Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Феноменологічний напрямок в соціології.





Феноменологія як новий напрям теоретизування (на відміну від структурних функціоналістів і емпірикнів) в соціологи почала заявляти про себе в 60-і рр XX ст. Головними моментами позиції соціологів-феноменологів є такі:

• негативне ставлення до методологи як сукупності прийомів, призначених для виявлення незмінних властивостей соціальної реальності;

• відмова від спроб визначити природу соціальних об'єктів, що вивчаються;

• сугубо природниче ставлення до аналізу особистості і й діяльності;

• уява соціальної реальності як штучної за своєю природою, тобто утвореної самими діючими індивідами;

• наші уявлення про реально діючі об'єкти невіддільні від них самих;

• об'єкти, з якими має справу людина, тісно пов'язані з й уявленнями про ці об'єкти які залежать від нагромадженого нею соціального досвіду.

 

З самого початку феноменологи заявили, що прагнуть вивчати зміст, структуру І функції повсякденного знання ', з якого походять наукові знання, так само як І продукти художньої творчої уяви або релігійного життя.

Як різновид розуміючої соціопогп феноменологічна соціологія бере свій початок ще з М. Вебера. Він пов'язаний з Е. Гуссерльом, Ч. Кулі, Дж. Мідом та ін. Але засновником феноменологічної соціологи як самостійного напрямку в соціологи є австрійський, а згодом американський соціолог А. Шюц (1899 — 1959 рр.). В 50-х роках, аналізуючи структуру повсякденного мислення, Шюц розробив концепцію інтерсуб'єктивного світу повсякденного життя. Цей світ, за його точкою зору, існував до нашого народження і інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. Можливість об'єктивного розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб'єктивного смислу, стверджує Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, у світі повсякденності. Саме це дозволяє вирішувати головне, на думку Шюца, завдання соціологи - зрозуміти процес становлення об'єктивності соціальних явищ на основі суб'єктивного досвіду Індивідів Але соціолог створюючи теоретичну модель життєвого світу, повинен дотримуватися таких правил (або, як їх називає Шюц, постулатів)

• постулат релевантності (представнитва). Модель соціального світу повинна враховувати лише ті моменти, які фіксують типові зв'язки і відносини предмета, що досліджується, залишаючи без уваги надмірний зміст, який не пов'язаний безпосередньо з досліджуваною проблемою;

• постулат адекватності. Соціологічна модель і знання, мотиви, плани дій, що в ній містяться, повинні бути вибудовані таким чином, щоб з точки зору здорового глузду вони також сприймались як розумні і зрозумілі;

• постулат логічної послідовності Поняття, якими оперує соціологічна наука, треба узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання не повинні суперечити одне одному;

• постулат узгодженості. Соціолог не винаходить світ заново, він будує свою пояснювальну модель таким чином, щоб й можна було емпірично перевірити.

Шюц, а пізніше П. Бергер і Т. Лукман у своїй спільній праці "Соціальне конструювання реальності" (1967 р.) показали і довели, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність — одна із сфер людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка виникає на основі трудової діяльності.

Теорія соціального обміну

Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910—1989), втілює спроби встановити зв'язки між макро- і мікрорівнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соціології, соціальній психології, політології, економіці.

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань. Існують дві переумови теорії соціального обміну. Перша виходить з припущення, що у поведінці людини переважає раціональне начало, яке націлює її на одержання певних вигод (гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, кохання та ін.). Типи вигод концептуалізуються по-різному: «цінність» — у соціології; «корисність» — в економіці; «нагорода», «плата» — у соціальній психології.

Друга розкриває зміст назви цієї концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми різними вигодами. «Обмінні угоди» розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а дедалі складніші структурні утворення (соціальні інститути та організації) вважаються такими, що виростають з обмінних відносин.

Концепції соціального обміну часто конвергують з іншими методологічними концепціями емпіричної соціології — аналізом соціальних мереж, теорією ролей та ін.

 

Психоаналітична орієнтація

В соціології молоді широко використовують як загальносоціологічні, так і окремі концепції.

У соціологічному вивченні молоді можна виділити такий підход:

Психоаналітична орієнтація, в основі якої лежить виведена з психоаналізу концепція життєвого шляху особистості. Вона базується на ідеях ортодоксальних теорій 3. Фрейда, розвинутих його учнями і послідовниками неофрейдистського спрямування (Ф. Бенедикт, Е. Еріксон). Частково дістала розвитку концепція, яка пояснює природу конфліктів між поколіннями, причини агресивності виступів молоді проти існуючого порядку, а також інші форми сублімації її енергії.

Епігенетичний принцип Е. Еріксона дав змогу уявити розвиток людини як послідовне проходження ряду станів, кожен з яких має необхідною умовою успішне подолання всіх попередніх. Р. Бенедікт показала, що в кожному стані індивід відчуває цілеспрямований вплив суспільства, яке формує у нього певний тип соціально-психологічної зрілості, тобто "соціальний характер", властивий кожному конкретному суспільству. Серед вітчизняних учених цього напряму вирізняються праці С. Голода, А. Вишняка, І. Кона, Л. Сохань, А. Петровського, В. Шорохової, В. Чорноволенка, Д. Ельконіна та ін. [7, с. 73]

Таким чином, у рамках цього підходу був сформований системний погляд на проблему розвитку особистості, особливо в перехідний період від дитинства до зрілості. Переборовши біологізм Фрейда, але дотримуючись традицій психоаналізу, прихильники неофрейдистського напряму в дослідженнях молоді змогли зрозуміти процес розвитку особистості молодої людини в безпосередній взаємодії з соціумом.

Постмодернізм

Поняття постмодернізму (постсучасності) формується в соціології з метою теоретичного узагальнення принципових і особливих рис суспільства у ставленні до теоріям сучасності.

перш за все інституційно-структуралістські теорії. При поясненні подібних переходів використовують поняття культурної породжує моделі, зачатки і основи якої створені на рубежі XIX-ХХ століть, коли категорії соціального простору, часу і причинності придбали невластиве їм раніше тлумачення моделей і засобів конструювання соціальної реальності.

Наприклад, М. Бердяєв, використовуючи ідеї К. Леонтьєва, Ф. Ніцше, З. Фрейда, О. Шпенглера, вказує не тільки моменти боротьби культури з цивілізацією, але й передчуває інші, ніж раціоналістичні, конфігурації історії.

Разом з тим методологічний апарат постмодернізму не оформлений, використовувані їм мовні засоби запозичені з різних сфер пізнання і культури, а претензії, в залежності від авторів, можуть бути як скромними, частковими, так і радикально-парадигмальний.

Серед основних проблем постмодернізму обговорюються: кінець віри в панування загальної науково-раціоналістичної і єдиною теорії соціального прогресу; заміна емпіричних теорій істини постемпіріческімі; розширене увагу до явищ несвідомого в соціальних діях; зростання ролі вільно конструюються теорій і плюралізму концепцій. Крім того, постмодернізм взаємодіє з проблемами і теоріями постіндустріального і посткапіталістичного суспільства, а також з прогностичними можливостями соціології. На зміну технологічного серця сучасності прийшла інформаційна природа постсучасного суспільства.

Основна теза постмодернізму можна визначити як твердження нераціоналістіческіх підстав соціального консенсусу і прагнення обгрунтувати ідею, що суспільство не вичерпується раціоналістичними уявленнями, якими оперували творці теорій сучасного суспільства. Постмодернізм являє собою екстеріорізацію тій частині соціального досвіду, який не виражений засобами інститутів і структур сучасності; крім того, постмодернізм робить акцент на інших тенденціях в соціальній еволюції, ніж це робив модернізм. Так, Ж. Ліотар підкреслює деструктивний характер постмодернізму, бо цей напрям цікавиться тим, що не включено в рамки консенсусу і тим самим є своєрідною ідеологією "розширюється соціальної всесвіту" і подоланням аутизму. Адже невідомо, розуміють реальність краще ті, хто знаходиться в рамках консенсусу чи поза ним.

Велику увагу приділяє постмодернізм соціальної комунікації, роблячи її центральною категорією цього типу мислення і підкреслюючи, що віртуальна реальність детермінує реальність об'єктивну.

З. Бауман ставить питання про значення соціології в постмодерністському світі: вона повинна перетворитися з об'єктивістської, правда вже порушеною неомарксистської ідеями, в мистецтво інтерпретації дійсності. Таким чином, висувається принцип "огортання" відомого марксистської тези в умовах партикуляризації сучасної культури та суспільства. Завдання соціології полягає в проникненні в досвід чужого життя і відшуканні його сенсу, таким чином посилюються герменевтичні тенденції в соціологічному мисленні, підкреслюється авторське присутність в соціальному мисленні.

Д. Белл висловлює побоювання, що бунт постмодернізму проти стереотипів сучасності в соціальному мисленні не може гарантувати збереження терпимості та плюралізму і призведе лише до нового твердженням насильства і обману.

Таким чином, постмодерністська соціологічна парадигма об'єднує ряд національно-культурних, цивілізаційних, наукових, гуманітарних проблем. І відповідно предмет, метод і завдання соціології набувають більш широкі обриси в міру того як отримують визнання нераціоналізірованние і нелегітимною сфери соціального сенсу. Значення набуває неинституционализированная активність як поле нових соціальних можливостей буття людини.

Неофункціоналізм

В науковий обіг термін неофункціоналізм був введений в 1985 р. американським соціологом Дж. Александером (нар 1944 р.). Цим терміном позначався напрям в теоретичній соціологи, який вважав що:

• соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил;

• кожна з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;

• значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів суспільства і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.

Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично визначену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і первісну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Застосування принципу комунікативної раціоналізації життєвого світу до дослідження-суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно проявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса.

Висхпним і центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса с категорія "життєвого світу", яка походить від феноменологічної традиції "Життєвий світ".

Неомарксизм

Засновники неомарксизму — Дьордь Лукач (1885—1971) (Угорщина) і Антоніо Грамші (1891— 1937) (Італія). їхні теоретичні розробки започаткували «діалектико-гуманістичний» напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, належать теоретики франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Ю. Хабермас), пов'язані з цією школою фрейдомарксисти (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенціалісти (Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті) та ін.

Присутній у неомарксизмі й інший напрям, представлений марксистами-соцієнтистами (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Його прихильники прагнуть переформулювати категорії історичного матеріалізму на основі методів соціологічної науки: структурно-функціонального підходу, структурації тощо.

Ще одна група неомарксистів орієнтується на дослідження проблем «третього світу», аналіз капіталізму як світової системи, вивчення питань фемінізму тощо. У 60-ті роки неомарксизм виступив і як особлива соціологічна тенденція, критично протиставлена офіційній соціології (Р. Міллс, Н. Бірнбаум, А. Гоулд-нер та ін).

Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, розуміння способів їх подолання. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, плануванні виробництва й розподілі матеріальних благ істотно змінило економічні закономірності розвитку капіталізму, позбавило його колишніх гострих економічних криз.

Західні вчені неодноразово передбачали неминучий крах доктрини Маркса, яка часто відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні роки популярність марксизму на Заході мала декілька злетів. Остання за часом модифікація пов'язана зі спробами вирішення нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства.

Неоструктуралізм

Представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже, надає суб'єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань. У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву ностструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування. 2. «Структурна антропологія» К.Леві-Строса У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар.1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін. Структуралізм - це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури [6, с. 177]. - соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство; - головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті – його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише “внутрішня гра значимих складових” (Е Гідденс). Висновки Вивчаючи співвідношення біологічного (природного) і соціального у людській поведінці, Клод Леві-Строс дійшов висновку, що первинним і основним у ній є наявність формальних структур взаємин між людьми - таким чином на поведінку людини найбільший вплив мають символічні форми, традиції і ритуали, прийняті у конкретно цій культурі, так само прийняття певного формального способу спілкування - конкретної мови, що, власне, може визначити суспільні інститути й взаємини у певному соціумі, спроможне, як моделювати і стимулювати їхній розвиток, так і здатне стримувати його, консервуючи певний соціальний рівень суспільства. Водночас учений в жодному разі не відкидає впливу зовнішніх чинників на розвиток соціальних груп.







ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.