Учення Сковороди про дві натури і три світи.

Григорій Савич Сковорода - найбільш значний український філософ-просвітитель, мораліст. У його філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Вважав, що світ складають три світи: макрокосм, мікрокосм і символічне (Бог). В кожному світі існує і матерія (тимчасове), і вічне (Бог). Для досягнення особистого щастя мислитель радив: не навчайся тому, для чого не народжений, не виконуй роботу, яка не подобається і т.д. В цьому полягає принцип «незрідності» Сковороди. Відтак і зміст людського існування філософ вбачав у самопізнанні, через яке людина могла визначити свою «зрідність».

1) шлях формування умовиводів, висновків про існування у світі певних внутрішніх сил і причин, які зумовлюють все, що в ньому відбувається. Отже, пізнаючи закони світу, людина пізнає і його божественну сутність. Проблема цього способу відкриття божественної натури полягає в тому, що достеменно невідомо, скільки законів природи людині слід відкрити для того, щоб дійти висновку про наявність і тим більше — зміст її єдиної та вічної внутрішньої причини;

2) шлях самопізнання, який швидкий і простіший порівняно з першим. Якщо божественна сутність пронизує собою весь світ, то якась її частина є і в людині. Унаслідок цього Сковорода доходить висновку, що, пізнаючи себе, людина пізнає божественну природу, а разом з нею — і природу всього світу, всього, що існує.

У контексті ідеї переходу від однієї натури до іншої стає зрозумілим ще один важливий для Сковороди комплекс ідей — його вчення про три світи (всесвіт, людину і символічний світ, який Сковорода асоціював з Біблією). Підставою для виокремлення цих трьох світів і причиною несуперечності теорії трьох світів вченню про дві натури, є те, що вчення про дві натури тлумачить світ з погляду вічності, тобто універсально. Саме так сприймає світ Бог. Для нього не існує малого чи великого, а з огляду на тотожність його власної природи з природою світу йому немає потреби цей світ пізнавати. На відміну від вчення про дві натури вчення про три світи — це погляд на буття з позиції людини, адже вона не здатна охопити самим зором всі причини і наслідки, все, що існувало, існує і буде існувати. Більш того, вона відчуває й усвідомлює свою відокремленість від світу, що створює основу для того, щоб вона сама сприймала себе як світ. Тому Сковорода і пише про два світи, одним із яких є людина, а іншим — все те, що її оточує. Для того щоб їх можна було якось розмежовувати, він застосовував поняття «мікрокосм» (людина) і «макрокосм» (всесвіт).

Крім цих двох світів, існує ще один, потреба в якому зумовлена тим, що людина потребує допомоги в пізнанні світу. Тобто повинно існувати щось, що спрямовувало б людину в її пізнанні та допомагало у відкритті нетлінної природи себе і навколишнього світу. Цим третім світом є світ символів — світ сутностей, завдання яких полягає у відсиланні людини до іншого (божественного) світу. У цьому контексті цілком зрозуміло, чому Сковорода асоціював символічний світ саме з Біблією.

Говорячи про політичний ідеал Т. Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т. Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу.

Отже, у творчості Т. Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності, України. Його творчість справила великий вплив на розвиток,! визвольних ідей, національної самосвідомості українського на-| роду, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями як "Народна воля" та "Чорний переділ".

Оцінюючи їх діяльність, треба мати на увазі, що на них уже був відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму. В програмних документах, прокламаціях і відозвах часто трапляються фрази "робітничий клас", "експлуатація", "буржуазний лад" та ін.

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя.

28.М.П.Драгоманов визнавав вел. роль філософії в іст.процесі, як результат. дії багатьох факторів і різних комбінацій сусп.сил. Він користувався порівняльно істор. методом при розгляді соц.питань. Цей метод передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих сусп.умов, за яких відбува-ється розвиток того або ін. явища.

Філ. політологічна концепція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація повинна розвиватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава. Мислитель розвінчував тезу про поділ народів на державні і недержавні. Державність для укр.нації не самоціль, а засіб самоутвердження і духовного відродження. Він був прихильником еволюційного, а не револ. шляху побудови нової України.

Драгоманов заклав підвалини політологічної науки і публіцистики в У., вивів укр. політ. думку на євр. рівень. Його ідеї і сьогодні не втратили цінності, особливо у питаннях становлення державності.

І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літрі, ставлячи в центр своєї філософії людину. Головний закон людяності у формуванні Франка: неробство – зло, праця – добро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філ. поглядам притаманна діалектико матеріалістична оцінка.

Філ. Франка породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, а тому в сфері духу панує найдорожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає людям основу для єдності, братерства і любові.

Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр. духу початку ХХ ст.

30. Сучасна Світова Філософія — це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого — йде еволюція капіталізму, в якій разом з тим проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається не в гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ – украй складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу — науково-технічна й інформаційна революція, які розпочалися “новітньою революцією в природознавстві” на зламі XIX і XX століть. Відкрилася “неминучість дивного світу” (назва відомої книги Д.Граніна), необхідність корінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і грізні небезпеки – екологічні катастрофи і, навіть, (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю — по-новому осмислити свою одвічну проблему “людина і світ” і при цьому визначити своє відношення до “класичної” філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Цій філософії були властиві віра в розум – не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? По-перше, науково-технічний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та субатомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про походження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, незалежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філософських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.

Фрейдизм
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти:

•пізнавальний,
•соціально-культурний
•лікувально-практичний.

Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини:
1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки;
2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.
З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями:
•несвідоме,
•передсвідоме
•свідомість.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Представники філософії класичного екзистенціалізму, безумовно, виявили й своєрідно описали зв'язок поміж екзистенційним переживанням індивіда та його самоусвідомленням, поміж реальним екзистенційним станом та унаочненням власного індивідуального "Я".
Знаходимо ми тут і специфічну фіксацію ролі людського мислення, свідомості та духовності в процесах самоідентифікації та самореалізації людської істоти.
Якщо свідомість і самосвідомість виступають не тільки суспільною, але й індивідуальною, екзистенційною формою осягнення світу як цілого крізь призму екзистенціальних станів людини, її переживання, збирання усього оточуючого й себе самої в єдине ціле, то мислення саме і є одним із способів такого "збирання докупи", способів не тільки внесення до свідомостіпевної цілісності, але і її розмежування в різновекторність, багатоаспектність та багатовимірність.

33. Релігійна філософія – одна з течій, у якій філософське бачення та осмислення людини і світу здійснюється через тлумачення тим або іншим релігійним віровченням (теологія, богослов'я) смислу "священних писань", "божественних щиросердій": Біблії, Євангелія, Корана, Вед та ін. Тобто релігійна філософія органічно зв'язана з теологією, але не тотожна їй.

В основі онтології неотомізму знаходиться гілеморфізм – висхідне до Арістотеля вчення про два початки буття – матерію та форму. "Матерія" – пасивний, рутинний початок, суто абстрактна можливість, потенція, тотожна "ніщо". "Форма" – активний, ідеальний початок, під впливом якого матерія актуалізується, тобто перетворюється із можливості у дійсність – у речі та процеси світу: від неорганічних до найвищого ступеню природного буття – людини. Формою та суттю людини є нематеріальна, а тому і безсмертна душа.

У персоналізмі ("персона" – особистість) людина розглядається не як одна з форм буття, а як єдина творча реальність, без якої все інше не має смислу (і в цьому пункті персоналізм змикається з екзистенціалізмом). Та є "початок усіх початків", "форма усіх форм" – найвища форма, яка утворює і матерію, і всю конкретну багатоманітність форм – Бог.

34. Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії. Популярніше термін також вживається для означення світських поглядів та поведінки. Це філософський напрям, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне - вторинним.

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовне начало: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Дуалізм — доктрина, яка твердить, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між "ментальними" (розумовими) та "реальними" предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.

Іншими словами, дуалізм це - будь яка філософська теорія яка стверджує або що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин або вчення, або що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Цим дуалізм відзначається від монізму - вірування лише в одну речовину чи принцип а також від плюралізму, який дотримується погляду що таких перших початків є багато. Одною з найбільш поширених дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія).

Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

Перші грецькі філософи багато займалися тим, що скорочували число субстанцій, віднаходячи їх тотожність на глибших рівнях. За Емпедоклом існує лише чотири першоречовини: земля, повітря, вогонь та вода. Фалес також ризикнув припустити, що все складається з одного елемента — води, бо вона може знаходитися і в твердому, і в рідкому, і в газоподібному стані.

Разом із цим повсякденні уявлення завжди носили дуалістичний характер. Для більшості людей матерія (що має форму, розмір, відрізняється твердістю та знаходиться в русі) та свідомість (що не має жодної з цих властивостей) є глибоко різними. Системи філософського монізму в своєму розвиткові відштовхувалися від цього повсякденного дуалізму, акцентуючи ту чи іншу складову цього уявлення про двоїстий світоустрій.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита чи Гобса) зводив свідомість до матерії, представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

Плюралі́зм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал буття чи основ знання; характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

35. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб’єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредмечування і розпредмечування. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об’єктивних предметів, їх властивостей, відношень і т.д. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб’єктивну форму — коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, — певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьому і полягає “розпредмечування”.
Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не тільки в предметах, у світі матеріальної культури, але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які ґрунтуються насамперед на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва — це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду.

37. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему ідеалістичної діалектики. В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували П. Юркевич та інші.

Існує така класифікація конкретних видів матерії:

речовинні види (речовина). Речовина — матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;

неречовинні види матерії (поле) — магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенівські промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;

антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина — матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) — антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) — антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, антиелектрон тощо.

У філософії розглядаються структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:

мегасвіт (з грецьк. — надвелики, величезний)

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: