попит в середині країн, що розвиваються. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іно­земних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвиваються, з боку розвинутих. Капітали нафтоекспортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування.

«І* Проведенням структурних реформ в економіці країн, що розвива­ються. У цих країнах продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних, трудомістких і навіть на-укомістких. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхуван­ня, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність прива­тизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика по зниженню рівня інфляції, боротьбі з корупцією, тіньовим капіталом.

«»» Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпорто-замінної на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвиваються, раніше щільно залежали від кон'юнктури світового експорту, бо ви­робляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту багаточисельної групи товарів. У даний час вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні, що дало можливість, зокрема, встояти під час азіатської фінансово-еко­номічної кризи 1997-1998 pp. Економічний підйом у країнах Третього світу сприяв росту загального

і душового ВВП країн, що розвиваються, а це, у свою чергу, стимулювало

внутрішні інвестиції і внутрішній ринок.

Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою визначають­ся інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустріалізацією, перето­ком ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, очаговість передових форм виробництва. Перехід цих країн до індустріального розвитку призвів до зниження питомої ваги зайнятих у сільському господарстві з 75% у 1950 р. до 50% у 1998 р.

У країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих вироб­ництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. При цьому в створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК.

ТНК і їхні філії контролюють значну частину експорту країн, що роз­виваються. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок і розділили його на окремі сегменти, контрольовані країнами «золотого мільярда» — США, Японією, Великою Британією і ФРН.

Після здобуття незалежності в 50-60-ті роки і націоналізації вироб­ництва країни, що розвиваються, стали накопичувати внутрішні інвес­тиції й одержувати іноземні. Спочатку іноземні інвестиції йшли в основ­ному в експортоорієнтовані сировинні галузі, але згодом капітал став вкладатися й в імпортозаміщуючі галузі, — тобто стала виявлятися тен­денція індустріалізації країн «Периферії».

Таким чином, частка країн, що розвиваються, знизилася з 40% в 1994 р. до 19%в 2000 р. Найбільш привабливими для іноземних інвес­торів є країни з динамічною економікою — Бразилія, Мексика, Індія.

Уповільнення темпів залучення ПП в азіатські країни, що розвивають­ся, пов'язано із тривалою стагнацією японської економіки. Слабкі позиції на ринку ПП у Аргентини, економіка якої переживає серйозні труднощі. Збільшенню протоку інвестицій в Африку перешкоджає невисокий рі­вень розвитку економіки, неефективне державне управління й не­стабільна політична ситуація в ряді країн.

Промислова революція в країнах, що розвиваються, в основному здійсню­валася через розвиток галузей, що виробляють промислові товари короткост­рокового і середньострокового користування. Галузі промисловості, що вироб­ляють товари тривалого користування і товари виробничого призначення, стали розвиватися пізніше — при наявності відповідної економічної бази.

Істотною виявилася роль держави і державного сектора в економіці. У багатьох країнах Третього світу була реалізована концепція етатизма-широкомасштабного втручання держави в економіку, націоналізації про­мисловості й інфраструктури, державного контролю за цінами, курсом ва­лют, зовнішньою торгівлею, промисловістю.

На початковому етапі розвитку національних економік це був виправда­ний захід, спрямований на концентрацію економічних ресурсів в одних ру­ках. Для згладжування соціальних, економічних і політичних проблем уря­ди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підприємств. Для зниження рівня безробіття — штучно завищували число зайнятих на цих підприємствах. Іноді в політичних цілях (всупереч економічним інте­ресам) укладали угоди на постачання сировини, партій товарів або надання концесій конкретному постачальнику або закордонній фірмі.

Ця модель розвитку виправдала себе в країнах, де при владі знаходи­лася ерудована еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Прикладами тому — Сінгапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними при­родними, економічними і фінансовими можливостями для економічного розвитку, модель этатизма призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу — не­оліберальну модель розвитку.

Ця модель широко застосовувалася в країнах Латинської Америки (ЛА). Протягом останніх 20-30 років усі країни ЛА використовували мо­дель, розроблену в 50-ті роки експертами Економічної комісії для Латинсь­кої Америки і Карибського басейну. Автори моделі «периферійної еко­номіки» запропонували здійснити структурні перетворення по формуван­ню імпортозамінної індустріалізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економічної інтеграції і регіонального співробітництва.

Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була грати держава, як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного росту.

Починаючи з 70-х років, країнами здійснювалися спроби подолання депресії і забезпечення економічного росту, але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а носили характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду виробництва.

У 90-х роках була запропонована нова модель — «Вашингтонський кон­сенсус», вона була підтримана МВФ і рекомендована також всім країнам із пе­рехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого:

1. Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен перевищува­ти резерви, що дозволяють профінансувати його без росту інфляції. Дефіцит по поточних статтях (без урахування відсотка виплати за борга­ми) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше.

2. Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути переорієнто­вані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сфе­ру економічну — базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура.

3. Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширення податкової бази із застосуванням прогресивної шкали оподатковування.

4. Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредитування «привілейованих» позичальників. Розвиток ринкових механізмів регулю­вання процентних ставок.

5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рівень повинен стимулювати швидкий зріст нетрадиційного експорту.

6. Лібералізація торгівлі. Зменшення митних тарифів до 10%.

7. Прямі іноземкі інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ПП, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами.

8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані.

9. Дерегулювання. Уряд повинен переглянути закони і постанови, що жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових господарських суб'єктів.

10. Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширюва­тися в тому числі і на неформальний сектор.

Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині і Бразилії. У інших країнах — Болівія, Гайана, Гватемала, Гон­дурас, Парагвай, Перу — в ході реалізації стабілізаційних програм, у тій або іншій мірі заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлення економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бу­мом, у першу чергу на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції сприяли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування.

Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, країни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони складали 65% від загальної суми податків, то в ЛА — 25%.

Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна парадок­сальна ситуація, коли, з одному боку, держава спричиняла надмірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого, — була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки знаходилася під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе не властиві їй функції і нездійсненні зо­бов'язання, потопаючи в корупції і затягуючи країну в боргову яму.

Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібералізація зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, зменшилося число рівнів митного захисту.

Паралельно йшов процес лібералізації допуску іноземного капіталу. До середини 90-х років у ЛА панував тільки національний і державний капітал. Пізніше рівні пільгові умови були надані й іноземному капіталу.

Угруповання країн, що розвиваються, можна уявити у вигляді піраміди, верхівку якої складають НІК з високими темпами економічного розвитку і найвищим як серед країн, що розвиваються так і серед багатьох розвинутих країн душовим ВВП. За ними йдуть країни середнього рівня розвитку, що зберігають в останні десятиліття високі темпи економічного розвитку з динамікою на їхнє прискорення. Ближче до основи й основу піраміди складають слаборозвинені і найбідніші країни — сама багаточисельна група. Вона також неоднорідна і супроводжується тенденцією постійного вимивання на більш високий рівень піраміди усе нових і нових країн. Приклади тому Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та інші, що по­кинули за останні декілька років нижчу групу і перейшли на щабель вище.

Модель наздоганяючого розвитку, має явні хиби: прагнення забезпе­чити свою економіку одними промисловими товарами, неминуче викли­кає необхідність імпорту інших товарів і засобів їх виробництва. Щоб за­довольнити ці все зростаючі потреби, необхідно постійно збільшувати ек­спорт або брати кредити. Розширення експорту, починаючи з 50-х років, виявилося проблематичним, тому що світові ціни на сировину і сільсько­господарську продукцію постійно падають за рахунок застосування в роз­винутих країнах енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Це призвело до росту зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, і збільшен­ню залежності від нових видів імпорту.

Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від потреб в імпорті особливо гостро проявилося під час енергетичної кризи 70-х років. У зв'язку з багаторазовим ростом цін на нафту в країнах, не забез­печених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, вирос товарний і грошовий дефіцит. Це викликало інфляцію, спад виробництва, зростання зовніш­ньої заборгованості. Коли ціни на нафту на світовому ринку стабілізува­лися, то накопичилися борги й економічні проблеми стали стримувати темпи розвитку країн. Так за 1952-1970 pp. питома вага країн, що розви­ваються, у світовому експорті знизилася з 33 до 19%.

Уникнули економічного спаду лише ті країни, що до цього часу зуміли диверсифікувати свою економіку за рахунок промислового виробництва. Це Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг. Темпи їхнього промис­лового росту з 70-х років були вище не тільки країн, що розвиваються, але і більшості розвинутих, за що вони стали називатися чотирма «дракона­ми» Південно-Східної Азії. Порівняно швидко оправилися від кризи і такі країни як Таїланд, Малайзія, Індонезія, на дешеві трудові ресурси котрих стали з 70-х років орієнтуватися «дракони» Південно-Східної Азії.

У міжнародному поділі праці також виділилася високими темпами роз­витку ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких розвивалася високими темпами з різних причин: Індія — за рахунок значного природно-ресурсного потенціалу й акценту на розвиток національної важкої промис­ловості; Туреччина — за рахунок своєчасного використання спаду вироб­ництва в країнах СНД; Пакистан — за рахунок економічної допомоги США, що значно збільшилася під час присутності в сусідньому Афганістані ра­дянських військ; Шрі-Ланка — за рахунок розширення експорту чаю.

Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпортозамінної та експортоорієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктур, налагодження й удосконалювання моделей макроекономіч-ного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залу чення капіталу, досвіду і високих технологій розвинутих країн, сприяло мо­дернізації соціально-економічних структур периферійних країн. При цьо­му даний процес охопив не тільки «тигрів» ПСА, але й ряд великих країн — Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію та ін. Це викликало значне прискорен­ня динаміки і слаборозвинених країн. Якщо приріст їх ВВП на душу насе­лення в 1900-1938 pp. складав 0,4-0,6%, то за 1950-1999 р. - 2,6-2,8%.

За період із 1800 по 1998 роки абсолютний розмір розриву між розви­нутими і країнами, що розвиваються, виріс у 50 разів.

З 80-х років вперше в історії розвитку Периферії проявилася тен­денція скорочення розриву між розвинутими і країнами, що розвивають­ся. Темпи щорічного приросту ВВП за 1991-2000 pp. по розвинутих країнах склали 2.2%, а по країнах, що розвиваються — 5,0%. У той же час, якщо в розвинутих країнах у повоєнний період посилилися процеси кон­вергенції — зближення рівнів розвитку, то в країнах, що розвиваються, продовжилося розшарування країн за рівнем розвитку: до розвинутих на­близилося 27 країн, а слаборозвиненими стали вважати 50.

Для більшості країн Азії економічний зріст був викликаний виходом із фінансової кризи в НІК. У Латинській Америці уповільнення темпів розвитку пов'язано з наслідками валютної кризи в Бразилії і промисло­вим спадом в Аргентині. Найближчим часом цей спад буде усунутий за рахунок зовнішньої торгівлі, поліпшення загальної кон'юнктури ринку і пожвавлення туризму.

Збереження за країнами, що розвиваються, репутації «сировинних придатків» або «бананових республік» згодом ще більш гостро позначить­ся на зниженні темпів їхнього росту через несприятливу кон'юнктуру на світовому ринку: на сільськогосподарському ринку стабільно відзна­чається перевищення пропозиції над попитом і далі ця тенденція буде зберігатися. Подальше впровадження матеріале- і енергозберігаючих тех­нологій знижує попит на сировину для промисловості.

Країни, що розвиваються, не мають достатніх засобів для проведення нау­кових досліджень і впровадження новітніх досягнень науки і техніки. Вони змушені або купувати не зовсім нові технології, або постійно знаходитися в положенні наздоганяючих, що також ніяк не сприяє їхньому розвитку і ско­роченню розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Рівень науково-технічного прогресу в цих країнах стримується також за рахунок людського потенціалу. Тут відзначається низька кваліфікація кадрів, висока неписьменність, у тому числі функціональна, що унемож­ливлює швидкий перехід на високі технології. Крім цього, висока народ­жуваність постійно випереджає темпи економічного росту. ВВП на душу населення, при відносному зростанні виробництва, все одно падає. У да­ний час в країнах, що розвиваються, мешкає 4,8 млрд людей, а до 2025 ро­ку очікується 7,8 млрд.

Низький рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва як однієї з головних сфер зайнятості і джерела їжі більшості' країн, що роз­виваються, продовжує істотно залежати від погодних умов і стримує роз­виток країн.

Слабкий рівень розвитку інженерної, соціальної і ринкової інфраст­руктур, низький рівень освіти й охорони здоров'я, нерозвиненість або слабка розвиненість транспортної, телекомунікаційної, фінансової інфра­структури, зародковий рівень комп'ютеризації стримує приток іноземних інвестицій як'одного з джерел росту.

Постійно виникаючі внутрішні і зовнішні конфлікти, процвітання нар-кобізнесу, торгівлі зброєю і людьми, підтримка світового тероризму, розквіт тіньової економіки, відмивання «брудних грошей» знижують привабливість країн для солідного довгострокового значного і середнього бізнесу, що в чер­говий раз призводить до залучення цих країн у бізнес дрібних ділків, що роб­лять швидкі гроші за рахунок сумнівних фінансових операцій.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: