Текст у семіоцентричних інтерпретаціях

Концепттексту, як і концепт знака, у семіології ви­ко­рис­то­вують на означення спільної ідеальної сутності усіх соціокультурних практик. Визначивши мову через поняття знака, Ф. де Соссюр через посе­ред­ництво цього поняття прирівняв її до інших сигніфікативних ком­плек­сів: систем технічних позначень, політичних формул, вій­сько­вих сигналів [18]. Від Ф. де Соссюра іде традиція за аналогією до мо­ви розглядати будь-які інші засоби запису й передавання інформації, зок­рема ті, що пов’язані із виразовими можливостями жестів, міміки, му­зики, кольору. Отже, до знакових систем-“мов” семіологи від­но­сять танець, пантоміму, хореографію, музичні твори, художні по­лот­на. Так само, як і природній звуковій мові, мистецьким семіо­ло­гіч­ним практикам властива кодифікованість і контекстуальна чут­ли­вість значень.

Мову у семіології характеризують як парадигматичну сут­ність – впорядковану за певним принципом систему. Фонеми і їх позначення в алфавіті, лексичні елементи, зафіксовані у словнику етнічної мови, граматичні форми одного слова, граматичні правила – усе це приклади парадигматичних субсистем, які всі разом становлять макропарадигму мови.

Механізм мовлення реалізовується завдяки синтагматичному порядку – поєднанню елементів парадигми згідно із визначеним структурним принципом. Так із букв складаються слова, із слів – речення. Кожен текст, епізод мовлення – це синтаг­матична форма існування системи – парадигми.

Принцип зв’язку парадигми (сукупності елементів) і синтагми (способу організації елементів) залишається незмінним для знакових систем, що належать різним видам людського досвіду:

Якщо сукупність знаків невербальної природи і правил їх поєднання є “мовою”, то ситуативно зумовлену групу і комбінацію таких знаків цілком природно вважати текстом. Справді, текстом у семіології називають не лише осмислене поєднання речень, а й будь-які комплекси елементів, здатних передавати ін­фор­ма­цію: фільми, телепрограми, моду, їжу, одяг, поведінку, ритуали тощо.

Пантекстуальний погляд на такі складники світу культури, як їжа, одяг, будівлі чи технічні засоби щонайперше ґрунтується на тому, що всі ці об’єкти мають значення, тобто слугують означ­ни­ка­ми певного статусу, ролі, ситуації, стосунків (наприклад, архі­тек­тур­на форма заявляє про велич, багатство чи прагнення до простоти) [25].

Знакові єдності, утворені нетрадиційними субстанціями, підля­гають інтерпретації так само, як і тексти вербальні, причому посту­лат множинності інтерпретацій застосовується незалежно від характеру знакових об’єктів. Прочитаним і плюрально проінтер­претованим може бути історичний факт, екологічна ситуація, полі­тична пове­дінка, архітектурні форми, садово-парковий ансамбль, фут­боль­на гра, зовнішність і тіло, колір і запах, вираз очей.

У семіотиці прийнято говорити про тексти тіла і зов­ніш­но­сті як комунікативний засіб, який володіє різноманітними ви­ра­зо­ви­ми можливостями. Психологи стверджують, що в ін­тер­пер­со­наль­ній комунікації до 80 відсотків інформації співрозмовники сприй­ма­ють за допомогою невербальних сигналів. Одне лише обличчя здат­не передавати до 250 тисяч відтінків емоційних “значень”, що від­по­ві­дає більш як сорока основним способам руху лицьових м’язів [38]. Разом з інтонацією і жестами вираз обличчя, а особливо очей, слугує засобом позиціювання героїв у творах кіномистецтва, їх поділу на “позитивних” і “поганих”. Промовистим штрихом до характе­рис­тики кіногероя може бути його манера сидіти, стояти чи лежати (“баришня лягли і просють”). Тривале мовчазне куріння персонажа чи його звичка замислившись ходити кімнатою у радянських філь­мах були шаблоновими означниками “глибоких роздумів”.

Знаки і коди експресивної комунікації засобами тіла належать до декількох основних груп:

1. Фізичний контакт, доторк (у діапазоні значень від еротики до насильства);

2. Проксеміка, тобто взаємодія із фізичним оточенням, визна­чення особистого простору, дистанція між мовцями, норми якої, за свідченням культурантропологів, суттєво різняться у кожній етніч­ній групі: доволі близька відстань між мовцями, яка властива для міжособистісного спілкування, зокрема й ділового, арабів, для бри­танців уже є інтимною;

3. Спрямованість погляду і вираз очей, контактність погляду (eye-contact) і кут повороту до співрозмовника;

4. Зовнішній вигляд – фізичні характеристики і тип вбрання;

5. Кінесис, тобто мова жестів;

6. Вокалістичний тип і фон мовлення, інтонація [38].

Знаки зовнішності – найяскравіші означники сукупного “ме­сед­жу”, який мовець комунікує оточенню. Умовно їх можна поді­лити на екстер’єрні – носіями яких стають об’єкти, спеціально ство­рені для захисту чи прикрашання тіла – одяг, взуття, ювелірні вироби, і природні – серед яких виділяються динамічні (ситуативні) харак­те­ристики індивідуальності (усмішка, жести, поза) і статичні (зріст, вага, постава, колір волосся) ознаки.

Щоранку, добираючи із гардеробу речі перед виходом на вулицю, людина, за твердженням Дж. Фіске, “закодовує” якесь по­слання світові, підкреслюючи за допомогою вбрання свій соці­альний статус і наміри. Досить порівняти одяг на роботу, на диско­теку і на похорон, щоб переконатися, що вбрання – це медіа [33]. На ідеї речі як означника соціального становища паразитує реклама, пропо­ну­ючи широкий вибір символічних інтенсифікаторів (чи замінників) успіху, престижу, задоволення. Типовий представник конс’юме­ристського суспільства купує товар із свідомою чи несвідо­мою надією на те, що через річ відбудеться прилучення його до бажаної соціальної-стильової категорії – “еліти”, “модних”, “кру­тих”, “забез­печених”, “стильних”, “пристойних” тощо.

Прочитанням злочину займаються професійні семіологи – детективи (використовуючи для дослідження знаки-індекси: кров, сліди, відбитки пальців), тексту долі – астрологи (постулюючи виз­на­чальний вплив небесних тіл-знаків на створення ситуацій для тіл фізичних), прочитанням тексту хвороби – лікарі. Патологія тіла – це текст, що складається із класичних індексальних знаків – симптомів, а інтерпретується у контексті життєвої ситуації, екології, спад­ко­вості, генетики та багатьох інших природних та соціальних чин­ни­ків. Поняття “семіотика хвороби” – не метафоричний, а на­уко­вий фа­хо­вий термін, що фігурує у назвах медичних підручників з аналізу сим­птоматики. Пояснення впливу гомеопатичних ліків – це окрема ін­формаційна теорія. А поняття “семантика енергетичних ме­ридіанів” – елемент професійної мови тих фахівців, що вико­ристовують досвід східної медицини, зокрема акупунктури, для коре­гування фізичного тіла – тексту. Як свідчать популярні медіа, пропозиція “текстів” у ділянці аналізу самопочуття така ж багата, як і ринок товарів-речей. Традиційний лікар проінтерпретує “текст хворо­би”, спираючись на характеристики фізіологічного стану й аналіз матеріальних чинників патології (спосіб життя, негативні впливи довкілля). Нетрадиційні альтернативні методи, зокрема енерго­інформаційні, переносять фокус уваги на розшифровування “невидимого контексту” – “духовних параметрів особистості”, “аури”, “етики”, енергетики”, “зв’язків із космосом”. “Бабуся Віта” не вага­ючись припише виникнення хвороби сторонньому шкід­ницькому впливові (вроки, пороблення) і запропонує подолати проблему шля­хом магічних дій. Теоретично безмежні можливості вибору інтер­претацій і пов’язаних із ними діагностично-лікувальних практик звужує належність пацієнта до “власного” семіотичного потоку і ще більш індивідуальний код інтерпретації, який визначає особливий малюнок здобування життєвого досвіду у діалозі із проблемами власного тіла.

Встановлюючи діагноз, споглядаючи краєвиди, слухаючи му­зику, вдихаючи аромат нових парфумів, людина, згідно з теоре­тич­ними уявленнями семіотики, перетворюється на інтерпре­та­тора (того, хто застосовує до знакових систем певні правила їх ро­зу­мі­н­ня). Наслідком взаємодії інтерпретатора зі знаком стає ін­тер­пре­тант(а) – дискурсивна чи акціональна реакція на знак, певний текст або спосіб поведінки. Робоча формула інтерпретанти за У. Еко – “те, що знак породжує у свідомості інтерпретатора” [22], “ідея, якій у розумі інтерпретатора дає початок знак” [8]. Інтер­претатор та інтерпретанта – найважливіші складники моделі семіо­зису (се­мі­озу) – процесу функціонування знаків, що становить собою єдність ге­неративних, кодувальних та інтерпретативних проце­дур. У системі компонентів семіозису можливі найрізнома­ніт­ніші варіанти функ­ціо­наль­ного зв’язку і дисфункції: знак без значення, без інтер­претатора, знак, що не породжує інтерпретанти, інтерпретатор, який не володіє клю­чем до розшифровування значень тощо.

Завдяки основній властивості інтерпретанти – здатності опосе­редковувати відмінності між різними видами об’єктів – розгор­та­ється, за Дж. Ділі, “циклічна спіраль безкінечного семіо­зи­су”. І опуб­лі­кований документ, і надісланий до редакції лист, і виставлений у вітрині товар можуть бути включені у процес осмислення та практичних маніпуляцій через неусвідомлювану операцію припи­сування їм однакової властивості – “бути об’єктом” інтер­претатив­ного інтересу. Безперервність, відкритість семіозису забез­печена можливістю переходу інтерпретанти у знак, а знака – в об’єкт, який відповідно потребує інтерпретації.

Наскільки довільною і відмінною від конвенційних значень може бути індивідуальна інтерпретація? Дослідники рецептивних проблем стверджують, що варіативність інтерпретації знака потен­ційно безкінечна, але реально семіозис завжди обмежений ситуа­тивними умовностями:

Текст — місце редукції безмежної полісемії знаків. Символи пара­диг­ма­тично відкриті для безкінечності значень, але синтагматично, або тексту­ально, вони відкриті лише для визначеного числа зна­чень [У. Еко].

У процесі інтерпретації авторська концепція активно взаємодіє із перцептивними установками сприймача. Вони обоє поділяють відповідальність за результат роботи з текстом. Здатність бути спів­творцем смислу у читача (під цією назвою семіологи часто мають на увазі глядача і слухача також) виявляється неоднаково. Відтак У. Еко вважає за можливе говорити про різні типи інтер­претатора – поверхового і проникливого, наївного і критичного. Наївний читач тяжіє до тлумачення тексту у рамках і термінах своїх наперед сфор­мульованих концепцій. Критичний читач – активний і свідомий учасник авторської гри, вільний від схематизму і догм у пе­ред­ба­че­нні й тлумаченні текстуальних ходів [8, 20]. Прийоми обману очі­ку­вань чи подвійного сюжету або багатоваріантної роз­в’язки у книгах і ху­дож­ніх фільмах руйнують прямолінійні стратегії наїв­ного читача. Вдум­ливість і досвід роботи з різними текстовими струк­ту­рами пе­ре­тво­рює наївного читача на читача критичного.

На різні алгоритми сприйняття змісту налаштовані читачі ма­сових медіа. Парадигма якісної і комерційної преси передбачає різні варіанти пошукової готовності читачів, серйозність їх намірів та рівень аналітичних здатностей. Варіативність інтерпретації – поняття, яке зобов’язує реалістично оцінювати ефекти впливу мас-медіа на аудиторію. Масові медіа змушені орієнтуватися на запити аудиторії, яка насправді є сукупністю “інтерпретативних спільнот”.

Знак, значення і смисл

Смисл, сенс, зміст, значення – це основоположний ряд по­нять, за допомогою яких пояснюють стосунки референтно-зна­кових (речі і слова) комплексів та систем індивідуальної перцепції. Усі вони беруть участь у семіотичних узагальненнях, формують і скеровують дискурс екзистенційного і пуб­лі­цис­тичного аналізу та самоаналізу: “ Неможливість знайти смисл життя – причина екзистенційної фруст­рації”; “Який сенс у прийнятті цього закону?”; “ Зміст Св. Письма – об’явлення Бога людині”; “Які значення вкладає у по­няття “Єдиного еко­номічного простору” кожна із сторін?”

Динамічний, процедурний аспект семіозису розкривається через такі дієслівні компоненти розмовного дискурсу, як пояс­нювати, висвітлювати значення (концептуальна рефе­рен­ція до образу світла-знання), розкривати, роз­шиф­ро­ву­вати зміст (опо­ра на метафоричні концепти “захованого, таємниці”). Мова від­творює також хід і механізм соціальної дистрибуції змісту і значень: “ передавати зміст”, “ поширювати значення” тощо.

Співіснування у мові і власне українських понять, і запо­зичених термінолексем смислоозначувальної групи, оче­видно, виправдане з огляду на потребу диференціювати, назва­ти і зрозуміти якісно відмінні складники і процеси у багато­ша­ровій субстанції змісту. Дещо проблематичним є статус окремих із цих одиниць в українському гуманітарному дискурсі: слово “смисл” не всім видається достатньо легітим­ним у зв’язку із буцімто виразним російськомовним етимо­логічним слідом у ньому. Але традиційна термінологічна спеціалі­зація за відсутності повноцінної альтер­на­ти­ви не дозволяє “смислові” покинути український академічний дискурс.

З усіх термінів, які позначають утілене у знаках знання про речі, концепт значення – найуніверсальніший. Ця одиниця ви­мі­рювання інформаційної наповненості знакової форми сто­сується мовних елементів усіх рівнів – слів, висловлювань, текстів. Дефініції і структури, що стосувалися аналізу “значен­ня”, вперше з’явилися в античних риториках, потім були відшліфовані до тонкощів у європейській риторичній традиції і, паралельно, – осмислені у різних школах герменевтики, яка першопочатково була сфокусована на правилах тлумачення текстів Св. Письма, а згодом еволюціонувала до формулювання універсальних епістемо­ло­гічних принципів.

У перед­мові до українського видання Біблії у перекладі І. Хоменка пояснено такі види значень, як буквальні значення (“безпосереднє”, “дослівне”, “граматичне”, а також “історичне” (стосується історичних подій, фактів); речеве значення (“посереднє”, “прообразове”, “духове”, містичне або алего­ричне, яке виявляється не просто словами, а посередньо: осо­ба­ми, речами, подіями, на “його наявність вказують джерела об’явлення”); достосоване значення (“ідеться про значення такого роду, яке міститься у словах Св. Письма, здатних пра­вити за аналогію, здатних бути достосованими до потреб буденного життя”); виснуване значення (“з’ясовується за допо­могою логічного висновку зі слів Св. Письма, засто­со­ваного до “властивого предмета”).

У лінгвістичній прагматиці (філософії мови англійських авторів) значення засадничо пов’язане із специфікою кон­тексту – авторським наміром, ситуативною потребою. Для од­но­го із най­впливовіших теоретиків прагматики Дж. Серля центральною проблемою філософії мови було з’ясувати, як і чому розхо­дяться “значення мовця” і “значення слова”. При найбільш суттєвих відступах від буквальних, пря­мих значень (“значень слова”) – у фігу­ра­тивному мовленні, іро­ніч­них вживаннях, непрямих мовленнєвих актах – чинником трансляції значення слова у значення мовця стає контекст у його конкретному, ситуативному, і масштаб­нішому, куль­тур­но­му, вимірах. Найрадикальніше цю прагматичну концеп­туальну орієн­тацію у філософії мови задекла­рував Л. Вітгейн­штейн, погляди якого підсумовують формулою “значення слова – це його вжи­ван­ня”.

Семантика прояснює дефініції атомарних компонентів “зна­чення”. Семантичне трактування “значення” (денотат-си­гніфікат) повністю сумісне із загальнішою семіотичною дистинкцією “озна­чуване – означник”:

Референт —	конкретний об’єкт означування, річ або явище, яких стосується знак
Означуване	Денотат — цілісний образ предмета, ментальний слід референта; клас предметів, які відповідають поняттю, вираженому знаком
Сигніфікат — комплекс сем, сукупність ознак, закріплених за словом
Інтенсіонал — внутрішня форма слова
Конотація —	ситуативне, прагматичне значення
Означник	Форма імені
Акустичний образ
Знак письма

Схема 2. Складники знака і відношення у його структурі.

Конотація – одне із центральних понять семіології, зокрема, в інтерпретації Р. Барта, який розглядав її як непрямий, опосеред­кований спосіб передачі смислу. Наприклад, в описі вбрання і пове­дінки персонажа може проступати конотація “нервозності” цього героя [2]. У семантичній парадигмі денотат і конотації протиставлені як основне і “допоміжні” значення. Конотації – значеннєві наша­ру­вання психо­логічного та історико-культурного походження – най­час­тіше є наслід­ком зміни контекстів, вони становлять собою той аксіо­логічний слід, який слово несе за собою, переходячи із тексту у текст.

Один із найпотужніших чинників утворення конотацій – історичний. Змінюється епоха – змінюється і спосіб уживання та розуміння багатьох слів. Наприклад, преса і поп-культура сьогодні можуть без коментарів уживати слово “буржуй” у позитивному значенні ( “ газета української буржуазії”, “весняний бал української буржуазії”). Назва фільму “День народження Буржуя” викликає абсо­лютно однозначні позитивні семантичні очікування, цілковито протилежні до тих, які породжувало символічне вживання цього слова у радянському дискурсі. Відповідно зазнала трансформації уся система соціальних звань. Втратили колишню вагу моральні та ідеологічні характеристики слова “робітник”, властиве йому стра­ти­фікаційне значення стало аксіологічно нейтральнішим. Слово “інтелігенція” із конотативною спадщиною народницької та соціа­лістичної епох “людина високих моральних якостей” виявилося занадто пафосним для конкурентного суспільства, тому соціальний дискурс паралельно використовує слово “інтелектуал”, яке, як і слово “інтелігент”, означає “працівник розумової праці”, але не наголошує на духовності, а формує прагматичну конотацію екс­перт­них функцій інтелекту та його спроможності завойовувати гідне місце у системі ринкових відносин.

Поняття смислу має переваги порівняно із концептом “зна­чення” при зміщенні наголосу на ситуативні модифікації і авторські модальності значення. Що ускладненішою стає взаємодія означників із означуваним, що більше узалежнюється (з погляду автора чи інтерпретатора) окрема фраза від контексту, що більше сприйняття повідомлень опосередковане ставленням до світу – то більше підстав використовувати у комунікативному аналізі концепт “смислу”. На дум­ку С. Жижека, джерелом значення є стосунки означуваного, оз­нач­ника і референта (об’єкта), а джерелом смислу – стосунки у ме­ре­жі означуваних, тяжіння означуваного до різних груп означників.

Французький семіолог Ц. Тодоров у коментарях до праць французьких риторів вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторіч пояс­нює “значення” як присутній в лексиконі “спільний знаменник” різно­манітних вживань слова, а “смисл” – як породження узусу, наслідок взаємодії значення із контекстом:

у реальному мовленні ми маємо справу лише зі смислом, а значення є частиною лексикону – слів, які розглядають у парадигма­тичному плані. Єдина емпірична реальність – це смисли, значення ж локалізується на “глибшому”, а не “поверхневому” рівні [19; С. 98].

Аналіз смислу наголошує екстралінгвальні чинники творення і рецепції тексту: “особа і її світогляд”, “особа і культурна ситуація”. Визначальний для розуміння “смислу” “контекст” не лише заува­жу­вали, а й канонізували усі прагматично чутливі теорії значення, але все ж у теорії смислу, яку надихає не тільки лінгвістика, а й куль­турна антропологія, смисл потрактований найбільш ди­намічно – у зв’язку із живими реакціями на світ, відчуттям власної ідентичності:

Смисл — не одиниця значення, а одиниця світорозуміння і світо­сприй­мання. У смисли імпліковані менталітет, світовідчуття людини [Р. Кісь].

“Суб’єктами” смислотворення є не тільки окрема людина, яка формує і модулює свій текст-життя, а й людська спільнота та створюваний її зусиллями текст колективної долі – історія. Тому по­няття смислу є центральним і для екзистенціальних філософів та пси­хо­логів (С. К’єркегор, Ж. Сартр, В. Франкл), і для філософів історії (К. Ясперс, А. Тойнбі, Х. Гадамер).

Фактологічно багатий і сюжетно розгалужений твір потребує чималої дискурсивної “маси”, а це створює додаткові можливості для нюан­сування смислу. Тому, закономірно, мовні єдності вищого дис­курсивного порядку належать до найбільш завершених смисло­вміс­них одиниць. Тобто поняття смислу актуальне для ха­рак­теристики швидше висловлювання, тексту, аніж слова. Втім, воно може стосу­ватися і слова, якщо характеризує не фіксоване, словникове, абстракт­не значення, а значення, породжене ситуативно. У такому разі слово стає текстом і наділяється смислом.

Існує чимало категоріальних співвіднесень, за допомогою яких роз­ме­жовують аналітичні зони, обслуговувані поняттями “значення” і “смисл”:

Категорія відмінностей	“Значення”	“Смисл”
ієрархія мовних одиниць	“слово” “атомарне”	“текст” “сумарне”
“особистість — соціум”	“мова” “статика” “універсальне”	“мовлення” “динаміка” “індивідуальне”
фіксованість —контекстуальність	“словникове” “об’єктивне” “денотація”	“контекстуальне” “інтенціональне” “конотації”
явність —зашифрованість	“експліцитне” “буквальне”	“приховане”,“імпліцитне” “символічне”,“закодоване”

Схема 3. Порівняння семантичного складу і сфер вживання понять “значення” і “смисл”.

Творення тексту розглядають як процес розгортання смислу. Таке твердження передбачає, що смисл – не лише вихідний “про­дукт” комунікації, її інформаційний метаефект, а й – чималою мі­рою – дотекстова даність, пружина задуму, інтенціональна про­гра­ма, що визначає добір мовних одиниць і “траєкторію” основної думки у процесі написання твору.

Особливості трансляції смислу залежать від жанру тексту, характеру дискурсу. Наприклад, у оголошеннях-самопрезентаціях молодіжних газет базові смисли “я”-концепції передаються через сценарії і структури для передачі типових відношень: номінативні – “Я Сергій”; атрибутивні – “ мені шістнадцять років”, “цікавлюся музикою ”; інтенціональності – “ хочу знайти нових друзів”; емо­тивної декла­ративності – “ Віто, я тебе кохаю”. Реконструкція текстової про­гра­ми на основі базових предикатів дозволяє проілюструвати думку М. Бах­тіна, який смислами називав “відповіді на (за)питання”.

Смисл із багатьох причин і у багатьох випадках – це симво­лічний смисл, який захований за видимою оболонкою знаків. Роз­шиф­ровуючи зв’язки між означниками тексту, читач як семіолог прагне виявити “справжню суть” подій і реконструювати “мета­фізичні особис­тісні конструкції”. Через аналітичні, інтер­претаційні дискурси культура навчає декодування символічної мови: “Поет із трьох історій Кіри Муратової, як і належить справжньому поету недавніх часів, працює в кочегарці. А це само по собі – знак свободи. Бо ж не режиму служить, а в кочегарці (образ “острівця свободи” посилено новітніми реаліями – тепер тут товчуться ще й “голубі”, носії роз­кутої моралі), де все згорає дотла, де тлінність усього фізичного доводиться щохвилинно. Тож поет не боїться демон ­струвати свободу, яка визначає його внутрішній світ” (Д, 12.04.02).

В ідеологічному дискурсі смисл може бути зашифрованим, коли автор намагається, але не може дати “відповіді на питання” через некомпетентність, несвободу та прямі ідеологічні заборони. Дослідники комунікації говорять про вивітрювання смислів у тоталітарній культурі, прищеплення смислів, маніпулювання ними. Численні маніпулятивні техніки характерні і для популярної куль­тури, яка активно експлуатує, наприклад, потенціал позитивних асоці­ацій із назвами видатних осіб (запущені у масовий обіг торгові марки горілки “Тарас Шевченко” чи цукерок “Моцарт”).

Гуманітарні дискурси реалізовують означувальний потенціал “смислу” через традиційні зв’язки цього слова із поняттями “внутрішній зміст”, “ідея”, “головна думка”, “значення”, “вартість”, “цінність”, “значущість”, “сутність”. Існує характерна тенденція, особливо у дослідженнях кроскультурної комунікації, до закріп­лен­ня метатермінологічного статусу поняття “смисл”, розширення пов’язаного із ним асоціативного поля: “ смислоутворення”, “смислові конфігурації”, “смислорух”, “смислові світи”, “смислоносність”.

Через посередництво поняття смислу розгортається програма семіотики глобального смислопошуку – з’ясування сенсу життя, сенсу подій. Культурологічні конотації слова нагадують: смисл – категорія екзистенціальна: його не вчать, а переживають, ним напов­нюють життя і його втрачають через несвідоме чи недбайливе ставлення. Скінченність життя у випадку індивідуального смисло­по­шуку виконує таку ж функцію, як і скінченність тексту – встановлює межі, у яких смислова конструкція набуває завершеності.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: