Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







політичний лад і право на землях України в кінці XVIII – XIX ст.





1. Політичний лід і право на землях України що входили до складу Російської імперії

2. Політичний лід і право на землях України що входили до складу Австрійської / Австро-Угорської імперії

* *

*

Кінець XVIII – початок XIX ст. це час важливих змін в історичному розвитку України. В результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) до Російської імперії відійшли землі Правобережної України – від Дніпра до Збруча. Перемоги в війнах з Туреччиною (1768–1774 рр., 1787–1791 рр.) принесли Росії землі між рр. Дніпро, Дністер і Дунай. Західна Україна опинилась у складів Австрійської, а згодом Австро-Угорської Імперії.

Протягом майже третини століття адміністративний лад підросійських українських земель постійно змінювався. Лише 1835 р. підросійську Україну поділили на дев'ять губерній, що зберігались до початку 20-х рр. ХХ ст. Це такі губернії як: Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська. Губернії об’єднувались в три генерал-губернаторства: Київське, Малоросійське, Новоросійсько-Бессарабське. Губернії ділились на повіти, волості і села. Населення підросійської України на початку ХІХ ст. складало 8,7 млн. чол., в період реформ, а в 1914 р. 46 млн. осіб, з них 32,7 млн. Українців (ЕІУ, т. 2, с. 322).

На чолі соціальної верхівки українського суспільства стояло дворянство. Протягом ХІХ ст. статус дворянства змінювався: від найбагатішої і основної політичної верстви до втрати впливових позицій і поступового економічного занепаду. Натомість зростало значення купецтва, промисловців, банкірів. Саме з них з середини ХІХ ст. активно формується буржуазія – промислова, торговельна, фінансова. А згодом і інтелектуальна буржуазія – інтелігенція.



Самою великою групою населення залишалось селянство. В Україні існувало декілька груп селян. На Правобережній Україні – кріпосне селянство, з невеликими наділами землі. На Лівобережній Україні – державні селяни. На Півдні в великій кількості існувало вільне селянство колоністів.

Головною подією ХІХ ст. стала т. зв. селянська реформа. 20 лютого 1861 р. було оголошено маніфест царя Олександра ІІ про звільнення селян від кріпацької залежності. Реформа була проведена на користь дворян які отримали ще більше землі. Реформа призвела до збільшення кількості малоземельних селян, і швидкого зростання земель в руках багатих селян і середняків. Після реформ 1861 р. частина селян вимушена була піти в міста і поповнити лави нового прошарку населення – пролетаріату. Незважаючи на швидке зростання кількості робітників, більшість населення Росії і України складало селянство.

Політичний устрій Росії першої половини ХІХ ст. не відрізнявся складністю. На чолі держави стояв монарх (цар) який уособлював всю повноту всієї влади. Безпосередньо, за виконання рішень монарха, реалізацію політики відповідали міністерства, на чолі з комітетом міністрів.

У 1812 р. імператор Олександр І утворив як загальнодержавний орган влади «канцелярію його величності». Канцелярія складалась з трьох відділень: перше відділення – контроль за міністерствами; друге відділення – упорядкування законодавства; третє відділення – політична поліція (разом з корпусом жандармів). Інші вищі відомства: департамент поліції, Сенат (найвищий суд), синод (орган управління церквою), військо.

Дев'ять українських губерній поділялись на три генерал-губернаторства. Це були військові округи. Генерал-губернатор очолював такий військовий округ. На чолі губерній стояли губернатори що також призначались царем. Губернатор очолював губернське правління. До цього органу владу входили: віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата державних маєтностей. В здійсненні своєї влади губернатор спирався на губернське дворянське зібрання, таку собі громадську організацію дворян.

На чолі повіту стояло повітове правління (або земський суд). Це правління очолював справник (капітан – справник). Він обирався повітовим дворянством на три роки, а з 1862 р. призначався губернатором. До правління входили заступник, засідателі та станові пристави (поліцейські), які очолювали стани – поліцейські дільниці у повіті.

Повіти ділились на волості і села. На цьому рівні управління здійснювали волосні збори (сход), які обирали волосного старшину; волосне управління (староста, писар, засідателі) , волосний суд. У селах органом влади були збори дорослих членів громади, що обирали старосту.

З січня 1864 р. відповідно до «Положення про губернські та повітові земські установи» до органів управління додались губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Це були виборні самоврядні установи. Обирались на три роки, за допомогою складної виборчої системи. Це був перший досвід використання виборчих принципів для формування місцевих органів влади в Російській імперії. Незважаючи на обмеженість функції земства розгорнули досить активну діяльність в облаштуванні місцевих шляхів, медичної сфери, освіти і т. ін.

В 1870 р. в містах були створені всестанові органи міського самоврядування. Відповідно до Міського положення завдяки обмеженим виборам, городяни обирали міські думи (розпорядчий орган). А міська дума формувала виконавчий орган влади – міську управу, і обирала міського голову.

В історії правових і судових відносин в Російській імперії ХІХ ст. відрізняються два періоди: Перший – до середини ХІХ ст. (до смерті імператора Миколи І) і другий – реформи, які проводив імператор Олександр ІІ. Перша половина ХІХ ст. характеризується спробою поміркованих реформ імператора Олександра І і їх згортанням, збереженням існуючої системи за часів Миколи І. Друга половина ХІХ ст. до 1881 р. характеризується самими ефективними реформами в історії Російської імперії, що проведені за часів Олександра ІІ.

Уже до середини ХІХ ст. на українських землях діяло розвинуте цивільне і кримінальне право. Воно регулювало всі сфери життя суспільства. Зміни відбуваються з середини ХІХ ст. коли з'являються нові правові акти, що регулюють нові аспекти життя суспільства. Так наприклад у 60-90-х рр. ХІХ ст. прийняти ряд законів, які поклали початок трудовому праву. Серед них: «Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників» (1886), «Про малолітніх працюючих на заводах і мануфактурах» (1885), «Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості» (1897). Невід'ємною частиною права ставало аграрне законодавство і відповідно аграрне право, яке з'явилось після селянської реформи. Основні положення цієї реформи містять в «Маніфесті про скасування кріпосного права», в «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності», та ще в 17 законодавчих актах затверджених 19 лютого 1861 р. Нові норми права (а поступово і нові галузі права) з'являлись в зв’язку з проведенням і інших реформ. Таких як військова реформа, реформа управління, реформа поліції (1862), фінансова реформа, судова реформа (1864).

Судова реформа (1864) модернізувала судоустрій в Росії і на землях України. У першій половині ХІХ ст. на підросійських землях України існувало декілька систем судоустрою. У Катеринославській, Таврійській, Харківській і Херсонській губерніях система судів відповідала загальноросійській. Судами першої інстанції були станові суді: земські (у повітах для дворян і селян), магістратські та ратушні (у містах для міщан). Земські суди розглядали цивільні позови. Судом другої інстанції був губернський суд, у склади кримінальної палати та цивільної палати. В губерніях діяли також совісні суди (правопорушення божевільних, дітей, родичів), надвірні суди (цивільні та кримінальні справи осіб без громадянства та станової належності) і комерційний (з 1808 р. в Одесі).

На території Київської, Подільської та Волинської губерніях діяли: повітові суди, підкоморські (земельні), магістратські і ратушні. Цю систему очолював Головний суд у Києві. Він складався з департаментів цивільних і кримінальних справ і виступав найвищою апеляційною інстанцією.

У Полтавській і Чернігівській губерніях судами першої інстанції були повітові і підкоморські суди як у Правобережних губерніях. Але вищою інстанцією був Генеральний суд який розміщувався в Чернігові. Цей суд також складався з цивільною і кримінальною департаментів і був найвищою апеляційною інстанцією.

Таким чином суд Російської імперії повністю залежав від влади адміністрації (губернатора), і мав виключно становий характер.

В листопаді 1864 р. було оголошено про зміни судоустрою. Крім уніфікації і модернізації суду, потрібно було надати мільйонам селян юридичну дієздатність. Реформа проголошувала відокремлення суду від адміністрації, створення всестанових судів, рівність всіх перед судом, утворення суду присяжних, створення мирових судів і загальних судів, виборність мирових судів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Порядок судочинства здійснювався на основі змагальності, гласності, відкритості, права звинуваченого на захист.

Мирові суди створювались для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Основні вирішувались мировими суддями, одноосібно, у порядку скороченого судочинства. Мирові судді, а їх було декілька в кожному повіті і місті, обирались на трирічний термін повітовими земськими сборами або міськими думами з осіб, що мали вищу або середню освіту та високий майновий ценз. Вирок або рішення мирового судді можна було оскаржити в повітових з’їздах мирових суддів.

Система загальних судів складалась з окружних судів та судових палат. Першою інстанцією був окружний суд. Один на губернію. В окружному суді розглядалась основна маса кримінальних і цивільних справ. Кримінальні справи, по яким підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням громадянських прав, розглядались за участю присяжних засідателів. Другою інстанцією були судові палати, кожна з яких керувала діяльністю декількох окружних судів. В Україні судові палати бути в Одесі, Харкові, Києві. Судові палати теж складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ.

Була реорганізована прокуратура. Створювалась адвокатура. Адвокати поділялись на дві категорії: присяжних повірених (з вищою освітою), що мали право виступати захисниками в судах усіх видів, і приватних повірених, які мали право виступати лише в мирових судах.

Характерною особливістю 80-90-х рр. ХІХ ст. в Росії стала контрреформа. Були прийняти закони які обмежували норми права зафіксовані в період реформ 60-70-х рр. Це стосувалось майже всіх сфер соціально-політичного життя.

Джерела права протягом століття змінились. Ще в кінці ХVIII на початок ХІХ ст. на території України що відійшла до Росії діяли декілька джерел права. Так, до 40-х рр. ХІХ ст. діяло звичаєве право, Литовський статут в різних редакціях і збірники магдебурзького права. На початок ХІХ ст. владою були здійснені чергові спроби кодифікації місцевого права. В Україні, комісію з кодифікації права очолював граф П. Завадський. Протягом 1804–1808 рр. на Правобережжі був підготовлений кодекс під назвою «Зібрання місцевих законів губернії і областей приєднаних від Польщі» («Свод местных законов губерний и областей от Польши присоединённых»). Важливим в цьому процесі став переклад на руську мову Литовського статуту (опублікований 1811 р.). На Лівобережжі – «Зібрання Малоросійських прав» («Собрание Малороссийских прав», 1807). Ці збірники не були офіційно затверджені, але використовувались на практиці. В 1826 р. була створена червова кодифікаційна комісія в Російській імперії, що мала готувати звід законів обов’язкових для всієї імперії. В 1830 р. почалась публікація таких збірників як «Повне зібрання законів Російської імперії» («Полное собрание законов Российской империи»), а в 1833 р. «Звід законів Російської імперії» («Свод законов Российской империи»). Окремо, для земель колишньої Речі Посполитої. (Волинська, Подільська, Київська губернії) в 1837 р. був підготовлений «Зведення місцевих законів західних губерній» («Свод местных законов западных губерний»). Але як і попередні збірники, законодавчої сили не отримав. Протягом 1840–1842 рр. В українських губерніях запроваджується виключно російське законодавство. У 1845 р. приймається кримінальний кодекс «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Після 1861 р. Джерелами права слугували: «Положення» про реформу суду, поліції, селянську, міську, земську; «Сільський судовий статут», збірник «Зібрання узаконень і розпоряджень уряду» (останній виходив двічі на тиждень). З 1864 р. Діяли Статут кримінального судочинства та Статут цивільного судочинства. В умовах контрреформ з'явились «Положення про заходи охорони державного порядку та громадського спокою» (1881) і «Тимчасові правила» про пресу, зібрання, спілки, товариства.

Таким чином головною рисою розвитку права в ХІХ ст. Стало поширення загальноросійського права на території України і формування самостійних галузей права – державного, кримінального, цивільного, процесуального.

Суспільно-політичний лад і право західноукраїнських земель в кінці ХVIII – XIX ст.,в кінці XVIII ст. В результаті трьох поділів Польщі, Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття перейшли під владу Австрійської монархії. Із цих земель, Східна Галичина входила до складу Польщі (це були землі Руського, Белзького і Волинського воєводства), Північна Буковина – до складу Молдавського князівства, яке знаходилось під протекторатом Туреччини, Закарпаття – до складу Трансільванії (Угорщини) яка згодом, в 1687 р. опинилась у складі Австрійської монархії.

Головними верствами населення, як і на Східній Україні були селяни, переважно українці. Становище селян було набагато гірше чім на підросійській Україні. Вільної і плодючої землі було небагато і майже вся вона належала феодалам – полякам, германцям, австрійцям, румунам, угорцям. Через це, той повинності було відробляти набагато важче. Так наприклад в Закарпатті, селяни платили податок за невживання горілки (суха корчма). Зміни в становищі селянства почались в 1782 р. В цілому, вони були направлені на покращення становища селян. Повне звільнення селян Західної України від кріпацтва відбулось в 1848–1853 рр. Але селянство протягом всього ХІХ ст. перебувало в злиднях і бідності. Саме тому західноукраїнське селянство в 70-ті рр. ХІХ ст. почало масову еміграцію в Аргентину, Бразилію, США і Канаду.

Невеликою була кількість промислових робітників. Найбільше вони зосереджувались в нафтовій галузі. В 50-60-ті рр. ХІХ ст. в Галичині були відкриті родовища нафти. Та вже до кінця ХІХ ст. їх було вичерпано і кількість робітників знову різко зменшилась. Інших великих заводів і фабрик на цих територіях не було. Австрія розглядала українські землі як сировину базу. Із великих міст був тільки Львів. Згідно перепису 1890 р. населення Львову становило 128 тис. жителів. Більшість міського населення були неукраїнці – поляки, австрійці, євреї, румуни, мадяри. Панівною верствою суспільства були землевласники.

Політичний лад цих земель зазнає суттєвих змін і поступово стабілізується протягом 1772–1815 рр. Отримавши Галичину і частину польських земель Австрійська імперія об'єднала їх в одну територію під назвою «Королівство Галичини і Лодомерії». Таке утворення з перевагою польських земель призвело, згодом, до постійного конфлікту між поляками і українцями. Австрійський імператор управляв Галичиною через спеціальну канцелярію. Фактичним керівником землі був губернатор. В 1775 р. в Галичині створено Галицький становий сейм. Головне призначення сейму – подання прохань імператору. Всю територію поділили на особливі округи, вони ділились на дистрикти. В 1846 р. запроваджено новий поділ, на 74 повіти. Найнижчою територіальною одиницею були гміни, сільські і міські. Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупи і комітати.

Певні зміни в адміністративному устрої відбулись після європейської революції 1848–1849 рр. яка відбулась і в Австрійській імперії. В Галичині замість губернського правління встановилось правління намісника, а на Буковині, що 1849 р. відокремилась від Галичини – правління т. зв. президента. Конституція Австрії (березень1849 р.) надавалась краям мати власні конституції і право мати власні органи влади. Але березнева конституція не була введена в дію. А в грудні 1851 р. вона були фактично скасована. В грудні 1867 р. було прийнято конституцію що діяла в Австро-Угорщині до 1918 р. В 1861 р. створені Галицький крайовий сейм і Буковинський крайовий сейм. Ці органи влади обирались непрямим, не загальним і не рівним виборчим правом. Виконавчий орган сейму – крайовий комітет. Діяльність сейму була досить обмежена. Сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами влади. Повітовим органом самоврядування стала повітова рада. У містах і селах обирались міські та сільські ради. Виконавчими органами цих рад були управи.

Загалом, головним наслідком революції стало утворення конституційної монархії, утворення парламентів у Відні і Будапешті, утворення Австро-Угорської держави, поширення демократичних прав і свобод (незважаючи на їхні постійні обмеження).

Певний час на українських землях зберігалась польська судова система. Цивільні справи розглядали земські суди, кримінальні – гродські, а земельні суперечки – підкоморський суд. У 1773 р. у Львові австрійці заснували верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів. Згодом, замість нього був створений королівський трибунал. При губернаторові створено суд фінансових справ. В 1783 р. були ліквідовані всі судові установи що існували за часів Польщі. Замість них створені цивільні й кримінальні суди для шляхти. Згодом створено кримінальний суд єдиний для всіх станів. Революція 1848 р. спричинила зміни судової системи. В 1849 р. імператор ухвалив «Положення про суди». Були створені повітові, повітові колегіальні та окружні суди, а також вищий крайовий суд. Повітовий суд – суд першої інстанції розглядав цивільні справи і справи про злочини, які за підсудністю не відносились до судів присяжних. Важливі справи передавались на розгляд окружних судів. У Закарпатті першою інстанцією були доменіальні суди – селян судив поміщик з присяжними. Судом другої інстанції був комітатський суд. Окрім загальних, створювалися спеціальні суди: військові, промислові, комерційні, мирові, присяжні.

У 1850 р. в Австро-Угорській імперії створено прокуратуру. Їй підпорядковувались державні суди. При кожному окружному суді було встановлено посаду державного прокурора. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів.

Незважаючи на те, що адвокатура в Галичині і Буковині засновано у 1781 р., тільки 1849 р. вийшло тимчасове, 1868 р. постійне положення про адвокатуру.

Одразу після загарбання українських земель почалась заміна польського законодавства на австрійське і угорське. В 1797–1798 рр. було запроваджено Цивільний кодекс. З доповненнями і змінами він діяв до 1933 р. Цивільно-процесуальний кодекс введений 1781 р. Кримінальне право основою мало Кримінальний кодекс (1796, 1797, 1803, 1852) який діяв до 1932 р. З розвитком буржуазних відносин запроваджено Торговельний кодекс, Закон про компетенцію суду, Закон про судочинство в безспірних справах та ряд інших актів.

Таким чином на всіх українських землях протягом ХІХ ст. утвердилось законодавство тих держав що встановили своє панування. До середини ХІХ ст. на підросійській Україні зникають особливості правової і судової системи що поєднували елементи польського, литовського, німецького права. Відбувається кодифікація російського і австрійського права, українській землі підпадають під дію нових законів. В 40-60-ті рр. в імперіях починаються реформи направлені на розвиток буржуазного права, в умовах капіталістичного розвитку економіки. Незважаючи на непослідовність і половинчастість вони затверджували принципи буржуазного, західноєвропейського права: 1) поділ влади на судову і виконавчу; 2) безстановість суду і права; 3) гласність і відкритість судової і правової системи; 4) змагальність сторін, адвокатури і прокуратури; 5) всезагальність права і суду.

Ці терміни потрібно запам’ятати:


1. Імперія

2. Кодифікація

3. Революція

4. Реформа

5. Земство

6. Прокуратура / прокурор

7. Адвокатура / адвокат

8. Сейм

9. Міська дума


Література для поглибленого вивчення теми:

1. Історія держави і права України. Частина 1 // За ред. акад. А. Н. Рогожина. – Х. : Основа, 1993. – С. 301–391.

2. Полонська-Василенко, Н. Історія України : У 2 т. Т. 1. До серед. XVIII століття / Н. Полонська-Василенко. – К. :Либідь, 1995. – С. 261–339.









ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2021 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.